Хвильку помовчавши, Лахесіс вела далі:
— З переліком чеснот, записаних на скрижалях відомого всім Мойсея, того плутяги з плутяг, ти будеш трохи не в ладах, бо беззастережна покірливість цим заповідям видалася б тобі святенництвом і криводушністю. Ти ніколи не зрозумієш і не визнаєш, чому повинен вірити тільки в одного бога, а не в кількох або, якби до цього дійшлося, в жодного з них. Ти ніколи не зрозумієш і не визнаєш, чому своїх отця і матір треба шанувати більше, ніж вони того заслуговують. Ти ніколи не зрозумієш і не визнаєш, чому не смієш забажати жони ближнього свого, якщо вона сама до того буде охоча і віддасть перевагу твоїй вроді перед потворністю свого мужа. Ти ніколи не визнаєш і не зрозумієш, чому не матимеш права вбити злочинця і паскудника. І навпаки — ти ніколи не зможеш ні вкрасти, ні збрехати, навіть якби від тієї крадіжки чи брехні для тебе вийшла користь велика, бо красти й брехати суперечило б твоїй гордості й сумлінню; а зі своєю гордістю й сумлінням ти, Петре Куканю, завше житимеш у злагоді. І так само, як Хома невірний, ти не повіриш жодній рані, поки сам не вкладеш у неї пальця, і ніколи не примиришся з доводом, ніби королеви не мають ніг, єдино тому, що цей принцип не відповідає істині.
«Боже—громовержцю, отче наш, та що ж це діється? Навіщо вона приточує сюди якихсь безногих королев?» — подумала Клото.
А Лахесіс вела далі:
— Такий ти будеш, Петре Куканю, вільний і гордий духом, і тебе ніхто так просто не зможе охитрувати.
Після такого пророцтва вона стала трохи прозоріша й запитала в своєї білявої сестри:
— Може, хочеш щось додати?
— Мені вже нема чого додавати, — відповіла Клото. Вона попрозоріла і обернулася до чорнявої:
— А тепер кажи ти, сестро.
І з тривожним очікуванням втупилася в Атропос. Проте чорнява тільки тихо й загадково всміхнулася у відповідь.
— Чого ти мовчиш, наша найдорожча, наймудріша і незрівнянна? — спитала Лахесіс, яка, хоч і боялася чорної сестри, мов сатани, і в душі визнавала її перевагу, не могла іноді втриматись, щоб не пустити капинку дешевої іронії. — Цієї ночі нас жде ще багато, дуже багато роботи.
Вона теж почувалася неспокійно, бо не виключалося, а навпаки, було більше ніж імовірно, що Атропос, розсерджена такими щедрими дарами, котрих вона, Лахесіс, укупі з простодушною Клото надавала немовляткові, вивергне щось страшне, вбивче. Вона могла б, приміром, напророкувати Петрові зустріч з фатальною жінкою, яка збаламутить йому розум і примусить робити різні дурниці, які загрожуватимуть шибеницею, або скаже, що його винятковий розум, котрий йому пообіцяла Клото, допоможе посісти провідне становище в колах єретиків, і він скінчить життя, як Ян Гус або Джордано Бруно, чи просто заявить, що його високі чесноти викличуть заздрощі можновладців, а це, звісна річ, найгірше, що може його спіткати, і він невимовно зрадіє, коли катові звелять відрубати йому голову замість того, щоб укинути в казан з кип’ячою олією або посадити на палю і таке інше, як це звично робиться.
— Ти сказала, сестро, що він ніколи не повірить, буцім королеви не мають ніг, — озвалася нарешті чорна.
— Атож, я так сказала й не відступлюся від своїх слів. — Лахесіс визивно труснула головою.
— І що він завжди житиме в злагоді зі своїм сумлінням?
— Так, і це теж я сказала, бо це логічно випливає з того, що йому провістили раніше, — відповіла Лахесіс.
Атропос іще хвильку тихо посміхалася, а тоді, на превеликий подив обох білястих парк, оголосила коротко і просто:
— Мені нема чого до цього додати. Я цілком з вами згодна й під усім, що ви тут напророкували, підписуюсь.
І повільно почала розпливатись. Якісь чорні блищики ще чорно сяйнули на її чорних шатах, а тоді вона розтанула так, наче її не було зовсім.
— Що це має означати? — прошепотіла Лахесіс.
— Я не знаю, це повинна знати ти, ти розумніша від мене, — відрізала Клото й розтанула в повітрі; Лахесіс зникла слідом за нею, розтривожена й невдоволена.
Надворі тієї ж миті закукурікав півень.
