Абай не відповів, і Абдрахман, взявши в руки листа Павлова, заговорив, звертаючись до всіх:
— Слухайте, що іще пише Федір Іванович. Він, тату, неначе розвиває цю вашу думку.— І він почав перекладати на казахську мову слова Павлова: — «Ібрагім Кунанбайович, всяка праця, особливо ваша поетична праця, робиться в ім’я майбутнього. Ваші вірші служать майбутньому, де народи чекає небувало прекрасне життя. Цей час настане. Не може того бути, щоб він не прийшов. Ніякі пута, кари, будь-які грізні сили не завадять йому! Готуйте до нього свій народ, його молодь, бо чим більше будуть люди підготовлені до майбутнього, тим повніше оцінять вони всі його блага, тим більше плодів пожнуть!»
— Прекрасна думка! Ці слова Федора Івановича можна вважати заповітом справжнього революціонера — борця за народ,— з глибоким почуттям сказав Абай.
Він: узяв листа Павлова, обережно згорнув його, сховав у кишеню і підвівся, щоб їхати до свого аулу.
Смеркало, коли Абай спішився коло юрти Айгерім. Вогню в юрті не було, ніхто не вийшов його зустрічати. Він сам прив’язав коня і, відкинувши повстину, неголос^ но гукнув:
— Айгерім, ти тут?
З темряви почувся м’який, приємний голос:
— Абай, це ви?
Тон, яким Айгерім сказала ці слова, виявляв несподівану радість. Вона спитала так, неначе коротка розлука змучила її. І в Абая знову потепліло на серці. Він швидко переступив поріг і увійшов у юрту. Айгерім зустріла його біля самісінького порога, простягнувши до нього маленькі руки. Абай палко її обняв:
— Як я скучив за собою, Айгерім!.. Такі похмурі стоять дні, сумні й важкі. А щойно ти вимовила моє ім’я так, неначе заспівала якусь ніжну, чудову пісню! Серденько моє, я сумний і стурбований. Заспокой мене, зігрій мене, зігрій своїм ніжним диханням, цілителько моя…
І у відповідь йому почувся ледве чутний шепіт, схожий на шелест шелюги:
— І я знудьгувалася, сонце моє. І мені було важко.— І, неначе соромлячись своїх слів, вона сховала обличчя на його грудях.
Після смерті Оспана Айгерім теж часто приходила до Єркежан і, сидячи поряд неї, іноді починала і свій поминальний плач. Абай все ще не очуняв від тяжкого горя, яке його спіткало. Але разом з цим спільним смутком, палке почуття, яке було в них, наче зміцніло. Бачачись тепер зрідка, на людях, вони передавали свої сокровенні думки одне одному порухом брів, поглядом, напівусмішкою. Їхнє давнє велике кохання і вірна міцна дружба тепер ще більше підсилювались. Весь цей тиждень розлуки Айгерім провела на самоті, нудьгуючи за Абаєм. Тепер він повертав додому, як і в давні перші роки їхнього кохання.
Повне взаємне довір’я і міцне щастя того часу повернулися до них. І це допомагало Айгерім спокійно вислуховувати плітки, що ширилися в аулі.
Доля трьох удів Оспана не давала спокою тим, хто любить втручатися у чужі справи. Такі люди знаходять велике задоволення в тому, щоб робити свої висновки, будувати різні здогадки, вирішувати за інших, як заманеться. Аульні плетуни — сварливі баби і нероби діди, які вміли ширити чутку не тільки по аулу, але й по всьому Тобикти,— цілими днями думали та гадали про спадщину Оспана і про його овдовілих дружин. Те, що на них припадало саме три брати Оспанових, підсилювало цікавість до цієї справи. «Три вдови і три аменгери[48] — хто з ким одружиться? Ось у чому головне питання!» — міркували вони, поцмокуючи губами, похитуючи головами, і жадібно ловили всі чутки і новини. І що ближче підходив день роковин смерті Оспана, коли доля трьох удів мала вирішитись, то більше зростала цікавість плетунів.
Усі ці пересуди посилювались і не могли не доходити до Айгерім. Але вона тільки посміхалася, пропускаючи плітки повз вуха. Її гарне обличчя, на якому досі не було жодної зморшки, залишалося спокійним. Впевнена в любові і щирій прихильності до неї Абая, вона не боялась майбутнього, і всі розмови про його нове одруження зовсім не зачіпали її.
І коли Айгерім, яка так знудьгувалася за Абаєм, помітила в ньому зараз такий щирий відгук, це сповнило її вдячністю. Серцю, такому гарячому і світлому, як сонце, можна було вірити. І коли в словах Абая «цілителько моя» звучала глибока ніжність, то в словах Айгерім «моє сонце» були і віра, і глибока повага.
Випустивши Айгерім із своїх обіймів, Абай ласкаво попросив її розпорядитись по господарству.
— Айгерім, я покликав сьогодні Магаша, Абіша і молодь, щоб поговорити без сторонніх. Звели зарізати баранчика, приготувати чай.
Айгерім засвітила велику лампу, присунула до Абая низький стіл, постелила перед ним ковдру і поклала йому під лікоть дві білі подушки, які вона взяла з свого високого ліжка. Вона збиралась уже йти, коли Абай, подякувавши їй, попросив:
— Дай мені Лєрмонтова.
Айгерім швидко знайшла цю книжку серед інших і простягла її Абаєві. Той розгорнув її на закладеній сторінці, поклав перед собою і заглибився в читання.
Молодь, зайшовши до юрти, принесла з собою пожвавлення. Айгерім почала наливати чай.
Магаш був занепокоєний і, видно, засмучений. Думка про повістку Казанцева не залишала його. Що міг означати такий виклик? «Мабуть, починається новий розбрат, ворожнеча, які тільки роз’ятрять його рани. Як уберегти від цього батька, як урятувати його від зайвих мук?»
Він був цілком впевнений у тому, що Абай покликав їх усіх до себе саме для того, щоб поговорити про майбутні неприємності. Але несподівано для нього Абай заговорив зовсім про інше:
— Дорогі мої, я хочу розповісти вам про пропозиції нашої рідні. Сьогодні ранком приїжджав до мене від Такежана і від Ісхака Єсиргеп. Обидва за моєю спиною вже домовилися, тепер хочуть і моєї згоди…
Почувши ім’я свого батька поряд з ім’ям Такежана, Какитай дуже сполошився. Невже його батько задумав щось таке, що може засмутити Абая? Хоч він був рідним сином Ісхака, але всі його слова і вчинки оцінював збоку, звикнувши дивитися на життя так, як його виховав Абай. Він мало про що розмовляв з батьком і не знав ні його справ, ні замірів, проте тривога, що Ісхак може вчинити щодо Абая щось по-зрадницьки, ніколи не залишала його.
Помітивши, що юнак змінився на обличчі, Абай поспішив закінчити, щоб заспокоїти його:
— Я сподівався, що він заговорить знову про спаш. Думав, вони знову починають чвари. Виявляється, вони зараз говорять про мирну справу, спільну для всієї нашої сім’ї. Такежан та Ісхак збираються справити поминки по Оспанові ще до зими.
— Е-е, навіщо ж так хапатися? — як завжди, першим обізвався Магаш.— Адже до роковин ще більше трьох місяців.
— Для цього поспіху в них є причини досить поважні,— відповів Абай.— Рік з дня смерті Оспана минає наприкінці листопада. На цей час усі будуть вже на зимовищах, де ж справляти поминки? А зараз усі аули в зборі, нема ніяких невідкладних справ. Поминки можна цілком встигнути справити протягом цих двох-трьох тижнів. Потім настане осіння сльота, аули почнуть відкочовувати на зимівлю. От вони й кажуть: «Чи не однаково — чи тепер справляти річні поминки, чи через три місяці? Краще тепер, якщо це зручніше для всіх».
Абай очікувально обвів усіх очима. Всі мовчали, обмірковуючи сказане. Нарешті першим заговорив Кокпай:
— Абай-ага, мені здається, вони мають рацію. Чи називати це зібрання асом[49], чи річними поминками — суть одна: треба прийняти багато людей. А, звичайно, це зручніше зробити тут, на просторі, ніж на тісному зимовищі. Я не бачу більш слушного часу, ніж зараз.
Абдрахман та Какитай підтримали його, і Абай доручив Кокпаєві сповістити Такежана та Ісхака про його згоду. Але тут втрутився Магаш. Він не був проти батькового рішення, але властива йому справедливість примусила його подумати про тих людей, яких воно безпосередньо торкалося.
— Рішення це, звичайно, правильне,— сказав він, у роздумі поглядаючи на Абая.— А чи не краще буде про все дальше говорити без будь-яких посередників, таких, як Єсиргеп. Мені здається, правильніше буде обговорити питання на сімейній раді в аулі Оспана-ага, запросивши і наших аксакалів, і всіх трьох удів, і дітей — Аубакира і Пакизат.
