Через деякий час Атамбай, прочинивши двері, пропустив їх до вітальні.
Вся підлога від дверей до стіни була застелена червоними шовковими килимами. На стінах висіли дорогі узорчаті сюзане, арабські вислови з корану, вишиті золотом, вздовж стін розіслані товсті атласні ковдри, на яких сиділи гості, обіпершись на пишні білі подушки. Присутні стримано відповіли та привітання Базарали і Шубара. Деяких із них Базарали пізнав одразу.
Ввічливіше за інших з ним привітався Айткази, управитель Балагачської волості, в соснових лісах якої казахські аули були впереміжку з російськими селищами. Він походив з тобиктинського роду, з Кокше, і в ці краї перекочував в юнацтві, зайнявся торгівлею, розбагатів і нещодавно став волосним. Айткази навіть поздоровив Базарали з поверненням з далеких країв.
Таке ставлення обрадувало Базарали. «Хто його знає: може, й він терпів утиски від іргизбаїв, від кунанбаївців, через те й відкочував? І тепер підбадьорює мене, щоб я не розм’як?» — подумав він.
Крім нього, Базарали пізнав ще двох чоловік: чорнобородого Ракіша, управителя Керейської волості, і басентийиського мурзу Темір-Галі, сина відомого багатія. Це був поважний, випещений, повновидий, червонощокий чоловік, чепурно вдягнений. Він раз у раз обмахувався шовковою хусткою. Поруч нього сидів сам Нурке.
Господар дому заговорив першим, почавши розгляд справи.
Базарали стежив за суворими холодними обличчями біїв. З тої самої хвилини, як він зайшов до кімнати, ніхто, крім Айткази, не глянув на нього. Всі трималися напружено і вимушено. Одні з них чванилися своїм багатством, інші — своїм впливом, треті — владою волосного, четверті — гарним одягом, в якому вони хизувалися, пишалися, гордовито виставляючи його напоказ. Усі вони підкреслено привітно поздоровкалися з Шуба-ром і, посунувшись, звільнили йому місце. Так само привітали вони Такежана, Ісхака й Оспана, деякі навіть підвелись і привіталися з ними за руку.
Коли Нурке, оголосивши про початок розгляду позову, сказав: «Вислухаємо спочатку обвинуваченого»,— Базарали неквапливо зняв з себе широкий пояс, облямований сріблом, розстебнув комір чапана і, розгорнувши поли, сів зручніше.
— Ей, бії! — почав він дзвінким голосом, примусивши всіх мимоволі повернутися до себе.
Тепер Базарали здавався просто красенем. На його мужньому обличчі з високим відкритим чолом грав легкий рум’янець. Він сидів, розправивши плечі, піднявши груди, від нього пашіло гідністю і благородством. Жваві гострі очі зі спокійною насмішкою оглядали пишно вдягнених мурз, біїв, волосних, які сиділи перед ним. Гучним своїм закликом він примусив усіх звернути на себе увагу, а потім заговорив спокійно, стиха, ледь посміхаючись.
— Тут велике і важливе зібрання. Тут і власті з пониззя, і казахи степів. Земляки! Хоч багатьох із вас я й не знаю в обличчя, але мені відомі ваші предки, я знаю, з яких ви родів. Одні з вас сини наших сусідів, уаків, інші — кереїв, бури, матаїв. Серед вас сидять також представники близького нам роду Басентийн. Ось сидять сини Кунанбая, що прибули на розгляд, багаті і владні. Напроти них сиджу я, представник бідняків, у яких за душею нема ні худоби, ні грошей. Я не можу змагатися з синами Кунанбая ні багатством, ні силою, ні знатністю. Кунанбаївці багаті і грішми, і худобою, і запасами. У них безліч друзів, знайомих, сватів, братів не лише в Тобикти, але по всьому степу, по всій Семипалатинській області. Вони почувають себе в повній силі. У них, як кажуть, «і довгі петлі, і широкі пута». Хто «на короткій вірьовці, з якої й вузла не зав’яжеш»,— то це я. Якщо вони за приказкою: «Нахилиться — Іртиш до послуг стелиться, відкинеться — Чингіс підіпре»,— зустрінуть тут цілковиту підтримку, то в мене тут навіть нема товариша, якому б я міг поскаржитись. Але в дечому я сильніший за них!..-— Базарали підвищив голос: — Немалі подарунки підносять сини Кунанбая вам, благородним суддям. Я нічого вам не приніс, нічим не пригостив. Але, коли вдуматися як слід, коли зважити, ви дістали від мене подарунок, якого і в житті не бачили! Кого ви знали найсильнішого і найгрізнішого за Кунанбая? Чи могли ви думати, що діти його — такі самі прості смертні, як ми? Чи насмілилися би ви зняти на них руку? Та ніколи! Вам завжди здавалося, що діти Кунанбая дорівнюють дітям самого господа бога. Ви шанували їх, начебто вони спустилися з неба. Так ось мій подарунок вам: я довів вам, що сини Кунанбая — такі самі люди, як ви, як я сам. Я довів вам, що їх можна схопити за комір і геть-чисто одірвати його. Більше того, я довів вам, що коди бити їх міцно, по-справжньому, то й їх можна побити до смерті! — І Базарали засміявся — весело, зло і тріумфуюче.
