Усе це видалося пані Афрі й Петрові гарним і прекрасним, чого не можна сказати про їхнє самопочуття, коли вони ввійшли до Райської зали й опинилися перед господарем дому, який сидів у кріслі на невеликому підвищенні в кутку, де вже походжала щонайменше дюжина переляканих хлопчаків, ретельно вмитих і причесаних, затягнених у тісні святкові вбраннячка й готових до цього дивного і незрозумілого огляду, якому їх буде піддано в присутності своїх матусь, чеських дворянок, яких, без сумніву, пропозиція Гамбаріні спонукала до надій і сподівань, схожих на ті, що зародилися в голівці пані Афри. Матусі походжали по залі, підстрибуючи, з захватом підіймаючи спідниці своїх поперешиваних туалетів і обмахуючись віялами, щоб показати, як тонко вони виховані і з якою невимушеністю вміють триматись у вибраному товаристві, — одне слово, матусі поводилися вишукано й при цьому впівголоса нагадували своїм синам, щоб ті не корчили таких блазенських мін, не горбились, не тупали, мов віслюки, і таке інше.
— Прошу, проходжуйтесь, проходжуйтесь, — звернувся до пані Афри одягнений у чорне німець—мажордом, який стояв, догідливо нахилившись уперед, за графським кріслом, в очікуванні наказів. — Проходжуйтесь, як у себе вдома, ходіть і ні на що не зважайте.
Ображена тим, що граф Гамбаріні навіть не поцікавився її дворянським ім’ям і сам не тільки не відрекомендувався їй, а й не потрудився привітати її («Ну й манери! — подумала пані Афра. — Ці чужі вельможі поводяться тут так, ніби Бога за бороду впіймали!»), зі злістю і образою в серці схопила Петра за руку, чого він, однак, не стерпів і вирвався від неї, і приєдналася до дам, які походжали по залі, як і вони, манірно підняла трошки спідницю й, сором’язливо посміхаючись, крутилася, вигинала стан, обмахувалася віялом, і так само, як вони, думала, оглядаючи то одну, то іншу: «Ну й вигляд у тебе, не доведи Господи! І чого ти сюди приперлася, опудало? Ти така дворянка, як я цариця Савська, а цей твій пуп’янок… Ну й вродливчика ти виплодила! Та якщо він стане компаньйоном молодого графа Джованні, то це означатиме, що ніякою справедливістю на світі й не пахне… Ви тільки погляньте на нього, людоньки, таж він зизуватий, та ще й вуха відстовбурчені!»
«Ну, що зі мною може статися, — думав тим часом Петр, — щонайгірше граф не зверне на мене уваги, і я повернуся назад до єзуїтів». І, підперши лівою ручкою свій лівий бік, високо задерши голову на тонкій шиї, він ступав поруч матері легкою й хисткою ходою, спокійний і впевнений, немовби з самого малечку тільки те й робив, що жив у Райських залах, обтягнених червоним оксамитом; зневажливо позираючи чорними, широко розставленими очима на своїх конкурентів, він був байдужий до їхніх безглуздих посмішок, які вони йому потай посилали, бо так разюче від них відрізнявся, що не міг не викликати в них ненависті.
— Прошу, дами, ходіть, як у себе вдома, — повторював мажордом. — Як у себе вдома, й ні на що не зважайте.
Граф Гамбаріні, чоловік дрібненький, з обличчям, ніби вирізаним із слонової кості, з гарним сивим волоссям, завитим на скронях, весь час кривив губи, зневажливо посміхаючись. Він сидів непорушно, схрестивши ноги в перлисто—сірих шовкових панчохах, і з виразом неприховуваного невдоволення і нудьги розглядав крізь золотий лорнет дітей, що походжали перед його троном, й інколи давав мажордомові ледь чутні вказівки, на які той старанно притакував.
— Усміхайся, — шепнула пані Афра Петрові.
— А навіщо, коли тут нема нічого смішного?
— Ти мені забудь це своє кляте «а навіщо» і згорбся трохи, щоб здавався меншим, і не гни кирпу, ніби тобі належить півсвіту, бо пан граф іще подумає, що у тебе клепки бракує в голові, бо якби твій таточко не був жебраком, ти навряд чи домагався б тут місця, о Боже, та роби що—небудь, він саме на тебе дивиться!
Це справді було так, і навіть більше, ніж так, бо граф не тільки втупився у Петра своїми графськими очима, але, розглядаючи його, забув навіть про свій зневажливо—нудьгуючий вираз і, спустивши на підлогу обидві схрещені ноги, нахиляв свою гарно завиту голову то праворуч, то ліворуч, назад і вперед, приставляв великий і вказівний пальці, з’єднавши їх кільцем, то до лівого, то до правого ока, — одне слово, поводився, мов знавець мистецтва, котрим насправді й був, розглядаючи картину, що викликала в нього неабияке зацікавлення.
