Військовий комендант Ташкента майор Бойко несамовитів у своїй патріотичній запопадливості. Комендантські патрулі металися по місту вдень і вночі, хапали необачних командирів, вели до комендатури, де їх ганяли стройовою підготовкою, аж поки з’являвся сам майор Бойко і виносив свій присуд: кому мести двір комендатури, про кого рапорт командуванню, а кого й на гауптвахту до цілковитого з’ясування. Шульга з капіташею вже побував у гостинного коменданта, їх зачистили на вокзалі, куди капіташа повів Шульгу вимінювати в поляків армії Андерса горілку на хліб. Годували в командирському резерві за нормами запасного полку: жити будеш, але співати не захочеш і взагалі нічого не захочеш. Але капіташа не падав духом. Він весь час щось викомбіновував, десь щось купував, перепродував, міняв–перемінював, водив Шульгу на міський базар, де вони заправлялися сметаною (якась солодкувата і підозріло пахла вівцею), знав навіть кілька підпільних шашличних (шашлики, може, й не з баранини, а з їжака, та однаково ж м’ясо!), а тоді намовив уночі податися на вокзал, де йшла запекла міньба з солдатами польської армії генерала Андерса, яка стояла неподалік од Ташкента, в Янги–Юлі. Чомусь так виходило, що в поляків був надлишок горілки, а в нас хоч і не надлишок, та все ж якийсь там «запас хліба», і капіташа хвалився, що вже кілька разів здійснював досить вдалі операції з добуванням випивки, а коли є випивон, то вже закусон знайдеться сам по собі.
До вокзалу вони добралися благополучно, і три півлітряки капіташа виміняв у бравого андерсівського капрала теж благополучно, та саме тоді їх і зацапали. Два автоматники і старший лейтенант з кобурою (і не порожньою?) на широкому ремені, а Шульга й капіташа, звісно ж, беззбройні і злісні порушники суворих наказів командування, їх притарабанили до комендатури, у дворі вже було десятка півтора таких самих порушників, лейтенантів, капітанів, майорів, навіть один підполковник, щоправда, не стройової, а інженерної служби. Черговий по комендатурі, кривоносий похмурий капітан, з червоною пов’язкою на рукаві, поставив затриманих у дві шеренги, пройшовся перед ними туди й сюди, зупинився перед підполковником.
—Товаришу підполковник, займіться з затриманими стройовою підготовкою!
—Стройовою? — підполковник розгубився. — Але ж я інженер! Може, хтось інший?
—Ви старший за званням. Займіться. До приходу коменданта міста майора Бойка,
—До приходу? — спитав хтось з задньої шеренги. — А коли ж він прийде?
—Коли треба, тоді й прийде. Вранці.
—А нам що — до ранку стройовою?
—Може бути, що й цілий день ще, — похмуро гмикнув капітан і попрямував до будинку комендатури.
—Я думаю, для початку непогано б перекурчик, — запропонував підполковникові капіташа.
—Перекур? Ви так думаєте? А й справді! Я не проти. Як би це краще зробити? — зрадів підполковник.
—Дуже просто, — великодушно прийшов йому на виручку капіташа. — Оголошується перекур на невизначений час! Розбігайся хто куди!
А сам смикнув за рукав Шульгу, киваючи на яскраво освітлені ворота комендатури.
—Там же вартовий, — пошепки застеріг Шульга капіташу.
—А ти бачив, з яким він гвинтарем?
—Ну… гвинтівка — як гвинтівка…
—Англійська дровеняка! Союзнички роздобрилися. Вона не стріляла вже років з двісті. Ще відтоді, як англійці завойовували Індію. Ну, а тепер з неї сам комендант Ташкента не стрельне. Давай, перебіжечками!
—А коли вартовий здійме тривогу?
—З вартовим буде порядочок! Тримайся капіташі!
Гвинтівка справді була не рідна трьохлінійка, а чужа, довжелезна, мало не двометрова, вже й не гвинтівка, а середньовічна пищаль, вартовий мовби й забув про цю так звану зброю, всі сподівання покладаючи на силу свого становища та дужого молодого голосу.
—Стій! — гукнув він назустріч втікачам. —Куди? Без дозволу не можна!
—А в нас перепусточка, — сказав ласкаво капіташа. — Лейтенанте, покажи вартовому перепусточку! Оту, що в тебе під шинеллю. З білою печаточкою. У майора Бойка які печатки на перепустках? Сині? Хімічні? А в нас біла. Ну, лейтенант ще молодий, він трохи встидається, то я й сам. Давай, боєць, держи! Ти ж до фронту ще не доїхав, а ми з лейтенантом вже звідти. І ця наркомівська прямо з фронту, так і знай! Ну, ховай, ховай, а ми потопали!