Верховоди окремих родів, що потай суперничали з нащадками Кунанбая, повного мірою оцінили справедливість його слів. Не рискуючи сміятися одверто, вони, нахиливши голови, непомітно усміхались. Але, незважаючи на це, ні від кого з них Базарали не міг чекати підтримки. Ніхто з біїв і волосних не сказав би йому: «Так, ти правий». Базарали добре знав і розумів це. Окинувши сяючим поглядом ватажків родів, він закінчив:
— Вислухайте ще одну правду. Не вам треба було сказати все це. Я повинен був сказати це народові. І я сказав це тут, сподіваючись на те, що хоч частина народу так чи інакше дізнається про мої слова. Більше мені говорити нема чого. Я у ваших руках. Можете порубати мене на шматки.
Хоч для всіх було ясно, що розгляд не повинен зволікатись довго, але деякі бії почали задавати Базарали запитання. Дехто спробував довідатись у нього про імена тих сорока жигітів, які брали участь в нападі. Базарали відповів коротко й різко:
— Нікого називати я не буду. Перед вами я, призвідник. Я й відповідатиму. Можете ще раз відправити мене на каторгу. Але людей з народу, що стоять за мною, я не викажу! — Відповідаючи на звинувачення Шубара, Базарали сказав: — Такежан — мій неоплатний боржник. З його вини помер у засланні мій старший брат, Балагаз. Меншого брата, Оралбая, Такежан примусив втекти з рідних місць і вмерти на чужині. Я не знаю навіть, де його могила. Набіг я вчинив з особистої помсти. Отже, питайте не з народу, питайте з мене. Хочете — вбивайте, хочете — живцем закопайте в землю. Але тільки мене самого!
В цьому й полягала вся трудність цього позову. Шубар запевняв, що за злочин повинні відповідати всі жигитеки. Ворожнеча триває ще з часів Кунанбая і Божея.
— Базарали тільки наслідував цю давню ворожнечу,— доводив він.— Отже, не можна вважати винним його самого.. Навіщо мені його голова, з якої не зріжеш і шматка м’яса? Відповідати повинні всі жигитєки — своїми табунами. Крім того, він вчинив такий злочин, який міг вчинити тільки чужий чоловік, ворог, а не син близького роду. Як за часів Джунгарського іга, він розгромив, розорив нас! Я хочу стягти не тільки за знищені косяки, але й за кривду. Інакше про примирення нічого й говорити. Нехай злидарська голота наперед знає, що чекає її за такий вчинок. Нехай нікого не захоплює приклад Базарали! Треба покарати так, щоб жигитєки вже не змогли ніколи стати на ноги. Жалю бути не може, шкода повинна бути стягнена з лихвою. Вони знищили вісімсот коней Такежана, то нехай за кожного коня Такежана, незважаючи на вік, повернуть жигитєки трьох повноцінних п’ятирічних коней. Ось чого я вимагаю,— закінчив Шубар.
Переговори біїв затяглися до пізнього вечора. Вже вночі бії знову викликали Шубара та Базарали й устами Нурке оголосили свій вирок.
Рід Жигитек весь цілком був визнаний відповідачем. Хоч винен був один Базарали, але земляків його не можна було звільнити од відповідальності. «Хто ближчий до вогню, той і обпікає руки»,— каже приказка. Якщо жигитеки не відповідатимуть за злочин свого земляка зараз,— як можна запобігти новому розбою в майбутньому? Отже, за кожну голову розгромленого такежанівського табуна жигитєки повинні віддати йому по два п’ятирічних коня, а всього — тисячу шістсот. Такий був вирок.
Цієї ж зими і навесні вирок був повністю виконаний. З усіх жигитеків не поплатилися кіньми тільки ті багаті аули, які підтримували кунанбаївців, аули Уркембая, Байдали, Жабая. На інші аули, головним чином на бідні, ліг увесь тягар розплати.
«ЧОРНІ ЗБОРИ»
1
В аулі Абая, що цієї весни розташувався на березі ріки Барлибай, яка славилася своїми соковитими луками і привільними пасовищами, сьогодні з самого ранку весела гамірлива метушня. Багато людей заклопотано снують між юртами — Великою, Молодою, кухонними, гостьовими. Жигіти і жінки, штовхаючись і випереджаючи одне одного, поквапливо несуть до гостьових юрт ковдри, подушки, скатерки, самовари, миски, блюда, розмальовані піали. В усьому відчувається якась святкова урочистість. Молоді жінки одягли нові плаття, пов’язали голови сліпучо-білими хустками, обшитими позументом, дівчата — яскраві камзоли, красуються в круглих шапочках, облямованих хутром видри і оздоблених пучками пір’я пугача. Дітвора грається —т схоже на те, що дітей сьогодні навіть звільнили від нудного навчання.
На лужку за аулом чутно удари палиць. Там витрушують килими, смугасті доріжки, стінні килимки, узорчату повстину, а вичищене несуть до юрт, прикрашають їх. Два красивих гончих собаки надають усій картині дивовижної мальовничості. Кудлаті вуха їхні одвисли, довгі хвости химерно закручені, їхня сила й рухливість виявляються в стрибках, у стрімкому бігові, у шаленій погоні один за одним.
За юртами, щось вигукуючи, раз у раз проносяться навскач молоді жигіти, зникаючи в степу. Слідом за ними поспішають на своїх стригунах діти, але, відставши, повертаються до аулу. У них нема певного діла, їм би тільки погаласувати та попустувати. Зграї собак і цуценят переслідують їх, додаючи гавкоту і скавучання до загального шуму, що стоїть над аулом. Цей галас і гучний людський гомін непокоять коней. Вони здригаються, щулять вуха, закидають голови, а світло-буланий кінь з чорною гривою і пишним хвостом рветься з прив’язі біля Великої юрти, злякано шарахаючись, коли мимо з гавкотом пробігають собаки або галасливою юрмою мчать дітлахи.
На вершині невисокого горба, поблизу аулу, на соковитій зеленій траві сидить Абай, оточений друзями. Очі його звернені в бік Чингіських гір. Іноді він з лагідною усмішкою оглядається на аул. Біля юрт уже димлять самовари, висять над вогнем казани.
Ці клопоти й приготування викликані радісною подією: сьогодні до аулу приїжджає син Абая Абдрахман — Абіш. Він учиться в Петербурзі і вже близько року не був на батьківщині.
Молоді друзі Абіша ще зранку виїхали назустріч далеко вперед. Вони дісталися вже початку Бокеншинського перевалу, що лежить на шляху між Чингісом і Барли-баєм. Тут були Какитай, Дармен, Муха, Альмагамбет, Аликбай. З ними напросилися діти Акилбая — Аубакир і Пакизат, яких виховувала Єркежан, дружина Оспанова. Сам Оспан балував їх, потураючи всяким примхам, і діти звикли до того, що можуть робити, що заманеться.
Очікуючи Абіша, молодь заходилася ворожити на ку-малаках — глиняних кульках, що використовуються для різних ігор. На хустку висипають сорок одну кульку і, залежно від їх розташування, провіщають майбутнє. Обов’язки ворожбита-ясновидця сьогодні взяв на себе Муха. Але тільки висипав він кумалаки, як одразу почав поквапно їх збирати.
— Суюнчі! Сідайте мерщій на коней, нема чого більш ворожити! — сміючись, сказав він.— Коли кумалаки падають так, це зветься «Вийди й поглянь». Інакше кажучи: «Вже видно голову коня, яким їде подорожанин». І їде вдоволений, з удачею… Якщо кумалаки не брешуть, Абіш уже на самому перевалі!
Підлітки, що обступили Муха, одразу побігли до своїх стригунів, вигукуючи:
— Дивіться туди, зараз з’явиться!
Мабуть, вперше з того часу, як вигадали ворожіння на кумалаках, провіщення «ясновидця» збулося з такою точністю й швидкістю. Ледве сівши у сідло, Дармен голосно гукнув, показуючи на перевал:
— Жигіти, наш Муха й справді знайомий з нечистою силою! Гляньте, он повозка Абіша! — І, вдаривши коня, він першим помчав уперед.
Справді, на схилі гори показалася полозка, що швидко спускалася з перевалу в оточенні п’яти-шести вершників. Зустрічаючі стьобнули коней і чимдуж поскакали до неї. То розсипаючись поодинці, то збиваючись докупи, вони мчали мальовничими горбами, вкритими травою, болотяними видолинками і нарешті, вискочивши на невеликий горбок, побачили просто перед собою новеньку красиву повозку з відкинутим верхом, запряжену тройкою буланих. Вона з гуркотом котила вниз, випередивши вершників, що її супроводили.
Ледве стримуючи змилених коней, зустрічаючі навперебій вітали довгожданого подорожанина. Радісні вигуки, сміх, крики полинули назустріч Абішу. Попереду скакали Дармен і Какитай. Вгледівши їх, Абіш наказав спинитися, але не встиг ще Баймагамбет стримати тройку, яка розігналася згори, як Абіш з властивою молодому військовому спритністю, легко сплигнув з неї.
— Дорогий брате!
— Абіш-ага!
— Любий Абіш! — чулися щирі вигуки.
Абіш, обіймаючи рідних і друзів, зблід від хвилювання.
Це привернуло увагу Какитая. Чуйне серце його затремтіло. Гаряче обіймаючи Абіша і цілуючи його, він мимоволі подумав: «Білий як сніг. Чого б це йому бути таким блідим, якщо він здоровий?» За час розлуки з Абішем він не раз чував, як літні жінки з побоюванням говорили: «Дуже вже довго не приїжджає Абдрахман на батьківщину. Хоч би не набув він там, на півночі, якої хвороби!» І тепер Какитай не зміг приховати своєї тривоги.
— Абіш-ага, як ви себе почуваєте? — турботливо спитав він, тільки-но випустивши Абіша з обіймів.— Чи добре доїхали? Чому ви так схудли?
Абіш, обіймаючи Аубакира і Пакизат, обернувся до нього. Зараз на блідому матовому обличчі його грав легкий рум’янець.
— Я цілком здоровий, Какитай! — відповів він і почав розпитувати про батька, про аул, про рідних, але інші зустрічаючі, прискакавши до повозки, роз’єднали їх. Сплигуючи з коней, вони кинулися до Абіша, оточивши його щільним колом і навперебій обіймаючи його.
Какитай побіг до повозки, де його чекав Магаш.
Випустивши нарешті Какитая з обіймів, Магаш почав підсміюватись з ровесника:
— Е, Какитай, та в тебе ніс зовсім стерся! Коли ти посміхаєшся, він тепер зовсім зникає. Ох і непривабливий ти став! Дивно, як це Саліха може на тебе дивитись!
— А Саліха каже: «Та вже краще кирпатий, ніж безбородий, як отой Магаш!» — сміючись, відповів Какитай, сідаючи поряд з Магашем.
Біля Абіша сіла Пакизат. Вершники оточили повозку, Баймагамбет ударив по конях. Гуркочучи на вузькій кам’янистій дорозі, що пролягла, звиваючись ковиловою рівниною, повозка покотила просто до аулу Абая. На дузі корінного гучно заливався мідний дзвоник.
Примостившись у ногах Абіша, Магаш і Какитай усе посміювалися один з одного. Абіш з ласкавою усмішкою спостерігав їх. Зворушлива їхня дружба радувала його. Видно, Какитай дуже скучив за Магашем, хоч і не бачив його тільки півтора місяця, які той пробув у Семипалатинську, очікуючи приїзду Абіша. Та й сам Магаш весь час згадував у місті свого друга і розповідав старшому братові про те, що з усіх своїх ровесників він найбільше любить Какитая. Зараз юні друзі раптом припинили свої безневинні жарти, замовкли і з щасливою усмішкою дивилися один на одного, наче не вірячи тому, що нарешті зустрілися.
Звернувшись до Какитая, Абіш почав розпитувати, де зараз перебувають аули, на яких пасовищах, хто тепер кочує по сусідству. Виявилося, що майже всі іргизбаї вже відкочували на жайляу і на березі Барлибая, очікуючи приїзду Абіша, залишився тільки аул Абая.
Незабаром галасливий і веселий караван уже під’їжджав до нього.
Всі приготування там були закінчені і багато людей зібралося біля Великої юрти Абая та Айгерім. Сам Абай стояв серед натовпу. Довгий легкий бешмет із світло-жовтої чесучі облягав його вже помітно обважніле тіло. Сивіюче волосся відступило від лоба і скронь назад, широкий лоб став ще більш відкритим. Тонкі довгі брови, як і раніше, були чорні, зморщок на обличчі майже не було видно. Тільки в бороді, не дуже густій, що закривала все підборіддя, набагато збільшилося сивини.
Поряд з Абаєм, схвильована, бліда, з сльозами на очах, стояла Айгерім. За нею юрмилися жінки, старики, сусіди. Молодих жигітів тут не було: всі вони на конях супроводили зараз подорожан.