— Бачите он того хлопця в синьому вбраннячку з білим комірцем? — запитав він мажордома. По—німецькому він розмовляв погано, з кумедним акцентом, але допомагав собі жестами, такими виразистими, що його легко було зрозуміти.
— Радий служити вашій графській милості, так, звичайно, бачу, — відповів мажордом.
— Цей хлопець когось мені нагадує, ви не знаєте кого саме?
Мажордомове обличчя відбило жаль.
— Тут я нічим не можу прислужитись вашій графській милості. Хіба що… може, ваша графська милість має на оці молодого Лобковіца? Той теж так високо тримає голову й має звичай підпирати лівою рукою бік.
— Ні, ні, ні, — заперечив граф, — я мав на оці не Лобковіца — я мав на оці картину. Цей хлопець нагадує мені чиюсь картину, ви часом не знаєте, як вона називається?
— А це, бува, не «Мінерва» Боттічеллі? — не дуже впевнено натякнув мажордом.
— Дурниця, там же намальовано жінку! — пирхнув граф.
— Я… — мовив мажордом, — дозволив собі таку вільність, бо гадав, що обличчя хлопця в цьому віці скоріше нагадує лице дівчини або жінки, ніж чоловіка. Та якщо ваша графська милість наполягає на тому, що це має бути картина, де зображено чоловіка, я дозволю собі висловити здогад, що обличчя цього хлопця нагадує вашій графській милості обличчя Давида Верроккйо — це хоч і скульптура, не живопис, але й статую ми можемо при бажанні віднести до поняття картини, бо вона теж щось зображує, а головне — цей згаданий вище Давид теж підпер рукою бік.
Самим лиш порухом губів граф вимовив кілька тихих, але, поза всяким сумнівом, вельми гнівних слів і лівою рукою, оздобленою великим перснем—печаткою, поманив Петра до себе.
Коли це сталося, пари матусь і дітей, що походжали по залі, здригнулись і зупинилися, і тільки пані Афра підвела свого сина до графського трону й уклонилася так вишукано, як тільки вміла.
— Куканева з Кукані, — відрекомендувалася вона. — А сина мого звуть Петр.
— Кукань, Кукань, — сказав граф. — Так, здається, звати придворного постачальника парфумів й еліксирів, я сам купував у нього високоякісний after—shave.[7]
Пані Афра зашарілася з подиву, бо їй іще ніколи не доводилося чути, щоб хтось хвалив її чоловіка.
— Мій чоловік, я певна, буде дуже радий і вдоволений, коли я розповім, що його засіб…
Граф урвав її нетерплячим рухом своєї худої жовтої руки.
— Це не так важливо й воно зовсім сюди не стосується. — І обернувся до Петра: — Ну а ти що, ragazzo mio?[8] Ти не хочеш мені признатись, звідки у тебе таке обличчя?
Сенсу цього запитання Петр не схопив, але оскільки єзуїти добре навчили його мистецтва ніколи не залишати без відповіді жодне запитання, навіть найнесподіваніше, й краще бовкнути якусь дурницю, аніж промовчати чи щось невиразно пробелькотіти, він, ні секунди не вагаючись, відповів:
— Про це вам, мабуть, краще спитати в моєї матусі.
Тільки—но він це доказав, як дами, котрі сердито стежили за цією сценою, почали реготати, глузливо гигикати й непристойно хихотіти; вони реготали на всю залу, а хлопчаки, зрадівши цій розрядці напруженої атмосфери, вплели в їхній хор, хоч і не розуміли, в чому річ, свої вищання, кумкання і каркання, внаслідок чого в залі знявся неймовірний шарварок; та це тривало недовго, бо обурений граф спершу побуряковів, причому на лобі й на скронях у нього набрякли жили, а потім скочив на свої короткі ноги й зарепетував, показуючи на двері:
— Геть, усі геть, щоб я вас тут більше не бачив! Забирайтесь геть, якщо не вмієте поводитися! З кого ви реготали? З мене ви реготали, бо цей хлопчина відповів на моє запитання швидко й слушно. Ви реготали з мене в моєму власному домі, pronti, pronti,[9] геть! Вас це, звичайно, не стосується, синьйоро, — обернувся він до пані Афри, тим часом як інші дами з переляканим вереском кинулися навтьоки, тягнучи за собою своїх хлоп’ят, штовхаючи одна одну, наче переполохані кури, в метушні, яку, до всього, посилював прислужливий мажордом, який зійшов з підвищення й розмахував руками, ніби тонкими чорними крилами, підганяючи до дверей витурених жінок і дітей.
