—О Боже! — обурено стогнала Юлія. — Тебе так багато в мені… Я не можу… Я не можу… Я не мо!.. Я не…
—А мені тебе мало! — лоскотав їй шепотом вухо Шульга. — Мало, мало, і вічно буде мало, порятуй мене від цього недоситу, порятуй і спаси…
—Але ж я не можу! Ця полиця… Вона така вузька!
—Зате ти широка! Ширша за все на світі!
—І нікого тобі не нагадую?
—Тільки саму себе. Ти єдина і неповторна. Ти… Мені б хотілося… Саме від тебе… Почати всі початки…
—Помовч. Це просто ефект перенесення любові. Бо любов переноситься так само, як вірус «Гонконг». Розкажи мені про жінку, на яку я схожа.
—Ти і є тою жінкою.
—Це не те… Коли ти розказуватимеш, нічого не втаюючи, тоді я… Ну, ти цього не можеш знати… Це тільки жінки…
Він жив у ній і вмирав, він ставав неймовірно ніжними слідами її таємничих глибин, він радісно самознищувався в цій первісній вологості, в цих диких мавпячих стінах, перетинках, мембранах, здриганнях… О, здригання вічності!
Здригання її розлогого тіла мовби передавалося всьому поїзду, його залізним зчепленням, сталевим колесам, тугим ресорам.
—Ти на фронті ґвалтував? — несподівано спитала вона.
—Ну!
—А бачив, як Гвалтують? Німкень, коли ви вдерлися туди як переможці?
—Ну, чому я повинен був це бачити?
—А коли б побачив?
—Я ж на танку. Наїхав би на цих… танком…
—На ґвалтівників?
—Ну!..
—А на жінку?
—Ну, чому на жінку? Навіщо таке питати?
—А тоді й сам би?.. Ґвалтував?
—Ну… Чому ґвалтував? Мені жінки й самі… З охотою…
—Знаєш, хто ти?
—Наприклад?
—Ти тварюка! Ти брудне, тупе створіння! Ти!.. Але я шалію від тебе! Обніми мене! Обхопи за стегна! А тепер вище!.. Ширше! А тепер… Розчахни мене!.. Всю! Роз…
Він дихав над нею легко, радісно, піднесено. Щедро віддавалися сили, снага, поцілунки, слова…
—Ти про жінок… чи ґвалтував… Я ніколи не розмінювався… Тілом своїм не… Міняти можна душу, життя, але не тіло! Ніколи!.. Моє тіло призначене тільки для твого тіла… для тебе… і я готовий був ждати тебе хоч і тисячу років! Готовий на страждання, на муки, на життя неповне, вкорочене, скалічене, коли хочеш…
—Ти знов за оті свої дурниці про перевтілення? Про якусь жінку, що звалась Юлія… Чи скільки їх було в тебе?
—Це була завжди ти! Зрозумій, повір…
—Хотіла б я бачити жінку, яка готова пожертвувати собою. Заради іншої! Хоч би й заради рідної сестри! А тобі самому? Коли вєе це правда, і ти… Ну, зустрів мене… Ну… Але ж одна коротка ніч… Що вона тобі? Проблисне — і не помітиш…
—Слід залишиться навіки. Золотий слід у душі. Мов золота нить, шо веде на небеса.
—Я — і небеса?
—А ти ж думала!
—Ой, Шульга, Шульга! Коли б я могла не піддатися. Але я згоріла, спопеліла, розвіялася вітром… Коли ти ніс мене по сходах, від тебе бив такий страшний вогонь, що я вже там згоріла без решти, спопеліла, знищилася, пропала, і коли ти там, нагорі, вже в готелі, звертався до мене, я не чула твого голосу, не розрізняла слів, нічого не тямила, окрім того, щоб бути з тобою, а ти не чув того чи не хотів чути, ти приніс мене від Волги майже голу, тільки вузенький ліфчик і ще вужча стьожка трусиків, які ледь прикривали моє розвожене лоно, але ще оголенішою була тоді моя душа, безнадійно і беззахисно оголенішою, але ти не помітив того…
—Юлько, я все тоді помітив і все знав, і… але не хотів зловживати твоєю беззахисністю…
—Ти що — просто кретин чи надзвичайно терплячий кретин?
—Вважай, надзвичайно терплячий…
—А яка нагорода за цю надзвичайну терплячість?
—Ти!
—Я?
—Ти!
—Боже! Невже треба було жити, нікчемствувати, підлотствувати, вмирати від сорому й ганьби, спати з імпотентами, божеволіти від безнадії тільки для того, щоб зрештою… Ти мене не дуриш? Ти, Шульга, ліворукий, тобі не можна вірити, хоч як же хочеться вірити, ой, як хочеться! Поцілуй мене ще раз! Цей поїзд летить, як шалений!..
Її рожевий халатик лежав на підлозі, як великий ніжний метелик. Юлія сягнула рукою вниз, Шульга перехопив її руку.
—Не треба одягатися. Я хочу, щоб ми посиділи, як у раю. І щоб я міг вмирати й воскресати в німбі твого тіла…
—А коли хтось постукає?
—Хто може стукати посеред ночі? Весь поїзд спить, спить Європа і Азія, всі сплять, як апостоли в Гефсиманському саду, весь світ спить, тільки Христос пильнує в смертній тузі перед своїм мучеництвом… А я пильную перед святістю твого тіла…
—Ти що, Шульга, піп чи, може, дяк?
—Я мужчина! Хіба ти не відчула цього?
—Ох, відчула, відчула! Не те слово — відчула! Хіба це можна передати будь–яким словом? Ти хочеш, щоб ми пили шампанське? Ні, з тобою — тільки коньяк! Досить з мене Хомухіного кефіру по саму зав’язку! Коли ти ніс мене по східцях від Волги вгору і вгору, вище і вище і коли цілував на кожній приступці так, як не цілував мене ніхто й ніколи, ти мовби возносив мене тими неймовірними поцілунками вже й не над берегом, не над цим шматком землі, не над «дружбою народів», що галалайкала десь унизу довкола сірого Хомухи, а над усією землею, над материками, над віками, над часом, над вічністю, і кров у мені гриміла й клекотіла вже не просто кров’ю матері й батька (а в мене мати, щоб ти знав, казанська татарка Алія, а батько руський Никін Никонович Никонов, може, від вашого київського літописця Никона), а сотень і тисяч незнаних, таємничих предків, імена яких розлунювалися в мені, може, так само, як назви оцієї вічної ріки, що ділить дику, жорстоку Азію і ще жорстокішу, як подумати, Європу… Ітіль. Ра. Волга… Що б ти вибрав для мене з цих назв?
—Юлю, — обійняв її тепле плече Шульга. — Ти дуже розумна, мабуть, розумніша за мене… Я капітулюю… Але ти не знаєш головного.
—Ти назвеш це головне?
—Твоє тіло розумніше за твій мозок.
—Це що — образа?
—Для головного спеціаліста Міністерства енергетики — так, а для справжньої жінки — найвища похвала.
—І ти наважуєшся розставляти оцінки?
—Для тебе тільки найвищі!
—А тобі не здається, що ти надзвичайно самовпевнений тип? До речі, як усі ви, українці.
—Іноді доводиться бути самовпевненим. Іноді ти просто приречений на це.
—І ти приречений?
—Коли хоч.
—Я готова вбити тебе за твою самовпевненість!
—Убити — найпростіше… А полюбити?
—Ну, чому, чому я повинна полюбити тебе, грубого, незграбного хохла, фантастичного, ніби з африканських джунглів, самця з дикою потенцією, випадково, по–ідіотському зустрівшись на цьому ідіотському збіговиську, вигаданому безнадійним імпотентом Хомухою, чому я повинна зламати все своє життя, зламати свою душу, знищити себе, самознищитися, і все це, — який жах і яка ганьба! — добровільно, з радістю, з хтивим нетерпінням?..
А поїзд гримів далі, уздовж прадавньої Ітілі з жовтою, як в азіатських тигрів очі, водою, може, по рейках, прокладених по страшній Владимирці, дорозі, по якій гнали з Москви каторжан за цю ріку, за Урал, в Сибір, у вічну мерзлоту, в смерть і непам’ять…
Шульга тулився своїм великим, потужним тілом до цієї мудро–прекрасної жінки, він хотів би сказати їй про те, що "все своє життя любив тільки її, навіть не знаючи, бо тільки в ній уся жіночність світу. Як кажуть японці: «Одна квітка краще, ніж сто, передає квітковість квітки».
—Ти для мене не квітка, а квітковість квітки, — обціловуючи Юлію, прошепотів Шульга.
—А що це таке?
—Ну, це трудно пояснити. Давай здалеку. Які найбільші святині в людства? Вітчизна, держава, релігія, сім’я. Все споконвіку визнане, узаконене, освячене, і все, зрештою, вороже і чуже людині, яка народжується і вмирає сама по собі, безнадійно, вічно самотньою, спершу вирвавшись з дикого світу, а тоді знов поєднуючись з ним неминуче і безповоротно. То, коли так, може, природніше було б і жити диким життям? У нас у Києві, може, найзнаменитіша в світі Києво–Печерська лавpa. Лавра означає великий монастир з особливим статутом. Але Печерська — це печери, це видовбані в київській глині тисячу років тому печерки–сховища, куди втікали від принад і всього зла світу схимники, які, замуровуючись там, сподівалися знайти праведне життя. Куди ж вони втікали — в святість? В підземелля, в глину, в первісний світ, у дикість. То, може, святість і дикість — це те саме? І, може, їх не слід розділяти, як, скажімо, розділяють тварин на травоїдних і м’ясоїдних. Всеїдна людина, всеїдні домашні тварини, а над усіма ними найвсеїдніша свиня, що за своєю біологічною будовою найближча до людини. Людина ж страшна у своїй всеїдності, надто чоловіки, які кидаються на жінок за принципом «аби жінка».
—Ти, звичайно, не такий?
—Уяви собі.
—І що ж ти — м’ясоїд чи травоїд?
—Ну, як сказати…
—А я — трава чи м’ясо?
—Ти над цим. Над усе.
—їжа богів?
—Можна сказати й так.
—Почув би це мій морський майор!
—Пробач. Це хто?
—Ну, хто, хто? Мій чоловік!
—Ти мені про нього ще нічого…
—Нічого, нічого! А про Хомухіна ти що–небудь знаєш?
—Хомухін ніщо.
—Чому ти так думаєш?
—У нього, по–моєму, штук шість цілунків, і він те й знає, що зранку до вечора прислухається, як у них перетравлюються ікра, балики, жульєни, шашлики, біфштекси, ростбіфи, курчата табака, люля–кебаби…
—Ти вже встиг зауважити, що він, крім кефіру, обожнює баранину?
—А в нього баранячі очі!
—Ох, які ви всі хоробрі перед голою жінкою! А де ти був, Шульга, коли дурненька випускниця Ленінградської політехніки, познайомившись на танцях з курсантом військово–морського училища, вискочила за нього заміж і, як вірна радянська жона, поїхала разом з ним туди, де пасуться олені, де на все небо виграє північне сяйво, де в холодному морі плавають тюлені й атомні підводні човни, а в сотвореному чи то Сталіним, чи Микитою Хрущовим городі Сєверодвинську ці підводні човни клепають? Ну, звісно ж, ти скажеш, що нічого не знав і не міг знати, бо секретність, державні таємниці, трам–тарарам, ти був як усі, ти ховався під отим цирковим куполом шапіто всезагального незнання, ти робив собі кар’єру, насолоджувався життям у його прекрасних щоденних виявах (я недурна жінка і можу уявити, що в Києві можливості для цього коли й не в мільйони, то принаймні в тисячі разів більші, ніж у Сєверодвинську!), а в цей час я з моєю вищою освітою рабствувала перед нікчемами з адміральськими погонами, а мій нещасний Боря, задихаючись од нестачі кисню, сидів під арктичною кригою, тримав під прицілом своїх атомних ракет Аляску, Канаду, Каліфорнію, до самої Мексики, Гватемали і вічно нейтральної Коста–Ріки… Ти що–небудь знаєш про це, Шульга?
—Не знаю і не хочу знати!
—Але ж це наше життя!
—Яке життя? Імітація. Зрозумій: ти вища за все оце так зване життя.
—Ах, вища! Ах, як це прекрасно! А чи знаєш ти, Шульга, як мені довелося жити заради так званої любові за полярним колом? Ти знаєш, що таке полярне коло?
—Я знаю, що таке ти.
—І що ж це таке?
—Це знада, зваба і згуба.
—Тебе слід було б перейменувати, якось на «З», — так ти любиш ці ідіотські слова! Отже, не Шульга, а Зульга. Як?
—А ніяк. Шульга — це тільки в нас тепер означає «ліворукий», а в прадавніх шумерів Шульга був найславетніший цар. Сім або десять тисяч років тому. Тисячоліття тут не мають значення.
—Зате ти маєш зі своєю дикою потенцією.
—Ну, це для історії байдуже. Це просто полиновий світ… Полин–трава… У нас вона зветься євшан–зіллям, це наша незбагненність і наш відчай…
—Чому ти звешся Шульга, а не Євшан? І чому жоден з українців не здобувся на таке ім’я? Чи, може, я дурна і нічого не знаю? Скажи мені: був у вас бодай один українець з таким прізвищем: Євшан?
Він накинувся на неї, на її дикі хащі з своєю первісною дикістю, він ні про що не питав і не хотів відповідати на будь–які запитання, здивування і неусвідомлення, далі й глибше, геть усе людське, геть, пріч, до бабуїнів, павіанів, орангутангів, у темнощі, в каламуть, у хаос, бо тільки там блага надія на вибавлення, і, може, нарешті (нарешті, нарешті!) болісні розшматування його душі, породжувані безконечною жаждивістю, яка вічно впирається в межі дозволеного і можливого, чудодійно припиняться оцим безумним зануренням в ніщо, в мільйонні безодні жіночого повабу, де все знищується, щоб народитися, і народжується, щоб негайно знищитися, де зустрічаються і зіштовхуються всі крайнощі, спалахи, вибухи, нелюдська енергія і прострація, жертовність і жадоба обпадання, ненависть, ніжність, радість і печаль, мудрість і безумство, життя і смерть.
Вони були над просторами, над світами, над усім можливим і неможливим, залізний поїзд десь далеко внизу під ними гримів, стогнав, рвався на волю, а сталеві рейки не пускали, і поїзд бився у відчаї, а відчаєні душі, замкнені в ньому, билися у відчаї ще безнадійнішому, і безнадійно чужа та водночас і найрідніша своїм неповторним тілом жінка вистогнувала під Шульгою, знищувалася, але тільки на мить, потопала й виринала і хотіла жити, радіти, насолоджуватися веліннями, бо жінка — цариця життя, а всі так звані закони природи і закони всіляких держав (який глум і яка ницість!) — ніщо, як чоловіча нікчемність, кинута богами до жіночих ніг.
—О, яке щастя і нещастя! — стогнала Юлія. — Ти можеш зупинити цей поїзд, Шульга? Я не хочу до Москви, я не хочу, я не можу, я не мо!.. Зупини, затримай, ти ж енергетик, затр–р!
Він став чарівником, магом, великим чудотворцем, він володів космічними силами і необмеженою владою над усім сущим, над часом і простором, він зупинив час і знищив простір, і тепер залізний нічний поїзд безсило й безпорадно кружляв в енергетичному кільці між сонними містами і сонними водами, поїзд ще був залізний, і ці двоє в ньому ставали залізними і самознищувалися в залізі, опинившись всередині самих себе, в самому центрі внутрішнього стану, непевності, розгубленості, запаморочення, і вже не знали вони, куди несе їх невідома залізна сила, де вони, що з ними, чи ще живі, чи вже давно мертві, чи летять у чорне, бездонне вирло, що зветься кислим, як оскома, словом «Москва», куди вже віки цілі провалюються статки, здібності, кров і піт, надії й зрозпачення, а чи, може, вознесені на золоті гори праслов’янського града Києва і смутні води Дніпра–Борисфену вспокоюють їхні душі, а покриті плівкою нафти води Ітіль–Волги, масні, мов очі Батиєвої орди, коли вона споглядала золоті київські собори, зосталися десь в азіатських просторах назавжди й навіки, тої ночі сталося чудо з чудес, любов чоловіка й жінки подолала нездоланне, піднеслася вище небес, знищила все незнищиме, породила навіть те, що не могло з’явитися на світ згідно з законами природи. А що таке закони природи і що таке закони? У них якось можна вірити навіть тоді (недозрілим умам, недозрілим умам!), коли в твій танк б’ють стодвадцятиміліметровими набоями або навіть набоями підкаліберними, від яких не захищає ніяка броня. Та коли в твоїх обіймах жінка, до якої ти йшов ціле життя, заради якої жив і, може, народжувався на світ, то які тут закони, які уряди, боги і їхні святителі?
Коли згодом Шульга пробував відтворити в пам’яті все те шаленство, яке почалося в електропоїзді «Горький–Москва», він щоразу відступав безсило, безрадно, безнадійно, що було, а чого не було? Може, вони з тої божевільної волзької електрички, перескочивши з Ярославського вокзалу до Київського, знайшли собі купе в несподіваному поїзді «Москва–Львів» (літній сезон, наказ міністра Бещева про додаткові поїзди на Україну), і був ще цілий день і півночі, а тоді розставання в Бориспільському аеропорту, і Юлія так і не побачила Києва, не побачила Шульги там, де він хотів, щоб вона його побачила, однак вони заручилися обітницею нової зустрічі, невідкладної зустрічі, негайної зустрічі, вона брала все на себе, бо вона в Москві, а Москва — це столиця, це володарка не тільки просторів, а й душ, а жіноча душа — це суцільні темнощі, загадковість і морок.
Була вона тоді після поїзда з берегів дикої річкй Ітіль в поїзді до річки Дніпра чи не була? Про це Шульга не міг би сказати навіть на Страшному суді.
Та згодом рік чи два, а то й більше вона зваблювала його обіцянками–цяцянками, що ось приїде до Києва, вихитривши в Хомухіна відрядження, і тоді вже їм ніщо не стане на заваді, ніщо, ніщо, і вони нарешті належатимуть собі самим, і брами раю відчиняться перед ними, для них і тільки для них, брами раю, брами раю!
Він ждав, терпів, ненавидів. Київ — вічна провінція. Москва — столиця світу, ах, ах, ах! Жінки Москви — це особлива раса. Європа — тьху! Азія взагалі не для імпотентів, решта, як кажуть мудрі люди, — мовчання й мовчання.