— Чи знаєте Генрієтту Лейє?
— Боже мій, вона тут, поруч, — одна з дівчат вказала на стіну боксу.
Важкі дерев'яні двері, оббиті залізом, піддалися з трудом. Бонне рішуче переступив поріг.
— Ми з поліції, мадемуазель Лейє… — почав і осікся.
Кинувся вперед, витягаючи ніж. Невже вони запізнилися?
Дріт, на якому висіло тіло, не піддавався, комісар пиляв його, лаючись крізь зуби. Нарешті перерізав. Обережно поклав Генрієтту на підлогу, опустився поруч на коліна. Для чогось робив штучне дихання, хоча руки її вже були холодні. Зрозумівши, що все скінчено, підвівся і зняв капелюха. Дівчата в нього за спиною плакали. Бонне випровадив їх з боксу. Зрештою, йому не звикати до таких ситуацій. Було тільки шкода Анрі, якого встиг полюбити. Покликав поліцейського.
— Дівчат і цього, — кивнув на наглядача, — відправте до міста. Викличте лікаря. А ми — до «Грайливих лялечок».
* * *
Грейтова спальня була на другому поверсі. Він уже роздягнувся, та ніяк не міг заснути, перевертався з боку на бік, нарешті не витримав і підвівся. Глянув через вікно вниз — у Ангеля ще світилося, і Грейт просто в піжамі спустився до нього випити і побалакати.
Ангель сидів у глибокому фотелі під торшером і щось підправляв олівцем у малюнку на великому клапті білого картону. Ангелева пристрасть до малювання здавалася Грейтові хлоп'яцтвом, він відверто висміював це і зараз не втримався, аби не поглузувати.
— Ви працюєте так, наче збираєтесь виставлятися. Але за вашу мазанину не дадуть і цента, а ви ж практична людина, Франц.
Ангель не відповів. Примруживши очі, розглядав малюнок і, здається, був задоволений. Полковник зазирнув йому через плече: довга вулиця, будинки, автомобілі, люди біля вітрин…
— Я своїм «Контаксом» зроблю краще, — пробуркотів. — І в кольорі…
Ангель мовив зі щирим жалем:
— Якби не батько, я міг би стати художником. Він був такою ж обмеженою людиною, як і ви, Кларенс, і лупцював мене за малюнки.
— Ви невдячна істота! Дякуйте батькові, що зараз не жебрак.
— Звичайно, — погодився Ангель, — і все ж у людині живе потяг до прекрасного.
— Ну, і купуйте це прекрасне за долари, — зареготав Грейт. — Нині за десяток монет можна об'їстися цим вашим прекрасним.
— Навіщо так грубо? — обірвав його Ангель. — Коли я покінчу зі справами, буду тільки малювати. Вам подобається модерний живопис?
— Це що? Штучки, в яких нічого не второпаєш?..
— І мені не подобається, — зітхнув Ангель. — Люблю старовинних майстрів: вміли показати людину… Під час війни в мене було стільки натури…
— Це у концтаборі? — єхидно завважив полковник, та Ангель не звернув уваги на його тон.
— Так, я міг створити чудові портрети! Ви не уявляєте собі, скільки різних облич пройшло повз мене. Галерея в'язнів! Я міг би стати знаменитим, Кларенс…
— Таку натуру ви можете купити і зараз за безцінь.
— Е-е, ні… Там у людині все було оголене, всі її пристрасті. Уявіть собі: старий єврей, якому на все наплювати. Він уже помер для самого себе, і в очах у нього — смерть. Мертві очі, злі очі, покірні очі… покірні й покірні, ціла низка тупих, покірних облич…
— Ви б не стали знаменитим художником, Франц. Ви б збожеволіли…
Ангель посміхнувся. Що розуміє цей полковник? Коли він не втратив здорового глузду, відправляючи кожного дня сотні людей до крематорію, то, значить, мав стійку психіку. Та про що веде далі Грейт?
— Є ще одна причина, яка б завадила вам. — Полковник налив собі віскі, набив склянку по вінця льодом сьорбнув і примружився від задоволення. — Звичайно, я не розуміюся на цьому, та ви самі виказали себе, Франц. Я рідко коли бував на виставках, але помітив: людей ваблять портрети героїв. Ну, істот, так би мовити, вищих за середніх, у яких є, коли хочете, іскра божа… А ви бачили в таборі саму покору. Нічого б не вийшло, Франц. Між іншим, це одна з ваших помилок, не тільки ваших особисто, а взагалі і фюрера вашого, і всієї вашої компанії. Всіх ви не могли знищити — і хотіли мати покірливих і безсловесних, ну, як це казали, людей нижчої раси. Вже бачили цю покору і тішилися нею. — Полковник спорожнив склянку. — Вас спритно дурили, Франц.