Це справді не спадало на думку Абаєві, і він охоче прийняв розумну пораду. Слова Магаша, який поправив його, дуже йому сподобались. А втім, що саме Магаш першим подумав про те, як би не образити і без того засмучених жінок, не здивувало Абая. Чуйність Магаша і його здатність проникати в саму душу людини, вгадувати її стан з найменшого поруху брів, були тими якостями, які особливо любив у ньому батько. І тепер, ласкаво глянувши на невисокого, тендітного юнака, він схвально кивнув йому.
Вирішивши, що розмова про поминки на цьому закінчилася, Магаш заговорив про те, що хвилювало його з самісінького ранку.
— Тату, мені здається, що варто було б обговорити й іншу подію: повістку повітового.— Він глянув на Абіша, наче шукаючи його підтримки, і закінчив: — Може, поговоримо про це зараз?
Абдрахман підтримав його, сказавши, що й він не може зрозуміти, чому батько такий спокійний.
— Може, ви вже прийшли до якогось рішення, тату? — І він очікувально підвів очі на Абая.
Той відразу ж відповів спокійно і рішуче:
— А про віщо ж радитись, що обговорювати? Лист Євгена Петровича показує, що їхати треба. Поїду, зустрінуся з начальством, довідаюсь, в чому мене звинувачують. Якщо можна буде,— зустрінуся з самими наклепниками. Вирішувати тут нема чого, треба їхати.
Почувши це, Магаш просвітлів. Тривога, що мучила його, зникла після цих слів Абая. І решта молодих людей, мовчки ззирнувшись, теж внутрішньо схвалили спокійну твердість Абая.
З його мови було зрозуміло, що він вирішив зустріти небезпеку віч-на-віч і що й цим разом він готувався вийти на сутичку сам, звикнувши до своєї самотності. Видно, сутичка, що мала відбутись і яка молодим людям здавалась такою небезпечною, самого Абая не лякала і не турбувала. Він волів навіть і не говорити про неї з незміцнілою ще молоддю.
Висловивши своє рішення, Абай зробив несподіваний висновок:
— Мабуть, поминки по Оспанові краще буде справити до поїздки в Кара-Молу. Адже до цього цілий місяць.
Абай, певно, не хотів висловлюватись одверто, і кожен зрозумів його слова по-своєму. Найближче до правди був Дармен, який подумав, що Абай до поїздки на допит до начальства хотів зробити так, щоб у Такежана не було будь-якого приводу для нової ворожнечі.
Другого дня у Великій юрті Оспана зібралась його найближча рідня — всі три його вдови, приймаки — Аубакир і Пакизат, брати — Такежан, Абай, Ісхак. З Оспанових племінників старші запросили тільки Абдрахмана.
Після зустрічі в аулі жатаків Абай сьогодні вперше побачився з братами. Але зараз вони наче зовсім забули про ту подію. Ні з виду, ні своєю поведінкою вони й не нагадували про ворожнечу, що виникла між ними і Абаєм. Але що ретельніше приховували вони свої почуття, то недовірливіше дивився на них Абай і все ясніше ставало йому, що вони ховають якісь наміри. Проте він намагався і взнаки не давати, що розуміє це. «Хіба бували вони коли-небудь щирими?» — подумав він і пригадав Оспана. Той хоч любив, хоч ненавидів, а відкривав свої почуття. А з цими своїми братами Абай був наче серед чужих. Та що зробиш: треба обговорювати разом з ними все, що стосується пам’яті Оспана. Абай хотів тільки одного: вирішити всі питання без суперечок, мовчки погоджуючись з ними.
Звичай влаштовувати в перші роковини смерті пишний і урочистий ас останнім часом у цих краях поступово зникав. Навіть не було асу в пам’ять Кунанбая. І хоч багато хто осуджував за це його синів, проте самі теж ні разу не скликали людей на ас у пам’ять своїх померлих родичів.
Такежан, який у своїх потаємних цілях всіляко намагався якнайшвидше справити поминки по Оспанові, краще за інших знав, що ніякого асу не буде. Проте для того, щоб виправдатися перед невістками і в дальшому уникнути звинувачень, що про ас навіть не згадали, він довго пояснював, через що треба зважитися на скромні річні поминки, а не на ас: на такий великий бенкет гостей запрошувати треба за півроку, взимку ж справляти великий ас неможливо — значить, його слід відкласти до весни. Таким чином усі прийшли до рішення влаштувати не багатолюдний ас, а річні поминки і призначити їх через три тижні.
Тут-таки визначили і число запрошуваних та кількість худоби на частування.
Гостей збиралися скликати багато. На думку Такежана та Ісхака, всі іргизбаї були так чи інакше зобов’язані Оспанові і тепер охоче візьмуть участь у витратах на поминки. Було вже домовлено, скільки худоби дасть кожен аул.
Абай і вдови Оспана не заперечували проти цього. Проте Абдрахман не зміг змовчати.
— Чим же тоді ці поминки відрізнятимуться від аса? — запитав він.— І в тому, і в іншому випадку зберуться не самі тільки родичі. Наїде багато людей, нудьгуючи знічев’я. Що для них пам’ять про Оспана-ага? Вони приїдуть добре попоїсти, полупати очима на байгу, на змагання з боротьби. Для них це не поминки, а розвага, вони навіть не думатимуть про померлого, щоб вшанувати його дух, згадати його діла. Може, з ста тільки один подумає про це. А худоби на них піде багато. То чи не краще якось інакше використати цю худобу? З більшою користю, ніж на частування нероб…
Слова Абдрахмаиа не здивували Такежана. Він поблажливо посміхнувся, неначе пробачаючи те, що, виховуючись у росіян, племінник перестав розуміти рідні звичаї.
— Е, любий мій, за таких обставин витрати худоби цілком до речі! Вже якщо й проявляти щедрість, то тільки на поминках. Це й предки наші робили, це і шаріат підтримує.
— У шаріаті говориться, що на поминки запрошують старців та нужденних,— заперечив Абіш.— Що ж спонукає нас напувати кумисом і годувати м’ясом ситих людей, які люблять розважатися? А чи не краще всю цю худобу, яку ви виділяєте на поминки, роздати тим, хто поряд з нами голодує? Отоді ми справді вшануємо пам’ять померлого, люди з вдячністю про нього згадають. І таке поминаиня — не пуста похвальба, не честолюбство, а добро.
— Ну, і кому ж, по-твоєму, роздати цю худобу? — запитав Абай тільки для того, щоб і інші зрозуміли справедливість незвичайної думки Абіша.
— Як кому? Хіба мало людей навколо, яких вимучили злидні? Чому не роздати що худобу хоча б жатакам Єрали, підтримати їхнє розорене господарство? Якщо говорити правду, то й самі вони, і батьки, і матері їхні довгий час працювали на нас, були пастухами, слугами, табунниками нашого аулу. Хіба вони не мають права на частку цієї худоби хоча б у нагороду за давню працю? На мою думку, нема нічого поганого в тому, що такі шановні люди, як ви, скористаються з нагоди, щоб допомогти обідраним, змученим і голодним.
Абдрахман говорив хвилюючись, щиро, і слова його несподівано для нього самого були красномовні. Абая вразило й інше: в мові сина він почув голос нового покоління.
Але для його братів Абдрахманові слова звучали дивно. Такежан не збирався сперечатися з «російським вихованцем» і відповів, несхвально посміхнувшись:
— А чого ти турбуєшся за цих жатаків, Абдрахман? Коли пошукати бідняків, то їх знайдеш і в наших аулах. Про них ми подумаємо, це завжди робиться.— І він глянув на Ісхака, чекаючи його підтримки.
Той обмежився тільки коротким зауваженням:
— На милостиню буде виділено потрібну кількість худоби, нема чого про це зараз говорити.
Абай нічим не відгукнувся на слова сина. Але коли, домовившись про все, родичі почали розходитись і Абай пішов разом з Абдрахманом до свого аулу, він обняв його.
— Мені сподобалося те, що ти сказав, Абіш,— почав він.— Твої слова про бідних жатаків — слова правильні. Але скажи мені: що тобі підказало ці думки? Чи це ти вичитав з книг, чи воно підказане справжнім становищем наших жатаків?
— І те й друге, тату. Те, що я читав у книгах, збіглося з тим, що бачив у жатаків.
— А ти був у них? І Даркембая бачив?
— Бачив і розмовляв з ним. Та я і без нього знаю, як живуть жатаки, я часто буваю в їхніх юртах.
— Добре робиш, мій Абіш! А з Даркембаєм розмовляй частіше. Багато з того, про що ми з тобою довідалися з книг, він дізнався з самого життя. Він і гіркого скуштував, і важке тягав — ось звідки його знання. Голова у нього розумна, досвід великий. Розмовляєш з ним і чуєш голос народу.