— Розпрягайте коней! Виймайте голоблі! Гайда на допомогу!
Через кілька хвилин понад десяток вершників мчали охляп на конях до місця бою, розмахуючи голоблями. За ними, схопивши лопати й вила, бігли на допомогу своїм новим друзям Дарія, Фекла й інші жінки.
Підлетівши на повному скаку до Абилгази, Шодр, який був попереду інших, кинувся в бій і враз дістав сильний удар по плечу соїлом від Акилпеїса. На відповідь він страшно вдарив голоблею. Способи бою на конях соїлами і шокпарами Федорові були невідомі. Досвідчені бійці б’ють соїлом або шокпаром по голові чи по плечу, щоб вибити з рук зброю, чи по коліну, щоб не дати ворогові всидіти у сідлі. Федір всього цього не знав і сумлінно лупцював своєю голоблею по боках вершників. А втім, від його ударів вороги злітали з сідел, як шапка з голови.
В бій кинувся і Опанас з рештою переселенців. Азимбаївці подалися назад. Щойно вони святкували перемогу і загонили окремих жатаків до юрт, щоб добре їх побити, аж раптом вони наштовхнулися на месників за сльози бідняків. Російські селяни наскочили на них з гучним вигуком:
— Ур-ра! Ур-ра!
Підоспілі спільники тільки-но починали розминати свої міцні плечі, як бій уже закінчився. Вороги, рятуючись, урозтіч скакали між юртами і там потрапляли під удари жінок,— тільки-но почався бій, ті, схопивши в руки бокани[45] причаїлись, підстерігаючи вершників.
— Ой, спасибі вам!.. Добрі російські люди, дай вам бог удачі!.. Будьте щасливі ви самі, і діти ваші, і онуки! — дякували казашки несподіваним заступникам.
Тим часом в аул прибігли, захекавшись, Дарія і Фекла зі своїм баб’ячим військрм. Вони змішалися з казашками і разом з ними раз у раз проводжали відчутними ударами азимбаївців, що скакали мимо.
— Звірі, насильники окаянні! — промовляла Дарія, б’ючи лопатою по чиїйсь спині.
— Антихристи! — басом підтримувала її Фекла.
Мака, що скакав мимо, на ходу вдарив Феклу соїлом по плечу. Та з несподіваною швидкістю схопилася за чомбур його коня і, гукнувши: «Ах ти, сучий сину!» — другою рукою легко стягла його з сідла на землю.
— Айрилмас![46]— загорлав Мака, падаючи навзнак до ніг Фекли.
— Чого репетуєш? — грізно забасила Фекла і кілька разів штурхонула його важкою босою ногою.
Навколо почулися захоплені вигуки казахських жінок:
— Гляньте на Шоклу! Ой-бай, яка Шокла! П’яткою рот затуляє, а той усе репетує: «Айрилмас!»
Навіть маленький переляканий Усен, що, плачучи, вчепився за плаття Ійс, і той розсміявся від задоволення.
— Так його, діставай! Так, так! — гукав він, спостерігаючи ганебну поразку Мака.
Стара Ійс теж засміялася довгим беззвучним сміхом, примовляючи все ще крізь сльози:
— Хай буду я жертвою за тебе, Шокла… Хай ощасливлять тебе сини й дочки твої.
Так само як і Мака, в різних місцях аулу були збиті з коней ще кілька ворогів. Тепер їх били палицями, лопатами і вилами російські та казахські жінки.
З десяток азимбаївців ще трималися купи, відступаючи під натиском переселенців до крайньої юрти аулу — саме до тієї, де стояв Базарали. Тут стояв суцільний перестук соїлів, голобель і шокпарів. Відчувши серйозну небезпеку, байські сини трималися купи. Ще трохи, і вони могли вирватись з аулу в степ і поскакати на своїх добрих конях.
А тут Базарали гукнув щосили:
— Бий, не жалій! Налітай, жатаки! Не дайте собакам втекти!
Крик його запалив борців. Почувши його, повернулися й ті жатаки, що переслідували інших ворогів, які кинулися врозтіч. Базарали, блідий, з перекривленим від болю обличчям, все ще розмахуючи над головою шокпаром, здавався живим закликом до помсти. Гучний голос його, перекриваючи і стукіт соїлів, і тупіт копит, владно лунав над аулом, неначе дзвінкий клекіт могутнього орла. І, скоряючись його закликові, жатаки, а разом з ними і переселенці, дужим натиском потіснили ряди ворогів. П’ятеро байських синків злетіли з сідел, серед них Ахметжан, Акилпеїс і спритний силач Єлеусиз, який збив чимало жатаків.
