Він схопився, як опечений, а побачивши, що це я, голосно позіхнув, потягся та й каже:
— Ну, що з тобою? Не реви, хлопче! Що сталося? А я й кажу:
— Татко» й мама, й сестричка, й… Голос мені ніби урвався з хвилювання. А він тоді:
— Та годі хлипати! В кожного бувають якісь прикрощі, — все, гляди, вийде на добре. Що з ними сталося?
— Вони… вони… Це ви за сторожа на поромі?
— Атож, — каже він дуже задоволено. — Я й капітан, і власник, і сам собі помічник, і лоцман, і сторож, і боцман; а трапляється, що я і вантаж, і пасажир. Я не такий багатий, як старий Джім Горнбек, і не можу, як він, розкидатися грішми й робити добро кому попало; а проте я йому багато разів казав, що не помінявся б із ним місцями; матроське життя найбільше мені до смаку, а жити за дві милі від міста — десь, де ніколи не може трапитися нічого цікавого, нізащо б я не погодився. Та хай мені віддадуть усі його капітали та ще стільки ж на додачу — нізащо в світі не житиму! Я кажу…
Тут я перебив його і сказав:
— Вони попали в таку біду і…
— Хто попав?
— Та татко ж, і мама, й сестричка, й міс Гукер. От коли б ви з своїм поромом попливли туди…
— Куди «туди»? Де вони?
— На тому пароплаві, що розбився.
— На якому б то?
— Там же тільки один і є.
— Що-о? Та невже на «Вальтері Скотті»?
— Еге.
— Ах ти ж, боженьку мій! Як же вони потрапили туди, га?
— Ну, певна річ, не навмисне.
— Ще б пак! Господи мій милосердний, та вони ж загинуть, якщо не виберуться звідти якомога швидше! Як же вони вскочили в таку халепу?
— Дуже просто. Міс Гукер гостювала в містечку…
— Ага, в Бутс-Лендінгу… Ну, далі.
— Отож вона гостювала в Бутс-Лендінгу, а проти вечора стала зі своєю негритянкою переправлятися кінським поромом через річку, щоб заночувати в своєї приятельки… Як же її звуть?.. Забувся!.. Ну, то вони загубили стернове весло, і їхній пором понесло течією вниз, кормою вперед. Пропливши отак зо дві милі, вони напоролися на розбитого пароплава, і перевізник, негритянка та коні потопилися, тільки міс Гукер за щось там ухопилася й видряпалась на отой пароплав. А за годину по тому, як посутеніло, поїхали й ми нашим човном, але було вже так темно, що ми помітили розбитий пароплав лише в ту хвилину, як з розгону наскочили на нього; але всі ми врятувалися, окрім Білла Віпла… Такий же був хороший хлопець! Вже краще був би я потонув замість нього!..
— Боже праведний! Зроду я такого не чув! А потім що ж ви стали робити?
— Ну, кричали ми, кричали, але береги там так далеко, що ніхто нас не почув. Тож батько й сказав, що комусь треба добратися до берега й попросити підмоги. Я єдиний умію плавати, тому, недовго думаючи, шубовснув у воду й поплив, а міс Гукер сказала: якщо я нікого не знайду на березі, то щоб розшукав десь тут її дядька, і він усе владнає. Я виліз на берег за якусь милю звідси нижче за течією і весь час надаремне намагався умовити кого-небудь із стрічних, щоб нам допомогли, усі казали: «Та що ти! Такої ночі, та ще й течія така бистра? Не варт і пробувати, біжи до порома». То, якщо ви поїдете і…
— Їй-богу, я б поїхав, та, мабуть, і доведеться докласти рук. А хто ж, хай вам усячина, заплатить за це? Як ти гадаєш, може, твій батько?..
— О, не турбуйтесь! Міс Гукер сказала мені, що її дядько Горнбек…
— Ах ти чорт! То він їй дядько? Слухай-но, біжи мерщій на той вогник, он туди, через дорогу, а звідтіля поверни на захід; пройдеш із чверть милі і побачиш таверну; скажи там, щоб провели тебе до Джіма Горнбека, він за все заплатить. Та гляди, не барися — він же захоче взнати, що там сталося. Скажи йому, що врятую його небогу й вивезу її звідти у безпечне місце раніше, ніж він встигне доїхати до міста. Біжи, та швидше! А я махну будити мого механіка.
Я подався туди, де блимав вогник, але тільки-но власник порома зник за рогом, я повернув назад, сів у мого човна і вздовж берега проїхав ярдів шістсот проти води, а тоді сховався між дров'яних барж; я не міг заспокоїтися, поки не побачив, що пором, уже поплив. Правду сказати, мені було дуже приємно, що я гак клопочуся долею отих роз бишак: мабуть, мало хто на моєму місці клопотався б ними. Ото коли б удова довідалася про мій вчинок! Ото було б їй втіхи, що я допомагаю таким негідникам: вдова і взагалі всі добрі люди люблять помагати негідникам та шахраям.
Отож незабаром у тумані стало видно розбитий пароплав, що поволеньки все глибше й глибше поринав у воду. Мене аж у холодний піт кинуло, а проте я взявся за весла і гайда до того пароплава. Він був уже майже весь під водою, і за хвилину я побачив, що навряд чи хто міг зостатися на ньому живий. Я об'їхав круг пароплава, погукав трохи, але ніхто мені не відповів — там було тихо, як. у могилі.
Мені стало шкода тих розбишак, але Сумував я недовго; якщо вони нікого не жаліли, то і я не буду їх жаліти.
Тим часом показався пором; я відплив на середину річки навскоси за течією; а далі, зміркувавши, що їм уже не видно мене, покинув веслувати, озирнувся й побачив, що ті, на поромі, кружляють навколо розбитого пароплава й винюхують, де тут останки міс Гукер, бо ж дядько її Горнбек неодмінно їх шукатиме! Але незабаром вони покинули шукати, і пором попрямував до берега, а я взявся за весла, і мій човен помчав, мов стріла, за водою.
Здавалося, що спливло багато часу, доки Джімів ліхтар заблимав на нашому плоті; а як я побачив його, то все ввижалося, немов він кліпає миль за тисячу від мене. Коли я нарешті доплив до плоту, небо на сході вже почало сірі ти. Ми пристали до острова, сховали пліт, затопили човна, а самі полягали й тут же таки поснули, мов убиті.
Розділ XIV
Повстававши, ми взялися переглядати все добро, що його нагарбали розбишаки на розбитому пароплаві; там знайшли ми і чоботи, і ковдри, і сяку-таку одежину, і різні інші речі, чималу паку книжок, підзорну трубу та три скриньки сигар. Ніколи ще ми з Джімом не відчували себе такими багатіями. Сигари ті були найкращого гатунку. Цілісінький день, аж до вечора, вилежувалися ми в лісі та все балакали; а я ще й читав з тих книжок, — взагалі ми чудово провели час. Я розповів Джімові про все, що сталося на розбитому пароплаві й на поромі, і сказав, що це і в. справжнісінька пригода; а він відповів, що ніяких пригод більше не бажає. Джім розказав мені, що в ту хвилину, коли я забрався в рубку, а він порачкував назад до плоту й побачив, що пліт десь зник, то мало не вмер зі страху; так і вирішив, що йому тепер уже однаково кінець, бо, якщо його не порятують, він потоне, а порятують, то хтось одвезе його додому, щоб дістати за нього нагороду, і тоді міс Уотсон напевне продасть його на Південь. Нічого не скажеш, його правда; та воно майже завжди правда була на його боці, голова в нього була неабияка — для негра, звичайно. Я багато читав Джімові про королів, про герцогів та всяких там графів, про те, як пишно вони вбираються, у яких живуть розкошах, як один одного називають «ваша величність», та «ваша світлість», та «ваша милість» замість того, щоб сказати просто «містере»; а Джім знай лупав очима — так усе те його зацікавило, а тоді сказав:
— А мені й невтямки, що їх достобіса. Я ніколи про жодного і не чував, хіба що про царя Соломона, та ще бачив отих королів, що на картах намальовані. А скільки ж король дістає платні?
— Скільки? — відказав я. — Та хоч і тисячу доларів на місяць, якщо заманеться. Скільки захоче, стільки й бере — адже ж геть усе належить йому.
— От кому життя! Ну, а яка ж його робота, Геку?
— Робота? Аніякісінької. Таке скажеш! Королі сидять собі на троні, та й годі.
— Та невже?
— Авжеж, сидять. Хіба що трапиться війна; ну, тоді вони йдуть на війну. А так нічого не роблять; виїжджають на полювання… з соколами полюють. Ану тихо!.. Що це шумить?
Ми схопилися й почали роздивлятися навколо. Пусте! Виявилося, що то чалапали по воді колеса пароплава, який саме обходив ріг. Ну, то ми заспокоїлися й знову посідали.
— Еге ж, — кажу я далі, — а то, бува, коли королі починають нудитися, вони заводяться з парламентом. А якщо хто надумається їм перечити, тому наказують відрубати голову, та й по всьому! А найбільше вони гуляють у гаремі.
— Гуляють де?
— В гаремі.
— А що то за штука — гарем?
— Місце, де король своїх жінок тримає. Та ти що? Невже ніколи не чув про гарем? І Соломон мав гарем. У нього там було жінок-жінок… мало не мільйон!
— Атож, атож, правда! Мені те зовсім вилетіло з голови. Гарем — це, мабуть, щось ніби пансіон. Гай-гай, який же там гармидер та галас стоїть у дитячій кімнаті! Та ще ті жінки, певне, проміж себе лаються та чубляться, й таку бучу збивають, що хоч із хати тікай. А ще кажуть, Соломон був наймудріша людина на світі! Овва! Та зроду я цьому не повірю. І знаєш чого? А того, що мудра людина нізащо не житиме в такому пеклі. Нізащо не житиме! Мудра людина побудує собі, ну, хоча б котельний завод, а коли їй остобісіє гармидер — вона візьме та той завод і закриє.
— Хай і так, а все ж він був наймудріша людина на світі. Мені сама вдова про те казала.
— Начхав я на те, що вдова казала; як собі знаєш, а я не вірю, що він був мудрий. Траплялося, часом таке встругне, що далі нікуди!.. Пам'ятаєш, як він загадав був немовля розрубати надвоє?
— Аякже, вдова мені про те розповідала.
— Тож-то і є! Дурнішого за те й не вигадаєш! Ні, ти тільки подумай, що ж воно виходить! Хай оцей пеньок буде одна жінка, а ти сам будеш друга жінка, а я — Соломон, а оцей долар — ваш синок. Обоє ви доводите, що він ваш. Що ж тепереньки маю робити я? Я мав би запитати в сусідів, чий це долар, та й віддати його справжньому власникові цілісіньким, — розумна людина тільки так і зробила б! Та де там! Я, замість того, беру долара й розрубую його надвоє, і даю одну половину тобі, а другу половину другій жінці. Он як надумав зробити той Соломон із малою дитиною. А тепер я тебе запитаю: на якого дідька може придатися половина долара? Хіба ж ти за неї що купиш? А на що може придатися половина немовляти? Та я й за мільйон таких половинок нічого не дав би.
— Не мели казна-чого, Джіме! Ти зовсім не втямив, в чому там суть!
— Хто? Я? А йди ти собі! Що ти мені своєю суттю баки забиваєш! Якщо в чомусь є бодай якийсь розум, то я його побачу, а в такому вчинкові, замість розуму, саме безглуздя. Адже ж ті жінки сперечалися не за половинку немовляти, а за ціле немовля; а якщо людина сподівається владнати таку суперечку однією половинкою, виходить, їй бракує олії в голові. Не говори про свого Соломона, Геку, я його знаю як облупленого.
— Кажу ж тобі, ти не втямив, у чому суть.
— Відчепись ти від мене з тією суттю! Я знаю те, що знаю. Я так собі думаю, — справжня суть глибше. Суть у тому, які в Соломона були звички. Візьми, приміром, людину, що має тільки одну чи дві дитини, — та невже ж та людина не глядітиме своїх дітей? Ні, глядітиме, ще й як! Вона знає, що дітьми треба дорожити. Візьми знову ж таки людину, що в неї аж п'ять мільйонів дітлахів по всьому будинкові гасають, — ну, то, звісно, інша річ. Їй, звісно, однаково, чи то немовля рубати надвоє, чи то кошеня. Тих дітлахів у неї і без того чортова гибель. На одну дитину більше чи на одну менше — однаковісінько для Соломона.
Зроду не бачив такого негра. Якщо він собі в голову щось убгає, то вже нічим того звідти не виб'єш. Іще такого не бувало, щоб якийсь негр отак на того Соломона нападався. Тоді я звернув розмову на інших королів, а Соломонові дав спокій. Почав розповідати Джімові про Людовіка Шістнадцятого, котрому колись, давненько вже, відтяли голову у Франції, та про його маленького сина, що звався дофін, чи як його там, котрий теж мав королювати, а його — хвать та й у в'язницю; кажуть, що малий там і помер.
— Бідолашне хлоп'я!
— А хто каже, ніби син отой утік із в'язниці й урятувався, а потім начебто майнув до Америки.
— Оце добре! Шкода тільки, що йому тут нудно: ні з ким товаришувати. Адже ж у нас немає королів. Правда, Геку?
— Немає.
— Виходить, для нього в нас і посади не знайдеться. То що ж він тут робитиме?
— А звідки ж я знаю! Декотрі з них ідуть до поліції, а декотрі навчають наших цвенькати по-французькому.
— Отакої, Геку! Та хіба ж французи говорять не по-нашому?
— Ні, Джіме. Ти не втямив би, що вони говорять, ані словечка не второпав би.
— Отуди к бісу! Що ж воно виходить?
— Не знаю, але так воно є. Я читав у книжці про їхні дурні теревені. Ось, приміром, підходить до тебе чолов'яга та й каже: «Парле ву франсе?» Що ти тоді подумаєш?
— Анічогісінько я не подумаю, а тільки затоплю йому в пику — звісно, якщо той чолов'яга не білий. Щоб я дозволив негрові так мене вилаяти!
— Тю на тебе! Та це ж зовсім не лайка. Він просто запитує, чи ти вмієш говорити по-французькому?
— То чом же він не спитає по-людському?
— Та він так і каже. Тільки по-французькому.
— Ну, що ти мелеш? Я й слухати не хочу твоїх нісенітниць!
— Слухай, Джіме, а кицька говорить по-нашому?
— Ні, не говорить.
— А корова?
— І корова не говорить.
— А кицька говорить по-коров'ячому чи корова — по-котячому?
— Ні, не говорять.
— Так воно й має бути, щоб вони говорили поміж собою по-різному. Правда ж?
— Звісно, що так.
— І так само має бути, щоб кицька й корова говорили не по-нашому?
— Аякже, звісно.
— То чого ж ти забрав собі в голову, що француз не може говорити по-своєму, не так, як ми? Ну що ти мені на це скажеш?
— А кицька хіба людина, Геку?
— Ні.
— Отож і нема потреби, щоб кицька говорила по-людському. А корова хіба людина? Чи, може, вона — кицька?
— Ні, вона не те й не те.
— Ага! Ну, то вона й не повинна говорити ні по-людському, ані по-котячому. А француз — людина?
— Авжеж.
— Тож-бо то й є! То чого ж він, стонадцять чортів йому в печінку, не говорить по-людському? Що ти мені на це скажеш?
Я побачив, що даремно сперечатися з негром. Свого розуму йому, не вкладеш. І я замовк.
Розділ XV
Ми думали за три ночі добратися до Каїра, на кордоні штату Іллінойс, де Огайо впадає в Міссісіпі, — саме туди ми й прямували. Ми збиралися продати пліт, пересісти на пароплав і попливти вгору річкою Огайо до вільних штатів, де нам не загрожували ніякі небезпеки.
Ну, а другої ночі впав такий туман, що ми вирішили пристати до зарослого кущами берега, бо то дурне діло пливти у тумані! Та коли я, тримаючи напоготові линву, під'їхав у човні до тих кущів, то побачив, що нічого підходящого нема — стирчать лише самі тоненькі прутики. Я обмотав линву круг одного кущика, що ріс при березі, але там була бистра течія і пліт мчав так швидко, що вирвав того кущика з корінням і потяг його за собою. Тим часом густий туман повивав геть усе навколо, і мені стало так страшно, що, мабуть, із півхвилини я не міг зрушити з місця, а пліт уже зовсім зник з очей: за двадцять кроків нічого не можна було розібрати. Стрибнувши в човен, я перебіг на корму, схопив весло й почав відштовхуватися від берега. Але човен не рухався з місця. Я так поспішав, що забув його відв'язати. Я схопився й кинувся відв'язувати линву, та руки в мене тремтіли від хвилювання, і я довго не міг розв'язати вузла.
Тільки-но човен мій зрушивсь, я в ту ж мить кинувся навздогін за плотом, тримаючися вздовж узбережної мілини. Все йшло добре, поки тяглася мілина, але вона була всього ярдів шістдесят завдовжки, а далі я вскочив у густий білий туман, де нічого не було видно, і сидів безпорадний, як те сліпе цуценя.
Ну, думаю, далі нічого й веслувати, а то, чого доброго, наскочу на берег або на мілину; довелося сидіти нерухомо й пливти за течією. Але ж і марудно було сидіти, згорнувши руки! Я гукнув і прислухався. Звідкись іздалеку долинув невиразний крик, і мені відразу стало легше на душі. Я помчав стрілою в той бік, та все прислухався, чи знову не пролунає той крик. О — вдруге!.. Виходить, я пливу не на той крик, а збився праворуч. Ще раз!.. Дивлюсь: аж ні — я збився ліворуч і ніяк не міг догнати нашого плоту, бо все кружляв то в один бік, то в другий, а крик увесь час чути просто переді мною.