Скрик дурної птиці, що, як відомо, гадає, ніби своїм співом вона прикликає сонце, розбудив брата Августина. Коли за хвилину святий муж вистромив голову з—під свого хутра й перехилився через край полу, глянути, що діється внизу, він побачив щось страхітливе: пан Янек Кукань із Кукані, усміхаючись своїм мріям, спав, як колода, а в вогнищі «атанора» була тьма—тьменна, чорнота, порожнеча і холод.
— Рятуйте! — закричав чернець, охоплений страхом, хоч ясно було, що довкола немає ні духу живого, який у цій прикрій ситуації міг би допомогти йому і його господареві, і, мов блискавка, з’їхав по драбині на своїх худих ногах та кістлявому гузні. І пан Янек, до якого повернулася ясна свідомість, відразу, тільки—но розплющив очі, теж мимохіть гірко застогнав, бо Філософське яйце, про яке, коли вірити вченим книгам, саме сьогодні належало якнайретельніше дбати, явно вихололо й змертвіло; те, що от—от мало стати найпрекраснішим і найблагороднішим з усіх людських творінь, тепер нагадувало тютюновий сік; рожевий відтінок як лизень злизав, так само як і жовту барву передостанньої фази.
Обидва маги провели цілий день у відчайдушних спробах оживити змертвіле яйце: обережно зігріваючи, вони по черзі на нього дихали, ховали під пахви, клали в кінський гній, у теплу воду й нарешті знов у доведений до потрібної температури «атанор», але все було марно. Пан Янек зносив нещастя, яке спричинив сам, із сумним спокоєм, але брат Августин не переставав тяжко бідкатись над змарнованими сімома роками неймовірних зусиль та безсонних ночей.
— Нічого не вдієш, — сказав пан Янек, намагаючись його втішити. — По суті, це все одно, що смерть вагітної жінки. її смерть призводить до смерті й недоношеного плоду. Певна річ, людським тілом опікується такий чудовий алхімік, який не допустить його смерті без вагомої на те причини, тим часом як нам, нікчемним алхімікам, достатньо маленької дрібнички, наприклад, короткого сну, щоб наше творіння загинуло. Саме ця думка сяйнула мені сьогодні вночі, і та обставина, що я з насолодою затримався на ній, вочевидь сприяла тому, що я заснув.
Але горе брата Августина було невтишиме.
— Пан Кукань розмірковує, — бідкався він, — пан Кукань смакує свої розмірковування, а сім років пропали, як сіль на воді, сім років пішли димом догори!
Нарешті пан Янек відважився відкрити запаяну шийку колби і пересвідчитися, чи Камінь філософів і справді загинув без вороття, як здавалося іззовні. Виявилося, що це й справді так, якщо ще не гірше. Густа мазь, яка була в колбі, не годилася навіть для склеювання горщиків, бо смерділа так гидко, що обидва маги, хоч вони й звикли до найядучіших запахів, змушені були відчинити вікно.
— Що ж тепер? — запитав брат Августин, такий пригнічений, що в нього ставало серце і зупинялося дихання, від чого його бородате обличчя набуло дивовижного синюватого відтінку.
— Почнемо все спочатку, — відповів пан Янек Кукань із Кукані.
— Але ж це ще сім років праці! — задихаючись вигукнув чернець.
Пан Янек відповів чудовою формулою, яку історія вкладає в уста тільки найзначніших своїх мужів:
— Саме тому ми не маємо права гаяти ані секунди.
РЕКОМЕНДАЦІЯ ШЕСТИРІЧНОГО ПЕТРА
Вони й справді не згаяли ані секунди, однак працювати їм довелося не сім, а повних шістнадцять років, перше ніж вони домоглися свого — свіжовиготовленим Каменем філософів, точніше кажучи, малесеньким уламком, укритим воском, здійснили перше перетворення звичайного олова в чисте золото, про яке золотар зі Златницької вулиці буцімто сказав так: за все своє довге життя він не бачив і не зустрічав золота кращого гатунку; дозволимо собі наперед зазначити, що ця подія сповнила вразливого брата Августина хвилюванням, таким убивчим, що його слабе серце зупинилося навіки і він помер найпрекраснішою зі смертей, яку тільки можна побажати людській істоті, — смертю з радості.
