Магіш була висока, струнка й гожа. Її променисті сірі очі шанобливо і вдячно глянули на Абая з-під чорних брів і одразу ніби погасли в довгих віях. В овальному її обличчі, ледь похопленому ніжним рум’янцем, в білості лоба і соковитих яскравих губах були і свіжість, і чистота, і справжня скромність, і своєрідна гідність юності.
Абай лагідно привітався з нею, вклавши батьківську ласку в слово «карагим» — дорогоцінна моя.
— Не стомилась від довгої дороги, Магіш моя?
Невістка відповіла тихим співучим голосом:
— Ні, ага, не дуже!
Абай розумів небезпеку, на яку наражались син і невістка, перебуваючи біля нього в слободі.
— Тут лютує холера,— сказав він.— Ви повинні негайно, не розпрягаючи коней, переїхати Іртиш і зупинитися в місті у Даніяра — там безпечніше, до того ж у Даніяра не буває стільки гостей, як у мене.
Баймагамбет повів Магіш до візка. Дивлячись їй услід, Абай жестом затримав Абіша.
— Разом з аульними свахами й невістками Дільда вбрала Магіш у кімешек і шарші, напнула на неї товсту шовкову хустку. Звісно, вона хотіла причепурити Магіш, а вийшло навпаки. Не личить такий одяг для міста! Та й чи доречний кімешек у тому товаристві, в яке ти введеш свою дружину?
Абіш мовчки посміхнувся: батько вгадав його власну думку. Низько вклонившись батькові, Абіш вийшов з дому і допоміг Магіш сісти у візок.
Син поїхав, і серце Абая знову сповнилося гіркотою. Скільки страждань на рідній землі. В його вухах лунали скарги сиріт і бідолашних вдів, що оплакують своїх годувальників. З новою силою переживав він сором і біль від того, що неспроможний був допомогти страдникам.
Адже зумів Сармолла внести свій, хай невеличкий, вклад у святе діло рятування людей від страшної хвороби. Абай не раз бачив і чув, з яким співчуттям і довір’ям ставляться бідняки, що потерпіли від холери, до промов і порад Сармолли…
Якось, за ранковим чаєм, господар дому Кумаш сповістив Абаю тривожну новину. Учора він побував у мечеті на нічній молитві — хатау — і бачив там муедзина і кількох хальфе, а на базарі зустрічав останнім часом Сейсеке, Хасена й Отарбая. Всі вони просто-таки вогнем палають на Сармоллу. Вони настільки озлоблені проти нього, що й висловити неможливо! І чим це закінчиться, не збагнути. Слова такого правдивого чоловіка як Кумаш, що не любив зайвих розмов, заслуговували на увагу.
Абай вирішив порадитись із Павловими.
Федір Іванович жив у російській частині слободи, між лікарнею і пожежною каланчею, в будинку годинникаря Савелія. Підійшовши до одноповерхового будинку під сірою тесовою покрівлею, що стояв на широкій безлюдній вулиці, Абай штовхнув знайому хвіртку — вона легко відчинялася і не скрипіла. Посеред двору височіло цямриння колодязя з журавлем. Ліворуч видно було пташник, біля нього снували кури, качки, гуси. Для корови поставили маленький критий хлів.
У сінях напівтемно і прохолодно. Під стелею висять березові віники, заготовлені для лазні. В кутку діжка з водою, добре накрита кружком. Поруч — недавно пофарбований голубий умивальник, на бляшаних крильцях два бруски мила — жовте і червоне… Чистота й охайність у сінях сподобалися Абаєві.
Павлови займали половину будинку — маленьку двокімнатну квартирку. Вони привітно зустріли гостя.
Абай одразу заговорив з Олександрою Яківною про справу, з якою він прийшов.
— Чому два тижні тому, коли я приїхав у слободу, було менше захворювань і смертей, ніж тепер? Чому посилюється епідемія холери? Так вона викосить усе населення! На жаназу і хатим останніх десять днів уже майже ніхто не ходить, а епідемія все зростає й шириться. Чим це пояснити?
Олександра Яківна глянула на Абая стомлено і сумно, на лівій її скроні часто пульсувала голуба жилка. Вона добре розуміла печаль гостя. Та іі її серце хіба не було переповнене горем?
— Ви приїхали на самому початку епідемії, Ібрагіме Кунанбайовичу. Стоїть спека, а тепер холера, природно, лютує більше. А жанази вже зробили своє діло: заражені люди заражують тепер інших. І своїх домочадців, і друзів, і сусідів…
— Значить, справа безнадійна?