Він майже силоміць всунув солдатові в кишеню шинелі півлітрівку, махнув Шульзі рукою, закликаючи не відставати, і пригинці вискочив за ворота, в збавчу темряву ташкентської ночі.
—Ну, вискочили! — потираючи долоні, приахкував капіташа. — Ну, лопух цей твій землячок–майор! Хоч і хохол, і служба, а лопух! Особові посвідчення треба у всіх затриманих відбирати — отоді кранти! А він: стройова підготовка! Та я на стройовій підготовці капіташею став з одними тримісячними курсами, а він мене хотів злякати стройовою! Цей твій майор Бойко! Він того майора десь у начальства з зубів видер, а я — своєю собственной рукой, як в «Інтернаціоналі»! Думаєш, лейтенанте, я тобі заливав про «рабочую косточку»? Ми скопськії, це так, але ж я з самої столиці нашей Родіни, з Москви. Кінчиться війна, подарую тобі книжку «Как мы строили метро имени Л. М. Кагановича». Станцію «Площадь Революции» знаєш? Не був у Москві? Там на тій станції робочий клас з бронзи, фігурочки — будь здоров! І, значить, як спустишся ескалатором, то по праву руку перший бронзовий гегемон — з мене ліпили! А тоді: ударники труда — на зміцнення кадрів Червоної Армії! І мене з бригадирів на курси комскладу, і через три місяці — кубаря на петлиці! Ясно, лейтенанте, який золотий кадр капіташа! А отакі гвинтарі, як в отого чубука на прохідній, у мене в Фергані на озброєнні були. Я там три місяці учбовою ротою командував. Кував кадри для фронту. Знаєш, які кадрики? На передовій капітани полками командують, а тут мені всучили цю роту і напхали самих «казанків». Керівний склад: секретарі райкомів, голови райвиконкомів, начальство з кишлаків, колгоспів, радгоспів, лікарі, вчителі, агрономи. Інтеліхенція… Ну, здрастуй — пожалуста! А на всі мої команди: «Нікуя не понімай». Як же «не понімай», раз ти двадцять років запупирював тут політику радянської влади і більшовицької партії? Ти ж хапав чини й тугрики за що? За красиві очі чи за найпередовішу політику? А наша політика якою мовою? «Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин». Ну, Ленін же тобі не узбек! А ти думаєш, вони мені що? «І увсьо равно, аріш капітаніш, нікуя не понімай». Хоч вішайся з такою публікою! Я ж стройовий командир Червоної Армії, а не Миклуха–Маклай і не Надія Костянтинівна Крупська, моє діло навчитгі цю публіку штикового бою, а не пудагогіку розводити. Який штиковий бій! Вони всі штики від отих гвинтарів повідчіпляли і втихаря — своїм ханумам, ішаків попідхвістю штрикати! Кожен припер з собою по два сидоряки — ішак не довезе, стільки там понабехкувано! В одному сидорі халати, чапани, тюфяки, одіяла, все на ваті, стьобане–перестьобане, так наче узбека в Арктику женуть лапу смоктати з білими ведмедями, а в другому сидорі урюк, кишмиш, фісташки, пшеничні перепічки, курдючне сало, я там знаю! Чайники мідні й череп’яні, піали, тралі–валі…. Тут стройова, заняття по стрілецькій зброї, гвинтарі ці колонізаторські — ні стрельнеш з нього, ні розбереш, ні збереш, сержанти мої метаються туди–сюди, лейтенантики, як оце ти, портупеї поправляють, хорохоряться, чобітками іранськими брезентовими (пустельний варіант) пристукують, а рядового складу чортма! Хануми узбецькі на ішаках як мухи — не відженеш. І кожна заарканює свого, я там знаю кого, і вже тобі не учбова рота, а циганський табір, пообтулюються чапанами, палять вогнища, димлять, гріють чаї. Сізу, п’ю шай. І ні в зуб! Нікуя не понімай… Значить, розрахуночок який? Клеїти з себе придурків і тягти тут волинку до кінця війни! Ну! Азія хитра, а капіташа ще хитріший. Мені командування план: не три місяці, а три тижні! Як три тижні, так я перейменовую свою учбову роту на маршову — і тю–тю! За такі заслуги що положено капіташі? Орден положено! Хто може перехитрувати Азію? А капіташа перехитрував! А твій землячок майор хотів злякати капіташу колонізаторським гвинтарьом!
