І, схопивши за вуздечку Тауку, він сказав:
– Я поїду!
– Ні, – спокійно відповів патагонець.
– Я поїду! – вигукнув Гленарван, вириваючи з Талькавових рук повід. – А хлопчикове життя я довіряю тобі, Талькаве!
Надзвичайно стурбований Гленарван гарячково перемішував іспанські слова з англійськими. Однак у такі напружені миті жест буває красномовніший од слів, а тому люди одразу розуміють один одного.
Проте Талькав опирався, суперечка затягувалася, а небезпека наростала. Під натиском вовків тріщали згризені стовпи частоколу.
Ніхто з чоловіків не збирався поступатися: ні Гленарван, ні Талькав. Індіанець поволік Гленарвана до хідника і вказав йому на вільну од вовків рівнину. Енергійними жестами він хотів утовкмачити Гленарвану, що не можна гаяти жодної секунди, що він краще за всіх знає Тауку і він один зуміє використати для спільного порятунку її дивовижну легкість і прудкість. Та Гленарван упирався: він будь-що прагнув пожертвувати собою, аж раптом щось сильно штовхнуло його. Таука злетіла на диби і, раптово рвонувши вперед, перемахнула через вогненну перепону і трупи вовків. Уже здалека до них донісся дитячий голос:
– Нехай врятує вас Бог!
Гленарван і Талькав встигли лише помітити Роберта, який учепився в гриву Тауки. Ще мить – і він зник у мороці.
– Роберте! – заволав Гленарван.
Проте цього крику не розчув навіть індіанець: пролунало страхітливе завивання. Червоні вовки шугнули за Таукою і чвалом помчали на захід.
Талькав і Гленарван вибігли за огорожу рамади. На рівнині знову запанувала тиша, лише вдалині серед нічного мороку можна було розгледіти нечітку хвилеподібну лінію.
Приголомшений Гленарван, заламуючи у відчаї руки, впав долі. Він поглянув на Талькава. Той усміхався із звичним спокоєм.
– Таука – хороший кінь! Хоробрий хлопчик! Він врятується! – повторював патагонець, ствердно киваючи головою.
– А якщо він упаде? – запитав Гленарван.
– Не впаде!
Попри Талькавову впевненість нещасний Гленарван провів тривожну ніч. Він і не думав, від якої небезпеки позбавився зі зникненням вовків; поривався кинутися на пошуки Роберта, але індіанець стримував його. Талькав переконував шотландця, що їхні коні не наздоженуть Тауку, що вона випередила своїх ворогів, що знайти її в темряві неможливо і що слід дочекатися світанку, аж лише тоді їхати на пошуки Роберта.
О четвертій ранку зажевріла зоря. Густі тумани на горизонті поволі рідшали. Прозора роса лягла на рівнину, і високі трави зашелестіли від подиху передсвітанкового вітерцю. Час вирушати в путь.
– В дорогу! – сказав індіанець.
Гленарван мовчки скочив на Робертового коня. Незабаром вершники вже мчали клусом на захід, дотримуючись напряму, від якого не повинен був відхилятися і другий загін.
Протягом години вони мчали, не сповільнюючи ходу, шукаючи очима Роберта, і на кожному кроці боялися натрапити на його скривавлений труп. Гленарван нещадно пришпорював коня. Нарешті почулися рушничні постріли: стріляли через певні проміжки, явно подаючи сигнал.
– Це вони! – вигукнув Гленарван.
Обидва вершники пришпорили коней і за кілька хвилин досягли загону під проводом Паганеля. Із Гленарванових грудей вирвався крик радості: Роберт був тут, живий, неушкоджений, верхи на прекрасній Тауці, що весело заіржала, побачивши господаря.
– Дитино моя! Моя дитино! – з надзвичайною ніжністю вигукнув Гленарван.
Він і Роберт спішилися та кинулися в обійми один одному.
Потім настала черга індіанця притиснути до грудей мужнього сина капітана Гранта.
– Він живий! Він живий! – вигукував Гленарван.
– Так, – відповів Роберт, – завдяки Тауці!
Та не чекаючи на слова вдячності на свою адресу, Талькав уже дякував своєму коню – промовляв до нього ніжні слова, цілував його, немов у жилах цієї шляхетної тварини текла людська кров.
Потім, обернувшись до Паганеля, патагонець указав на Роберта.
– Сміливець! – сказав він і, вживши індіанську метафору для визначення відваги, додав: – Його шпори не тремтіли.
– Скажи, дитя моє, чому ти не дав мені або Талькаву зробити цю останню спробу врятувати тебе? – запитав Гленарван, обіймаючи Роберта.
– Сер, – відповів хлопчик, і в голосі його звучала палка подяка, – цього разу була моя черга жертвувати собою. Талькав уже врятував мені життя, а ви рятуєте життя мого батька!
Розділ XX. Аргентинські рівнини
Хоч яка була радісна зустріч, та не встигли Паганель, Остін, Вільсон, Мюльреді, словом, усі (хіба за винятком майора Мак-Наббса), радісно привітатися один з одним, як мандрівники відчули, що помирають од спраги. На щастя, неподалік протікала Гуаміні. Подорожні зразу рушили в путь, і о сьомій ранку маленький загін досяг загорожі. Споглядаючи купу вовчих трупів біля входу, можна було легко уявити лють, із якою нападав ворог, і відвагу, з якою боронилися.
Коли мандрівники втамували спрагу, всередині огорожі на них чекав вельми ситний сніданок. Філе нанду визнали дуже смачним, а засмаженого у власному панцирі тату[43], – вишуканим делікатесом.
– Такі фантастичні страви куштувати в помірній кількості було б невдячністю щодо провидіння, – заявив Паганель. – А тому геть помірність!
І він справді наївся донесхочу, що зовсім не завдало шкоди його здоров’ю завдяки Гуаміні. На думку вченого, вода цієї річки мала властивості, надзвичайно сприятливі для травлення.
О десятій ранку Гленарван, щоб уникнути помилки Ганнібала, який аж надто затримався в Капуї, наказав вирушати. Спершу поналивали міхи води, а потім загін рушив у путь. Спочилі, нагодовані коні швидко мчали вперед і майже весь час легко йшли навскач. Через близькість води місцевість була вологіша і родючіша, одначе безлюдна.
Два наступних дні, 2 і 3 листопада, не були багатими на події. Увечері 3-го числа подорожні, звиклі до тривалих перегонів, зробили привал аж на кордоні пампи і провінції Буенос-Айрес. Загін полишив бухту Талькауано 14 жовтня. Отже, за двадцять два дні він подолав 450 миль – дві третини шляху.
Наступного ранку мандрівники перетнули умовний кордон, що відокремлює аргентинські рівнини від пампи. Саме тут Талькав сподівався зустріти касиків, у чиїх руках – він був певен – перебуває Гаррі Грант із товаришами.
З-поміж чотирнадцяти провінцій, що входять до Аргентинської республіки, провінція Буенос-Айрес найбільш населена і найбільша за площею. На півдні між 64° і 65° вона сусідить із індіанською територією. Землі цієї провінції надзвичайно родючі, а кліматичні умови вельми сприятливі. До підошви гір Танділь і Тапалькем простягається майже ідеальна гладка рівнина, вкрита злаками і бобовими рослинами.
Відтоді як мандрівники покинули береги Гуаміні, вони з приємністю відчули зниження температури. Середня денна температура не перевищувала 17 градусів. Дужі холодні вітри, що завше віяли з Патагонії, істотно охолоджували повітря.
Тварини і люди, що потерпали від засухи, тепер дихали на повні груди. Їхали бадьоро і впевнено. Проте, всупереч запевненням Талькава, край виявився зовсім відлюдним.
Шлях на схід уздовж тридцять сьомої паралелі, яким рухався загін, простягався повз невеликі озера із прісною або солоною водою. Біля води під пологом кущів пурхали жваві корольки, співали веселі жайворонки; маювали тангари – конкуренти колібрі у барвистому блискучому оперенні. Ці красиві птахи весело тріпотіли крильми, ігноруючи шпаків із погонами і полум’яними грудьми, що гордовито походжали узбіччям.
На колючих чагарниках розгойдувалося, немов креольський гамак, гніздо птаха анубіс. Береги озер строкатіли од зграй прекрасних фламінго. Їхні гнізда, що мали форму усіченого конуса заввишки з фут, утворювали химерне містечко. Наближення вершників зовсім не сполохало пташок, що вивело з рівноваги ученого Паганеля.
– Мені давно кортіло побачити, як літають фламінго, – звірився він майорові.
– От і добре! – відгукнувся той.
– І оскільки випадає така нагода, я нею неодмінно скористаюсь.
– Скористайтеся, Паганелю, скористайтеся.
– Ходімо зі мною, майоре; і ти, Роберте. Мені потрібні свідки.
І Паганель, пропустивши вперед більшість своїх супутників, попрямував у супроводі майора і Роберта до зграї фламінго. Наблизившись до них на відстань рушничного пострілу, географ пальнув холостим зарядом, оскільки не хотів намарне проливати пташину кров, і фламінго вмить знялися в повітря всією зграєю. Паганель уважно за ними спостерігав крізь окуляри.
– То що, чи зауважили ви, як вони літають? – запитав він майора, коли зграя зникла з очей.
– Звичайно, – відповів Мак-Наббс. – Тільки сліпий не побачив би цього.
– А тепер скажіть, чи подібний фламінго в польоті до опереної стріли?
– Аж ніяк.
– Зовсім не подібний, – додав Роберт.
– Я був певен цього, – задоволено заявив учений. – Проте це не завадило моєму знаменитому співвітчизникові Шатобріану зробити це невдале порівняння фламінго із стрілою. Запам’ятай, Роберте: порівняння – це найнебезпечніша риторична форма. Завжди остерігайся порівнянь!
– Отже, ви задоволені результатом вашого спостереження? – запитав майор.
– Я в захваті.
– Я також. Та нам слід пришпорити коней: з милості вашого уславленого Шатобріана ми відстали майже на милю.
Коли вони наздогнали своїх супутників, Паганель помітив, що Гленарван жваво про щось розмовляє з індіанцем. Талькав час від часу замовкав, уважно вдивляючись у виднокрай, і щоразу на його обличчі виникало здивування.
Гленарван спробував сам, без свого вже звичного товмача, розпитати індіанця, але толку з такого діалогу було мало. Щойно лорд помітив ученого, одразу ж нетерпляче гукнув до нього:
– Швидше йдіть сюди, друже Паганелю, ми з Талькавом ніяк не порозуміємося!
Після кількахвилинного діалогу з патагонцем Паганель звернувся до Гленарвана.
– Талькав, – сказав він, – спантеличений одним справді дивним явищем.
– Яким саме?
– Довкруж не видно індіанців, ба навіть їхніх слідів. Зазвичай їх табори часто мандрують цими рівнинами в усіх напрямках: то вони женуть викрадену худобу, то пробираються до самих Кордильєр, щоб продавати там килими і шкіряні батоги.
– І як Талькав пояснює зникнення індіанців?
– Він сам дивується.
– Але яких індіанців він сподівався зустріти у цій частині пампасів?
– Саме тих, у чиїх руках перебували полонені європейці; індіанців касиків Кальфоукоура під проводом Катріеля або Янчетруса.
– Що це за люди?
– Це вожді колись могутніх племен. Років із тридцять тому їх відтіснили в гори. Відтоді вони підпорядковуються Аргентині – наскільки індіанці здатні підпорядковуватися – та кочують пампою і провінцією Буенос-Айрес. І я не менше за Талькава здивований, що ми досі не натрапили на сліди індіанців у місцевостях, де зазвичай вони розбишакують.
– І що нам робити? – запитав Гленарван.
– Зараз з’ясую, – відповів Паганель.
Після коротких перемовин із Талькавом учений відповів:
– Думки патагонця здаються мені доволі резонними. Він гадає, нам слід продовжувати шлях на схід до форту Незалежний, і якщо навіть там ми не отримаємо жодних відомостей про капітана Гранта, то принаймні дізнаємося, куди щезли індіанці з аргентинських рівнин.
– А цей форт далеко звідсіль? – поцікавився Гленарван.
– Ні, він розташований на Сьєрра-дель-Танділь, за 60 миль.
– І коли ж ми туди дістанемося?
– Післязавтра до вечора.
