Та розвела руками.
— Син написав: зайди в поліцію. У нас Вольфганг Хетель…
— Хетель? — комісар оббіг навколо столу. — Ви сказали — Вольфганг Хетель?
— Так мені написав син…
Фрау Шварцвеллер розповідала. Бонне слухав, нетерпеливо бігаючи по кімнаті. Вислухавши, уточнив:
— Третій, високий, не повернувся вчора?
— Вони взяли кайло і лопати… Назад прийшли вдвох, третій поїхав до Зальцбурга. Він мусив щось передати їм через хазяйку «Гірського орла».
— Скільки вам потрібно часу, щоб уладнати справи в Унтеркрімлі? — запитав Бонне.
— Бог з ними, зі справами, — відмахнулась фрау Шварцвеллер.
— Ні, — заперечив Бонне, — вони(могли не піти до Долини конвалій і стежать за дорогою, коли і з ким ви повернетесь. Робіть закупки й сідайте в автобус. Якщо Хетель удома, передасте, що в «Гірському орлі» вам сказали: «Аукціон відбудеться четвертого вересня». І от що: коли їх нема вдома, то дайте нам якийсь знак.
Фрау Шварцвеллер одразу збагнула, що від неї вимагається.
— Я розсуну фіранки на кухонному вікні, — пообіцяла. — Якщо дивитись з дороги, крайнє вікно праворуч.
Четверо агентів зайняли разом із Бонне місця в автобусі, котрий ішов повз садибу Шварцвеллерів. Пильно роздивлялися навколо, але нічого підозрілого не помітили. Та й що може бути підозріливе, коли навіть хворий дід вийшов надвір погріти старечі кістки — сидів у шезлонзі й дрімав.
Комісар попросив водія зупинитися за поворотом, де над дорогою нависала прямовисна стіна. Вона закривала шосе від сторонніх очей — Бонне і один з агентів повернулися назад і залізли в густий чагарник, тут і сам чорт не помітив би їх.
Сержант Грейзль з іншим поліцейським зробили велике коло і відрізали злочинцям шлях у долину. Біля повороту в гайку стояв чорний «форд» — трохи вперед висунулась третя група агентів. Будинок Шварцвеллерів взяли в кільце.
Ось-ось повернеться фрау Шварцвеллер.
Бонне розсунув кущі, визирнув. Вантажна машина зупинилася напроти будинку — так і є, приїхала господиня. Шофер допоміг їй перенести ящик з пивом, до подвір'я, помахав рукою і рушив. Фрау Шварцвеллер зайшла в будинок. Через кілька секунд відчинила кухонне вікно, розсунула фіранки.
Комісар прикинув: від дороги до садиби можна непомітно дістатися лише за умови, якщо зробити гак метрів у двісті і переповзти поміж грядками. Вирішив: слід ризикнути. Показав агентові, як треба зробити.
Вони повернулися до прямовисної стіни, скотились у кювет по той бік дороги, проповзли до чагарників… Тут навряд чи їх хто-небудь помітив би, але все ж перебігали від куща до куща зігнувшись.
Бонне перший поповз через город. Дісталися до сарая. З тильного боку будинок прикривали дві яблуні; двері чорного ходу, як вони й домовились із фрау Шварцвеллер, відчинені. Комісар шмигнув у них попід яблунями, агент слідом — зіштовхнулися у тісному коридорчику, важко дихаючи.
* * *
Літак міг сісти в Долині конвалій. Ангель обійшов всі луки, наче милуючись квітами, що росли тут. Зібрав букет.
— Для фрау Шварцвеллер…
Поверталися знову через гребінь. На горбку, з якого добре проглядалася садиба Шварцвеллерів і вся навколишня місцевість, перепочили. Ангель заспокоївся: у затінку біля ґанку дрімав дід, фрау Шварцвеллер набрала води з колонки, побігла з відром до кухні.
Рушили.
Ангель ішов попереду, тримаючи великий, як віник, букет. Хетель зупинився біля колонки, щоб напитися, та фрау Шварцвеллер висунулась із вікна, покликала:
— Ідіть до кухні, панове, я привезла ящик пива.
Хетель збіг на ґанок слідом за Ангелем. Цікаво, які новини у фрау Шварцвеллер? У коридорі хтось навалився на нього, скрутив руки назад. Почув, як пронизливо й злякано закричав Ангель. Рвонувся, та нараз відчув на зап'ястях залізні кільця наручників.