— Чому ж? Тижнів через два, щонайменше через місяць, коли буде не так жарко, пошесть піде на спад, а припиниться зовсім, як настануть холодні дні, бо тоді загинуть усі мікроби.
Абай задумливо мовчав.
— Сьогодні стався випадок…— додала Олександра Яківна, сумно усміхаючись.— Можна сказати смішний. Хоча сміятися в такі дні, коли люди помирають, гріх… але… людина слабка.
І вона розповіла справді смішну й безглузду історію.
Коли почалася епідемія холери, на вулицях Семипалатинська і слободи з’явився «чорний віз». Це був звичайний фургон з брезентовим кузовом, який поливали карболкою, від чого він з кожним днем чорнів усе більше. Але цей фургон був вісником нещастя — в ньому хворих везли в лікарню.
Сьогодні «чорний віз» доставив двох холерних, підібраних під плотом. Коли їх витягли з брезентового фургона, вони отямились і раптом почали лаятися. Виявляється, замість хворих помилково підібрали і привезли п’яних.
Високий, із скуйовдженою рудою бородою схопив бритоголового, низькорослого за груди і забурмотів, гикаючи:
— Ти ж не холерний… якого біса ти поліз у «чорний віз»? Дурень!
— Сам ти віслюк! — сказав бритий і, сунувши руку в кишеню, витягнув засмальцьований чорний гаманець.
Побачивши його, рудобородий враз протверезів і зарепетував:
— Грабіжник! Це ж мій! Ти в мене його украв! Шахрай! — і почав гамселити бритоголового кулаками.
З’ясувалося, що вони напилися в різних місцях, але впали під плотом неподалік один від одного. Видно, рудобородий упав перший, а бритий витягнув у нього гаманець. Але відповзти подалі в нього не було сил, і він заснув майже поряд. «Чорний віз» допоміг пограбованому знайти грабіжника і забрати в нього гаманець.
Слухаючи Олександру Яківну, Павлов знехотя посміхнувся. Абай згадав два рядки із свого вірша:
Життю не будеш ти радий,
Як не дурний і не п’яний.
Але не прочитав, а сказав з гіркотою:
— Кого тільки немає в людському натовпі! Деякі живуть серед сліз і печалей людських, як безумні на краю прірви, та ще й хвастають цим… Не знаєш, як тут бути — плакати чи сміятися…
Абай розповів про те, що бачив на власні очі у Верхніх Жатаках. Але цим він не вразив своїх друзів. Павлов теж розказав, як холера косить вантажників затону, робітників чинбарень, шерстемийні, пімокатних майстерень…
— Ось де справді собачі умови життя! Не дивно, що саме там холера лютує найдужче!
Павлов говорив діловито й сухо, і Абай відчув раптом, який біль прихований за його словами. Якщо його російські друзі так уболівають за казахський народ, то яке право має сидіти згорнувши руки він, Абай, син цього народу?
Тут Павлов якраз заговорив про Сармоллу:
— Цього чоловіка треба підтримати, він робить важливу і потрібну справу.
А Олександра Яківна додала з властивою їй запальністю:
— От ви — мусульманин, Ібрагіме Кунанбайовичу, Чому б не піти вам на молитву до мечеті і не звернутися до народу з промовою? їй-право, одно ваше слово для казахів цінніше за всі умовляння і закликання Сармолли…
Абай і Павлов мимоволі розсміялись. У мусульманській мечеті тільки імами та хальфе мають право виголошувати перед парафіянами проповіді. А такого грішника, як Абай, який не молиться не тільки п’ять разів на день, ба навіть і разу на п’ять місяців, просто не пустять туди.
Худе, змарніле обличчя Олександри Яківни осяяла усмішка. Абай підвівся. Він пообіцяв довести до відома народу поради лікарів.
Другого дня Абай вирішив переправитися на другий бік Іртиша. Він прийшов на берег і вибрав човна.
Човняр Сеїль, високий, міцний чолов’яга, стояв босоніж на кормі, готовий до відплиття. Пропустивши Абая до лави, він кинув двом молодим жигітам, які стояли на березі, край довгого аркана. Вони перекинули аркан через плече і потягли човна вздовж берега проти течії. Сеїль допомагав їм, відштовхуючись від дна річки довгою жердиною.
