Ранком Грейт, як не намагався, не міг зв'язати воєдино окремі картини нічного видіння. Щось мигтіло перед очима, і було мерзотне почуття, буцімто тебе побили. Валявся в ліжку й намагався задрімати, сподіваючись на неможливе: хотілося, щоби сон знову пройшов перед очима. Перевертався з боку на бік, та заснути не міг.
Згадував дитинство, коли ще життя здавалося нескінченним, коли уявляв себе мало не Вашінгтоном — був певен, що стане таким же, і на менше ніколи б не погодився. Раптом здалося, ось-ось зв'яже у пам'яті неясні туманні образи, які наснилися йому; зробилося радісно від цього передчуття, наче повернувся до світлих поривань юнацтва. Потім подумав, що все це — кисільна нісенітниця, і не слід забивати собі голову сентиментальними дрібницями. Всі ідеї і героїчні переживання на світі не варті десятидоларового папірця. Саме цей папірець править світом, і навіть Вашінгтон у сучасних Штатах навряд чи дослужився б до генерала.
Ця думка звеселила Грейта, він учепився за неї, мов за рятівний круг. Точно, Вашінгтон був би жалюгідним жуком» його розчавили б, як чавлять гнойового жука колесом важкої гарби. Це порівняння видалося знайомим і близьким, десь бачив зовсім недавно і жука, і важке колесо.
Але де і коли?
Над цим задумався лише на секунду, зрештою, чи має значення якийсь жук? Дрібна комашка? Але ж і він, полковник Кларенс Грей, комашка і залишиться нею, якщо не візьме життя за роги, не осідлає його і не підкорить, як підкоряє ковбой дикого мустанга.
Так, світом правлять гроші, і, кінець кінцем, якщо він матиме гроші, то зможе купити і вашінгтонів, і іуд…
Чому він подумав про Іуду?..
Грейт скочив з ліжка.
Під три чорти все! Не варто забивати собі голову дурницями. І що таке совість? Скільки можна її купити, скажімо, за тисячу доларів? Навіть в акуратних целофанових пакетах з чітким написом: «Совість найвищого гатунку».
І з спокійною совістю пішов чистити зуби.
* * *
Грейт мовив ліниво, бо, зрештою, треба ж перемовитися хоча б словом із людиною, що півдня гойдається у гамаку поруч з тобою. Здавалося, мозок уже розтопився, а тіло, важке й слизьке од поту і солі, ніколи вже не слухатиметься його.
— Десять доларів за пляшку холодного пива…
Хаген не озвався: продовжував гойдатися, буцімто й не почув полковника.
Грейт озлився й хотів шпурнути у німця порожню пляшку з-під якоїсь тутешньої солодкуватої бурди, та полінувався підняти руку. Достобіса! Не хоче підтримувати розмову, то й не треба. Ледь поворушився, зручніше вмощуючись, але злість перемогла: сів і мовив різко:
— Ви чуєте мене, Франц?
Тепер він точно вже знав, хто його компаньйон. Хаген — то одне з вигаданих прізвищ, насправді ж — Франц Ангель, гауптштурмфюрер СС, колишній комендант одного з концтаборів десь там, на сході, чи то в Польщі, чи в Західній Україні. Сам Ангель признався йому не без гордості, що в комуністичних країнах дали б немало, щоби натрапити на його слід, та Грейт лише знизав плечима: цей Ангель ділова і, сказати б, непогана людина, і йому, Грейтові, не все одно: гойдатиметься гауптштурмфюрер на мотузку чи гендлюватиме в аравійських пустелях?
— Ви ж знаєте, Кларенс, — Ангель сів у гамаку, — останню пляшку пива випили позавчора. А тут його не дістанеш і за сотню…
— Клята країна!.. Скоро і грошей не захочеш!..
Полковник покривив душею. Успіх першого рейсу окрилив його, і тепер він агітував Ангеля хуткіше повернутись у Європу по чергову партію дівчат. Та німець був обережний, на думку Грейта, надто навіть обережний, він вважав, що не слід мозолити очі агентам Інтерполу, і вони вже майже місяць підсмажувались у невеличкому селищі на узбережжі Персидської затоки поблизу Абу-Дабі. Зняли пристойну віллу з садом і цілими днями валялися в затінку, рятуючись від неймовірної, п'ятдесятиградусної спеки.
— Вилітаємо на тому тижні, — раптом повідомив Ангель.
Грейт аж схопився од несподіванки.
— У вас сім п'ятниць на тиждень.
