Раптом без усякого приводу Анрі згадав, що вчора головний редактор їхнього журналу одержав на нього донос. Шеф викликав Савіля, тицьнув йому аркуш, надрукований на машинці, і сказав:
«Я не бажаю розбиратися у цьому. І взагалі найкраще було б викинути його в кошик, та почитайте для загальної освіти…»
Анрі все це розповідав, сміючись, та Генрієтта одразу захвилювалась; він відчув це, хоч не вимовила жодного слова.
— Я поклав листа собі в шухляду на згадку. Ми прочитали його в редакції вголос, і всі сміялися, хоч я знаю, ще написав хтось із наших.
— Чому? — поцікавилася Генрієтта.
— Йдеться про те, що я продаю редакційні таємниці іншим виданням. Наводяться факти, про які сторонній особі дізнатися важко.
— Але ж це може заплямувати тебе!
— Наш головний надто розумний. Крім того, там є нюанси, які зводять весь донос нанівець.
— А коли б їх не було? — запитав Дубровський.
Анрі знизав плечима.
— Анонімка?.. — сказав Сергій, буцімто згадав щось, і посміхнувся. — Слово яке! Ніби щось ласкаве, кругленьке, таке пустотливе, а б'є сильніше за батіг…
Колись на мене також зводили наклеп. І знаєте, вивчили мою біографію краще, ніж я сам її знаю. — Помахав у повітрі сигаретою, буцімто відхрещувався від усього того, старого. — А головне, точно знаю, що могли написати лише двоє. І обидва — мої друзі…
— Та які ж це друзі? — рішуче втрутилась Генрієтта.
— Писав врешті один, — мовив задумливо Сергій. — Один з двох…
— Та-ак, ситуація… — зрозумів усе Анрі.
— І як ви дивитесь їм у вічі? — поцікавилась Генрієтта.
— Не маю права ображати підозрою жодного.
— Ідіотське становище, — пробуркотів Анрі. — І нема способу виявити винного?
— Можна плюнути в душу другові.
— І що ж ти вирішив?
— Намагаюсь забути…
— І вдається?
— Не зовсім.
— Ви або дуже добра людина, або тюхтій… — відрубала Генрієтта.
— А ви вважаєте, що добряк — завжди тюхтій? — засміявся Дубровський.
— Ну що ви, доброта і слюнтяйство — зовсім різне.
— Всепрощенець, — штрикнув Анрі.
— Над цим не жартують, — зупинила його Генрієтта. — У чому ж вас звинувачували, коли не секрет?
— Звичайно, не секрет, — охоче відповів. — Під час війни я попав до концентраційного табору в Польщі… Брав там участь у русі опору. Були дуже складні умови, і наша діяльність іноді не те щоб припинялась, а завмирала. Одного разу до крематорію відправили половину нашого барака, і ми втратили зв'язки з керівництвом. Тільки через кілька тижнів мене розшукав новий зв'язковий. Повідомив, що товаришів знищили за доносом, але виявити провокатора не вдалося. Цю історію з деякою деталізацією я і розповів моїм друзям.
— Ну? — не витримала Генрієтта.
Сергій зім'яв сигарету в попільниці.
— Удар був розрахований точно. Книгу моїх нарисів висунули на премію, в газетах її почали хвалити, але хто дасть премію провокатору?
— Тебе звинуватили?.. — перебив Анрі.
— У провокаторстві! — ствердив Дубровський. — Слава богу, знайшлися свідки: пізніше я сам входив до складу керівництва, і ніхто, зв'язаний зі мною, не загинув. Але ж свідків могло і не бути.
— Яка підлість! — не витримала Генрієтта.
— А премію дали? — по-діловому поцікавився Анрі, і Дубровський не витримав і зареготав.
— Дали!
— Ну, і біс з ними… — безтурботно махнув рукою Анрі.
— Але ж обидва поздоровляли мене!
— А ви казали, що намагаєтесь забути… — Генрієтта закуталася в халат, зіщулилась. — Такого ніколи не забудете. І це — найстрашніше… — Подумала і зробила висновок зовсім по-жіночому: — Краще б вас не висували на премію.
— Я не думав над цим, — признався Сергій.
— І не треба, — порадив Анрі. — Премія — це премія!
— Утилітарист, — засудила Генрієтта.
Помовчали. Розмова залишила неприємний осадок, наче кожний доторкнувся до чогось нечистого і є конча потреба вимити руки.