Човен минув ряд вулиць слободи, що доходили до самої річки. Абай бачив підлітків і молодиць з коромислами та відрами, що йшли по воду; босоногі водовози, шмагаючи коней, в’їжджали просто в ріку зі своїми червоними і синіми бачками. Під ясним полуденним небом вода Іртиша здавалася сьогодні особливо прозорою, вона вилискувала то яскравою зеленню, то густою блакиттю. Абай дивився на воду і думав про те, яку страшну заразу несуть у собі спокійні й величні струги Іртиша! Але де взяти незаражену воду? Назви її отрутою, все одно мешканці вбогих саманних халуп у Верхніх і Середніх Жатаках будуть черпати воду з річки. Більше ніде її взяти.
Човен посувався повільно. За літо Іртиш дуже обмілів, і Сеїль, закотивши холоші мало не до живота, раз у раз ліз у воду, щоб підштовхнути корму.
Абай знав, що у човняра загинули від холери двоє маленьких синів, та й жигіти, які тягли аркан, теж недавно втратили близьких — один матір, а другий — дружину. Він хотів поговорити з Сеїлем, але той сам звернувся до Абая:
— Скажіть, Абай-мірза, що нам робити? Невже всі ми повинні загинути? У мене залишається тепер одна надія — на старшого сина, йому минуло нещодавно п’ятнадцять років. Адже він теж хворів на холеру, а вцілів. У нас одразу занедужало троє, і я вже думав: усьому край. Аж ні, двоє молодших померли, а цей, бач, вичуняв… От я і хотів спитати у вас, Абай-ага, чи може людина знову захворіти на холеру, якщо першого разу видужала? Коли, боронь боже, загине і старший, то дружина моя і мати помруть з горя!..
Абай полегшено зітхнув: він міг заспокоїти бідного човняра.
— Удруге не хворіють, Сеїль. Твоє щастя, що хоч один твій син живий лишився…
— Спасибі, Абай-ага, за добре слово!
Човен переплив Великий Іртиш і наблизився до невисокого, але крутого берега Зеленого острова. Жигіти, що сиділи якийсь час на веслах, знову вистрибнули на берег і повели човна на кодолі протокою Кара-Су, що підходила до самісінького міста.
Окрім Абая, у човні було чоловік з десять, в тому числі дві татарки у чорних халатах, напнутих на голову, з старанно закутаними обличчями. Коли треба було полегшити човна, пасажири зійшли на землю і рушили берегом. Вийшли й татарки. Абай хотів піти за ними, але Сеїль затримав його:
— Нічого, сидіть, Абай-ага!
— Жінки зійшли, незручно. Я ж здоровий.
Човняр, усміхнувшись, блиснув білими зубами:
— Жінки втомлюються, коли не йдуть пішки. Сидіть, сидіть!
Залишившись у човні вдвох з Абаєм, Сеїль почав розповідати, які чутки ходять у Нижніх Жатаках про Сармоллу.
— Чи правда, Абай-мірза, що на нього в’їлися імами Верхньої і Нижньої мечетей за те, що він сказав: «Не кличте мулл, ішанів і ходжів на жаназу, не збирайте людей біля небіжчиків, і тоді холера піде на спад. Нехай хоч усі мулли залишаться без зиску, аби тільки народові стало легше». Чи відомо це вам? Ну, то знайте: мулли вирішили уколошкати його, звісно, не своїми руками; вони для цього людей підмовили. Так подейкують…
— Від кого це ти чув? — занепокоївся Абай.
— Не питайте, мірза, знаю тільки, що це правда.— Сеїль стишив голос: — Вони навмисне поширюють чутки, нібито Сармолла злигався з російськими попами і нацьковує мусульман проти імамів та хазретів… Є в слободі торговець Отарбай, дуже грубий і забіякуватий. Коли у нього не вистачає слів для лайки, він хапається за камчу чи за обушок. А дружок його, Корабай, ще гірший. Вони зв’язані зі злодіями і вбивцями. Я живу поблизу від Отарбая, і два дні тому мені одна вірна людина сказала, що Отарбай і його приятель поклялися уколошкати Сармоллу…
— Коли це ти чув?
— Два дні тому. Увечері в минулий четвер.
Абай печально похилив голову: це ж він послав Сармоллу до людей, підказав йому ті слова й думки, які викликали проти нього ненависть духівництва. Хоч би чим керувався Сармолла, бідний люд вірив його словам, віддаючи їм перевагу перед усіма повчаннями і напученнями отців духовних. Народ розумів — Сармолла не побоявся виступити, хоч його життю загрожує небезпека. Хай у нього свої рахунки з муллами, але зараз ті слова, сказані ним проти хазретів, добрим зерном падають в душу народу. А чи не повинен Абай робити те ж саме, що робить Сармолла?