Бонне обшукав Ангеля, витяг із кишень пістолет,
Дубровський вистрибнув із поліцейської машини, яка зупинилася біля подвір'я Шварцвеллерів. Побачив Ангеля і вже не міг одірвати від нього погляду: весь світ ніби розчинився в якомусь мареві, певніше, Сергій бачив і Бонне, котрий стояв за спиною Ангеля, і жінку із зляканим обличчям на ґанку, і поліцейських, що бігли до заарештованих, та все це існувало окремішньо від Ангеля і наче оберталося навколо нього — людини, яка незграбно виставила поперед себе руки в наручниках і дивилася кудись у гори.
Дубровський тисячу разів у різних варіантах уявляв собі зустріч з Ангелем, сьогодні був тисяча перший варіант. Бо в попередніх так чи інакше Ангель виглядав зацькованим вовком з гримасою чи то болю, чи то страху, чи то ненависті, а тепер він стояв зовсім спокійний і відчужений. од усього світу, буцімто вся ця метушня в дворі не стосувалася його.
Сергій зупинився вражений, та вже за мить зрозумів свою помилку, бо ні жах, ні ненависть на обличчі не передали б і десятої частки того страху і сум'яття, які заполонили Ангеля, ніж те, що помітив Дубровський, — у Ангеля побіліли щоки!
Певно, Сергій торжествував перемогу, не міг не торжествувати, але раніше ця подія уявлялася йому більш вагомою і значною, мабуть, тому, що колись комендант концтабору був для нього уособленням найчорнішого в світі, а побачив жалюгідну постать у наручниках з блідим обличчям мерця.
Сергієві зробилося бридко, навіть трохи занудило — так буває, коли звідкілясь повіє трупним запахом. Та раптом щось схоже на свідомість пробудилося на Ангелевому обличчі, він зустрівся з Дубровським поглядом — повіки в нього затремтіли, і він підняв руки, затуливши обличчя долонями. Але дивився крізь пальці — з відстані в кілька кроків Сергій побачив, як розширились в Ангеля зіниці, і зрозумів, що Ангель упізнав його.
Так, Ангель упізнав. Всі ці роки намагався не згадувати тих — тисячі й тисячі в смугастому одязі, — та все ж вони іноді виринали в пам'яті і чомусь уособлювались у постатях двох чоловіків, яких він колись зустрів біля табірної вбиральні. І ось один із них зараз насувається на нього — а може, це вже галюцинація? — та ні, руки сковані, поруч поліцейські з пістолетами, і той насувається, як насувалися на нього у снах тисячі напівтрупів з кістлявими руками: зараз учепиться в горло й почне душити — перехопило дихання, і серце зупинилося.
Ангель затулився долонями, та не міг відвести погляду, дивився, як зачарований, і не дихав. Нарешті втягнув у себе повітря, та зробилося боляче, наче легені заповнив масний дим від крематоріїв, відступив і закричав тонко й жалібно, ніби його вже підвели до шибениці, задихнувся і все ж кричав. Знав, що нікого не розчулить і відплата неминуча, та впав на коліна, бився обличчям об землю, кусав до крові пальці — навіть біль від укусів здавався приємним і солодким порівняно з тим, що насувалося на нього, затьмарювало мозок жахом, судомило і трусило його і якому ім'я було — смерть.
Бентежні думки переслідували його, не давали спати. Тепер Карл знав, хто він насправді — син гауптштурмфюрера СС Франца Ангеля, коменданта одного з гітлерівських таборів смерті, військового злочинця, процес якого наробив стільки галасу в пресі.
Карл дізнався про це випадково, побачивши портрети батька в газетах. Власне, це міг бути й не батько, а лише схожа на нього людина, та мати підтвердила: Франц Ангель — його батько.
Так почалася нова смуга в житті Карла Хагена.
Раніше все було просто, спокійно й зрозуміло. Його батько Франц Хаген давно вже розлучився з матір’ю. Займався якоюсь комерцією чи то в Африці, чи то на Близькому Сході, — зрідка з цих районів надходили листи, — і лише раз на два — три роки вони проводили разом літні канікули, але Карл не знав наперед, де й коли батько призначить їм побачення: на Канарських островах чи на розпечених пляжах Персидської затоки. Школи батько не зустрічався з ними в Європі; тепер Карл розумів чому: оберігав їх від свого минулого, а може, боявся, що через них поліція натрапить на його слід.
Він був обережний, Франц Ангель.
Читаючи матеріали судового процесу, Карл дивувався батьковій передбачливості, вмінню зазирати далеко вперед і розраховувати біс його зна скільки ходів у своїй завжди гранично заплутаній і ризикованій грі. Тільки такій обережності вони завдячували тим, що журналісти й досі не натрапили на сім’ю Ангеля, — Карлові ставало моторошно лише від думки про це, хоча іноді, у хвилини душевних сум’ять, хотілося плюнути на все і привселюдно признатися: так, це його батько Франц Ангель! Ну і що ж?
Спочатку Карл був упевнений, що батько діяв не за власними бажаннями, а виконував наказ: знав його як людину ввічливу й сумирну, котра без примусу навряд чи знищувала б людей. Але чи є це виправданням?
Карл жадібно читав матеріали процесу, намагаючись знайти факти, які свідчили б невинність батька. І не знаходив.
Не тому, що Франц Ангель визнавав себе винним у всьому — він поводився на процесі не агресивно, але й не як людина, що змирилася з поразкою й вимолює собі прощення, — хитрував і викручувався, та все ж не міг навести на своє виправдання жодного переконливого факту. Іноді Карлові здавалося, що сам він має їх досхочу. Читаючи в газетах розповіді свідків про те, як батько стеком підштовхував дітей до газових камер, згадував дівчинку, з якою бавився той на пляжі в Лас-Пальмас на Канарах. Мабуть, вона була мулаткою, ота чорнява чотирирічна дівчинка, мала товсті негритянські губи, які лише підкреслювали правильність інших рис обличчя й білизну рівних, наче виточених зубів. Батько високо підкидав дівчинку й ловив її, вони сміялися й обсипали одне одного піском.
Хіба могла така людина байдуже дивитися, як умирають діти?
Оця картина — батько підкидає мулатку — зримо стояла перед очима. Та ж — неймовірна й жахлива, — коли він підштовхував дітей до газових камер, розпливалася й здавалася вигаданою, як і взагалі вигаданим увесь той процес. Але батько не заперечував фактів. Він намагався лише обернути їх на свою користь. Та хіба можна хоча б чимось пом’якшити вину за смерть дітей?
Карл розумів: в одній людині не може поєднуватись гуманне і байдуже, вороже, навіть звіряче ставлення до собі подібних. Отже, батько прикидався, лицемірив, так би мовити, грав на публіку, хотів завоювати синову симпатію. Але ж яка непідробна приязнь світилася в його очах, коли вовтузився з мулаткою!
А перед цим продавав дівчат до гаремів аравійських володарів…
Цю половину життя Франца Ангеля, коли він після війни продавав дівчат у гареми, відсунули на процесі на другий план — не тому, що виглядала блідо на тлі диму крематоріїв, а тому, що Ангель уміло заховав кінці у воду, і конкретно звинувачувати його можна було лише в продажу партії француженок. Правда, слідство зібрало деякі докази, але їх не вистачило б і для звичайного кримінального процесу.
Але не для Карла. Тепер він знав, яким бізнесом займався батько на Близькому Сході, чому вони так рідко бачилися і чому батько так ніжно поводився з матір’ю, хоча і розлучився з нею. Мати лише тепер підтвердила Карлові здогадки: фіктивне розлучення. В цьому також виявилася батькова передбачливість — не хотів, аби тінь упала на сім’ю.
Справді, цей химерний клубок можна розплутувати до кінця днів своїх.
Мати розуміла тривоги сина, хоч мала усталені погляди, що сформувалися, як зрозумів Карл, ще тоді, коли жила поруч з концтабором.
Беата внутрішньо підготувалася до того, що відбулося, певно, весь час готувалася, вважаючи кожен місяць лише відстрочкою. В душі вона вже давно зрадила чоловікові, хоча все ще любила його і ставилася до нього під час швидкоплинних зустрічей щиро й ніжно; якщо б усе минулося, вони дожили б до кінця днів своїх у злагоді, і Беата ніколи навіть собі не призналася б, що могла сприйняти страту чоловіка якщо не байдуже, то без особливих душевних терзань. Вона майже не розмовляла із сином під час процесу, та якось, піймавши Карлів тривожний і запитливий погляд, спробувала заспокоїти.
