Гленарван мовчки скакав поруч із Робертом. Його сміливий, рішучий характер не дозволяв йому прийняти невдачу. Серце його прискорено билося, голову розпирало. Паганель, роздратований безрезультатністю пошуків, подумки перебирав на всі лади слова документа, намагаючись знайти в них бодай якусь нову вказівку. Талькав їхав мовчки, опустивши віжки. Майор, як справжній оптиміст, тримався бадьоро. Том Остін і обидва матроси поділяли настрій свого начальника. Аж раптом кролик перебіг їм дорогу. Забобонні шотландці лякливо перезирнулися.
– Погана прикмета, – промовив Вільсон.
– Так, в Шотландії, – відгукнувся Мюльреді.
– Погане в Шотландії погане й тут, – повчально зауважив Вільсон.
Близько полудня мандрівники перевалили через гірський кряж Танділь і опинилися на неозорих рівнинах, що простираються аж до океану. На кожному кроці траплялися річки, що зрошували прозорою водою цей родючий край і губилися серед величезних пасовищ. Мало-помалу земля, немов океан після буревію, ставала щодалі рівнішою. Останні згірки аргентинської пампи залишилися позаду, і тепер під ногами коней розстилався одноманітний зелений килим.
Досі погода була гожою, однак цього дня небо затягли хмари. Величезна кількість пари, що утворилася через високу температуру, скупчилася у вигляді густих хмар, які загрожували вибухнути стіною зливи. Близькість Атлантичного океану і постійний західний вітер сприяли підвищеній вологості атмосфери. Родючі землі, соковиті вигони й темно-зелене забарвлення трав були красномовним свідченням того. Втім, цього дня пудові хмари не вибухнули дощем, тож коні легко подолали 40 миль, і до вечора мандрівники дісталися берега каньяди – глибокої просторої природної водойми. Тут і зробили привал. Сховатися було ніде. Пончо замінили мандрівникам намети й ковдри. Усі поснули просто неба. Небо ж щохвилини страхало проливнем. На щастя, все обмежилося лише грозою. Наступного дня, у міру зниження рівнини до океану, стала помітніша присутність ґрунтових вод – вода просочувалася крізь усі тріщини в землі. Невдовзі дорогу на схід почали перетинати ставки. Досі, поки тягнулися відкриті водойми, вільні від водяних рослин, коні йшли легко. Ситуація погіршилася, коли з’явилися так звані пантани – трясовина, пор?сла високими травами. Вчасно їх помітити й уникнути небезпеки було неможливо.
Ці чорториї вартували життя не одній живій істоті. Роберт, котрий обігнав загін на півмилі, повернув назад і загорлав:
– Пане Паганелю! Пане Паганелю! Там ліс рогів!
– Що? – подивувався Паганель. – Ти знайшов ліс рогів?
– Так, так! Якщо не ліс, то принаймні лісову поросль!
– Лісову поросль? Ти мариш, хлопчику! – мовив Паганель, стенаючи плечима.
– І зовсім я не марю, – запевняв Роберт, – переконаєтесь на власні очі! Який дивовижний край! Тут сіють роги, і вони ростуть, мов пшениця. Мені дуже хотілося б мати таке насіння!
– Здається, хлопчик не жартує, – буркнув майор.
– Справді, майоре, скоро ви переконаєтеся в цьому.
І Роберт не помилявся: незабаром загін під’їхав до величезного поля, втиканого рогами, і їм не видно було кінця-краю. Справді, це була низькоросла, густа, але дивна лісова поросль.
– То що? – запитав Роберт.
– Оригінально! – промовив Паганель і звернувся за поясненнями до Талькава.
– Роги вилазять із землі, але бики залишаються в землі, – заявив Талькав.
– Як! – вигукнув Паганель. – У цій твані загрузло стадо?
– Так, – підтвердив патагонець.
І справді, тут знайшло смерть стадо. Ґрунт під вагою биків осів, і сотні тварин загинули, задихнувшись у величезній драговині.
Таке подекуди трапляється в аргентинських рівнинах, про що Талькав добре знав. І цим застереженням не варто нехтувати.
Загін об’їхав величезну гекатомбу[48], здатну задовольнити найкровожерливіших богів стародавнього світу; поле рогів залишилось далеко позаду.
Либонь, Талькава почало турбувати якесь незвичне явище: він часто зупиняв коня і підводився на стременах. Високий зріст давав йому змогу осягнути поглядом значний простір. Одначе нічого не помітивши, він пришпорював коня. За милю індіанець знову зупинився. Відокремившись від супутників, він від’їхав на кілька миль на північ, потім на південь. Знову ставши на чолі загону, він рушив далі, не зронивши й слова. Талькавова поведінка зацікавила Паганеля і стурбувала Гленарвана. Лорд попросив ученого дізнатися в індіанця, що трапилось.
Паганель звернувся до Талькава. Індіанець відповів йому, що він ніяк не втямить, чому земля так сильно просочена вологою. Ніколи йому ще не доводилося спостерігати, щоб ґрунт був таким хистким. Навіть у період сильних дощів Аргентинською рівниною завжди можна було проїхати.
– Але як пояснити таку вологість? – запитав Паганель.
– Не знаю, – відповів індіанець, – а коли знатиму…
– А хіба під час сильних злив гірські річки ніколи не виходять з берегів?
– Трапляється.
– Можливо, це сталося й тепер?
– Можливо, – відповів Талькав.
Паганелю довелося вдовольнитися цією дипломатичною відповіддю, і він передав зміст розмови Гленарвану.
– А що радить робити Талькав? – запитав Гленарван.
– Що ми маємо робити? – запитав Паганель патагонця.
– Якомога швидше їхати! – відповів індіанець.
Однак цю пораду легко було дати, та нелегко виконати. Коні дуже стомилися ступати по драглистому ґрунту, до того ж місцевість дедалі нижчала. Тепер цю частину рівнини можна було порівняти з величезним видолинком, якого стрімкий потік міг швидко заповнити водою.
Треба було якнайшвидше вибратися з цих низин, оскільки повінь могла миттю перетворити їх на озеро. Пришпорили коней. Одначе близько другої години по полудні важкі хмари прорвалися потоками тропічної зливи. Годі було ховатися від водяної стіни. Залишалося одне – запастися філософським спокоєм і стоїчно все зносити! Пончо вершників змокли до рубця, вода з капелюхів стікала, немов з переповнених водостічних труб. З бахроми сідел текли струмки. Вершники опинилися під подвійною зливою: з небес і з землі.
Змоклі, задублі, знеможені, ввечері мандрівники дісталися вбогого ранчо. Лише для дуже невибагливих людей це ранчо могло стати прихистком, і лише вкрай змучені мандрівники згодилися б сховатися в ньому. Та Гленарван і його супутники не мали вибору. Тож вони забилися в цій покинутій хижі, якою погребував би останній бідняк-індіанець. Насилу розпалили курне багаття з сухої трави, яке більше диміло, ніж зігрівало. За стінами ранчо лютувала негода, великі дощові краплі просочувалися крізь порохнявий солом’яний дах. Двадцять разів вогнище мало згаснути – двадцять разів Мюльреді й Вільсон відвойовували його у води.
Мізерна і малопоживна вечеря була доволі сумною – всі понуро жували, ледь переминаючи щелепами. Лише майор пошанував змоклу провізію гарним апетитом: незворушному Мак-Наббсові було байдуже до прикрих пригод.
Паганель, як істинний француз, спробував було жартувати, та ніхто не зреагував на його вигадки.
– Очевидно, мої жарти підмочило, – зауважив він, – тож від ваги вони не потрапляють у ціль.
Сон – найліпший лікар. Ніч видалася бурхливою, стіни ранчо тріщали, хиталися і за кожного нового пориву вітру загрожували розсипатися. Нещасні коні тужливо іржали надворі, та й господарям їхнім було непереливки в жалюгідній хижі; проте помалу подорожні заснули. Першим заснув Роберт, поклавши голову на плече лорда Гленарвана. Незабаром занурилися в сон і решта тимчасових мешканців ранчо.
Ніч минула без пригод.
Розбудила подорожніх Таука. Бадьора, як зазвичай, вона іржала і сильно била копитом в стіну ранчо. Якщо Талькав не подавав сигналу до від’їзду, то це робив його кінь. А оскільки мандрівники й так завинили Тауці, то загін негайно ж рушив у путь.
Накрапaв дощ. Сирий глинистий ґрунт не встигав убирати вологу, і всі ці калюжі, болота, ставки виходили з берегів, зливаючись у величезні й глибокі банадо. Паганель, поглянувши на карту, небезпідставно подумав, що Ріо-Гранде і Ріо-Віварата, річки, в які зазвичай стікають води цієї рівнини, тепер вийшли з берегів і утворили загальне русло завширшки кілька миль.
Слід було щомога мчати геть. Якщо повінь посилиться, де шукати прихистку? Ген до горизонту не видно жодного пагорбка. Таку пласку рівнину миттєво заллє.
Коней пустили клусом. Таука мчала попереду, розтинаючи воду з такою силою, ніби це була її рідна стихія.
Близько десятої ранку Таука почала непокоїтися. Вона повсякчас озиралася на південь, на неозорі рівнини, протяжно іржала, роздуваючи ніздрі, втягувала свіже повітря, рвучко ставала на диби. Дужий Талькав насилу справлявся з нею. Він так сильно натягнув вудила, що піна з рота коня обагрилася кров’ю. Тварина наче знавісніла. Вершник зрозумів – варто коневі дати волю, і Таука щодуху помчить на північ.
– Що коїться з Таукою? – запитав Паганель. – Чи не повпивалися в неї тутешні ненаситні п’явки?
– Ні, – відповів індіанець.
– То вона чогось злякалася?
– Вона учула небезпеку.
– Яку?
– Не знаю.
Чутливі вуха Тауки почули те, що наші мандрівники поки не могли побачити. І справді, незабаром глухий гуркіт, подібний до гуркоту припливу, долинув десь з-за виднокраю. Дув поривчастий вологий вітер, несучи із собою водяний пил. Птахи стрімко відлітали – мабуть, від якогось страшного явища природи. Коні, ступаючи по коліно у воді, вже відчували натиск течії. Незабаром із півдня грянули незліченні стада тварин, які несамовито мукали, іржали, бекали. Вони перекидали одне одного, знов зводилися на ноги і знавісніло летіли вперед. То був хаос збожеволілих істот, що мчали з неймовірною швидкістю. Їх майже неможливо було розгледіти крізь вихор водяних бризок. Здається, навіть сотня велетнів китів не могла скаламутити океан із більшою силою.
–
Розділ XXIII. Пташиний спосіб життя
Дерево, завдяки якому нашим мандрівникам пощастило врятуватися, скидалося на горіх, та насправді це був омбу – самітник аргентинських рівнин. Воно мало величезний покарлючений стовбур і пронизувало землю не лише товстим корінням, а й могутніми пагонами, що надавало йому особливої стійкості. Саме тому воно і встояло під час жахливої негоди.
Омбу було заввишки 100 футів і могло покрити своєю тінню близько 60 туазів. Основою цього велета був стовбур завтовшки шість футів і три масивні гілки, що тягнуться від нього. Дві з них стриміли майже вертикально. Вони підтримували величезну крону листя, утворюючи із переплетеним гіллячям густий кошик. Третя гілка майже горизонтально простягалась над водним потоком, а її долішнє листя купалося у воді. Вона скидалася на мис зеленого острова, оточеного океаном. На цьому гіганті було доволі місця, а його розкішне листя давало вдосталь повітря і прохолоди. Споглядаючи незліченні гілки, які мало не сягають хмар, можна було подумати, що на цьому дереві й справді виріс ліс.