Гленарвана вельми стривожила ця обставина. Здавалося неймовірним, що у пампі їм не трапився жоден індіанець. Зазвичай їх тут буває дуже багато. Очевидно, якась виняткова обставина змусила індіанців зникнути. Та якщо Гаррі Гранта справді полонило одне із цих племен, то дуже важливо було з’ясувати, куди ж його відвели індіанці: на північ чи на південь. Це питання непокоїло Гленарвана. Не можна губити слід капітана, тому найрозумніше було дослухатися Талькавової поради і їхати до поселення Танділь. Там принаймні можна буде з кимсь про це поговорити…
Близько четвертої години по полудні на виднокраї показався пагорб. На такій рівнині він скидався на гору. Тут наші мандрівники й улаштувалися на нічліг.
Наступного дня вони завиграшки подолали узвишшя: після Андських Кордильєрів похилі піщані схили їм видалися легкою прогулянкою. Коням навіть не довелося сповільнювати ходи. Опівдні вершники минули покинутий форт Тапалькем – першу ланку в ланцюзі фортець, які стояли вздовж південного кордону, захищаючи його від набігів індіанців. На подив Талькава, й тут не було жодного сліду індіанців. Проте близько полудня вдалині з’явилися троє добре озброєних вершників на баских конях. Якийсь час вони спостерігали за маленьким загоном, але, не давши можливості наблизитися до них, помчали геть. Гленарван навіснів.
– Гаучо, – пояснив патагонець, даючи цим тубільцям ту назву, яка свого часу спричинила палку суперечку між майором і Паганелем.
– А, гаучо, – вигукнув Мак-Наббс, – то що, Паганелю, сьогодні ж не дме північний вітер, якої ви тепер думки про цих мирних пастухів?
– Скажу, що вони скидаються на справжніх бандитів! – відповів Паганель.
– А від враження до реалій, мій шановний учений…
– Лише один крок, мій дорогий майоре!
Паганелів висновок викликав загальний вибух реготу, але це ніскільки його не збентежило. Він навіть поділився з друзями доволі цікавою інформацією про цих індіанців.
– Я десь читав, – розповідав учений, – що в арабів будова рота видає злість, а очі струменять добротою. А ось в американських дикунів очі дуже злі.
Мабуть, досі жоден фізіономіст не зумів точніше визначити расу індіанців.
Тим часом мандрівники, за Талькавовою вказівкою, їхали, тримаючись один одного. Хоч якою пустельною видавалася ця місцевість, усе ж варто було остерігатися раптового нападу. Втім заходи остороги виявилися зайвими, і того ж вечора маленький загін спокійно розташувався на нічліг у просторій залишеній тольдерії, де касик Катрієль зазвичай збирав свої загони. Патагонець обстежив землю довкруж і за відсутності свіжих слідів на ній дійшов висновку, що тольдерія давно перетворилася на пустку.
Наступного дня Гленарван і його супутники знову їхали степом.
Показалися перші естансії[44]. Але Талькав порадив не зупинятись і далі йти до форту Незалежний, лише там можна було з’ясувати причину такого дивного знелюднення краю.
Знову з’явилися дерева, більшість їх було посаджено вже після заселення американської території європейцями. Тут росли тополі, верби, акації; всі вони прийнялися й міцніли без людського догляду. Зазвичай тут зводили так звані коралі – просторі кошари, обнесені частоколом, де тисячами паслися бики, барани, корови й коні. Усіх цих тварин було тавровано, а ще їх охороняла зграя великих сторожових собак. Склад ґрунтів ідеально підходив для буйного росту трави, а трава, як відомо, – найліпший корм для худоби. Ось чому саме на цій землі вважають за краще облаштовувати естансії. На чолі господарства стоїть управитель із помічником, що мають у своєму розпорядженні пеонів, по чотири особи на кожну тисячу голів худоби. Ці люди живуть, як біблійні пастирі. Їхні череди такі ж великі (може й більші), як череди, що паслися на рівнинах Месопотамії.
Паганель указав супутникам на ще одне цікаве явище, властиве цим пласким рівнинам: міражі. Естансія, наприклад, здалека скидалася на великий острів, а тополі й верби довкола неї немов відбивалися у прозорих водах, що відступали з наближенням мандрівників. Ілюзія була такою реальною, що подорожні раз у раз вірили омані.
Упродовж 6 листопада загін минув декілька естансій та саладеро. Саме тут відбувається забій відгодованих на соковитій пашні тварин. Саладеро – заразом і солярня: тут не лише забивають, а й солять м’ясо тварин. Ця осоружна робота зазвичай починається наприкінці весни.