— А дощ припинився… — Генрієтта підійшла до вікна, визирнула. — Так, припинився. Вже дванадцята, і гості напевно набридли господареві…
Сергієві не хотілося, щоб вони йшли, та єдине, що залишалось, узяти капелюха й провести їх.
* * *
… Море залишилося позаду, і літак знизився. Генрієтта глянула в ілюмінатор. Десь далеко під крилом майнули убогі хатинки, отари овець. Потім потяглися одноманітні жовто-зелені зарослі якогось чагарника. Літак зробив коло й пішов на посадку.
Генрієтта обережно витягла з-під блузки листа, поклала в зовнішню кишеню жакета. Літак кілька разів сильно кинуло, і невдовзі він зупинився.
Генрієтта ще раз глянула в ілюмінатор на довколишні чагарники і спокійно попрямувала до виходу. Інші дівчата поприлипали до ілюмінаторів, злякано позираючи на кількох озброєних чоловіків, що вибігли з-за кущів. Генрієтта цього не бачила — стояла біля люка і дивилася, як від кабіни пілота між сидіннями наближається рожевощока людина в гарно пошитому костюмі й свіжій сорочці. Думала, як могла вона так помилитись, але не впадала у розпач, бо це означало загибель, а шанси на порятунок давали лише витримка і сила духу.
Рожевощокий простував прямо на неї, а вона дивилася на нього, як дивляться звичайні пасажири на пілота, без особливої цікавості, але й не відчужено. Це сподобалось йому, а може, просто удав, що сподобалось, бо підморгнув мало не дружньо і хотів поплескати по щоці.
Вона спокійно відвела його руку.
— Не блазнюйте, це вам не личить.
І він не образився, вона справді мала рацію: це не личило йому; почав відчиняти люк літака, ввічливо попросивши її перейти на інше місце.
Те, що він вибачився, ще раз засвідчило його силу, і на хвилину Генрієтті зробилося страшно. Відступила в глиб літака і сіла на чиюсь валізу. Подумала: зараз з'явиться той, що вів літак, «полковник Кларенс», як назвав його рожевощокий. Можливо, то було псевдо, та все одно Генрієтта вже ніколи не забуде це ім'я, як і розмову, котру вона випадково підслухала в літаку. Бо та розмова допоможе Генрієтті звинуватити їх (вона ні на мить не сумнівалася в цьому, якщо б засумнівалась — загинула). І в ці короткі секунди, поки пілот не вийшов із кабіни, знову пригадала все, що відбулося, — від посадки на літак під Марселем до його приземлення біля оцих обпалених сонцем чагарників.
„. Два тижні тому Генрієтта прочитала в «Парі суар» об'яву, яка запрошувала вродливих дівчат на роботу екскурсоводами в Північній Африці. Контракт — на рік, два і три. Генрієтта подзвонила по вказаному номеру, і ЇЇ запросили до контори на Жак-Доллан. Там і зустрів її рожевощокий, що відрекомендувався Жаном Дюбюї — довіреною особою великої туристичної фірми. Проінформував про умови праці, які здалися Генрієтті блискучими, переглянув її документи і запитав, чи знає вона іноземні мови. Генрієтта назвала тільки італійську та англійську, хоч трохи знала й німецьку, але сама соромилася цих знань, не прохопилася ані словом — потім не раз думала, як гарно це вийшло, що не піддалася спокусі й не похвалилася.
Рожевощокий запропонував Генрієтті контракт на три роки, та вона погодилася лише на річний. Підписувала, лиш побіжно глянувши на текст умови, бо Дюбюї видав їй аванс і було незручно вчитуватись — фірма, яка не скупиться на королівський аванс, не може бути несолідною. Тим більше, що рожевощокий порадив:
«Прочитайте уважно, мадемуазель, нам би не хотілося, аби потім виникли непорозуміння. Ми звикли дотримуватись своїх зобов'язань, але вимагатимемо цього ж і від вас».
«Я не шукаю легкого хліба», — тільки й відповіла і розписалася, не дочитавши до кінця.
Дюбюї вручив їй квиток на поїзд до Марселя і пояснив, де й коли повинна бути, щоб не запізнитися на літак, яким фірма переправить її та інших нових працівниць до Північної Африки.
Уперше всі вони зібрались о дев'ятій ранку біля готелю «Наполеон». П'ятнадцятеро різних за характерами, поглядами, уподобаннями, але всі молоді й вродливі.
Хтось із марсельських піжонів, зачарованих такою картиною, не витримав і запропонував: «Пташки, візьміть мене з собою. А найкраще — залишайтеся тут. Гарантую всім гучний успіх, а сьогодні — веселий вечір…»
Він зробив спробу протиснутися до дверцят автобуса, в який сідали дівчата, та спіткнувся об вчасно підставлену ногу похмурого велетня у насунутому на лоб капелюсі.
«Я тобі покажу: пташки…» — просичав велетень, і піжона наче вітром здуло.
«Поїхали, Густав!» — покликав велетня Дюбюї. Той влаштувався за кермом, і автобус рвонув з місця. Спритно маневруючи, Густав вивів машину на автостраду, і за чверть години майбутні екскурсоводи вже піднімались у літак.
Генрієтті випало сидіти в хвості, її одразу занудило. Невдовзі зробилося й зовсім погано, вона кинулася до туалету. Там і почула розмову, яка так приголомшила її, що почала молити бога, аби літак упав в море. І все ж вона знайшла в собі сили нічим не виказати себе, а уважно слухала, намагаючись не проминути жодного слова.
Розмовляли німецькою і не дуже крилися — були впевнені, що ніхто з пасажирок не зрозуміє їх.
«На нас чекатимуть грузовик і п'ять легкових машин, — сказав якийсь чоловік за дверима туалету. Генрієтта одразу ж впізнала голос Дюбюї. — Розвантажимось, і ви, полковнику, одразу посадите літак у Танжері. Митникам на втіху…»
«Не забудьте прислати в аеропорт машину, — відповів, певно полковник, ламаною німецькою мовою. Потім попросив: — Налийте мені віскі, Франц».
«Але ж ви ведете літак…»
«Зараз я увімкнув автопілот… Ковток спиртного ніколи не зашкодить. Я пив півсклянки перед боями з вашими найвизначнішими асами, Франц».
Уже початок цієї розмови насторожив Генрієтту: чому Дюбюї з Жана раптом став Францом? І тут вона згадала, що вже при першому знайомстві помітила в нього іноземний акцент, та мсьє працював в Африці, і це не здалося дивним. Але при чому тут митники?..
«Ви ж знаєте, я спокійно ставлюся до минулого», — відповів Франц.
«Це — поки не зачепить вас особисто, — відпарирував полковник. — І ваших справ у…»
У Генрієтти обірвалося серце: полковник вимовив це слово спокійно і байдуже — так, як вона говорила про Париж, Ліон, Гамбург, Лондон. Але ж це слово стало символом смерті — тільки позавчора вона чула його з вуст Сержа Дубровського.
Франц сказав невдоволено:
«Я ж просив вас…»
«Ви стали полохливим. Нас ніхто не чує, а якщо б і почули…»
«І все-таки…»
«Ну, добре…»
По паузі полковник запитав:
«Коли ви скажете дівчаткам про зміни в їхній професії?»
«Не люблю відкладати. Краще зараз».
«Я гляну на прилади і прийду подивитися на спектакль».
І враз усе затихло. Генрієтта обережно вислизнула з туалету і ледь не зіштовхнулася з рожевощоким. Той глянув на неї підозріло, запитав німецькою:
«Що вам тут треба?»
Генрієтта збагнула, що не слід виказувати свої знання німецької, і лише знизала плечима.
«Сядьте на своє місце, мадемуазель», — наказав той уже по-французьки.
У кінці літака стовбичив Густав. Стояв, широко розставивши ноги і заклавши руки за спину.
Франц пройшов наперед, зазирнув до кабіни — звідти вийшла людина, ще вища за Густава і, мабуть, сильніша.
«Полковник», — зрозуміла Генрієтта. Вона сиділа біля ілюмінатора, заховавшись за спинку крісла, і чекала. Догадувалась: зараз трапиться щось страшне, але все ж не хотіла в це повірити.
«Хвилинку уваги, дівчата, — заплескав у долоні рожевощокий. — Я мушу зробити досить термінове і, можливо, для декого неприємне повідомлення… — Витяг із кишені якісь бланки, помахав ними над головою. — Знаєте, що це таке? Точна копія угоди, яку ви підписували з нашою фірмою. Зверніть увагу на пункт шістнадцятий… — Кинув бланки переднім дівчатам. — Вчитайтесь у нього уважно, мої кізочки. Зрозуміло? Хто з вас порушить угоду, сплачує п'ятсот тисяч франків! — Посміхнувся доброзичливо і мовив м'яко, ласкаво, наче повідомляв щось втішне: — Але це так… Просто для форми, мої любі, аби ви збагнули, що нема рації хвицятись і показувати пазурчики. На жаль, наша фірма має вже достатньо екскурсоводів, мене повідомили про це останньої хвилини, і вам доведеться дещо по-іншому обслуговувати клієнтів… У Танжері багато моряків, і вони люблять дівчаток. Ви зрозуміли мене, кізочки?..»