— Коли б ми перемогли, — мовила переконливо, — все, що вчинив твій батько, кваліфікувалося б як доблесть. Він був дисциплінованим офіцером і виконував волю свого начальства. Ми програли, і твій батько — одна з жертв нашої поразки.
У Карла округлилися очі. Він знав, що мати — практична жінка, більше того, як казали знайомі,— ділова, але ж вона була завжди привітна з сусідами, ніжна до нього, пестила їхнього ердель-тер’ера, взагалі видавалася справжньою жінкою — і раптом таке!
Видно, мати відчула, що передала куті меду, бо одразу позадкувала:
— Гадаю, твоєму батькові було нелегко… Тоді він якось замкнувся в собі і… І взагалі все це схоже на страхітливий сон…
Але кошмари не мучили Беату, коли згадувала місяці, прожиті в симпатичному котеджі біля табору. Від усього того життя залишився лише один яскравий спомин: роздягнена дівчина в колі есесівців біля табірної брами. Вона згадувала ту дівчину не тому, що шкодувала її — ні й ні! — просто перед очима й досі стояло чудове молоде тіло, яке, здавалося, не знатиме старості. Беаті хотілося плакати, дряпати, рвати свою шкіру, коли дивилася на себе в дзеркало, — боже мій, яке жахливе життя, вона б відправила в крематорій ту дівчину, вона б терзала її, аби стати хоч трохи молодшою.
Цей спогад і зараз затуманив їй очі, але зробила зусилля над собою й повторила впевнено:
— Так, страхітливий сон…
Та Карл помітив і цю паузу, і зміну тону. Мати так само лицемірила з ним, як і батько.
Одного разу за сніданком, уже після страти батька, в них з матір’ю зав’язалася розмова про гроші.
Карл запитав:
— Скільки ти маєш у банку?
Беата наливала собі каву. Рука її ледь затремтіла, проте мати не пролила каву, націдила повну чашку і спокійно поставила кавник. Зиркнула на Карла з-під опущених вій.
— Для чого тобі, мій любий?
— Так… Просто цікаво… — Ненавидів себе за це белькотіння, за приниження, та нічого не міг удіяти. — Мені хотілося б знати… — Дивився на свої пальці, що лежали на білій крохмальній скатертині (мати просто обожнювала все біле, накрохмалене і щодня міняла скатертину), пальці дрібно-дрібно тремтіли, виказуючи його розгубленість і ніяковість, він дивився на ці тремтячі пальці, вони були, мабуть, чужі, бо ніяк не підкорялися йому, і нараз зібгав скатертину так, що посуд забренькотів, і чашка з недопитою кавою впала на підлогу й розбилася.
— Сервіз!.. — охнула мати. Вона любила їсти з гарного посуду: сервізи не лише прикрашали, як у інших, серванти, у Хагенів щодня їли на севрському фарфорі, і мати ще з дитинства привчила Карла обережно поводитись з тарілками й блюдечками. Та зараз він навіть не глянув на розбиту чашку, навпаки, вона чомусь додала йому рішучості. Мовив, дивлячись просто у вічі матері:
— Я запитав про гроші лише для того, щоб знати, від чого я відмовляюсь!
Він думав, що мати збентежиться, принаймні почне його умовляти чи уникне цієї розмови, та він погано знав свою матір, він, журналіст Карл Хаген, котрий, як і всі молоді журналісти, вважав себе людинознавцем.
Мати не відвела погляду, але запитала тихо й лагідно:
— А чому ти впевнений, що є від чого відмовлятися?
Такого повороту Карл не чекав. Знизав плечима, відповів розгублено:
— Ну… Я вважав, що маємо якісь гроші… І батько натякав… — Нараз осікся: він усе ж вимовив це слово — “батько”, хоча щойно відрікся від нього. Та мати, на щастя, не помітила цього. Поправила скатертину й проказала:
— Можливо, в мене і є якісь гроші і я підтримуватиму тебе. Але ти зможеш розраховувати на капітал лише після моєї смерті.
Беата давно прийняла таке рішення. Вірніше, воно не було остаточне: упевнившись у ділових здібностях сина, вона б віддала йому капітал, ну, не весь, хоча б частину, але не зараз… Розтринькає гроші й сам шкодуватиме. Вона, звичайно, не кине Карла напризволяще, слава богу, на рахунку вже понад три мільйони доларів — їм двом вистачить…
Нараз Беаті захотілося назвати суму, яка лежала на її рахунку, — адже ж три мільйони…