Знову взявши пасажирів, човен обійшов острів і вийшов до протоки Кара-Су. Попереду розкинувся Семипалатинськ. Прямі й широкі вулиці міста збігали до Іртиша. Впадала в око біла багатоповерхова будівля парового млина, що належав купцеві-татарину Мусіну. З високого цегляного димаря густими клубами шугав чорний дим. З-за млина визирав великий білокам’яний будинок — окружний суд, а поблизу нього серед кам’яниць стояла Плещеєвська церква. З її дзвіниці линув веселий передзвін, перекликаючись із густим гудінням дзвонів кафедрального собору. В це гудіння дзвонів, що урочисто пливло над великим російським містом, пустотливо вривався пронизливий свист парового млина.
Сеїль повернув човна до берега, де вже очікували нові пасажири. Абай знову звернув увагу на закутаних у халати мовчазних татарок, які немовби втілювали в собі німе терпіння темних людей, беззахисних перед лицем нещастя…
— Я не збираюся догоджати хазретові,— говорив Сеїль, спритно орудуючи жердиною.— Моя душа більше довіряє Сармоллі. Недарма він сказав, що друг народу Абай думає так само.
Сеїль понизив голос, щоб його не почули люди, які стояли на березі, і продовжував:
— Кажуть, Сармолла був у вас перед сваркою з муллами і радився з вами? Тому мешканці Верхніх і Нижніх Жатаків і повірили його словам, розумієте?
Тут човен підплив до берега і зашкріб дном по прибережній ріні.
— Я все зрозумів, Сеїль, і дуже вдячний тобі! — сказав Абай тихо.
Люди, що чекали на березі, швидко заповнили човен.
Човняр перевіз пасажирів через протік Кара-Су. Абай піднявся останнім. Човен дуже захитався під тягарем його повного тіла. Сеїль узяв Абая під лікоть і, обережно підтримуючи, допоміг зійти на берег.
3
Проминувши паровий млин, Абай вийшов на майдан і озирнувся. Майдан був безлюдний, візників не було, і довелося йти пішки. Тут не те, що в слободі,— і сліду трави нема на вулицях. Абай важко ступав глибоким пухнастим піском, який раз у раз набивався в кебіси. Ступнеш, а нога сповзає назад, немов у коня, що глину місить. Добре ще, що гаряче повітря тепер нерухоме, бо в Семипалатинську, коли дме вітер, на вулицю вийти не можна — такі піщані хуртовини здіймаються.
Стомлений і спітнілий, вийшов Абай нарешті на Мір-Курбанську вулицю, майже поспіль забудовану дерев’яними будинками. Вона починалась у центральній частині міста і тягнулася через усю Татарську слободу. Абаєві впали в око строкаті віконниці та наличники і пофарбовані у синє, зелене і жовте високі ворота та покрівлі будинків.
На Мір-Курбанській вулиці, у наріжному напівцегля-ному будинку зупинився у Даніяра Кандибаєва син Абіш з дружиною. Абай відчинив хвіртку і увійшов у чисто заметений двір.
Даніяр Кандибаєв, освічений казах, служив перекладачем у семипалатинській конторі Державного банку.
В ті роки нерідко можна було зустріти молодих казахів, що здобули, як і Даніяр, російську освіту і ходили в європейському вбранні. Вони працювали перекладачами, писарями, фельдшерами, ветеринарами. Семипалатинські казахи назвали їх каратаяками[92].
Тридцять років тому Абай привіз маленького Даніяра в місто і ‘віддав до російсько-киргизької школи. Школи цього типу російський уряд почав відкривати ще в середині дев’ятнадцятого століття, щоб готувати серед місцевого населення перекладачів і дрібних чиновників для губернської канцелярії. Даніяра влаштували в інтернат разом з його ровесниками-казахами, вбрали в російський одяг, дали чисту білизну. Через кілька тижнів він уже перетворився на старанного і добре вихованого школяра, і ніхто не пізнав би в ньому степового голодранця, безрідного сироту, якого, за розверсткою властей («Троє хлопчиків з кожної волості!»), привезли в місто, хоч він ридма ридав цілу дорогу. Хай попервах хлопчики та й батьки їхні не розуміли своєї користі, але Абай завжди, в міру своїх сил, старався допомогти казахським хлопчикам здобути російську освіту. Чимало таких сиріт, як Даніяр, влаштував він в інтернат. Багато які з них уже закінчили школу і служили тепер у канцеляріях, добром поминаючи Абая: Самолбек, Нурлан, Орманбек.