«Цей пан суворий, тут я довго не затримаюся», — подумав Петр; натхнений цією сценою, він з цікавістю спостерігав, як граф після раптового вибуху знову сів у крісло і, заплющивши очі, чекав, коли очиститься Sala del paradiso, котра ненадовго обернулася на пекло, і як його обличчя поступово набирало властивого йому кольору слонової кості.
Коли знову настала тиша, граф, усе ще не розплющуючи очей, кинув коротко й різко:
— Провітрити.
Лише після того, як його наказ було виконано і двоє слуг з допомогою гаків на жердках повідчиняли високі вікна, так що в прегарній залі потягло свіжим повітрям раннього ранку, граф устав і, мовби бажаючи винагородити товариство за свою недавню втрату самовладання, почав поводитись вишукано й чемно.
— Прошу, сідайте, синьйоро, — мовив він і, підвівши пані Афру до столика, викладеного перламутром, сам підсунув їй стільця й сів навпроти неї. — Перше ніж ми продовжимо наші переговори, треба, щоб усе було ясно з самого початку: ви, сподіваюсь, католичка?
— Католичка і до того ж благочестива, — відповіла пані Афра. — Щодня ходжу молитись до костьолу міноритів.
Вимовивши це, вона відразу ж злякалася, бо обличчя графа Гамбаріні зненацька, немовби хтось задув свічку, подурнішало і втратило свій попередній вираз; такі парадокси іноді трапляються, коли людину раптом осяє блискуча, немовби дарована з небесних висот думка.
— До костьолу міноритів, кажете?
— Так, з вашого ласкавого дозволу, до костьолу міноритів, — невпевнено повторила пані Афра.
— Але мінорити, — закричав пан граф, — це ж негідники, які вже два роки відмовляються продати мені архангела Михаїла, що висить там у них!
— Я цього не знала, — провинно відповіла пані Афра. — Запевняю вашу графську милість, що якби я була знала, що вони прогнівили вашу графську милість, то. пішла б молитися в інше місце.
— Не в тім річ, — зітхнув граф. — Хвилину тому мені не давала спокою думка, яку картину нагадує мені обличчя вашого сина, а для знавця мистецтва мого рівня це надзвичайно болісно й прикро, бо я не маю кого попросити про допомогу і в своїх шуканнях можу покладатися тільки і тільки на самого себе й на свою пам’ять, котра загалом чудова, але цього разу так по—зрадницькому підвела мене. Та я нарешті згадав: так, це образ архангела Михаїла з того костьолу, куди ви щодня ходите молитись. І це означає, що він кожного дня був у вас перед очима?
Пані Афра невиразно уявляла собі, що в міноритів висить якийсь архангел Михаїл, хоч і справді майже щодня бачила його перед собою, але вирішила, що буде розумно, коли вона дасть графові ствердну відповідь:
— Іноді й по кілька разів на день, ваша графська милосте.
— І тоді, коли ви носили під серцем свого сина, теж? Пані Афра сором’язливо схилила голову.
Граф здійняв обидві руки до алегорії Зими, що оздоблювала ту частину стелі, під якою вони сиділи.
— Accidente![10] —вигукнув він. — Але ж це означає, що тим часом як художники копіюють творіння природи, природа цього разу скопіювала витвір мистецтва, і що мінорити можуть подавитись своїм Михаїлом, бо я тепер матиму дома цілком пристойну його копію, намальовану пензлем самого всевишнього. Певна річ, — він глянув на Петра, — якщо цей ragazzo не бовдур і не негідник. О, non scherzamo, я не жартую, бо я не тільки знавець мистецтва, а ще й купець і не в моєму звичаї купувати кота в торбі. Як тебе звати, хлопчику?
— Мама вже вам сказала, що мене звуть Петр. Граф насварився на нього пальцем.
— Мені здається, що своїй незначній персоні ти надаєш аж занадто великої ваги, якщо вважаєш, що твоє ім’я, висловлене всього один раз, має кожному глибоко запасти в пам’ять. Скільки тобі років?
— Дванадцять, — відповів Петр, не зважаючи на те, що матуся звеліла йому приховати два роки, коли його запитають про вік.
— Це не зашкодить, якщо компаньйоном у мого сина буде трохи старший хлопець, — мовив граф. — А тепер скажи мені: за скільки днів Господь сотворив світ?
— У Біблії написано, що за шість.
— Слушно, дуже слушно. А хто є найбільшими ворогами роду християнського?
— Кажуть, що турки.