— Ні, просто вранці я одержав листа… Слід було подумати, перш ніж вирішити.
— Вигідна пропозиція?
— Перспективна.
Грейт, не розпитуючи, потягнувся до пляшки. Так і є, не встигли витягти з холодильника, а вже нагрілася. Нетерпляче подзвонив срібним дзвіночком, задоволено рохкнув, побачивши в руках боя запотілу пляшку — добре-таки вимуштрували чорношкірого! — і за одним духом спорожнив склянку.
— Є замовлення для Танжера, — пояснив Ангель. — Там у мене старі зв'язки… Шикарний бордель під містом — контингент потребує систематичного оновлення. Платять, правда, менше, але й без мороки. За місяць обернемось.
Полковник лежав, втупивши очі в небо. Байдуже стежив за швидкісним винищувачем, що прорізав блакить. Побачивши вперше білу стрічку в цьому безхмарному просторі, здивувався: сотні кілометрів пустель, убогі хижини туземців, каравани верблюдів — і найсучасніші реактивні винищувачі? Невже шейхи і султани тримають військову авіацію? Хотів було запитати Ангеля, та вчасно згадав про військову базу своїх співвітчизників у Дархані.
Тепер знав, що американські й англійські літаки піднімаються також з аеродромів, розташованих біля Аш-Шарджа, Низви, на островах Бехрейн. Нафта вимагає охорони, і шейхи повинні пам'ятати, хто захищає їхню незалежність…
Полковник згадав першу зустріч із якимось шейхом з Оману. Тутешні князівства переплутались у його пам'яті: втім, чи не один біс — Аш-Шарджа, Фуджейра чи Рас ель Хайма? Тільки назви різні, а живуть, тьху, як дикуни: не всюди є електрика і телефон. Кажуть, що в деякі князівства завозять навіть питну воду…
Але цей шейх тримався як справжній володар. Глянув на Грейта зневажливо, і полковник з приємністю подумав, що в південних штатах лише за цей погляд його б повісили на першому дереві.
Шейх сів у кутку і сказав щось одному з закутаних по очі радників:
— Їх високість, — перетлумачив той, — нагадує, що його цікавлять справді красиві і молоді дівчата, бо його гарем — найбільший і найкращий на всьому узбережжі Персидської затоки.
Ангель, схилившись у поштивому поклоні, відповів:
— Я знаю смаки їхньої високості і привіз спеціально для нього найкращих дівчат Європи. Троянди Сіцілії — найвродливіші жінки чудового острова, який славиться жіночою вродою. Покажи йому Вероніку, — шепнув Грейтові.
Полковник збентежився. Вероніка була найпримітивнішою серед привезених, вона відзначалася безцеремонністю і нахабством повії. Коли Ангель пояснив, для чого їх привезли на Близький Схід, вона перша зрозуміла, що бідкання марні і її доля багато в чому залежить від неї самої.
Грейт відкликав Ангеля до сусідньої кімнати.
— Починати з Вероніки?.. — запитав здивовано. — Ти ж чув, що потрібно шейхові!
— Цей слизявий князьок тільки вдає з себе… — зареготав Франц. — Я знаю його смаки: навіть Вероніка стане окрасою його гарему.
Вероніка з'явилася в блискучій сукні, яка щільно облягала стегна. Стрельнула оком на шейха і сіла напроти нього, виставивши круглі, обтягнуті прозорими панчохами коліна. Шейх пошептався з радником, зробив знак Ангелеві.
— Йди! — наказав той дівчині.
Шейх запропонував за Вероніку вісім тисяч фунтів стерлінгів. Грейт не розраховував на такі гроші й підштовхнув Франца, аби погоджувався, але той у розпачі замахав руками.
— Вісім тисяч за таку гарну дівчину? — аж захлинувся од обурення. — Вона прикрасила б гарем самого Сауда! Варто лише показати її королю, як…
Радник шейха не дав договорити. Піймавши погляд свого володаря, мовив тихо, але твердо:
— Добре, ми пропонуємо вам десять тисяч. За гарну блондинку їх високість заплатили б і більше. Може, у вас є блондинки?
Ангель зітхнув. На жаль, у Сіцілії мало блондинок, але ж шейх, напевно, не знає, наскільки темпераментні сіціліанки?
Радник поважно похитав головою. Шейх має жінок з усіх країв світу і його не здивуєш темпераментом.
— Але ж я буду найостаннішим дурнем, з мене сміятиметься навіть компаньйон, якщо погоджуся на десять тисяч, — заперечив Ангель.
Грейт автоматично посміхнувся, згадавши неаполітанських шлюх, що юрмилися на набережній перед отелями — лише покажи трьохдоларовий папірець! — але його посмішку витлумачили зовсім по-іншому — шейх накинув ще тисячу. Ангель погодився.
Потім шейхові показали Джулію. І ця була, на думку Грейта, з другосортних: худенька, де тільки й душа тримається. Тоді в Сіцілії, коли вона вперше з'явилась у їхній конторі, він глянув на неї зневажливо і хотів одразу відіслати, та Ангель не погодився.
— Екземпляр для любителя, — пояснив потім. — За таке вовчисько можна взяти більше, ніж за кралю типу Брижіт Бардо.
Справді, Джулія чимось нагадувала вовченя. Їжакувате, очі блискучі, аж синюваті, дивиться серйозно, наче весь час гнівається на всіх, зуби дрібні, біленькі та гострі, заґавишся — вкусить. Інші дівчата, дізнавшись, куди їх везуть, плакали й голосили, а це забилось у куток і поблискувало гадючими очима, а потім (слава богу, полковник догадався замкнути люк і ключ заховав до кишені) хотіло викинутись із літака.
— Го-го!.. — сміявся тоді Ангель. — Ти в мене пройдеш першим сортом; я знаю двох-трьох султанів, яких хлібом не годуй, а дай об'їздити отаку кобиличку. Таких, як ти, в гаремі втихомирять за тиждень. Куштувала колись батогів?..
Лише тоді Джулія не витримала і заплакала. Вперше і востаннє. Кусала собі руки, билася головою об стінку так, що довелося зв'язати. Поки помічник Ангеля Гусгав — тупуватий, з бичачою потилицею ротенфюрер із колишньої табірної охорони — укоськував її, встигла до крові подряпати собі обличчя, хотіла скалічитись, аби ніхто не поласився на неї. Коли вже лежала зв'язана, Ангель підсів до неї і пояснив, що нічого їй не допоможе, просто продадуть у служниці — про повернення до Європи не може бути й мови.
Грейт вів літак і нічого цього не бачив, та Франц розповів потім, що клята дівчина не слухала його і кусала собі до крові губи. Все згадувала матір і сестер, яким обіцяла висилати гроші, і затихла, лише знесилившись.
Ангель мав рацію: шейхові Джулія сподобалась. Дивилась гордо, і лише тепер Грейт зрозумів усю принаду дівчини. Щось схоже на жалість ворухнулось у нього в душі. Уявив, як приборкуватимуть її в гаремі канчуками, як сміятиметься ота чорноборода пика, скреготнув зубами. Та саме в цей час шейх назвав цифру: десять тисяч фунтів стерлінгів! І з них п'ять — його, полковника Кларенса Грейта, а Грейт ніколи і ні за яких обставин не дозволяв нікому нишпорити по своїх кишенях.
І все ж, коли згадував Джулію, почував себе ніяково, наче прошпетився.
Ангель хоч і мав соромливо-рожеві щоки, був більш товстошкірий. Колись Грейт, хильнувши зайвого, поділився з ним своїми думками про Джулію. Франц не одразу згадав, кого полковник має на увазі, а потім почав кпинити з компаньйона, звинувачуючи його в сентиментальності. Полковник знав, що він ніколи не був сентиментальний, просто йому подобалися вдачі сильні і неприборкані, сам вважав себе таким, тому й запам'ятав вовчий характер дівчини.
Може, все ж не слід було продавати Джулію? Тим більше, що конкурс красунь, як назвали вони свою авантюру в Сіцілії, пройшов більш-менш успішно.
Вони приїхали в невеличке місто Трапані під виглядом столичних негоціантів. Наступного дня Ангель вмістив у місцевій газеті лаконічну об'яву: «Представник одного великого магазину жіночого одягу в Римі запрошує дівчат Трапані на роботу манекенщицями. Умови: гарна фігура і зовнішність, не більше 24 років, середня освіта».
Коли вони прийшли вранці до контори, знятої напередодні, побачили десятків з шість дівчат, що штурмували їх півдня, поки Грейт і Ангель не зійшлись у смаках. Відібрали п'ятнадцять найвродливіших і наступного дня з аеродрому, що поблизу Сіракуз, піднявся літак, який пілотував колишній полковник американської армії Кларенс Грейт…
— Куди летітимемо? — після тривалих роздумів запитав Грейт Ангеля.
— У Францію.
— Звідти до Танжера рукою подати, — схвалив Грейт.
— Гарна штука — літак…
Грейт лише стенув плечима: не звик чути з Францових вуст прописні істини. Але не здивувався б, коли б зміг простежити за ходом думок німця.
Ще кілька років тому Ангелеві доводилося транспортувати свій «живий вантаж» лише йому одному відомими караванними шляхами через пустелі Північної Африки, а далі моторними шхунами через Червоне море. На шлях, який зараз вимірювався годинами, витрачались тижні, не кажучи вже про небезпеку.
Ангель мерзлякувато стенув плечима, згадавши, як одного разу їхню шхуну перестрів єгипетський сторожовик. Слава богу, його помітили одразу, тільки-но з'явився на обрії.
Ангель знав, що за існуючим міжнародним правом їх зможуть звинуватити у работоргівлі лише в тому випадку, коли застукають на гарячому, і роздумував недовго. Добре, що вони заздалегідь вжили заходів, аби не потрапити до пастки. «Кізочок», як любив називати дівчат Ангель, по черзі витягали на палубу, швидко і без зайвої метушні запаковували в спеціально приготовлені для цього випадку мішки з прив'язаними до них каменями і спускали за борт. Коли сторожовик наблизився до шхуни, капітан, він же рульовий, безтурботно крутив штурвал, двоє матросів різались у карти, а пасажири — Ангель і Густав — вешталися без діла по палубі, з цікавістю спостерігаючи за маневрами військового судна.
За першою вимогою шхуна лягла у дрейф.
Ангель, простягнувшись на розкладному ліжку під тентом на юті, з відразою дивився, як діяли єгипетські моряки. Вони були йому глибоко антипатичні — смагляві хлопці з довгими арабськими носами. Без року тиждень, як дістали незалежність, а піднялися на шхуну як господарі. Вони поставили на палубі вартового, а самі пішли нишпорити по трюмах. Шукайте, шукайте, вам не знайти жодного доказу! Але ж гавкнули гроші, на які він так розраховував.
Ангель відчув себе ошуканим, буцім злодій витяг у нього бумажник із крупними банкнотами. Три години ходу — і аравійський берег. Три години після мало не місячних мандрів по африканських пустелях. Він навіть встиг звикнути до своїх «кізочок», серед яких були зовсім непогані екземпляри. Завербував їх у Франції, спокусивши високими заробітками на фешенебельному африканському курорті. Дівчата мужньо переносили втомлюючу подорож, ні про що не здогадуючись, і збунтувались лише перед самісінькою посадкою на шхуну. Та було пізно…
Згадав, як верещала і кусалася дівчина, котрій він трохи симпатизував, — офіціантка з Бордо Ліана. Вона одразу ж здогадалася, для чого їй скрутили назад руки, для чого двоє матросів тримають довгий, як матрац, мішок, і благала Ангеля:
— Мсьє, дорогий мсьє Франц! Не топіть мене! Я так хочу жити… Не топіть мене, дорогий мсьє, я згодна на все, ніхто не почує від мене жодного слова, дорогий, добрий мсьє!..
Ангелю самому не хотілося топити її, за дівчину можна було одержати щонайменше тридцять тисяч доларів, та він не мав права ризикувати. Зав'язуючи мішок, чув ще:
— Мсьє, мій добрий мсьє… — І потім, коли її вже несли до борту, раптом: — Потвора, виродок, проклинаю тебе!.. Прок…
За бортом булькнуло, Ангель одразу забув про Ліану, її благальний погляд і останній прокльон. Як забував завжди — і тоді, коли носив чорний мундир і кашкет із черепом…
* * *
Все, що б йому не доручали, Ангель робив старанно, і начальство завжди залишалося задоволеним гауптштурмфюрером. Тому, певно, і довірило спорудження секретного об'єкта в Польщі, надавши в його розпорядження цілу будівельну команду і необмежену кількість військовополонених.
І все ж Ангелю було важко: не вистачало будівельних матеріалів, колючого дроту, електроенергії, машин. Не вистачало всього, крім полонених, але користі від них було мало — мерли, як мухи, а гауптштурмфюрер поспішав і витискав із них все можливе і навіть неможливе. На цьому будівництві інший зламав би собі голову, а от Ангель поставив невеличкий цегляний заводик, всілякими правдами й неправдами дістав через знайомих у канцелярії генерал-губернатора цемент, сперечався де треба, навіть лаявся, а все ж вклався у встановлені начальством строки.