— Ви ніколи раніш не працювали в такій майстерні, як наша? — запитав майстер досить суворо.
— Ні, сер, — відповіла дівчина.
Його, видко, дратувало, що доводиться гаяти час із такою робітницею, проте він усе-таки записав її ім’я і повів її до дівчат, які сиділи в ряд на табуретках перед машинами, що гучно клацали. Майстер поклав руку на плече одній з дівчат, яка з допомогою машини пробивала дірочки в передку заготівки.
— Покажи цій дівчині, як це робиться, — сказав він. — Коли скінчиш, підійдеш до мене.
Дівчина, до якої він звернувся, швидко встала з табуретки, даючи Керрі місце.
— Це зовсім не важко, — промовила вона, нахиляючись над Керрі.— Треба взяти шкіру ось так, закріпити ось тут і пустити машину.
Вона закріпила маленькими пересувними затискачами шматок шкіри, з якого мав вийти правий бік передка чоловічого черевика, і натиснула на невеличкий сталевий важіль збоку. Машина одразу різко заклацала і почала вибивати з краю передка круглі шматочки шкіри, лишаючи дірочки для шнурків. Простеживши за кількома заготівками і переконавшись, що робота в Керрі йде досить добре й без її допомоги, дівчина пішла собі.
Шматки шкіри надходили від дівчини, що сиділа за машиною з правого боку, а Керрі передавала їх дівчині наліво. Вона одразу ж зрозуміла, що їй треба додержувати середньої швидкості, бо інакше коло неї назбирається купа заготівок і вона затримуватиме всіх, хто сидить ліворуч від неї. Ніколи було й озирнутись, і Керрі ревно взялася до роботи. Дівчата ліворуч і праворуч від неї розуміли, що їй важко, що вона хвилюється, і намагались по змозі допомогти їй, працюючи трохи повільніше.
Якийсь час Керрі не відривалася від роботи, і одноманітний ритмічний рух машини притишував її хвилювання і переляк. Так минали хвилини, і вона поступово почала помічати, що в приміщенні темнувато. Повітря було насичене важким запахом свіжої шкіри, але Керрі на це не зважала. Вона почувала на собі погляди інших дівчат, і її непокоїло, що вона, мабуть, працює не досить швидко.
Одного разу, коли вона, не так вставивши шматок шкіри в затискач, безпорадно смикала його, чиясь велика рука раптом з’явилася перед її очима і поправила затискач. Це
був майстер. Серце Керрі закалатало так сильно, що вона нічого вже не бачила перед собою.
— Пускайте ж машину! — промовив майстер. — Пускайте ж машину! Не затримуйте всього ряду.
Від цього Керрі трохи отямилась. Схвильована, ледве дихаючи, працювала вона далі й перевела дух тільки тоді, коли зникла тінь, що виросла над нею.
Час минав, і в кімнаті ставало душно. Керрі хотілося ковтнути води, свіжого повітря, але вона не насмілювалась зрушити з місця. Табурет не мав ні спинки, ні підніжки, їй було дуже незручно сидіти. Незабаром у неї заболіла спина. Вона ворушилась, пересідала так і сяк, але це допомагало ненадовго, і вона почала стомлюватись.
— Чого ти не встанеш? — без зайвих церемоній порадила їй сусідка з правого боку. — Це дозволяється.
Керрі з вдячністю поглянула на неї.
— Я, мабуть, таки встану, — сказала вона.
Підвівшись із свого місця, вона якийсь час працювала стоячи, але так було важче. Від того, що доводилося нахилятись, ще дужче заболіла спина і плечі.
Оточення справляло на неї неприємне враження своєю грубістю. Вона не насмілювалась оглядатися, але крізь клацання машини до неї долітали окремі фрази, а дещо вона помічала краєм ока.
— Ти бачила вчора Гаррі? — спитала свою сусідку дівчина, що сиділа ліворуч біля Керрі.
— Ні.
— Ти б подивилась, який на ньому був галстук! Він був просто красунчик!
— Тс-с! — шепнула друга, нахиляючись над роботою.
Перша принишкла і набрала серйозного вигляду. Майстер
довільно йшов уздовж ряду, пильно стежачи за кожною робітницею. Тільки-но він відійшов, розмова відновилась.
— Чуєш, — знову почала дівчина ліворуч від Керрі. — Що він сказав, знаєш?
— Ні, не знаю.
— Він сказав, що позавчора бачив мене з Едді Гаррісом у «Мартіна».
— Отаке!
Обидві захихотіли.
Юнак з рудуватим, давно не стриженим чубом пробирався поміж машин, човгаючи ногами і лівою рукою притискаючи до живота кошика з обрізками шкіри. Недалеко від Керрі він раптом простяг праву руку і схопив одну з дівчат за лікоть.
— Ой, пусти! — скрикнула вона сердито. — Причепа!
У відповідь він тільки вишкірив зуби і кинув: «Кривляка!» — коли вона глянула йому вслід. Галантним його ніяк не можна було назвати.
Керрі вже ледве могла всидіти на місці. Ноги в неї заніміли, нестерпно хотілося встати і потягнутись. Невже полудень ніколи не настане? Їй здавалось, що вона працює вже цілісінький день. Вона зовсім не зголодніла, але почувала себе кволою, очі стомилися стежити за одним місцем, куди ударяв пробивач. Дівчина з правого боку помітила, як вона мучиться, і пожаліла її. Керрі надто сумлінно віддавала всі сили роботі, хоч насправді те, що вона робила, зовсім не вимагало такого розумового і фізичного напруження. Та нічого не можна було вдіяти. Половинки передків невпинно нагромаджувались перед нею. У Керрі заболіли кисті рук, потім пучки, а під кінець все її тіло було суцільним сплетінням ниючих, наболілих м’язів, приречених на непорушну позу, що виконували один-єдиний механічний рух, який ставав усе огидніший, аж її почало нудити. Вона з розпачем подумала, що цим мукам не видно краю, і в ту ж мить звідкись знизу крізь ліфт донеслося глухе калатання дзвона і настала перерва. Одразу зчинився рух і гамір голосів. Усі дівчата миттю схопилися з місць і поспішили в сусідню кімнату, а через майстерню потяглися з правого боку чоловіки з іншого відділу. Колеса машин почали співати все тихше і нарешті ледве чутно загули й завмерли. Запанувала лунка тиша, в якій дивно бриніли людські голоси.
Керрі підвелася й пішла по свій сніданок. Тіло її заклякло, голова злегка наморочилась, дуже хотілося пити. По дорозі до маленької дерев’яної загородки, де всі складали верхній одяг і сніданки, вона зустріла майстра, і він пильно глянув на неї.
— Ну як, — промовив він, — справляєтесь?
— Нічого собі,— шанобливо відповіла Керрі.
— Угу, — не знаючи, що ще сказати, пробурчав майстер і пішов собі.
За інших умов ця робота зовсім не була б така важка, але в ті часи нові соціалістичні ідеї, що передбачають створення хороших умов праці для найманих робітників, ще не мали ніякого впливу на виробничі компанії.
У душній майстерні, де тхнуло мастилом і свіжою шкірою, було важко дихати навіть у прохолодні дні. Підлога підміталася тільки ввечері і була вся засмічена. Нікого не цікавило, чи зручно робітникам працювати, — їм намагались давати якомога менше, а вимагали з них якомога більше. Ніхто
тоді й не мріяв про підніжки, стільці з відсувними спинками, їдальні для робітниць, чисті фартухи або пристойну роздягальню. У брудні, смердючі вбиральні було гидко заходити. Вся атмосфера підприємства справляла гнітюче враження.
Керрі випила кухоль води з відра, що стояло в кутку, і озирнулася, шукаючи місця, де б сісти й поснідати. Інші дівчата повмощувались на підвіконнях і на столах тих робітників, які повиходили. Куди б вона не глянула, скрізь сиділо по двоє або й по кілька дівчат, а в неї не вистачало сміливості до когось набиватися, тому вона повернулась до своєї машини. Сівши на табуретку, вона розгорнула сніданок на колінах і почала прислухатись до балачок навкруги. Розмови точилися більше про пусте, а грубих виразів не бракувало. Дехто з чоловіків, що були в майстерні, перекидалися жартами з дівчатами.
— Слухай, Кітті,— гукнув один з них до дівчини, яка зробила кілька турів вальса на вузенькому просторі біля вікна, — підеш зі мною на бал?
— Стережись, Кітті,— гукнув інший, — бо попсуєш зачіску на потилиці!
— Іди собі, причепо! — обізвалась дівчина.
Прислухаючись до цих і подібних безцеремонних дотепів,
якими щедро сипали чоловіки й дівчата, Керрі мимоволі замикалася в собі. Вона не звикла до такого і почувала за цими розмовами щось грубе, непристойне. Вона боялась, що й до неї звернеться з такими самими словами хтось із цих юнаків, які після знайомства з Друе здавалися їй вайлуватими, смішними. Як більшість жінок, вона судила по одежі, чекаючи від власників фраків гідності, доброти і всіх інших чеснот і заздалегідь приписуючи всі протилежні, непривабливі якості людям у джемперах і комбінезонах.
Вона навіть зраділа, коли минула коротка півгодинна перерва і колеса машин знов загули. За роботою вона стомлювалась, але хоч не привертала до себе уваги, — так їй здавалося принаймні. Та незабаром вона побачила, що помиляється, бо один з хлопців, проходячи поблизу, несподівано ткнув її пальцем під ребра. Обурена Керрі рвучко обернулась, але хлопець уже відійшов і тільки раз оглянувся, вишкіряючи зуби. Вона ж ледве стримала сльози.
Сусідка помітила це і сказала:
— Не звертай уваги! Він страшенний нахаба.
Керрі не відповіла нічого, тільки ще нижче нахилилась над роботою. їй здавалося, що вона не знесе такого життя. Не такою уявляла вона роботу. І поки тягся цей день після перерви, вона все думала про місто навкруги, про розкішні
вітрини, юрби людей, гарні будинки. Прийшло на пам’ять рідне Колумбія-Сіті і все те хороше, що вона там залишила.
О третій годині вона була певна, що вже шоста, о четвертій вирішила, що за часом не стежать, примушуючи всіх працювати наднормово. Майстер став справжнім звіром: він весь час так і чигав позаду, не даючи ні на мить відірватися від роботи. Всі ті розмови, які вона чула навкруги, відбивали їй охоту з кимсь тут товаришувати. Коли настала, нарешті, шоста година, Керрі з радістю поквапно вийшла. Плечі боліли, все тіло заклякло від сидіння в одній позі.
Надягши брилик, вона йшла до виходу довгим коридором,
1 в цей час якийсь молодий робітник, вподобавши її, весело гукнув:
— Слухай, любко, коли ти почекаєш, я тебе проведу!
Це стосувалося тільки до неї, сумніву не могло бути, але вона й не оглянулась.
В переповненому ліфті інший юнак у запорошеному, брудному робочому одязі думав справити на неї враження, втупивши в неї хтивий погляд.
А на вулиці якийсь молодик, що чекав на тротуарі товариша, усміхнувся до неї і жартівливо гукнув:
— Вам часом не по дорозі зо мною?
Смутна повернула Керрі на захід. Виходячи з-за рогу, вона помітила за великим блискучим вікном маленький столик, біля якого, вперше прийшовши сюди, вона спитала про роботу. Як і тоді, навкруги вирував гомінливий натовп бадьорих, енергійних людей. Керрі трохи полегшало — тільки тому, що вона вирвалася з майстерні. Їй соромно було дивитись на добре вдягнених дівчат, що проходили повз неї. В її серці наростав протест: вона вважала, що заслуговує на кращу долю.
РОЗДІЛ V
Блискуча нічна квітка. Перша згадка
Того вечора Друе не прийшов. Одержавши листа від Керрі, він на якийсь час забув і думати про неї, цілком віддавшись тому, що розумів під словом «розважатися». Саме в цей вечір, пообідавши у досить відомому ресторані «Ректор», що містився в підвальному приміщенні на розі вулиць Кларка й Монро, він зайшов у бар «Фіцджералд і Мой» на Адамс-стріт, напроти монументального будинку муніципалітету. Там, спершись на розкішний прилавок, він вихилив чарку чистого віскі, взяб дві сигари й запалив одну з них. Все це, на його думку, належало до звичаїв «вищих кіл» суспільства,
Друе не був п’яницею, не був він і грошовитою людиною. Він тільки прагнув усього, що — в його розумінні — є в житті найліпшого, і саме так проводити час здавалося йому часткою цього найліпшого. Ресторан «Ректор», яскраво освітлений, зі стінами й підлогою з полірованого мармуру, з розкішною порцеляною і сріблом, а головне — з репутацією місця, куди приходили артисти і взагалі люди з театрального світу, здавався Друе якраз підходящим для людини, яка має успіх у житті. Він любив гарний одяг, любив смачно попоїсти, але особливо багато важило для нього знайомство й товариство людей, які добилися успіху в житті. Обідаючи тут, він відчував велику втіху від думки, що в цьому ресторані буває Джозеф Джефферсон або що Генрі Діксі, інший відомий актор, сидить за кілька столиків від нього. У «Ректорі» таку втіху завжди можна було мати, бо там бували політичні діячі, біржові маклери, актори, відомі на все місто молоді багатії-гульвіси, і всі вони їли й пили серед гомону банальних балачок.
— Он там. сидить такий-то і такий-то, — цю фразу часто можна було почути, особливо між тими джентльменами, які ще не досягли (але сподівалися свого часу досягти) запаморочливих висот заможності, що дозволяли відвідувати цей ресторан.
— Справді? — була звичайна відповідь.
— Аякже, хіба ви не знали? Він директор Великого оперного театру.
Коли такі розмови долітали до Друе, він розправляв плечі і його обід смакував йому ще ліпше. Він і так був трохи марнославний, а в таку мить його марнославство іще зростало, і честолюбність теж. Настане час, коли й він матиме змогу розкидати пачки банкнот. Проте і зараз він може обідати там, де обідають ці люди.
З тих самих причин він полюбляв і бар «Фіцджералд і Мой» на Адамс-стріт. Для Чікаго це був розкішний бар. Як і в ресторані «Ректор», із гарних люстр лилося сліпуче електричне світло. Підлога була викладена строкатими плитками, а стіни, обшиті внизу темними панелями з дорогого полірованого дерева, в яких відбивалися вогні ламп, вгорі прикрашало барвисте ліплення, що надавало залі величного вигляду. Довгий прилавок заливали потоки світла, у якому виблискувало поліроване дерево, кольорове скло, кришталь, численні пляшки вигадливої форми. Справді, бар був першорядний, з пишними завісами, добірними винами і великим вибором таких закусок, фруктів і солодощів, що кращих годі було десь знайти.
У ресторані «Ректор» Друе познайомився з містером Дж. В. Герствудом, управителем бару «Фіцджералд і Мой». Він був добре, відома в місті людина і, як казали, спритний ділок. Герствуд цілком виправдував таку репутацію. Років сорока, кремезний, з енергійними рухами, він мав поважний, імпозантний вигляд, чому сприяли гарний одяг, бездоганні комірці й коштовності, які він носив, але найбільше — властиве йому почуття власної гідності. Друе відразу ж збагнув, що це людина, з якою варто знатися, і тому не обмежився просто знайомством з Герствудом, але й став учащати в бар на Адамс-стріт, коли хотів випити чи викурити сигару.
Герствуд був у своєму роді цікавим типом. У багатьох справах він виявляв велику спритність і хитрість і вмів притому справляти на людей добре враження. Посада, яку він обіймав, була досить значна, хоч він і не мав справи з фінансами. Він досяг цього великою наполегливістю й ретельністю, після багатьох років служби, почавши з буфетника в дешевій пивниці. Тут, у цьому барі, він мав свій кабінетик з панелями із полірованого вишневого дерева, де у письмовому столі зберігав свою нехитру бухгалтерію — рахунки на замовлені й одержані продукти й напої. Загальне керівництво й фінансові операції здійснювали власники — містер Фіцджералд і містер Мой — а також касир, який відав виторгом.
Більшість часу Герствуд походжав туди й сюди по бару в елегантному костюмі, пошитому в найкращого кравця з закордонного матеріалу, і в препишному жилеті якого-небудь нового фасону; на пальці в нього виблискував перстень з солітером, у галстуку — блакитний діамант, на масивному золотому ланцюжку від годинника найновішої марки, оздобленому гравіруванням, був почеплений оригінальний брелок. Він знав на ім’я і міг привітати вигуком: «Привіт, друже!» — сотні акторів, комерсантів, політичних діячів та інших відомих у місті людей, і цим почасти пояснювався його успіх. Він виробив тонку шкалу панібратства й люб’язності, що йшла вгору від сухого «добридень» на адресу конторників і дрібних службовців, які одерщували п’ятнадцять доларів на тиждень, але, часто відвідуючи бар, мали честь знати Герствуда, — до «Здорові були, мій друже! Як ся маєте?». З цим останнім він звертався до відомих чи багатих осіб, які його знали і поводилися з ним по-дружньому. Існувала, однак, ще одна група відвідувачів, надто багатих чи уславлених, до яких він не насмілювався звертатись фамільярно; з цими він тримався з професійним тактом, з поважною ша-нобливістю, що мала завоювати їхню прихильність, не принижуючи його власної гідності. Нарешті, було ще кілька завсідників, не багатих, але й не бідних, досить відомих, але ще не славетних, з якими Герствуд щиро приятелював. З цими людьми він міг розмовляти довго і на серйозні теми. Любив він і розважитися часом — відвідував перегони, театри, спортивні змагання в деяких клубах. Він мав власний екіпаж і разом з дружиною і двома дітьми займав гарний будинок в Північному районі, поблизу Лінкольн-парку. Загалом це був цілком пристойний, типовий представник вищих класів Америки, що стояв тільки на один щабель нижче за грошових тузів.