Ангель мовив раптом майже урочисто:
— Дванадцять із п'ятнадцяти дівчаток, завербованих нами у Франції, вже скорилися перед мадам Блюто. Все ж груба сила на дещо здатна, і ви знаєте це не гірше за мене. — Жбурнув картину на стіл і рішуче підвівся. — Ця покора забезпечує успіх нашої з вами справи.
Полковник здригнувся. Він якось раптово зрозумів, що тривожило його останнім часом: зовнішня покора дівчат, за якою міг критися опір. І десь це прорветься, десь хтось обведе їх навколо пальця.
— Ви щасливчик, Франц, — сказав Грейт, — а я ніяк не можу позбутися думки про відплату.
— Е-е, пусте! Якщо б думав про таке, мене б не вистачило і на тиждень… — Це було сказано так, що полковник зрозумів: Ангель не збрехав. Та й справді, жах перед розплатою розчавив би Франца за кілька днів, коли б він дозволив собі хоч трохи розслабитися. Але як може Ангель не думати про відплату? І чи можна взагалі не думати? Коли ж можна, то що це — сила чи легковажність? Так і не вирішивши що, Грейт з цікавістю втупився у Франца. А той продовжував: — Якщо б ми з вами, полковнику, були зліплені із звичайного людського тіста, нас би обсіли звичайні сумніви, терзання і ще чортзна-що. Ми б захлинулися в емоціях, чи не так? — Грейт не відповів, та Ангелеві і непотрібно було його підтвердження. Вів далі: — Ми з вами не люди, Кларенс, ми з вами лялечки, і доля вирішує за нас. Хтось смикне за нитку — і ми рухаємось. Так, ми можемо бути, — ця думка сподобалась йому, посміхнувся самовдоволено, — лише лялечками, веселими чи сумними… Хоча, певно, і це не залежить від нас… Як у мадам Блюто — грайливі лялечки, а з чого вони робляться? Кожен заробляє собі на життя, кожен лялечка в руках іншого — весела чи сумна, все одно лялечка, справжня маріонетка…
Ви — лялечка?.. — тицьнув в нього пальцем Грейт. — Не смішіть мене!.. Ви — диявол, Ангель, справжній диявол, і це — найвища похвала, бо бути дияволом — все одно що бути справжнім чоловіком! Ще тоді, під час нашої першої зустрічі у тому франкфуртському ресторанчику, як його?.. Ага, згадав, у «Веселому пеклі», я оцінив вас…
— Чудово, — зареготав Ангель, — мені це подобається. Ми з вами — дияволи з «Веселого пекла»…
Задзвонив телефон. Ангель зняв трубку:
— Хто це?
— Дзвонять з поліції… — говорив хтось французькою з сильним акцентом. — За дорученням мадам Блюто…
— Ви знаєте англійську? — перебив Ангель.
— О-о, значно краще, ніж французьку, — зрадів той. — Слухайте мене уважно. Щойно на «Грайливих лялечок» зробила наліт поліція. Мадам Блюто встигла подзвонити сюди. Можете мені вірити. Ваші телефонні розмови записуються, тільки зараз я відключив апарат. Ваш особняк блокували. Двоє поліцейських в машині на бульварі, а ще двоє відрізали відступ через сад. Є ордер на ваш арешт. Все, я поспішаю…
— Чекайте! — загорлав Ангель. — А що з Блюто?
— Її заарештовано.
У трубці клацнуло, і Ангель зі злістю кинув її.
— Кепські справи, Кларенс… — Щоки в нього побіліли, і це було настільки дивно, що полковник посміхнувся. Ангеля пересмикнуло. — Нема підстав для веселощів!
Грейт поклав йому руку на плече.
— Я чув усе. Але в нас ще є час…
— Поліція оточила будинок.
— Спробуємо прорватися. — Полковник оглянув кімнату. — Зараз ви, Франц, підійдете до вікна і почнете роздягатися. Потім вимкнете світло.
— Для чого?
— Робіть, як сказано! — гримнув Грейт.
Ангель знизав плечима, але підійшов до вікна, знімаючи піджак. Затим потягнувся до торшера, смикнув вимикач.
— Я зрозумів вас, — прошепотів у темряві, — поліцейські думатимуть, що ми лягли спати.
Грейт трохи відсунув віконну штору, визирнув. Підкликав Ангеля.
— Бачите, де їхній автомобіль? — тицьнув пальцем. — Метрів за п'ятдесят від дому…
— Так, усі виходи відрізано.