Втративши їх, Азимбай рішуче повернув коня і кинувся тікати. Абилгази і Шодр помчали за ним, проте наздогнати його ніяк не могли. Давно не ходив під сідлом Такежанів кінь, на якому скакав Абилгази, тож він обважнів і не міг зрівнятися з виїждженим інохідцем Азимбая. А важкий, великий Сивка скакав ще повільніше. Єлеусиз, зрозумівши, що сивий дід, певно, верховода росіян, дужим ударом соїла оглушив його коня.
Незабаром Абилгази і Шодр повернулися в аул. Там тим часом упіймали і прив’язали до юрт тих коней, з яких були збиті вороги, а їх самих вигнали з аулу пішки. В юртах перев’язували поранених жатаків.
Цей бій можна було вважати перемогою жатаків. Лють бідняків, що спалахнула, коли вони побачили загибель врожаю, якому було віддано стільки сил, дала їм перемогу. Допомогла і несподівана підмога переселенців. Жатакам вдалося не тільки удержати в себе всіх тридцятеро коней, захоплених на спашу, але й додати до них з десяток тих, з яких були збиті азимбаївські люди. Якщо байські аули прийдуть з мирними переговорами, вони зможуть одержати назад своїх коней, сплативши жатакам усі збитки. Якщо ж ні,— коні залишаться в жатаків.
Прийшовши до такого рішення, Даркембай і Базарали всіляко підбадьорювали людей.
— Будьте стійкі. Попереду ще багато клопоту з цим ділом, підперезуйтесь тугіше,— казав Даркембай, обходячи юрти аулу і, посміхаючись, додавав: — Розколють череп — надінь шапку! От і мені, старому, голову розбили, а, бачте, ще не помер. Тільки не втрачайте мужності!
Вдень жатаки покликали до себе російських друзів і пригощали їх обідом у трьох юртах. Усі жителі аулів, навіть діти, приходили дякувати Опанасові, Шодру, Жа-рії, Шоклі. І скрізь, як найкумедніший випадок з усього бою, згадували поразку Мака.
— Шокла б’є його п’яткою по голові, а він тільки вигукує: «Айрилмас!» — сміялися жінки.
До самісінької ночі байські аули нікого не прислали до жатаків. За цей час переселенці під керівництвом Опанасовича написали скаргу, в якій засвідчили спаш. Тут було зазначено на скількох десятинах знищені посіви, оцінено якість зерна, розказано, яким чином тисячний кінський табун опинився на полі, і підтверджувалось, що спаш був зловмисний, заздалегідь задуманий. Про все це тридцять сімейств російських переселенців доводили до відома семипалатинського повітового начальника. Під скаргою розписалися всі переселенці. За порадою Опанасовича, з цього акта одразу ж зняли копію: він пояснив Базарали і Даркембаєві, що свідчення треба послати в місто до начальства, а копію про всяк випадок краще зберігати в аулі.
Коли цю важливу справу було закінчено, нові друзі аулу почали лаштуватися до від’їзду. Канбак таки добре потерпів у бою, але, перев’язавши свої рани, все ж рушив з росіянами, щоб вивести валку на тракт. Прощатися з друзями прийшло населення всіх трьох аулів. Надвечір валка російських переселенців рушила в дорогу, випроваджувана благословеннями і словами подяки.
Одразу після від’їзду валки жатаки влаштували нараду. Було вирішено, по-перше, одразу ж послати ходака до начальства з скаргою і з свідченням переселенців. Для цього в місто вночі мав виїхати спритний жигіт Серкеш, який знав російську мову. По-друге, Даркембаєві й Абилгази доручили зараз-таки їхати до Абая і розповісти йому про всі сьогоднішні події.
Того, що Абай ще вранці довідався про злочин, учинений байськими синками, жатаки не знали. Опівдні він послав на місце спашу Магаша й Дармена, щоб ті точно визначили розміри шкоди, завданої жатакам. Виряджаючи їх, Абай попередив, щоб вони не заїжджали в аул до жатаків: він не хотів, щоб у дальшій боротьбі, яка неминуче розгорнеться навколо цієї події, його звинувачували в таємних стосунках з жатаками. Завданням його було тільки встановити істину і бути безстороннім свідком.
Магаш і Дармен уважно оглянули всі двадцять десятин і переконалися, що врожай загинув цілком.
— Всі посіви знищені геть-чисто. Все винищено дощенту,— з такою звісткою повернулися до Абая юнаки.