Звісно,, капіташа не міг похвалитися фронтовою досвідченістю, що звело б його перед очима Шульги мало не на захмарні височини (Шульга теж ще не був на фронті, але вже знав, що таке німецькі бомби, переживши страхітливий нічний наліт «хейнкелів» на станцію Касторна, де тоді стояв ешелон їхнього училища, яке евакуювалося з Чугуєва під Харковом до далекого незнайомого Чирчика в глибинах Азії), але й про Свої, здавалося б, малозначні тилові пригоди капіташа вмів розповідати, з таким геройствуванням і, сказати б, хвацькою насмішкуватістю, що гріх було не захоплюватися такій молодій, довірливій душі, якою була душа щойно спеченого лейтенанта–танкіста.
В жилавому тілі капіташиному мовби вигніздювалися цілі оберемки чортів, які не давали капіташі ні спокою, ні перепочинку, пхали його сліпо, безтямно, зловорого до вчинків нерозважливих, небезпечних, безглуздих, а то й геть злочинних, навіть уві сні капіташа не вгамовувався: стогнав, скрикував, метався і все ніби зривався кудись бігти, геройствувати, безумствувати. На ранок після їхньої пригоди в комендатурі Шульзі не те що прокидатися, а навіть очей розплющувати не хотілося, так би й лежав хоч і цілий день, як побитий. Але капіташа став торсати свого молодшого товариша ще до підйому, гудів над вухом настирливо і подивовано:
—Лейтенанте, ти що? Спиш на посту? Давай підйомчик та мотнемося на базар! Півдня ж бігати по штабах — треба сметанкою заправитись, підзарядити батарейки! Ну!
—А патрулі? — спробував відраяти його Шульга.
—Патрулі ще сплять. Що нам патрулі! Нам треба продовжувати своє життя. А для нього, як сказав один великий учений, треба зрошувати кишечник молочно–кислими бактеріями. Сметанкою! Ти ж сметанку любиш? По–моєму, сметанку й вигадали терплячі хохли, бо яка б ще нація могла витерпіти, поки молоко вистоїться на сметанку!
Шульзі було ліньки встрявати в суперечку з капіташею, ліньки було навіть ображатися на «хохла» або хоч спробувати обізвати капіташу «кацапом» для дотримання паритету, з тяжким відчуттям побитості в усьому тілі він насилу підвівся, вмивався й зодягався сонний, кілька кварталів, які треба було пройти від їхнього гуртожитку до ташкентського базару, теж. плентався слідом за капіташею майже сонний і, здається, остаточно прокинувся лише від гамору, штовханини і клекотняви базарної, а може, від несподіваної зустрічі, яка перевернула йому душу, а згодом і ціле життя.
Тяжкий вологий туман завис над базаром, над усім Ташкентом, так ніби зостався він тут від зими навіки, не підвладний ні весняним вітрам, ні весняному сонцю, і в тому сірому тумані на його чорному дні кублилися в розбагненій липкій глині люди, вівці, віслюки, кури, диміли вогнища, громадилися величезні паки, лантухи, мішки, оберемки дров, в’язки сіна, купи величезних, як ночви, динь, заплетених у рогожані кошики, облагороджуючи цей тисячолітній падол, сяяв золотими очима урюк, білий кишмиш прозирав крізь неймовірну занедбаність солодкими прозорими слізьми, круглобокі гранати, мовби сполоскані в темній крові, нагадували про понурі часи віковічного ханського зарізяцтва, пронизливі жовті скрики хурми тамувалися спокійними згуками першої зеленини, окропленої нічними підгірськими росами, тоді серед цієї, здавалося б, безнадійної приземленості зненацька виростали в строкатій каламуті вузькі, на одну дошку, пожолоблені від літніх спек довжелезні столи, заставлені темними глеками з різнобарвними шербетами, завалені цілими горами халви і рахат–лукуму, волохатими бурдюками, повними густого токаю, медвяно–солодкими плетінками в’ялених динь–кавунджаків, а далі знов суцільна багнюка, затоптаність і покидиша, дика мішанина золотих плодів землі і людської недолі, щоб згодом знов тихим острівцем несподіваної чистості зіп’ялися на непевних дерев’яних підніжках вузькі, на одну дошку, вибілені до крейдяного полиску несамовитим узбецьким сонцем столи, а на них ирозквд і врозсип, на вагу й на розлив молоко — овече, коров’яче, верблюдяче, сир і бринза, верблюдячий кисляк чал, баранячий лій і коров’яче масло, овечі курдюки і сметана, і над усім неповторний дух, знаний або тільки згадуваний ще з дитинства теплий дух корівника, овечої отари, зеленої трави, маминої цицьки, дух самого життя в його найперших початках і глибинах.