Рівно гули мотори, і це були єдині звуки у відповідь рожевощокому. Потім дівчина, що сиділа за Генрієттою, мовила тихо і наче здивовано:
«Який мерзотник!»
А інша, не підводячись, сказала байдуже:
«З вас поганий жартівник, мсьє Жан…»
«Якщо ви так сприймаєте мою відвертість, то я мовчу… Але прошу зважити, ми не панькатимемося з непокірними!»
Тепер зрозуміли всі. Хтось заплакав, а висока брюнетка, що сиділа в першому ряді, раптом кинула рожевощокому в обличчя зібганий договір й істерично закричала:
«Ви — негідник!.. Ми скаржитимемося! Ви не маєте права!..»
«Маємо, кізочки… Зверніть увагу на пункт чотирнадцятий: фірма може використовувати вас на інших роботах. Вам ясно, мадемуазель? На інших роботах… А ця робота іноді буває і приємною…»
«Пошляк!.. Жалюгідний пошляк!..» — дівчина закрила обличчя долонями і заплакала.
«Вам не вдасться нас обманути! — підхопилася її сусідка й рушила на Франца з піднятими кулаками. — Ми заявимо в поліцію!»
Полковник зробив крок уперед, і дівчина відступила перед ним, наче наштовхнулася на прямовисну стіну.
Полковник підняв кулак, буцімто хотів стукнути когось, та лише потримав його перед собою. Мовив загрозливо:
«От що, райські гурії, я з вами не розводитиму церемоній! Я тут і поліція, і закон! Хто не слухатиметься… голову зверну!..»
«Саме так… — підтвердив Франц. — Але повинен нагадати вам, кізочки, що ми пропонуємо чудові умови. Матимете вдвоє… можливо, і втроє більше, ніж обумовлено контрактом. За три роки можна зібрати пристойну суму. Повернетеся до свого Парижа багатими нареченими… Врахуйте, фірма гарантує повну секретність».
«Який мерзотник!» — не витримала сусідка Генрієтти, рвонулася поміж сидіннями, занесла над головою сумочку, та Франц перехопив її руку, штовхнув у груди. Дівчина заточилася, але втрималась на ногах, вхопившись за спинку крісла, затим плюнула просто в рожевощоке обличчя.
Франц підняв руку; ще мить, і вдарив би — навіть ляпас приніс би йому задоволення, — та стримався.
«Я пригадаю це вам, мадемуазель… — просичав із злістю, обтираючись. — Густав! Наведи порядок!»
Той просунувся у вузькому проході, поклав дівчині на плечі руки, легко і зовні ліниво підм'яв її, скрутив руки назад і кинув у крісло так, що та вдарилася головою в бік Генрієтті.
«Ну? — запитав Густав. — Кому ще не подобається?»
Всі мовчали.
«Нічого, кізочки, звикнете, — мовив рожеволиций благодушно. — Ми влаштуємо вас в один із кращих борделів. Чудові умови: окрема кімната, гарний кравець, смачна їжа… Мадам — суцільна доброта і респектабельність. Вам просто пофартило, мої дорогі…»
Він вимовляв ці слова за звичкою, не вдумуючись у їх зміст. Злість за плювок — ні, не за плювок (що плювок, витерся — і вся справа), за образу, за те, що не злякалась — якась паршива паризька лялька, — пекла його, і, певно, це проявлялося в блазенському тоні, у бажанні познущатися хоч трохи і в цьому знайти полегшення.
«Я заплачу тобі за ніч двадцять доларів, крихітко, — зупинився перед Генрієттиною сусідкою, — і можу закластися, що через місяць ти й сама кликатимеш мене…»
Генрієтта підвелась. Вловила в очах дівчини щось таке, що вимагало негайного втручання, — у такі секунди люди йдуть з голими руками на звіра. Сперлася на плече сусідки, просунулась до виходу.
«Що тобі? — затримав її Франц. — Куди?»
Генрієтта лише махнула рукою в бік туалету.
«А-а… — рожевощокий пропустив її, та, коли вона вже взялася за ручку дверей, зупинив різким окриком: — Чекай!»
Зазирнув сам до туалету, огледів усе пильно. Генрієтта сперлася на стіну, витягла з сумочки хусточку, затиснула рот.