— Це «кажуть» можеш залишити при собі, якщо не хочеш викликати враження, що ти сам у це не віриш, — зауважив граф. — 3 яких елементів складається світ? Скільки їх?
— Та начебто чотири, — відповів Петр. — Земля, вода, вогонь і повітря.
— Слушно, але без цього «та начебто», — сказав граф. — Додавши «та начебто», ти цим самим висловлюєш сумнів, як і в попередньому випадку словом «кажуть». Закарбуй собі в пам’яті: ти такий малозначний і нікчемний, що твоя особиста думка нікого не цікавить, так само як ніхто не зобов’язаний пам’ятати твоє ім’я. А тепер я ще хотів би почути, скільки разів число «шість» уміщається в шістдесятьох шістьох. Двічі, еге ж?
Петр усміхнувся.
— Ну звичайно, двічі, якщо хтось число «одинадцять» вважає еквівалентом «двійки», бо її записують двома одиницями.
Граф закліпав очима, трохи розгублений.
— Отже, коротко і ясно — скільки разів?
— Мені здається, я вже сказав, що одинадцять, — відповів Петр, усе ще всміхаючись.
— Нарешті хоч один факт славний юнак Петр Кукань із Кукані визнає беззастережно, — всміхнувся граф. — Гаразд, ти витримав іспит, ти не в тім’я битий і свою нестерпну самовпевненість іноді приборкуєш тим, що вмієш мило, і я б навіть сказав, майже скромно, всміхатися. Але чорт забирай, я тільки тепер усвідомив, що коли поставив тобі перше запитання, за скільки днів Господь сотворив світ, а ти відповів: «У Біблії написано, що за шість», ти й тоді не хотів посилатися на авторитет Святого письма, навпаки, те твоє «у Біблії написано» мало такий самий скептичний сенс, як і твої пізніші «кажуть», «та начебто», за що я тобі вже дорікнув. Виходить, ми саме на тебе й чекали, якщо вірити або не вірити Святому письму.
Тут утрутилася пані Афра, схвильовано запевняючи графа, що Петр — хлопець побожний і взірцево пильнує обов’язок, який на нас покладає наша свята віра, однак усемогутній пан граф, на гарному, тонкому обличчі якого відбилася утома й нудьга, підвівся на знак того, що більше вже нічого не бажає слухати.
— Що ж, спробуємо, — сказав він. — На саму тільки думку, що знов довелося б оголосити конкурс, мені робиться зле.
Так почався новий етап у Петровому житті.
ЯК ПЕТР ПРОЯВИВ СЕБЕ В ПАЛАЦІ ПІД ПЕТРШИНОМ
У вчених книгах, де алхіміки описали свої дії, вперто підкреслюється та обставина, що винайдення Філософського каменя має сенс не тільки практичний, але — головним чином і передусім — духовний, або спіритуалістичний сенс, тобто в даному разі мова йде не тільки про перетворення простих металів у метали благородні, але також і про зміцнення погляду на світ, який спирається на основний догмат, що «все походить з одного», тобто що всяка матерія — мертва і жива — походить з однієї і тієї самої основної праматерії; винайдення Філософського каменя веде також до метаморфози людини, яка займається Великим творінням: від природи ниций і грішний, як і всі люди, алхімік у тому неймовірному випробуванні терпеливості, що йому він мусить постійно піддавати себе під час праці, поволі позбувається своїх схильностей і захоплень, свого егоїзму, заздрості та інших мерзот. Нечиста посудина скверни, чим він був напочатку, з плином років стає кришталевим келихом покірності, самозречення та інших мирських чеснот; таким чином, хибна загальна думка, ніби надлюдські алхімікові зусилля рухає тільки і тільки бажання розбагатіти, бо в тих рідкісних випадках, коли Велике творіння вдасться йому якнайкраще, він стане таким морально досконалим, що все золото світу для нього вже не матиме вартості.
Той факт, що це часто повторюване твердження адептів філософічної, або герметичної науки цілком справедливе, пан Янек Кукань із Кукані довів вельми переконливо, навіть коли пані Афра завдала йому удару нижче пояса, без його відома вирвавши із сфери його впливу та влади єдиного улюбленого сина, чому він аж ніяк не міг опертися, бо був обтяжений матеріальною залежністю від придворних кіл, де граф Гамбаріні займав вельми значне становище; так от, коли він довідався, що Петр піде з його дому до чужоземного авантурника, за плечима в нього вже було півжиття праці над Великим творінням, яке внутрішньо так ушляхетнило його, що, замість обуритись і вчинити щось нерозважне, він тільки задумливо усміхнувся, погладив Петрове темне волосся, підстрижене під пажа, і сказав: