— Відбувається це зовсім просто. Велетенський ведмідь, певний своєї сили, зводиться на задні лапи й передніми робить помітні подряпини на дереві. Ведмідь, який такої вишини не досягає, звільняє мисливські угіддя для сильнішого, і той залишається тут «лісником».
Іноді буває, що зітнуться два упертюхи, володар і непрошений гість, і зчепляться не на життя, а на смерть. Тоді все вирішує сила і…
— … і починається між ними бій на десять раундів, а третій ведмідь судить їх і свистить, коли хто дозволяє собі неспортивні прийоми, — додав я, жартуючи.
— Ви все ще не вірите! Та зараз я вас перекопаю.
Зацікавлений такою дивною організацією розподілу ведмежих володінь, я незабаром зупинився перед великою сосною і пересвідчився на власні очі, що Петро Андрійович нічого не вигадав.
Досить високо на стовбурі дерева були добре помітні борозенки, зроблені, очевидно, міцними пазурами. Ми рушили з мисливцем далі, і такі самі позначки я вгледів ще на декількох деревах.
Проте для мене все ще лишилося загадкою, як інші ведмеді, блукаючи по тайзі, розпізнають і знаходять своїх сильніших родичів. Потім мені пояснили, що ведмеді для позначок вибирають такі дерева, які обов'язково привернуть до себе увагу інших волохатих. Це, мовляв, передусім дерева з розложистими кронами, з дуплами, в яких іноді рояться дикі бджоли, а також стовбури, примітні ще чимось, цікавим лише для ведмедів.
Усе це було тим загадковіше, що вимагало від ведмедів принаймні деяких знань з дендрології. Та, зрештою, хто знає, чим обдарувала природа ведмедів, щоб вони тільки могли витримати в боротьбі за життя в суворих умовах тайги.
Петро Андрійович знову розговорився, і цього разу він майже переконав мене.
— Людині важко було освоювати тайгу. Вона валила дерева, що витримали всі бурі, хурделиці, пожежі… Будувала собі міцні споруди, які б могли протистояти всім стихіям. Спочатку самотні житла, а потім об'єднаними зусиллями — цілі селища. Важко було орати цілинний грунт, обробляти поля й вирощувати культури. Наші прадіди та батьки окропили цю землю не тільки потом, але й кров'ю… Ведмеді й вовки, барси й тигри відстоювали своє право на владу в тайзі і не хотіли даремно віддавати людям це дике царство. Словом — глушина. Вона поглинала хоробрих, а боягузів подекуди випльовувала. І саме хоробрі й мужні люди вирішували та й зараз вирішують тут усе — люди, здатні протистояти всім небезпекам і труднощам. Звірі, кінець кінцем, побачили, що людина сильніша, й відступили.
Вертловка — віддалене селище, і кордон між людьми й хижаками пролягає тут за колгоспними полями та рікою.
Як ви вже знаєте, в нас дуже багато ведмедів. Кожного року я здираю щонайменше півдюжини ведмежих шкур, а інші мисливці здобувають їх ще більше, і все одно ведмедів досить. Може, саме тому ці звірі розподіляють між собою свої мисливські угіддя.
Так, позначки тут були, але їх доцільність, принаймні для мене, лишилася ще не зовсім переконливою.
Пізніше я розпитував про це компетентних людей у Ленінграді. Деякі з них розвели руками й знизали плечима, а інші — ті, які добре знали тайгу, — ствердили, що ведмеді справді таким чином позначають свої ловища.
Шкода, що в мене не вистачило часу, а головне, терпіння, щоб ходити по тайзі й побачити ведмедя, який би позначав свій район, або принаймні простежити, яке враження справила б ця позначка на якогось кошлатого приблуду.
Ми поверталися після обходу в село, коли раптом зовсім низько над нами пролетів літак. Петро Андрійович простежив за його польотом і вигукнув:
— Він, мабуть, сяде на лузі біля ріки, дивіться, кружляє! Цікаво, хто це впаде до нас з неба.
Коли ми прийшли в селище, на лузі вже панувало надзвичайне пожвавлення. Жителі, головним чином молодь, бігли до літака, з якого виходило два чоловіки. Підійшовши ближче, я, на превеликий подив, пізнав одного з них. То був геолог Олег Андрійович Феклістов. Весело посміхаючись, він махав мені рукою й гукав:
— От я вже й тут! Як бачите, дуже поспішав, щоб вам не довелось довго чекати.
Петро Андрійович подав Олегові обидві руки:
— Щиро вітаю вас, дорогі гості з небес.
І тільки тут мені спало на думку, що приліт Олега до загубленого в тайзі селища — не зовсім звичайна подія. Де і як роздобув він літак, що примусило його так поспішати? В мене вже вертілося на язиці запитання, чи не пов'язаний цей політ через тайгу з його соболями, як геолог засміявся, взяв льотчика під руку й пояснив:
— Дозвольте представити вам Михайла Дмитровича Карасика, начальника нашої аерогеологічної розвідувальної служби. Це він люб'язно подбав, щоб я не розтрусив свої кістки по дорогах тайги. Він виїхав зі мною з Чити, бо буде тепер провадити повітряну картографію деяких місць в околицях Алдана. Не заставши вас у містечку, я спочатку відчував себе зовсім безпорадним, тому що вантажна автомашина мала виїхати до вас аж через чотири дні. На щастя, тут був Михайло Дмитрович. Він переговорив із своїми співпрацівниками, вони якийсь час розглядали подекуди неповну карту цього району і потім дозволили нам летіти. А політ через тайгу, — скажу я вам, — це щось приголомшливе, навіть шкода, що тривав він так недовго.
— Ну, тут я можу допомогти, — промовив Карасик, — зараз же відвезу вас назад.
— Дякую, відмовляюсь. Я такий радий, що нарешті опинився на місці, яке для мене так багато означає, тому що… — проте Олег не закінчив почату фразу. Очевидно, він не хотів тут, поміж чужими людьми, говорити про причини своєї подорожі. Мабуть, у нього були на це свої міркування. Може, знову йшлося про соболів.
Аж тут озвався Чижов:
— Якщо ви, дорогий гостю, справді можете взяти когось із собою в зворотний політ до районного міста, то ми скористаємося з цієї нагоди і пошлемо з вами нашого «чарівного стрільця» Урманінова, котрий їде на всесоюзні змагання в Москву. Уявіть собі, він вибиває з гвинтівки сто одне очко із ста можливих. Так пристрілявся, що останній постріл робить заплющивши очі і вимагає за це додатково одне очко!
Ми засміялись, а льотчик промовив:
— Згоден, хай збирається. За дві години стартуємо.
Проте відліт затримався, бо небо раптом закрила чорна завіса хмар і незабаром линув дощ.
Олег також оселився в Чижова; тільки-но поклавши свої речі, він разом з хазяїном пішов до найстарішого мешканця селища Родіона Родіоновича Орлова, нічого не сказавши мені про мету свого візиту.
Через деякий час він повернувся, і ми сіли в просторій світлиці до столу, на якому, за сибірським звичаєм, було стільки страв, що в мене розбіглися очі і я просто не міг збагнути, як могла господиня так швидко приготувати справжній бенкет.
Тут стояли миски з дичиною, смаженою, печеною рибою, шаньги, копчена шинка, печеня з свинини, огірки з часником, черемша, тобто дикий часник, у сметані, ікра, солоні та мариновані гриби.
За столом, крім мене, сиділо дев'ять чоловік, з яких я знав хазяїна, Олега, шофера Ілька та пілота. Інших мені тільки представили, і тепер саме відбувалося ближче знайомство.
Молодший брат Чижова, Тит Андрійович — ставний, кремезний чоловік, працював головою місцевої Ради і водночас агрономом колгоспу. З ним прийшли голова колгоспу, знаменитий мисливець Хома Кузьмич та вчитель Борис Михайлович Антонов з дружиною Світланою Олександрівною, фельдшерицею сільської медичної амбулаторії.
Справді гідним уваги гостем був старий мисливець Родіон Родіонович Орлов. Він прийшов разом з Олегом, сів поруч нього й весело гукнув:
— Бачу, ви приготували тут невеличкий бенкет. Що ж, я цілком підтримую це. Для далеких гостей хай течуть молоко й мед. Адже у нас гостює навіть Олег Андрійович Феклістов, онук славного борця проти царської тиранії і наукового піонера нашого краю Івана Хомича Феклістова!
Слова Родіона Родіоновича викликали в усіх присутніх оплески, а в мене — надзвичайний подив, бо я не мав навіть найменшого уявлення про знаменитого предка Олега. Та перш ніж встиг я запитати про подробиці, хазяїн весело вигукнув:
— Цим, шановні гості, ви зобов'язані насамперед моїм турботам і проникливості дядька Олега Андрійовича — біолога Реткіна, котрий послав його замість себе. А головне — дружбі мисливців, які випадково зустрілися в поїзді по дорозі в Сибір. Але досить розмов, пригощайтеся, прошу!
Угощення було чудове. Ми зайнялися ним так самозабутньо, що розмови припинилися, і тільки той, хто проголошував тост, вимовляв кілька здебільшого жартівливих фраз.
Я вже наївся, як то кажуть, донесхочу, коли на стіл подали сибірські пельмені — маленькі варенички, з м'ясом. Це гордість господині і справді надзвичайна страва. За власним смаком їх поливають на тарілці оцтом, сметаною й томатом.
Узимку пельмені готують про запас у великій кількості. Десять, а то й п'ятнадцять тисяч заморожених пельменів висять під стелею в білих мішечках і при дотику хрустять, наче горіхи. Досить їх кинути в окріп — і знаменита страва готова. Сибіряки запевняють, що тільки мороз надає їм справжнього смаку; мені ж особисто пельмені подобалися завжди — і влітку, і взимку.
Одної речі, проте, слід остерігатися — чим більше їх з'їси, тим більше вони тобі смакують. Нормальний їдок з'їдає приблизно шістдесят-вісімдесят штук, і мушу признатися, що цього разу і я подужав таку порцію.
Вечеря затяглася, тост проголошували за тостом, дзвеніли чарки, і нарешті на столі з'явився самовар. Цим частування формально закінчувалося. За самоваром на столі з'явилися різні солодощі — пироги та варення з порічки й чорної смородини, з суниць, малини, ожини, брусниці, клюкви, терну, дикого винограду та шипшини. Вибір такий великий, що досить було тільки покуштувати всього.
Тільки тепер почалася справжня розмова.
Олег розпитував, яке враження справила на мене дорога через тайгу, і я коротко розповів йому про свої пригоди.
Присутні зацікавлено слухали мою розповідь, часом сміялися, і тільки геолог лишався серйозним, а коли я кінчив, запитав:
— А соболів ви часом не бачили?
Я відповів йому заперечно, а Петро Андрійович додав, що в околицях Вертловки ці володарі золотих шубок взагалі не водяться.
— Якщо хочете побачити соболя тепер — восени, то ви повинні мати всевидющі очі і семимильні чоботи, щоб швидко дістатися на п'ятдесят, а то й сімдесят кілометрів у глиб тайги, — посміхаючись порадив голова колгоспу.
— Мене це не зупинить, — завзято відповів Олег, кинувши погляд на самовар, який так булькав і клекотів, наче був прикро вражений, що старі мисливці сумніваються в здібностях молодого геолога.
— Правильно, Олегу Андрійовичу. На копі ви там будете за два дні. Пішки по тайзі тягтися не доведеться, — підтримав геолога хазяїн. Олег, кліпаючи очима, наче дивився на рефлектор, пояснював:
— Я хотів би ознайомитися з місцями, найбагатшими на соболя, і взагалі з усіма особливостями краю.
— А їх у нас справді багато, — погодився вчитель Антонов. — Ви самі побачите, в якому краї ми живемо. Відстань міряємо сотнями кілометрів. До районного міста двісті п'ятдесят кілометрів, до найближчої залізничної станції двісті, до пристані на ріці Алдан двісті тридцять кілометрів, до філії мисливського кооперативу і закупочного пункту хутровини сто двадцять. Куди не кинеш оком, всюди тайга, гори, сопки, болота… Тут усяке трапляється. Влітку нам дошкуляють комарі та мухи, взимку — люті морози. Але це наш рідний край, і він приріс нам до серця. Чи так, Родіоне Родіоновичу?
Старий Орлов посміхнувся і підтакнув:
— Правду кажеш, голубе. Без тайги ми — наче риба без води. Вилізеш на гору і куди не глянеш — на південь чи на північ, на захід чи на схід — всюди краса. Ех, ліс, наш любий праліс! Це вам не гайочки, висаджені по шнурочку, підстрижені й шляхетні. Тут з кожної хащі дивляться на тебе сторіччя. І все одно наші ліси вічно молоді. Не дивно, що й людина тут почуває себе вічно молодою, хоч їй і пішов, скажімо, восьмий десяток.
— Родіонович ще молодець, — ствердив Тит Андрійович. — Минулої зими він ходив з нами на білок.
— Щоправда, багато я не настріляв. Та мисливська кров не дає мені спокою. Як же я сидітиму вдома, коли все селище виїздить полювати на білок!.. А зараз — хочеш чи не хочеш — знову чекає на мене шмат праці з отими, хлопче, вашими соболями. — І старий мисливець глянув на Олега.
Потім зайшла мова про вовків. Тит Андрійович був про них особливої думки. Він твердив, що вовки іноді здатні на справжні хуліганські вихватки.
— Я нічого не вигадую, — запевнив він. — Ось послухайте, яка пригода трапилася в селищі Єрмилівці, і ви самі побачите, що це правда. Селище лежить від нас за якихось шістдесят кілометрів на південь. Це сталося саме рік тому. Зима була сувора, навіть для Сибіру. Вдарили такі люті морози, що птахи гинули на льоту, а мисливці навіть не виходили з своїх хатин, бо всі тварини поховалися.
В Єрмилівці живе усім відомий п'яниця, колишній шинкар Зубров. Одного морозного дня він вирушив у сусіднє селище за сорок кілометрів до свого родича на якесь родинне свято. Щоб не замерзнути, він, крім довгого кожуха та ковдри з ведмежої шкури, захопив з собою в дорогу ще й чималий запас горілки. В дорозі Зубров так ретельно підігрівався сорокаградусним напоєм, що вкрай впився і випустив з рук віжки. Вороний уже звик до таких речей і біг собі підтюпцем далі, час від часу трусячи головою, щоб збити льодові бурульки, які наростали в нього навколо ніздрів. Раптом кінь нашорошив вуха, високо підніс голову, принюхався й здригнувся від переляку. В морозному повітрі чути було запах, який у кожного коня викликає жах: то був запах вовків, сірих хижаків, котрі несуть смерть. Тому й не дивно, що завжди смирний кінь злякано заіржав, підстрибнув і щодуху помчав уперед.
На першому ж завороті сани перекинулися, безцеремонно розбудивши п'яного Зуброва. Він вилетів із саней, беркицьнувся в повітрі й пірнув у сніг. Перш ніж Зубров збагнув, що тут, власне, сталося, вовки опинилися біля нього. Сп'яна чоловікові здалося, що то не вовки, а маленькі кумедні собачки, і тому він зовсім не відчув страху. Хитаючись, п'яниця підвівся й почав цмокати, ваблячи «цуценят» до себе. Вовки, а їх було семеро, оточили Зуброва й дещо розгублено позирали один на одного — адже за все їхнє розбійницьке життя нічого подібного їм ще не траплялося. До людей вони відчувають особливу відразу. Людина для них — страшний ворог, вона кидає в них громи й пекучі смертоносні кульки, а цей — глянь-но тільки — поводиться цілком дружньо.
Не знаю, чи чули вовки людську приказку, що краще синиця в жмені, ніж журавель у небі, але діяли вони саме за нею. Було сумнівно, щоб їм пощастило наздогнати коня, який вчасно зачув вовчий запах, а тут трапилась інша нагода наситити свої порожні шлунки. Тому, трохи повагавшись, один з них, певно, ватажок зграї, стрибнув просто на Зуброва. Решта наслідувала приклад свого старшого… і раптом зупинилася, наче примерзла до землі.
П'яниця Зубров був дуже здивований, що оті «цуцики» дозволяють собі кидатися на нього, і так почастував пляшкою по морді першого сірого розбійника, що зухвалий хижак жалібно завив, відскочив і закрутився на одному місці.
Зубров також утратив рівновагу і впав. Таке положення здалося йому, зрештою, дуже зручним. Лежачи на животі, він підпер голову руками і, гнівно дивлячись на вовків, почав вивергати на них цілий водоспад лайок, які тільки міг вимовити його язик.
Не знаю, яке враження справив на вовків цей каскад крутих слів, але незвичайна поведінка п'яної людини їх таки збентежила. Зграя трохи відступила. Вовки витягли вперед шиї й вищирили ікла. Час від часу вони підносили вгору морди й принюхувалися, чим пахне від людини, яка щось лопотіла і вигукувала. І цей запах був вовкам такий огидний, що вони аж трусили головами, а деякі навіть пирхали.
Тим часом п'яний Зубров нарешті збагнув, що ті, кого він вважав за мирних «цуциків», насправді кровожерливі вовки, і в ту ж мить у нього відібрало мову. Борода в п'яниці затрусилася, зуби зацокотіли, і в його запамороченому мозку виникли похоронні думки. «О-о-о! — стогнав він. — Як же мене добрі люди поховають, коли ці чорти роздеруть мене на шматки? Моє бідне тіло ніхто вже не збере докупи. Тьху, ото буде видовисько…»