Після нового злочину насильників Абай зовсім позбувся спокою. Ним оволоділи гіркі думи:
«Що ж, я так і стою на тому місці, звідки почав життя? Чим більше борюсь я зі злом, тим ясніше бачу, що воно, як та багатоголова змія: одрубаєш одну голову — дві інші виростають. Де ж вихід? Коли ж я побачу зорю народну? Чи життя моє приречене на безплідність? Жодної мрії не дано мені досягти? Чи доведеться мені коли-небудь радіти за свій народ? Де ж вона, вірна дорога?»
Задушна хвиля то сльозами підкочується до горла, то стискає серце.
Здогадуючись про тяжкий стан батька, Абдрахман пішов до нього надвечір, коли той сидів сам, заглиблений у свої думи.
— Я розумію, тато, що вам удвічі важче,— стиха заговорив він.— Мало того, що це вчинено поруч з вами, на ваших очах, винуватцем його до того ж був син вашого рідного брата… І гнів мучить вас, і сором… Ви страждаєте мовчки, про себе. Чи не дозволите сказати і мою думку?
Лагідні слова сина обрадували Абая, і він вдячно глянув на нього, показуючи, що готовий слухати.
— Ви не раз захищали мирних, працьовитих людей від насильства. Вороги ваші це знають… Тепер, нападаючи на жатаків, вороги наступають на вас. Адже так?
— То правда.
— А ви ж ніколи не відступите від свого шляху! — продовжував Абіщ, не питаючи, а стверджуючи.
— Не відступлю. Помру на цьому шляху. Це і клятва моя, і переконання моє.
— Коли так, то дійте й самі. Зважтеся на сміливий вчинок. Станьте самі на захист народу. Це допоможе йому, підтримає його сили, пробудить відвагу. Гляньте на росіян: у них і боротьбу робітників, і повстання селян завжди підтримують кращі люди. Не тільки словами борються за безправних і скривджених, а самі відважно втручаються у боротьбу. Вони показують народові, яку силу він може мати, коли об’єднається в спільному прагненні…
— Що ж мені треба зробити? — роздумливо запитав Абай.— І мені сісти на коня з соїлом у руці?
— Навіть і так,— рішуче сказав Абдрахман.— Треба буде — зробіть і це! Насильство відступає тільки перед опором, зло перемагається сильною волею. Базарали показав шлях. На цьому шляху і Даркембай, і багато інших. Покажіть це самі на коні! У вас багато друзів. Покличте їх на допомогу скривдженим і безправним жатакам — ви побачите, всі прийдуть на ваш поклик. Нехай вороги побачать цю силу. Тільки перед нею вони відступлять, повернуть спокій і народові, і вам!
Абай нічого не відповів, він обмірковував синові слова.
В цих роздумах і застали Абая Абилгази та Даркембай. Айгерім розстелила скатертину, з’явився кумис.
Абай заговорив з посланцями жатаків рішуче і коротко:
— Хоч нехай що трапиться з вами завтра, я буду на вашому боці. Всю свою силу, все уміння віддам вам на захист. Хоч би яку підлоту затіяли проти вас вороги, я буду з вами. От і все. Повечеряйте і їдьте до себе.
Тут же Абай відрядив до жатаків Дармена, а з ним ще трьох жигітів, наказавши їм повідомляти йому всі новини.
Після вечері Даркембай і Абилгази поїхали додому.
Того ж дня в аулі Такежана відбувалася нарада верховодів роду Іргизбай. З аулу в аул шалено скакали гінці, доки нарешті всі аткамінери і старійшини зібралися до Такежана, наче вовки, що з злобним виттям збігаються до зграї.
Рішення цієї наради повіз жатакам Акберди. Рано-вранці наступного дня він з п’ятьма жигітами приїхав в аули жатаків.
— Сьогодні надвечір ви самі приведете всіх забраних коней. Так наказує рід Іргизбай! — холодно оголосив він. Коли ж ні, вкажете місце для бою завтра вранці! Пам’ятайте: всі іргизбаї сіли на коней. Рознесемо ваші юрти, розоримо дощенту аули — така наша кара, якщо не прийдете з повинною.
Розмова ця відбувалася в юрті Базарали, де зібралися Даркембай, Абилгази і ще кілька жатаків. Коли Акберди замовк, відповідати йому став Базарали. Даркембай і Абилгази схвально кивали головами, слухаючи його спокійні слова:
— Не ми почали це лихе діло. Ми почали боротися тільки тоді, коли на нас напали. Хіба могли ми покірно прийняти власну нашу загибель? Від тих, хто вирвав у нас з рота останній шматок, ми не можемо чекати пощади. Хочете добити нас, розорити зовсім? Що ж, ми загинемо, але не в сльозах і не з благанням на устах! Винищуйте, душіть нас — ми загинемо, хапаючи і вас за горло!.. Самі ми не підемо на вас. А нападете ви — побачите! І без того розорена, голодна й гола біднота приречена на смерть. Гинучи, ми захопимо з собою і декого з вас! їдь до своїх, передай наші слова.
Коли Акберди привіз цю відповідь, між аулами іргизбаїв знову заснували гінці, цього разу збираючи верхівців на бій.
Дармен, приїхавши в аул жатаків, спинився, як завжди, в юрті старої Ійс. Він був добре знайомий з багатьма бідняками, а з деякими просто дружив. Розмовляючи з Абди, Сержаном, Канбаком і з іншими, хто вів учора бій з самим Азимбаєм, якого тут називали «вовком з аршинними іклами», Дармен відчував, яка міцна рішучість об’єднує їх у стійку силу. Навіть у насмішках Ійс з крикливого Мака було видно, що всі люди аулу розворушилися, випростали роками зігнуту спину. Всіма оволоділа жадоба помсти.
Стара з усмішкою розповідала Дарменові і про те, як онуки її погрожували Азимбаєві. Юнак підкликав до себе Асана і схвально поплескав його по спині:
— Бачу, ти виростеш хоробрим жигітом! Твій батько Іса був справжнім батирем, не бійся й ти нікого!
Маленький Усен, ображений тим, що хвалять тільки самого Асана, притулився до коліна юнака і, наполегливо потягши його за рукав, заговорив:
— А я, Дармен-ага? Хіба тільки Асан може бути хоробрим! І я буду батирем, як тато!
Тільки тепер Дармен вперше помітив, який схожий малюк на Ісу: ті самі очі, той самий прямий ніс, тонкі брови.
— Будеш, будеш обов’язково, мій любий. Навіть сміливіший будеш,— ласкаво сказав він.
І, пригорнувши до себе хлопчика, Дармен замислився. Коли б оце був живий Іса, з яким гнівом, з якою пристрастю бився б він! От уже хто дійсно мав право на помсту! Гірко і тяжко було думати, що Іса загинув, не доживши до такого дня.
«Навіщо оспівувати героїв минулих днів? — раптом подумав Дармен.-— А що, коли я пораджуся з Абаєм-ага? Чи не скласти поему про Ісу, про його загибель? Хіба не достойна поваги і любові така людина?»
Дармен відчував, що йому спала щаслива думка, проте мріяти про нову поему поки що не було часу: Базарали прислав сказати про розмову з Акберди, і Дармен послав до Абая гінця із повідомленням про підготовку іргизбаїв до нападу.
Почувши про це, Абай почав діяти. Він викликав до себе Єрбола, Акилбая, Магаша і ще кількох чоловік.
— Сідайте на коней і скачіть по всіх навколишніх бідних аулах. Передайте мій салем біднякам: нехай за цю ніч до ранку всі чоловіки доберуться до аулу жатаків. Хто не зможе дійти до них, нехай приходить сюди, в мій аул. Нехай не журяться, що вони без коней. Скажіть їм, щоб кожен захопив з собою соїл або дрючок. Нехай стануть стіною біля Базарали! Я допоможу людям розібратися, кого ж більше в степу: іргизбаїв чи народу?
З цим дорученням Абаєві друзі поскакали в різні кінці. Рано-вранці до жатаків потяглось багато людей з бідних аулів, розташованих поблизу, на урочищах Ойкодик, Киндикти, Корик, Шолпан, Єрали. Дехто сидів верхи на шкапах, але більшість їхали на верблюдах і на волах, сидячи по кілька чоловік у них на спинах, а ще більше людей ішли пішки. Але не було жодної людини без соїла або шокпара. І ці виснажені, обідрані люди несли в серцях справедливий гнів і горде усвідомлення пробудженої честі.
Сила жатаків, таким чином, несподівано набагато збільшилася.
Довідавшись про те, що це зробив Абай, Базарали піднісся духом. Він навіть зумів підвестися з ліжка, наче забувши про хворобу.
— Піднявся народ! Злиденний народе мій, ти на вірному шляху… Не поклик роду об’єднує нас, а насильство земляків!
Опівдні іргизбаї сіли на коней. Зібралося понад півтораста вершників. Це були озброєні соїлами та шокпарами байські сини і їхні поплічники, молоді гульвіси. Були тут і літні мурзи, самі господарі табунів, оточені своїми слугами і табунниками. Прийшли і учасники вчорашнього бою. Ці ще вчора доручили Акберди довідатись, чи поїхала переселенська валка,— вояки, скуштувавши голоблі Шодра, дуже не хотіли знову зустрітися з ним. Зате довідавшись, що валка поїхала, вони тепер палали войовничим завзяттям, лаяли жатаків, хвастаючи і захлинаючись погрозами.