Бо з’ясувалося й з’ясовувалося весь час, що попередня праця над Великим творінням, — певна річ, не рахуючи того заключного фіаско, що сталося з вини пана Янека, який невчасно заснув, — проходила за винятково сприятливих обставин, отож якихось там сім років, котрі вона забрала, видалися їм короткою миттю. Зате цього разу обидва маги змушені були починати все знову й знову; перший раз, коли в них лопнув алембік, точніше вершечок дистиляційного апарата, в якому вони завдяки тисячократному перепусканню одержали те, що нині називається важкою водою, або, скажімо, вдруге, коли дефект у склі Філософського яйця спричинив те, що герметично закрита колба розлетілася на тисячі скалок і так серйозно поранила брата Августина, що він радів, що не втратив зір, і так далі, і таке інше. Крім того, пані Куканева, вона ж пані Афра, дедалі дошкульніше, голосніше й лютіше докоряла свого чоловіка за те, що він приносить у домашню скарбничку зовсім мало грошей, тим часом як різні пройди, котрі мають доступ до імператорського двору, багатіють, скуповують замки і маєтки, а він, Янек Кукань із Кукані, примушує її, матір свого первісточка, скніти; щоб заткнути їй рота, пан Янек, згнітивши серце, вбирався частіше, ніж це було в його звичаї, у чорне парадне вбрання, яке було на нього затісне, чіпляв накрохмаленого комірця, який дряпав і стискував йому шию, і, схопивши позолочену трость із чорного дерева, яка, власне, була йому ні до чого, але створювала враження, що й вона має магічну силу, наймав карету і наказував відвезти себе нагору, до імператорського палацу, щоб там, серед придворних панів і паній, якими він нехтував, збути щось із побічних виробів своєї лабораторії: косметичні водички, помади й порошки; якість їх хоч і була, звісна річ, виняткова, але приготування забирало тим більше часу, чим більше він ними торгував.
Та все це дрібниці. Хоч як довго тривав винахід Каменя філософів, дивовижна річ — він усе—таки відбувся. Стверджувати з поважною міною, без найменшого сумніву, ніби пан Янек завдяки якимсь фантастичним лікам, приготовленим на деревному вугіллі з допомогою примітивних апаратів з не менш фантастичними назвами, такими, як «алембік», «атанор» чи «пелікан», що насправді являло собою всього—на—всього вигадливо з’єднані скляні реторти, успішно завершив процес перетворення олова на золото, нам здається недостойним поважної оповіді, якою хоче бути наша історія і якою вона таки є. І все ж не можна не наполягати на факті алхімікового успіху, коли надлюдська терплячість узяла перевагу над злиденністю засобів, які він мав у своєму розпорядженні; ми наполягаємо на цьому, хоч і передбачаємо всі ступені й форми недовір’я, що їх викликає наше твердження.
Ясна річ, пан Янек Кукань із Кукані спершу не йняв віри своїм очам, коли побачив, як грудка розтопленого олова після того, як він опустив у нього малесеньку дрібочку Каменя, поступово набуває мідно—зеленого, потім жовтявого й нарешті золотаво—золотистого відтінку щирого золота. Страшне хвилювання, яке призвело до смерті брата Августина, коли він побачив цю метаморфозу, — то інший прояв такої недовірливості; серце його, безперечно, не стало б, якби йшлося про щось цілком звичне і в повному розумінні цього слова сподіване, — скажімо, золотавий відтінок гуски, яку запікають на деку, або шкіри, підставленої сонцю. Багато ровесників пана Янека теж з недовірою й смішками ставилися до його неймовірного потягу; вчений міг би лишитись до цього цілком байдужим, якби серед тих скептиків не виявилося людини, найближчої його серцю — його одинака.
Бо Петр розчарував батька, зруйнувавши його природну, цілком очевидну певність, що син поділить його захоплення та ідеали, стане його помічником, а згодом — наступником; насправді ж боротьба з субстанцією, яку пан Янек вів разом зі своїм помічником, супроводжувалася сутичками й з рідним сином, з його відразою до батькової лабораторії, до його способу життя та праці, що Петр виказував ще дитиною. При цьому треба вчасно зазначити, що в цій другій, набагато важчій битві позиції пана Янека були ослаблені тим, що пані Афра, гірко розчарувавшись у своєму подружньому житті з гербовим дворянином та імпе—раторовим приятелем, не хотіла нічого навіть чути про те, щоб її єдиний син став алхіміком і до кінця життя був прикутий, як вона, не дуже вибираючи вирази, висловлювалася, до смердючих батькових печей, безглуздих ступок та колб.
Незважаючи на це, пан Янек свої задуми щодо синочко—вого майбутнього почав запроваджувати в життя дуже рано. Ледве—но Петр виріс із пелюшок, він виділив йому окрему посудину, щоб той тільки туди ходив пісяти, бо для виготовлення особливої солі, так званого армінію або амонію алхімікові потрібна була чиста дитяча сеча. Коли Петрові виповнилося шість років, пан Янек дочекався допомоги його дитячих ручок у збиранні крапельок роси з листочків таємничої рослини під назвою Alchemilla, або «росянка», по—народному «гусячі лапки», «калюжниця» або «плащ Діви Марії». Квіточка ця, дрібна, непримхлива, непоказна, росла в саду у Куканів де попало з червня по вересень.
Для шестирічного хлоп’яти було каторгою ще спросонку, рано—вранці повзати навкарачки у мокрій траві й крапелина за крапелиною струшувати в келишок ідіотську алхімічну росу, отож пан Янек, замість того щоб захопити сина, як він сподівався, й розбудити в ньому радісне відчуття важливості того, що він робить, і причетності до батькового діла, прищепив йому відразу й відштовхнув його, наскільки це було можливо. Потім, коли йому все вже набридло, як гірка редька, Петр запитав себе: «а навіщо?» — згодом це стало його найулюбленішим виразом, — і, покинувши росянки росянками, шмигав у сінник, де зберігався корм для двох корівок — вельми важливої складової частини куканського статку; досхочу там виспавшись, він наливав у келишок води з криниці й відносив її батькові до лабораторії; та обставина, що пан Янек нічого не запідозрив, похитнула Петрову повагу до його діла, якщо вона ще взагалі була у нього.
Перша лекція з алхімії, коли пан Янек продемонстрував Петрові захоплюючий, як він сам простодушно гадав, але при цьому вищою мірою наочний дослід з так званим Філософським батогом, була нітрохи не успішніша.
Усі або майже всі докази існування Філософського каменя та його властивостей облагороджувати малоцінні метали, які дійшли до нас із глибини чотирьох тисячоліть, тобто з доби, приблизно обмеженої життям єгипетського царя і чудотворця Гермеса Трісмегістоса, легендарного батька алхімії, одноголосно стверджують, що для проведення подібного досліду потрібна лише незначна кількість такої речовини. Із цього багато разів повторюваного й підкреслюваного твердження неминуче випливає висновок, що Камінь філософів, який ми вважаємо джерелом ядерної енергії, виробленої домашнім способом, уживався алхіміками як могутній каталізатор, точніше, ядерний каталізатор. А щойно згаданий нами Філософський батіг — не що інше, як стародавнє алхімічне позначення каталізатора, тієї таємничої субстанції, котра прискорює і цим самим дає змогу успішно проходити хімічній реакції без участі в ній самої субстанції.
Сказати, що малий Петр Кукань із Кукані не любив батькової лабораторії, означає сказати дуже мало: він її ненавидів. Вона викликала в нього огиду, бо була темна, холодна і в ній нестерпно смерділо; він боявся змії, намальованої на її єдиному вікні, і язиків полум’я, які виривалися з печі; нагонила на нього страх і зовнішність брата Августина з його єдиним, кольору зеленого моху зубом, що блискав у темному проваллі рота, зарослого густою брудною бородою і вусами, обпаленими вогнем, коли чернець щось говорив або всміхався; брат Августин відплачував Петрові за неприховану огиду відвертою антипатією, бо не забував, що Велике творіння, яке перебувало вже в останній фазі, зіпсувалося саме в день Петрового народження, коли пан Янек, тішачи себе мріями про долю свого сина, навіть не помітив, як заснув. «О Боже, — думав іноді Петр, — чому в мого тата таке нікчемне заняття? Бути алхіміком — та це ж найгірше, що може бути, навіть ковалеві Неруді ведеться краще, бо хоч у нього в кузні теж є піч, проте він підковує коня на сонечку в дворі; і кравець живе краще, бо хоч він теж сидьма сидить у своїй майстерні, але там принаймні нічого не смердить; і волоцюзі краще, і возному, і корчмареві з «Трьох шалапутів», і перевізникові, і воякові, і взагалі всім людям, тільки алхімікові доводиться найсутужніше».
Так думав шестирічний Петр, у якому батько бачив свого наступника, котрий винайде еліксир вічного життя і створить гомункула; син уникав батькової лабораторії, як тільки міг, а коли одного разу пан Янек, забажавши показати йому дослід з Філософським батогом, запопав його саме в ту хвилину, коли хлопець мився біля криниці, й, затягнувши його до своєї страхітливої лабораторії, посадовив у парадне крісло для замовців вищого гатунку, Петр трохи не розплакався від приниження й люті. Природа наділила його даром напрочуд чисто, по—людському зворушливо всміхатися; цим він, коли хотів, здобував симпатії всіх людей доброї волі; але коли він сидів, наморщивши лобика й похмуро встромивши в підлогу погляд своїх оксамитових чорних очей, розташування яких — вони були розставлені трохи задалеко одне від одного — вже тоді, коли його смагляве личко було кругле й ніжне, надавало йому виразу підкресленої гордовитої зневаги, він мав гірший, ніж відворотний вигляд, і ми не можемо не подивуватись лагідності і терплячості пана Янека, який зумів пробачити своєму синові цю дику, дражливу усмішку. (До цього слід додати, що чорні, широко розставлені Петрові очі були відтінені ще довгими, шовковистими й чарівно вигнутими віями, які дуже рідко трапляються в чоловічої статі, а якщо вже раптом виявляються в такій красі, то пробуджують у жінок гірку думку, чому Сотворитель обдарував такою розкішшю істоту, котра не здатна того оцінити і кому цей дар ні до чого).