— Покличте Густава! — полковник непомітно перейшов на начальницький тон.
Ангель в брюках і майці вискочив до передпокою. Навшпиньках перебіг коридор і покликав пошепки:
— Гу-уставе… Ти чуєш мене, Густаве?
Той валявся на дивані, переглядаючи ілюстровані журнали. Підхопився одразу.
— Чого вам?
— Йди-но сюди. І тихіше.
Полковник стягав із себе піжаму просто в коридорі.
— Нас оточили, Густаве! — Той потягнувся до задньої кишені. — Ні, чекай… Зараз спробуємо непомітно сісти в машину. Ти відчиниш ворота. За нами піде поліцейський «паккард», ти затримаєш його. Автоматна черга по шинах… Відходь, десь перебудь ніч, а завтра зателефонуй рудому, він влаштує тебе.
Густав кивнув і витяг із-за шафи автомат. Зайняв позицію біля виходу з будинку.
— Жодних речей! — попередив Грейт Ангеля. — Лише гроші, папери і гляньте, аби не. лишилося нічого, що могло б навести їх на наш слід.
— Я не такий дурний… І не тримаю в себе нічого компрометуючого.
— Не подумайте тільки увімкнути в своїй кімнаті світло.
Ангель ображено пирхнув:
— Я не дитина.
Грейт вихопився до себе на другий поверх. Вирішив не вимикати світла і пересувався по кімнаті так, щоб його тінь не падала на вікна. Пробрався навкарачках від шафи до столу, уважно переглянув вміст валізи, відібрав усі папірці, фотографії, документи, лишивши тільки білизну й одяг. Перевірив кишені в костюмах і плащі, натяг поверх темної сорочки спортивну куртку, взув туфлі на товстій каучуковій підошві. Пістолет поклав у зовнішню кишеню куртки. Ще раз уважно оглянув кімнату й спустився до Ангеля.
Франц збирався, присвічуючи кишеньковим ліхтариком. Грейт зиркнув на вікна — Ангель не припустився помилки і щільно закрив їх шторами.
Полковник почекав трохи, невдоволено дивлячись на Францові лаштування. Нарешті не витримав:
— У нас не так уже й багато часу…
— Якби ви мали стільки паперів! — огризнувся Ангель, але вже через кілька хвилин повідомив: — Все!
Стояв із невеличким саквояжем під пахвою і очікувально дивився на Грейта. Той наказав:
— Вийдемо чорним ходом. До машини — повзти. Я відчиняю дверцята, ви, Франц, сідаєте за мною. Ти, Густав, біжиш до воріт і відкриваєш їх, як тільки я заведу мотор.
«Форд» стояв поміж газонів на бетонованій доріжці, яка вела до гаража. Ангель залишав машину надворі — в гаражі було повно всякого мотлоху, і ніхто не мав часу і бажання навести там лад. Тепер Ангель радів, що не нагримав на Густава, як мав намір, за безгосподарність.
Ніч була місячна, та тінь від автомобіля давала їм деякі переваги перед поліцейськими. Переповзли до «форда» і трохи полежали у вузькому проміжку між машиною і газоном. Тут навряд чи хто міг їх помітити — треба було підійти впритул, аби розібрати, що то за тіні попід кущами..
Полковник підвівся на лікті, обережно вставив ключ у замок, і той клацнув тихо, майже нечутно. Та Ангелю здалося, що хтось вистрелив у нього над вухом із пістолета. Навіть підібрався, щоб бігти — не знав, куди і як, але біг би, не розбираючи дороги, перестрибуючи через клумби, біг, аби втекти від страху, який заполонив його.
— Тихо ви… — сердито прошепотів полковник. Він присів перед дверцятами, відчинив їх. Важко навалився животом на сидіння, аж пружини зарипіли. Ангель поліз слідом за Грейтом. Скоцюрбився під щитком приладів, наказав Густаву:
— Давай до воріт!
Тому не треба було повторювати: крутнувся поміж газонами, як вуж, і одразу зник з очей.
Мотор загарчав сердито й голосно — на всю вулицю; він заглушив рипіння воріт. «Форд» ніби стрибнув у чорний отвір, заревів ще сильніше і, вдарившись крилом об браму, вискочив на вулицю.
«Паккард» рушив за ним одразу, м'яко й нечутно, немов пантера. Рев мотора «форда» заглушив усі інші звуки і, здавалося, поліцейська машина котиться просто за інерцією, навіть автоматна черга у цій гуркотнечі здалася несерйозною, якоюсь дитячою. Потім автомат озвався ще раз, більш упевнено, і «паккард» одразу метнувся вбік, зупинився, здригаючись.
Густав не бачив, як з «паккарда» навздогін йому вискочила людина. Він не міг не влучити — колись із зав'язаними очима по звуку прошивав людину на відстані п'ятидесяти метрів (есесівці примушували свою жертву кричати), — був певен, що прошив скат «паккардові» першою ж чергою і стріляв удруге для страховки. Тепер утікав, намагаючись триматися ближче до дерев, аби не зачепила випадкова куля.
Йому стріляли навздогін, але це не бентежило Густава: ці поліцейські страшенно погано стріляють, а в такій темряві, та ще й з пістолета… Стріляючи, вони до того ж витрачають час, і Густав метнувся в завулок, знаючи, що вже ніхто його не дожене.
Справді, бабахнуло вже десь далеко на перехресті. Густав заховав автомат під піджак і дозволив собі перейти на швидкий крок — починалися людні квартали, і не хотілося привертати уваги перехожих.
Він зупинив перше ж таксі й наказав відвезти себе у зовсім протилежний кінець міста. Там дочекався іншої машини. Вона довезла його до портового шинку, де Густав і перебув до ранку.
* * *
Вільгельма Крюгера можна було назвати уособленням доброзичливості. Низенький, огрядний, але рухливий, він перекочувався як куля з кута в куток кімнати і рохкав задоволено:
— Ви правильно зробили, що повернулися до мене, бо більш надійної схованки вам не знайти в усьому місті. Єдиний, хто знає про це, — мадам Блюто. Але вона не зацікавлена, панове, виказувати вас: зайві свідки в наявності, так би мовити, злочинна корпорація. Якщо вас не затримають, старій відьмі буде значно легше викрутитися: не вона ж вивозила дівчат з Франції. — Підкотився мало не впритул до Ангеля, мовив солодко: — Так що з цього боку позиції ваші бездоганні і не потребують зміцнення. Але ви впевнені, що відірвалися від переслідувачів?
Крюгер звертався в основному до Ангеля, наче від того одного залежало вирішення всіх питань, і Грейтові, який в останні години відчув себе господарем становища, це не дуже сподобалося. Знайшов за потрібне втрутитися в розмову і пояснив з гідністю:
— Ми не хлопчаки, містер Крюгер, і знаємо, чим це пахне… «Форд» кинули у зовсім протилежному кінці міста і діставалися до вас на таксі.
— О-о! Нехай вибачить мене пан полковник, я ніколи не сумнівався в його вмінні замести сліди, — мовив Крюгер так, що не можна було зрозуміти, каже серйозно чи кепкує. — Отже, наші позиції і з цього боку бездоганні. Але, наскільки я розумію, вас не приваблює перспектива довгого перебування в цьому місті, хоча я вважаю Танжер містом не тільки пристойним, але й перспективним з усіх боків. — Знову почав бігати з кута в кут. — Коли б ще ці місцеві мавпи не пхали свої брудні носи в наші справи… Але, панове, це, зрештою, тема для іншої розмови. Так от, вульгарно кажучи, вам потрібно якомога швидше змитися звідси. Правильно я мислю, панове?
Ангель зітхнув, і Грейт зрозумів, що — в його компаньйона все ще трясуться жижки. Тому й вирішив узяти на себе ініціативу в переговорах.
— Ми покриємо всі витрати, містер Крюгер, і сподіваємось, що за гроші в цій мерзенній країні…
— Не завжди… не завжди… — похитав головою пузань і зупинився перед Грейтом. — Зараз напевно поліція блокувала усі виходи з міста, а ми, — зітхнув скрушно, — на жаль, ще не можемо купити всю поліцію. Там є ортодокси, які вважають Марокко мало не великою державою, розумієте, яке нахабство, панове! З цими аборигенами важко домовитися, і я не в силі гарантувати вам нічого, полковнику, — усміхнувся Солодко, — крім власної гостинності, звичайно.
Ангель мерзлякувато знизав плечима.
— Але ж ми не можемо обтяжувати вас… — визнав за необхідне втрутитися.
Крюгер, здалося, аж закрутився на місці.
— Ми з вами — старі колеги, і мій обов'язок завжди простягати вам руку допомоги.
Грейту здалася підозріливою така люб'язність, та він нічого не сказав. Вирішив вичікувати: нехай домовляються поміж собою, він втрутиться лише у випадку крайньої необхідності. Як-не-як, а Крюгер був колись (чи можна повірити в це, дивлячись на таку люб'язну бочку, яка перекочується по кімнаті?) штандартенфюрером СС, служив десь в управлінні імперської безпеки, отже, має голову на плечах і досвід виплутуватися із складних ситуацій.