Шульга й далі перебував ніби в снах, просувався в поплутаних лабіринтах базару, як сомнамбула, ведений чи то сліпим чуттям, чи то голосом капіташі, який почувався тут великим завойовником, всемогутнім повелителем, золотосяйним ханом, богдиханом і мало не самим пророком Мухамедом. Не обтяжуючи себе надмірними знаннями, перекидаючи на язиці всього лиш півдесятка слів: уртак, курсак, урюк, кишмиш, ішак, — капіташа вже й не йшов, а витанцьовував по базару, недбало знічев’я кидав навсібіч: «Урюк — почім?» «Кишмиш — почім?», «Фісташка — почім?» і тисячолітні узбеки, що куняли на молитовних килимах, закутані в товсті ватяні чапани, не знаючи жодного російського слова, не розуміючи ніяких запитань, не бачачи своїми вічно приплющеними очима цього надокучливого чужинця, а тільки відчуваючи його настирливу присутність, пробуджувалися на мить від віковічної зневаги до не свого світу і мовби не своїм голосом, а голосом мало не самого шайтана відгукувалися на кожне капіташине «почім?»:
—Сто рублей! Сто рублей! Сто рублей!
Все тут було «сто рублей», початкова ціна, не для продажу, а для затяжливого, затятого торгування, і сметана теж була «сто рублей», не знати: чашка, кухоль, літр чи й цілий збан, але капіташа, вибравши найчистішу з перекупок (безсмертне плем’я їхнє, випередивши, мабуть, і циган, вже добралося й сюди), виторгував дві банки сметани зовсім дешево (звісно ж, не без криків про те, що вони з лейтенантом фронтовики, доблесні захисники, проливали свою кров і знов проливатимуть), і вже можна було піднести банку і, поволі смакуючи, вмочити губи, як тут між капіташею й Шульгою неждано з’явилася особа, сказати б, зовсім стороння, їхню таку гармонійну нероз’єднаність було роз’єднано доволі рішуче, і суворий (але й гарний незмірно) жіночий голос пролунав для обох докірливо і з загрозою:
—Ну, що мені з вами робити, товариші командири? Кликати патруль?
Шульга від несподіванки мало не захлинувся сметаною (вона не відзначалася надмірною густістю), а капіташа ніби тільки й ждав того жіночого голосу, вмить відставив банку, тернув по губах, накукурічився і замугикав чергову свою пісеньку, яких він мав, здається, на всі найнесподіваніші випадки життя: «Чей–то знакомый, родной силуэт, синий берет, синий жакет, скромная юбка, девичий стан, мой мимолетный роман…» Пісенька була безглузда, недоладна серед цього азіатського розгардіяшу, та водночас ніби й доречна, бо й дівочий стан, і синій берет (щоправда, міліцейський, з великою червоною зіркою), і синя шинеля (теж міліцейська), коротка, як жакет, і, мабуть, справді скромна спідничка, що оповивала тугі дівочі стегна, все було так, як вимугикував зальотник–капіташа, але ніби й не так, а ще якось, одразу й не збагнеш, бо перед очима в тебе тільки синій туман, який не розвіюється від капіташиного блазнювання, а щодалі стає щільнішим, і крізь той туман, пропікаючи тобі душу, палахкотять червоним вогнем безсоромні жіночі губи.
—Ми з лейтенантом думали, що ви знайшли нас тут, щоб побажати приємного апетиту, — далі придурювався капіташа, — а ви нам щось там про патрулі та патрулі!
Жінка–міліціонер щосили намагалася зоставатися стражем порядку, та й годі.
—Приємного апетиту хай уже вам побажає комендант міста майор Бойко, — суворо мовила вона.
—Майор Бойко? Ми з лейтенантом саме вчора нанесли йому дружній візит!
—То вас уже ловили патрулі?
—Нас? Це ми з лейтенантом ловимо! Ви бачили коли–небудь такого мужчину, як я, або такого бравого танкіста, як мій друг лейтенант? До речі, мене ви можете звати просто капіташею. Для інтимності. Лейтенант Шульга — лейтенант, а я капіташа. А ви?
Жінка мимоволі усміхнулася (безсоромними, дико безсоромними губами!), забула про міліцейську суворість, сказала майже ласкаво: