Тепер приречений ждати. Чи ж подзвонить, чи обізветься, чи відчує його душу? Він жив, здавалося, вже цілу вічність і мовби став забувати Юлію, та побачив її нове втілення, і знов одкрилося йому в запамороченні й знетямленості: був він неповний усі ці роки, як хлібина з відрізаним окрайцем, як Адам з вийнятим ребром, що з нього ще не сотворена Єва, як материк, що в нього велетенським океаном відторгнено не скелю, не мис, не виріжок суші, а величезний півострів, як Індостан, Аравія або Мала Азія, і в тій неповноті таїлося таке незносне страждання, від якого можна порятуватися лиш відновленням своєї первісної цілості, поєднанням з тим, що здавалося навіки втраченим: втрачена повнота часів, втрачений рай. Втрачаєш не рай — втрачаєш жінку як найвищу досконалість світу. І ніхто не знає шляхів повернення. Навіть премудрий Соломон не розумів чотирьох речей: шляху орла під небесами, дороги гадюки на скелі, дороги корабля на морі і дороги чоловіка до жінки.
Іти до жінки повинен чоловік, а він ждав, що жінка прийде до нього. Чи не безглуздя?
Телефонів у номері було натикано скрізь: у вітальні, в кабінеті, в спальні, навіть у ванній кімнаті, апарати з цифровим набором, всі жовтогарячого кольору, як і все тут, всі обпікали Шульгу своїм жовтогарячим мовчанням, він знетямлено блукав од одного телефону до іншого, мовби шукаючи, де мовчання не таке страшне, не таке безнадійне… Подзвонить не подзвонить, обізветься не обізветься, буде не буде? Він жахався самої думки про те, що її не буде. Втратити Юлію тут — однаково, що людству було втратити Візантію. Це те, що ніколи не повертається.
Чому він не пояснив їй там, на мосту, не розповів, хто вона для нього і для себе самої теж? Адже це було б так просто. Просто? А може, цілого життя не вистачить, щоб розповісти? Всі ті жінки, які значилися для нього іменем Юлії, власне, були й не жінками, а мовби простором, диким, темним, страхітливим, як Азія, і всі зникали в тому просторі, поглиналися ним, як поглинається загадковим космосом галактика Великої Магелланово! хмари, як буде поглинатися колись жахливими виплодами мільярднолітніх космічних катастроф і наша Галактика з нашим дрібненьким і, по суті, нікчемним, як комариний писк, життям.
Стамбул гримів десь унизу, а тут панувала тиша. Не гарчали машини, не туркотіли горлиці, не шуміло море, зачаїлися вітри… Згадалася прочитана колись фраза: «І краплини тиші спадають у тиші…»
[25]
Мабуть, читав у літаку під ревіння реактивних двигунів, і тому запам’яталося. Тут тиша не дробилася на краплі, зливалася в жовтогарячий первісний океан, як у «Солярісі» Тарковського, і Шульга потопав у тому океані, захлинався, гинув, пропадав…
Його врятував ледь чутний звук. Не телефонний дзвінок, не людський голос, не музика (він не вмикав ні телевізорів, ні радіо), а звичайний стукіт у двері, тихий, делікатний, далекий.
Шульга був такий знесилений очікуванням і такий розгублений, що навіть не міг згадати, чи замовляв він привезти йому в номер вечерю на двох? Чи, може, замовляв квіти для дами?
Чи ще щось? Хоч у номері, власне, все було. Холодильник–бар повен найвишуканіших напоїв і закусок, щодня менеджер готелю разом з своєю візиткою присилав штуцерний кошик, повен розкішних плодів турецької землі, і до них дві малесенькі пляшечки шампанського, у бронзових вазах завжди свіжі квіти. Та все ж йому, мабуть, принесли ще щось, бо стукали в двері.
Шульга поволі пішов з глибин своїх апартаментів до високих білих дверей. Цивілізація вже докотилася й сюди. Двері зсередини яскравіли новісінькими електронними замками, строкатими текстами інструкцій і застережень, багатомовними нагадуваннями не відчиняти незнайомим, здіймати тривогу у разі небезпеки, дзвонити по телефону, подавати аварійний сигнал…
Він відчинив двері, не питаючи.
У пустельному, як безнадія, готельному коридорі стояла темноволоса, темноока жінка в чорному тонкому платті. Його ніби вдарило в саме серце. Все те саме: і ретельна зачіска, і стривожені очі, і полохливий розхил безсоромних уст, і це чорне плаття з тонкого шовку, — Ульріка, Ульріка, Ульріка? Мить поєднання — і втрата навіки, а тепер це містичне повернення… Що це — марення, а чи, може, нагадування про неминучу відплату, Немезида, втілена в нещасну німкеню, що стала колись жертвою його вояцької мстивості, заповіданої йому його похмурим жорстоким вождем? Йому здалося, ніби він серед розкричаних німецьких туристок несподівано побачив свою Юлію, а насправді її там не було, як уже давно немає на цім світі, а було видиво загубленої ним Ульріки — знак і символ відплати й покарання, яке може запізнюватися на роки, десятиліття, може, й на століття, та однаково приходить, настає, торжествує!
—О Господи! — простогнав Шульга. — Ви ж Юлія? Ви ж не?..
В неї здивовано здригнулися брови:
—Звідки ви довідалися, що мене звуть Юлією?
—Хіба я не сказав вам про це, на мосту?
—Ви попросили подзвонити, але ви ж, мабуть, знаєте, які в Стамбулі телефони… Я подумала, що простіше ось так… Як казали колись більшовики, «в явочном порядке»… Ви ж, мабуть, більшовик?
—Ох, про що ми говоримо? Ви не можете уявити, який я вдячний, що ви… Прошу вас… О Господи… світ починається й кінчається ось тут, де ступає ваша нога…
Вона не слухала, не чула його розгубленого белькоту, пішла поперед нього в жовтогарячу пустелю величезних кімнат, здивувалася, злякалася, вжахнулася: «І все це для одного чоловіка?» Він не знав, що відповісти. Тоді вона проникла в безбереговість ванної кімнати, гралася, мов мале дитя, водоспадами холодної й гарячої води, допитувалася в нього: а чи може бути щось незбагненніше і прекрасніше, ніж вода холодна і вода гаряча, а чи може?..
Він мовчки стояв за порогом, і жінка, мабуть, збагнула недоречність своїх захватів, вийшла до нього, глянула знизу йому в обличчя, знизу й навскіс, погляд — як зблиск азіатської шаблі з далекої ташкентської ночі, з якої почалося вознесіння і руйнування його життя. Він вірив досі, що саме пам’ять про Юлію, золотий блиск її тіла крізь простори й часи зберегли йому життя, вберегли його від старощів, від знікчемнення й смерті душі, а тепер, знов побачивши перед собою її такою самою, як цілі віки тому, розгубився, злякався, ладен був панічно відступати, втікати, рятуватися. Що він був? Мов брунька турецької смокви, яка народжує плід, не розквітаючи, не оголюючи перед світом своєї первозданності. Для людини розквіт дав славу, та водночас і марноту, людина квітне і в’яне на відміну від дерев і левів, які не відають безсилля, тому треба бути смоквою з чистою таїною зародження, і він намагався бути таким, бути невтомним шукачем душевної досконалості, втіленої в образ єдиної жінки, яку знав і яку тільки й хотів знати, так ніби жив не в сучасному збаламученому світі, населеному мільярдами чоловіків і жінок з гарячою кров’ю, а в тому неможливому Ццемі, де було лиш дві невинні й безмежно щасливі істоти з ангельською вічністю в ніжно–прозорих жилах. Він не здогадувався, що райське блаженство Ацама і Єви тривало всього–на–всього один день! Один день — і цілі тисячоліття розпуки й туги за втраченим раєм…
—Я вам усе розповім, — сказав Шульга, — я про все… але найперше про вас і про ваше ім’я… Бо ви і ваше ім’я — це для мене як віднайдений рай… пробачте за таке пишне висловлювання, але я… Де ми з вами? Кабінет — це завжди надто офіційно… У вітальні? Мені здається, тут для вас буде затишно і…
Він був увесь у здриганнях і затуманеності. Бачив і не бачив, як вона йде поперед нього, виблискуючи чорним страшним шовком, вбиваючи його до смерті, навіки, безнадійно, без вороття.
—Боже, ви такий великий і такий смішний, — вже на порозі вітальні креснула вона по ньому поглядом своїх відьомських очей, — я думала, що ви генерал міліції, який приїхав сюди ловити всіх жінок з України… А тоді згадала, що в нас у Харкові генерал міліції дрібненький і трохи смішний… Хоч я й не знаю… Яви он який великий… Як пам’ятник… А я теж із Харкова, і ви вгадали (я вже й не знаю, як саме), що мене звуть Юлією, це все моя мама, вона бібліотекарка і була в дикому захваті від Гофмана, а в його «Коті Муррі» героїню звати Юлія. «Мов якийсь несміливий, переповнений передчуттями вигук духів, лунало ім’я «Юлія». Уявляєте? І я теж, як моя мама, бібліотекар, закінчила бібліотечний факультет інституту культури, але не стала ні вигуком духів, на жаль, ні ангельськими покликами, а радше темною чортицею, отакою, як оце перед вами, якою ви мене бачите, яка… У вас знайдеться щось випити?
—Знайдеться? — Він зміг нарешті відітхнути, полегшено засміявся. — Сідайте, прошу, ось на цей диван, а я зараз… Тут є все, що може бути на світі… Все до ваших послуг. Найкращі коньяки, найдорожчі сорти віскі й джинів, екзотичні горілки, мартіні, лікери, вина, ну, і все, що треба до них… Але, звісно, ніде в світі, навіть у «найпроперченіших» країнах, таких, як, скажімо, Угорщина або Мексика, ніхто навіть не чув про існування горілки з перцем. Тому я, коли мені доводиться бувати в чужих землях, прихоплюю з собою кілька пляшок нашої єдиної в світі української — і вже тут, як казали класики, фурор!
—Ну, коли так, коли у вас є горілка з перцем, якої немає навіть у турецького президента Тургута Озала, — лукаво вигнула вона свої звабливі уста, — тоді я пропоную вам… Вам доводилося коли–небудь пити горілку з перцем, змішану з шампанським? Мовчите? Ніколи не чули про таке? А хочете спробувати? Вважайте, що така несподівана суміш — це, власне, я, жінка з ім’ям, яке нагадує гофманівський вигук духів… Боже, який ви слухняний і який добрий! Заради мене, моїх дурних примх ви готові на все… Звідки у вас шампанське в таких маленьких пляшечках? Я навіть не уявляла, що може бути таке шампанське… Наливайте фіфті–фіфті, тобто наполовину горілки й шампанського, або ж для себе горілки на три чверті, бо ви мужчина, а мені досить і фіфті–фіфті, або й ще менше, бо я така виснажена, так убита цим Стамбулом, доведена до такого відчаю, що… Господи, куди я попала? Хто ви і що ви? Я й досі не знаю навіть, як вас звати, а ви вже одразу вгадали, що я Юлія… Давайте вип’ємо, і скажіть мені, хто ви і що ви?
—Шульга, — сказав він.
—Це що — партійна кличка? Пароль? Код. А ім’я? У вас може бути ім’я?
Ім’я може бути, — сказав він. — Але воно не має значення. Я звик, щоб просто — Шульга. А ім’я — Роман, і я жахаюся його дотичності до імені Юлії…
—Над вами тяжіють шекспірівські Ромео і Джульетта?
—Це набагато страшніше. Там була якась заморока, трагічне непорозуміння, а тут сама судьба з її чорними крилами, які огортають не тільки нас самих, а й усю землю, і всі понадземні простори, і…
—Слухайте, Шульга, вам ніколи не казали, що ви божевільний?
—Ну… Я не знаю… Може…
—І хто це казав? Жінка?
—Ну… Може…
—Бачите: я вгадала… Я ж просиділа в бібліотеці он скільки років і читала книжки, а в книжках усе написано. Вже нічого не зосталася на світі, що не було б написане в книжках… Все наймудріше і найбожевільніше… І ось сьогодні переді мною те, чого не було і не могло бути в усьому мною прочитаному… Хто ви, Шульга?
—Я ваш раб, — затулив він долонею очі. — Раб, але й повелитель…
—Ну, гаразд, — вона пересунулася по широкому дивані, ледь креснула гарячим стегном по закам’янілій нозі Шульги, війнула на нього своїм гарячим духом, — ви не станете заперечувати, щоб я скористалася вашою розкішною ванною?
—Про що мова? — безсило підніс він руки. — Тут усе для вас, до ваших послуг… Там халати зелені, оранжеві, вони чисті, я ними не користався, ну, а все інше…
Вона цмокнула його в щоку, грайливо, мов дівчинка, підстрибнула, зникла в безмежжях цього ненормального готельного номера, Шульга провів її поглядом, у якому розгубленість межувала з переляком і майже жахом. Що з ним діється? Чого чекати від цієї нової зустрічі з Юлією, на яку вже ніколи не сподівався: ще одного дива, перестороги, загрози, катастрофи? Він давно вже впокоїв свою зболену душу, і та єдина для нього жінка жила тільки в його спогадах, тому, коли вона зненацька об’явилася тут, у Стамбулі, в Царгороді, у Візантії, він спершу зрадів, як мала дитина, що вві сні опинилася на небі, а тоді розгубився, злякався, вжахнувся. Хто ця жінка для нього і що вона для нього — розкішна бронзова брама в давнину, в золоті сни Візантії, а чи темна загроза, печать гріха, заборонене знання, початок і кінець?
«Юліїн коктейль» горілки з перцем і шампанського не діяв. Шульга знову взявся за віскі. В його скомп’ютеризованому міні–барі були тільки пляшечки з ординарним віскі трирічної витримки, тому він, ждучи Юлію, замовив собі з ресторану «Гленвілет» — дванадцятилітнє унікальне віскі, яке варять з малта–солоду, отримуваного з ячменю, що проростає під водою. Здається, це був єдиний напій, од якого Шульга міг іноді сп’яніти навіть дужче, ніж від славетного українського перваку, жорсткого, як терпуг, але сьогодні не діяв і «Гленвілет», бо неусвідомлена загроза, яку випромінювало звабливе тіло отієї жінки, що хлюпосталася десь у духмяних водах жовтогарячої ванни, пересилювала всі енергетичні поля людської долі і космічної судьби. Зринали в пам’яті рядки з пісень–севдалінок у нічних кафе Стамбула. О, перлина в черепашці любові, о, океан краси, о, сонце з небес жіночності, напої друга шербетом стрічі і даруй йому зцілення… Любов — це безмежне тепле море, в якому купається людство. А він так і не зазнав справжньої любові. Може, хоч тепер? Боявся й подумати, бо чомусь боявся цієї жінки. Знову настирливо пхалося в пам’ять східне пишнослів’я: гіацинт кучерів, рожеві троянди щік, амбра родимки, рубіни уст, неторкані перли зубів, чорний мускус кучерів, білий сандал чола, мигдаль очей, фісташковий горіх рота, яблуко підборіддя, золота фольга тіла, корали рук, сріблястий цинк ніг, ароматне вино дихання… Яка марнота слів!
Він не помітив, як з’явилася в кімнаті Юлія. Побачив, коли вона вже наближалася до нього. Скупавшись, жінка загорнулася в широкий жовтогарячий халат, але, щойно переступивши поріг вітальні, стала скидати його з себе і тепер волокла одіж по кошлатому жовтогарячому килиму, а тоді недбало відкинула геть, щоб ніщо не заважало її оголеності, не було поневолення для її наготи, і вже ніби й не йшла до Шульги, а напливала на нього, оточувала звідусіль, як вибухова хвиля, виникала з простору, зроджувалася з отого жовтогарячого вогню кошлатої підлоги, нага, як полум’я, безсоромно–пречиста в своєму наготствуванні, це була мовби втілена сутність наготи в її безсмертній кріпості й красі, ніколи ще Шульга не бачив такого жіночого тіла, йому навіть здалося, що воно звучить, неначе високі дзвони, і звук наповнює йому душу, густий, червоний, знадливий і водночас жахкий.
—Ти міг би зняти хоч оцей свій дурний галстук? — почув він гарячий шепіт Юлії і вже більше нічого не чув, не бачив, не знав, не розумів… Солодка, як смерть, любов. Він вмирав у цьому буйному жіночому волоссі, в цих палючих устах, в цих міцних, як бронзові чаші, грудях, на розложистих стегнах, на точено–круглих колінах, в кільці витких рук, у запаморочливих пахощах жіночого тіла, у її скриках, зойках, стогонах, шепотах, а тоді воскрес і пробудився від її сміху і від її голосу, такого близького, ніби він не йшов від неї, а жив у Шульзі завжди, але вмер надовго, на багато років, на цілу вічність, а тепер оживав і сміявся, радів і в радощах воскресіння навіть кепкував і знущався.
—Кріпкий дідуля! — знеможено розпросталася під ним Юлія, вдаючи, ніби хоче визволитися з–під його чоловічої влади, але й далі залюбки і в залассі лишаючись його рабинею.
—Не називай мене так, — попросив він її.
—Боїшся? Так і я ж не піонерка!
—І про себе не треба так.
—А як же?
—З ніжністю.
—Ти мов цілий материк, а сам про ніжність? Хто ти, Шульга? Де ти взявся? І невже це правда, що я з таким чоловіком? Боже! Нарешті, нарешті! Шульга… Що це таке — Шульга? Звідки це слово і чи воно насправді існує. Чому я досі не прочитала про нього в своїх книжках? Я ж прочитала тисячі книжок, Шульга, а про тебе ніде нічого… Як же так? Як це назвати?
—Я хочу назвати тебе, — шепотів він їй, — я б назвав теое Візантією, бо ми на її землі, і всі імена відлітають від тебе, як осіннє листя з дерев; і навіть найдорожче ім’я, яким ти звешся…
—Тобі не подобається моє ім’я?
—Хіба я казав таке?
—Але ти хочеш замінити його Візантією…
—Юлю! Ми з тобою на її землі, в її серці, в її величі, пристрастях і знемозі. Може, вона вже давно забула про свою велич, але ми нагадаємо про неї, воскресивши не тільки неповторний дух Візантії, який колись панував над усім зримим світом, а й панування, культ, розкошування і деспотію людського тіла, його потреб, домагань і пожадань…