– Як би мені хотілося бути на його місці! – вигукнув Роберт, якого надихнули слова географа.
– І мені, мій хлопчику, і я не пропустив би такої нагоди, якби народився триста років тому.
– Тоді сумно було б нам, пане Паганель, – зауважила леді Гелена, – бо зараз ви не сиділи б із нами на палубі «Дункана» і ми не почули б цих чудових історій.
– Не я, то хтось інший розповів би вам про це, шановна, і додав би, що західний берег Америки дослідили брати Пісарро. Ці мужні шукачі пригод були засновниками міст Куско, Кіто, Ліма, Сантьяґо, Вільярріка, Вальпараїсо і Консепсьйон, куди прямує «Дункан». З відкриттями братів Пісарро збіглися в часі відкриття Магеллана, і на превелике задоволення вчених Старого Світу контури американських берегів було нанесено на мапу.
– А я прагнув би ще нових відкриттів, – заявив Роберт.
– А навіщо? – запитала Мері, дивлячись на юного брата, захопленого розповіддю Паганеля.
– А й справді, мій хлопчику, навіщо? – з підбадьорливою усмішкою запитав лорд Гленарван.
– Бо мені цікаво дізнатися, що там, за Магеллановою протокою.
– Браво, друже мій! – вигукнув Паганель. – І я спробував би дізнатися, чи простягається материк до Південного полюса, чи там відкрите море, як припускав ваш співвітчизник Дрейк. Не сумніваюся, що якби Роберт Грант і Жак Паганель жили у XVII столітті, то вони вирушили б услід за двома вельми допитливими голландцями, Схоутеном і Лемером, аби відгадати цю географічну загадку.
– Це були вчені? – запитала леді Гелена.
– Ні, просто відважні купці, яких мало цікавив науковий бік відкриттів. У ту пору існувала голландська Ост-Індська компанія, якій належало виняткове право провозити товари через Магелланову протоку. А оскільки у той час крім цієї протоки іншого шляху до Азії не знали, то Ост-Індська компанія поводилась, як загарбниця. Кілька купців вирішили боротися з цією монополією, намагаючись відкрити іншу протоку. До таких належав Ісаак Лемер, людина розумна й освічена. Він спорядив за свій кошт експедицію, яку очолили його племінник Якоб Лемер і Схоутен, досвідчений моряк родом із Горно. Відважні мореплавці вирушили в червні 1615 року, майже через століття після Магеллана. Вони відкрили нову протоку між Штатами і Вогняною Землею та назвали її протокою Лемера, а 12 лютого 1616 року обігнули прославлений мис Горн, який має більше підстав називатися мисом Бур, аніж його побратим, мис Доброї Надії.
– Як би я хотів там побувати! – вигукнув Роберт.
– Так, ти маєш рацію, мій хлопчику, бо це справжня радість! – натхненно мовив Паганель. – Чи є більше задоволення, більша втіха за те відчуття, що охоплює мореплавця, коли він наносить на суднову мапу свої відкриття?! Він бачить нові землі, острів за островом, мис за мисом, вони немов спливають із морських надр! Спершу контури цих земель нечіткі, уривчасті, ламані. Та поступово відкриття доповнюють одне одного, лінії уточнюються, пропуски на мапах поступаються місцем штрихам, контури бухт врізаються в суходіл, миси увінчують досліджені береги, і ось, нарешті, новий материк у всій своїй красі з його озерами, річками, потоками, горами, долинами, рівнинами, селами, містами і столицями виникає на глобусі. О друзі мої! відкривати невідомі землі – значить творити, переживати хвилювання й несподіванки! Однак нині це джерело майже вичерпано: все відомо, все досліджено, всі нові береги й материки нанесені на мапу, і нам, теперішнім географам, більше нічого робити.
– Ну що ви, Паганелю, роботи купа, – заперечив Гленарван.
– Що ж мені робити?
– Те, що робимо ми!
А яхта тим часом мчала із вражаючою швидкістю маршрутом Веспуччі й Магеллана. 15 вересня вона перетнула тропік Козерога і взяла курс на знамениту протоку. Подеколи ледь помітною смугою на горизонті вимальовувалися низькі береги Патагонії, та вони були на відстані більше десяти миль од яхти, і, вдивляючись крізь знамениту підзорну трубу, Паганель ніяк не міг їх розгледіти.
25 вересня «Дункан» плавно ввійшов у Магелланову протоку. Зазвичай цим шляхом пливуть торгові судна, що прямують до Тихого океану.
Магелланова протока завдовжки має лише 376 миль, але настільки глибока, що нею можуть проходити величезні судна навіть поблизу берегів, її дно зручне для якірних стоянок. Уздовж берегів багато джерел прісної води, велика кількість доступних і затишних гаваней – таких переваг немає ні в протоці Лемера, ні тим паче біля грізного скелястого мису Горн, де повсякчас навісніють урагани і шторми.
Перші години плавання Магеллановою протокою, протягом приблизно 60—80 миль до мису Грегорі, береги були пологими та піщаними. Жак Паганель боявся пропустити бодай якийсь прибережний куточок, бодай якусь частину протоки. Плисти належало близько тридцяти шести годин, а панорама берегів, залитих сяєвом південного сонця, поза сумнівом, заслуговувала на напружене й захоплене споглядання. Уздовж північних берегів людей не було видно, кілька тубільців сновигали лише по голих скелях Вогняної Землі.
Паганель нарікав на те, що йому не довелося побачити жодного патагонця; його це сердило, а супутників тішило.
– Патагонія без патагонців – це не Патагонія, – роздратовано товкмачив вчений.
– Потерпіть, шановний мій географе, скоро ми побачимо патагонців, – утішав його Гленарван.
– Я не певен у цьому.
– Але ж вони існують, – зауважила леді Гелена.
– Дуже сумніваюся, шановна, оскільки не бачу жодного.
– Та ж назва «патагонці» іспанською означає «довгоногі», і дали її не уявним створінням.
– О! Назва нічого не означає! – вигукнув Паганель, котрий дуже любив сперечатися і завжди вперто стояв на своєму. – Крім того, взагалі невідомо, як їх називають.
– Невже! – вигукнув Гленарван. – А ви знали про це, майоре?
– Ні, – відповів Мак-Наббс, – і я не заплатив би жодного шотландського фунта стерлінгів за те, щоб дізнатися.
– Однак вам доведеться про це дізнатися, байдужа ви людино! – вигукнув Паганель. – Магеллан назвав тубільців «патагонцями», це правильно, та вогнеземельці називають їх «тіременеї», чилійці – «каукалу», колоністи Кармена – «теуельче», арауканці – «вільче». У Бугенвіля вони відомі під ім’ям «чайхі», а самі себе вони величають загальним ім’ям «іпокен». Так от, я вас і запитую, як їх слід називати і чи може взагалі існувати на світі такий народ, який має стільки імен?
– Оце так доказ! – вигукнула Гелена.
– Цей доказ припустимий, – сказав Гленарван, – але, сподіваюся, наш друг Паганель визнає: якщо існує сумнів щодо назви патагонців, то щодо їхнього зросту всі однакової думки?
– Ніколи не погоджуся з цією жахливою безглуздістю! – вигукнув Паганель.
– Вони високі на зріст, – наполягав Гленарван.
– Не знаю.
– Вони невисокі? – запитала леді Гелена.
– І цього ніхто не може стверджувати.
– Ну тоді середнього зросту? – промовив Мак-Наббс, аби всіх примирити.
– Не знаю.
– Ну це вже надто! – вигукнув Гленарван. – Мандрівники, які їх бачили…
– Мандрівники, які їх бачили, – перебив його Паганель, – суперечать один одному. Магеллан стверджував, ніби його голова ледве досягала їм до поясу…
– Ну ось бачите!
– Так, але Дрейк стверджує, що англійці вищі за найвищого патагонця.
– Щодо англійців, то я маю великі сумніви, – презирливо зауважив майор. – Ось якби він порівняв їх із шотландцями!
– Кевендіш стверджує, що патагонці кремезні й високі – продовжував Паганель. – Гокінс стверджує, ніби вони велетні, Лемер і Схоутен повідомляють, що вони мають зріст 11 футів.
– Чудово! Свідчення цих людей заслуговує на довіру, – зауважив Гленарван.
– Так, але на таку ж довіру заслуговують Вуд, Нарборо і Фолькнер, а за їхніми словами, патагонці – люди середнього зросту. Щоправда, Байрон, Ла Жіроде, Бугенвіль, Веллс і Картерс доводять, що зріст патагонців у середньому дорівнює шести футам шести дюймам, тоді як пан д’Орбіньї, учений, котрий ліпше за всіх знає цю країну, стверджує, що їхній середній зріст сягає п’яти футів чотирьох дюймів.
– Але де ж тоді істина серед усіх цих розбіжностей? – запитала леді Гелена.
– Істина полягає в тому, – відповів Паганель, – що у патагонців ноги короткі, а тулуб довгий. Жартома можна висловитися так: ці люди мають зріст шість футів, коли сидять, і п’ять – коли стоять.
– Браво ученому! – вигукнув Гленарван. – Правильно сказано!
– Лише в тому разі, якщо патагонці взагалі існують, – продовжував Паганель. – А зараз, друзі мої, скажу вам на завершення, що Магелланова протока прекрасна і без патагонців.
У цей час яхта оминала півострів Брансвік, просуваючись між двома мальовничими берегами. Серед дерев промайнули чилійський прапор і дзвіниця церкви.
Тепер протока звивалася серед величних гранітних масивів. Підніжжя гір ховалися в гущавині величезних лісів, а їх вершини, вкриті шапкою вічних снігів, були оповиті пеленою хмар. На південному заході на 6 500 футів здіймалася вершина гори Тарн.
Після тривалих сутінків настала ніч. Денне світло непомітно згасало, на землю лягли м’які тіні. Небо вкрилося яскравими зірками, і сузір’я Південного Хреста вказувало мореплавцям шлях на Південний полюс. Цей морок осявали зорі, що замінювали в цих краях маяки цивілізованих країн, а тому яхта сміливо продовжувала шлях, не кидаючи якоря у жодній зі зручних для стоянки бухт, якими рясніє навколишнє узбережжя.
Часто яхтові реї торкалися гілок південних буків, що схилялися до хвиль, нерідко гвинт скаламучував води у гирлах великих річок, полохаючи диких гусей, гаршнепів, чирків і все пернате царство цих болотистих місцин. Незабаром показалися руїни та обвали, яким ніч надавала величного вигляду, – то були сумні решки колись покинутої колонії, чия доля назавжди спростовує уявлення про те, що місцевість тут родюча, а ліси багаті дичиною. «Дункан» проходив повз порт Голоду.
Тут у 1581 році поселилися чотириста іспанських емігрантів на чолі із Сарм’єнто – засновником міста Сан-Феліпе. Частина поселенців загинула від лютих морозів, голод добив тих, кого пощадила зима, і корсар Кевендіш, який у 1587 році відвідав колонію, застав останнього з чотирьохсот нещасних емігрантів, що помирав од голоду на руїнах міста. Сан-Феліпе проіснувало лише шість років, але, здавалося, що вже прожило шість сторіч.
Яхта пропливала вздовж відлюдних берегів. Удосвіта вона проходила вузькою протокою перешийка, по берегах якого тулилися буки, ясені й берези. Було видно високі гори, оповиті щільною дикою терниною, а над ними здіймався Баклендський обеліск.
Мандрівники оминули гирло бухти Сан-Ніколас, яку Бугенвіль назвав колись бухтою Французів. Поодаль пустували тюлені й величезні кити. Ці океанічні гіганти викидали потужні водограї, які було видно на відстані чотирьох миль. Нарешті «Дункан» обігнув мис Фроуерд, покритий останніми снігами. Над південним берегом протоки, на Вогняній Землі, здіймалася гора Сарм’єнто – гігантське нагромадження скель, розпанахане грядою хмар, які утворюють щось на зразок повітряного архіпелагу.
Саме мисом Фроуерд закінчується Американський материк, бо мис Горн – це всього лишень кам’янистий острів, загублений серед океану під 56° південної широти.
Між півостровом Брансвік і островом Десоласьйон протока звужується ще більше. Цей довгий острів розпластався серед безлічі дрібних острівців, немов величезний кит, що завалився на берег, усіяний валунами. До чого ж відрізняється цей покраяний на шматки кордон Америки від чітких контурів Африки, Австралії та Індії! Яка космічна катастрофа так розтрощила цей величезний мис, що став вододілом між двома океанами?
Замість родючих берегів там простягнулися оголені пустельні узгір’я, порізані безліччю вузьких проходів заплутаного лабіринту.
«Дункан», не сповільнюючи ходу, безпомилково пропливав вигадливими звивинами, змішуючи клуби диму з клоччям пошматованого кручами туману. Не зупиняючись, яхта минула декілька іспанських факторій, що влаштувалися на цих відлюдних берегах. Поблизу мису Тамар протока знову розширюється. «Дункан», додавши пари, обігнув круті береги островів Нарборо і став наближатися до південного узбережжя. Нарешті через тридцять шість годин після входу в протоку здаля показалася скеля мису Пілар, що здіймалася над островом Десоласьйон. Неокраїй водний простір розстилався перед форштевнем[23] «Дункана», і Жак Паганель, вітаючи його захопленим жестом, був схвильований не менше за Магеллана в ту мить, коли його корабель «Тринідад» накренився під легкими бризами Тихого океану.
Розділ X. Тридцять сьома паралель
Минув тиждень по тому, як яхта «Дункан» обігнула мис Пілар. На всіх парах вона увійшла до бухти Талькауано – прекрасної гавані завдовжки дванадцять і завширшки дев’ять миль. Погода стояла чудова. З листопада по березень у цьому краї небо безхмарне, вздовж берегів, захищених Андами, дме постійний південний вітер. За наказом Едуарда Гленарвана Джон Манглс вів яхту поблизу берегів архіпелагу Чілое та інших численних уламків цієї частини Американського континенту. Рештки розбитого судна, зламані запасні реї, шмат деревини, оброблений людською рукою, могли навести «Дункан» на слід краху «Британії», але нічого не було видно, і яхта кинула якір у порту Талькауано на сорок третій день після відправлення із темних вод затоки річки Клайд.
Гленарван звелів спустити шлюпку, сів у неї разом із Паганелем, і незабаром вони висадилися на березі біля естакади. Учений-географ хотів на практиці застосувати свої знання іспанської мови, над вивченням якої він так сумлінно трудився, але, на його крайній подив, тубільці не розуміли його.
– Очевидно, у мене погана вимова, – сказав він.
– Нам треба до митниці, – промовив Гленарван.
У митниці за допомогою кількох англійських слів у супроводі виразних жестів йому пояснили, що резиденція англійського консула – місто Консепсьйон – за годину їзди звідсіль. Гленарван одразу ж знайшов двох прудких верхових коней, і незабаром вони в’їжджали у велике місто, що виникло завдяки заповзятливості Вальдівіа, мужнього сподвижника братів Пісарро.
Та як занепало прекрасне колись місто! Тубільці нерідко його грабували. Після пожежі у 1819 році спустошене, пограбоване, почорніле від вогню місто налічувало менше восьми тисяч жителів. Його вже давно затьмарило сусіднє місто – Талькауано. Ніхто не хотів працювати, вулиці поросли травою, перетворившись на просіки. Завмерла торгівля, завмерло ділове життя, усе завмерло. З кожного балкона лунали звуки мандоліни, крізь опущені жалюзі долинав млосний спів, і Консепсьйон, колись місто відважних чоловіків, перетворився на село, населене лише жінками і дітьми.
Гленарван не виявив бажання заглиблюватися в причини цього занепаду, хоча Паганель намагався порушити це питання. Не гаючи жодної хвилини, він попрямував до консула Її Британської Величності Ж.-Р. Бентока. Поважний чиновник прийняв його дуже чемно. Коли ж він почув історію капітана Гранта, то запропонував зібрати дані по всьому узбережжю.
На питання, чи відомо йому щось про долю трищоглового судна «Британія», яке зазнало аварії по тридцять сьомій паралелі на чилійському або арауканському узбережжі, консул Бенток дав негативну відповідь. Жодних відомостей про цю подію не надійшло ні до нього, ні до його товаришів, консулів інших країн. Та Гленарвана не збентежила ця звістка.
Він повернувся до Талькауано і, не шкодуючи грошей, розіслав по всьому узбережжю людей на пошуки. Марно: найдокладніші опитування прибережного населення не дали результатів. Отже, «Британія» ніде не залишила слідів свого перебування.
Гленарван повідомив друзям про те, що його пошуки були даремні. Мері Грант і її брат не змогли приховати горя. Через шість днів після прибуття «Дункана» в Талькауано всі пасажири зібралися на юті. Леді Гелена намагалася втішити дітей капітана Гранта. Жак Паганель знову взявся за записку і з напруженою увагою вивчав її, немов прагнучи вирвати звідтіля невідомі таємниці. Годину він роздивлявся документ, коли Гленарван раптом запитав його: