Розділ XXIV
Другого дня, надвечір, пристали ми до порослого верболозом острівця посеред річки; навпроти цього острівця на обох берегах виднілися селища, і герцог із королем почали відразу ж мізкувати, як би його обмахорити тутешніх жителів. Джім попросив герцога, щоб вони швидше поверталися на пліт, бо йому важко, та й набридло вже цілісінькі дні лежати в курені із зв'язаними руками й ногами. Бачте, залишаючи Джіма самого, доводилось його зв'язувати, бо якби нагодився хто сторонній та побачив його самого й незв'язаного, то навряд чи повірив би, що він втеклий невільник. Ну, герцог погодився, що лежати цілий день, коли ти зв'язаний, важкувато, й обіцяв придумати який-небудь спосіб, щоб не зв'язувати Джіма.
Нашому герцогові не треба було ходити до чужої голови по розум, він відразу зметикував, як усіх одурити. Він одягнув Джіма в костюм короля Ліра — довгополий халат з фіранкового ситцю та білий парик і борода з кінського волосу; потім дістав свій театральний грим та наквацював Джімові обличчя, руки, вуха й шию такою тьмяною, мертвотною синьою фарбою, що Джім почав скидатися на утопленика, який пролежав принаймні дев'ять днів під водою. Бодай я крізь землю пішов, якщо бачив коли що-небудь страшніше за ту потвору. А герцог тим часом відшукав дощечку й написав на ній:
Потім він прибив дощечку до жердини й поставив її за чотири чи п'ять футів од куреня. Джім був з того вдоволений. Він сказав, що це багато краще, аніж щодня протягом нескінченних годин лежати зв'язаним і дрижаки їсти зі страху, тільки-но де зашарудить. Герцог казав Джімові почувати себе зовсім вільно, а якщо раптом з'явиться якийсь непроханий гість, до Джім має вискочити з куреня, трохи показитися та разів зо два завити, як хижий звір, і тоді той напевно в ту ж мить кинеться навтікача і дасть Джімові спокій. Це звучало переконливо; проте нормальна людина й не чекатиме, поки Джім завиє. Це ж був не просто мрець, де там! — це було щось багато страшніше.
Обом шахраям хотілося знову зіграти своє «Неабищо», — вони добре нагріли на тому руки, проте вирішили, що це небезпечно, адже чутка про їхнє махлярство могла вже докотитися й сюди. Нічого путнього так і не спало їм на думку; врешті герцог вирішив полежати та години зо дві подумати, щоб якось пошити в дурні тих арканзасців; а король, — нічого наперед не плануючи, — захотів навідатися до другого містечка на тому березі і здатися на волю божу, а по-моєму — на дияволову. Всі ми покупили собі нову одежу в тому місті, де зупинялися востаннє; король переодягся в усе нове і загадав зробити те саме й мені. Я, звісно, вмить виконав його бажання. Король був у чорному костюмі і виглядав дуже пишно й урочисто. Ніколи не думав я, що вбрання може так змінити людину. Раніше король був схожий на волоцюгу, тепер же, коли він скидав з голови нового білого капелюха та вклонявся з милою усмішкою, то набирав такого поважного, сумирного та побожного вигляду, начебто щойно вийшов із ковчега старий Ной власною персоною, та й тільки. Джім наготував човна, і я сів у нього з веслом напоготові. Трохи нижче від острівця, миль за три від містечка, манячів великий пароплав; він стояв там уже годин зо дві: вантажився. Король глянув та й каже:
— Я так гарно вбраний, що, мабуть, найкраще мені буде приїхати з Сент-Луїса, або Цінціннаті, чи ще з якого великого міста. Веслуй до пароплава, Гекльберрі: ми припливемо до містечка на ньому.
Двічі йому не довелося повторювати, бо я й сам радий був проїхатися на пароплаві. Я довеслував до берега за півмилі вище від містечка: там тихою водою було легше пливти вздовж стрімкого берега. Невдовзі ми порівнялися із приємним на вигляд, простосердим молодим селюком, який сидів на колоді й витирав спітніле обличчя, — надворі було дуже гаряче; поруч нього стояли дві килимові валізи.
— Підвеслуй до берега, — наказав король. Я відвеслував. — Куди це ви прямуєте, хлопче?
— Мені треба на пароплав. Їду до Орлеана.
— Сідайте до нас, — запропонував король. — Заждіть-но хвилинку, мій служка допоможе вам зараз перенести валізи. Вилазь та допоможи джентльменові, Адолфусе! — додав він, звертаючись, знати, до мене.
Я зробив те, що він загадав, і от ми втрьох уже рушили далі. Селюк цей був нам щиро вдячний; воно й справді нелегко в таку спеку чалапати із двома валізами в руках. Він розпитався в короля, куди той їде, і король відповів, що сьогодні вранці висадився у містечку, нижче за течією, а зараз має на меті відвідати старого приятеля-фермера, що живе за кілька миль звідси проти води. Юнак йому на те:
— Побачивши вас, я відразу сказав собі: «Це містер Вілкс, тільки він трошечки спізнився». А тоді знову кажу собі: «Ні, це, мабуть, не він, чого б то він плив човном проти води?» Ви не Вілкс, правда ж?
— Ні, моє прізвище Блоджет, Александер Блоджет — велебний Александер Блоджет, оскільки я один із сумирних служителів господніх. Та хай там як, а я щиро жалкую, що містер Вілкс запізнився, а найпаче, коли він на тому щось втратив… Проте сподіваюсь, цього не сталося?
— Звісно, спадку він через те не втратив, його-то він однаково отримає; та, на жаль, йому не вдалося побачитися із своїм братом Пітером, як той умирав. Вілксові воно, може, й байдуже, хто його зна… Але брат його все на світі віддав би, аби побачитися з ним перед смертю: останні три тижні він весь час тільки про те й марив. Вони розлучилися ще змалечку, а брата Вільяма він зроду й у вічі не бачив — це того глухонімого, — Вільямові всього років тридцять — тридцять п'ять. Лише Пітер та Джордж сюди приїхали; Джордж був одружений — і він, і жінка його померли обоє минулого року. Отже, лишилося тільки двоє братів: Гарві та Вільям; і ті, як я вже казав, не спромоглися прибути вчасно.
— А хто-небудь написав їм?
— О так, місяць чи два тому, коли Пітер щойно заслаб: бідолаха й сам відчував, що цим разом йому вже не підвестися. Воно й зрозуміло, — він уже зовсім зістарився, а Джорджеві доньки ще надто молоді, щоб бути йому за товариство, крім хіба що Мері Джейн, отієї руденької; тож як померли Джордж із братовою, старий занудьгував: ніяк не міг звикнути до самотнього життя і дуже, здається, за те життя й не хапався. Йому страх як хотілось побачитися з Гарві, ну, звісно, і з Вільямом також, — він належав до тих людей, які до складання заповіту неохочі. Він залишив листа до Гарві, і в тому листі пишеться, де сховано його гроші та як саме розподілити решту майна, щоб забезпечити Джорджевих дочок: по Джорджеві ж анічогісінько не лишилося. Крім того листа, він так нічого й не написав, — ніхто не міг його примусити.
— А як ви гадаєте, чому Гарві не приїхав? Де він живе?
— О, він живе в Англії, в Шеффілді, він там за пастора, а в наших краях зроду ще не був. Може, не мав вільного часу, а крім того, він же міг і не отримати листа.
— Шкода, шкода, що не діждав бідолаха побачення з братами. То ви, кажете, збираєтеся до Орлеана?
— Так, але то для мене лише тимчасова зупинка. Наступної середи я відпливу звідтіля кораблем до Ріо-де-Жанейро, там живе мій дядько.
— Еге, довгенька подорож, довгенька! Але ж і приємна! Я б і сам не від того, щоб отакечки помандрувати… То, кажете, Мері Джейн найстарша? А іншим скільки років?
— Мері Джейн — дев'ятнадцять, Сьюзен — п'ятнадцять, а Джоанні — років чотирнадцять, — це та, що має заячу губу і присвятила себе добродійним справам.
— Нещасні дівчатка! Подумати тільки, зосталися зовсім самотні на світі.
— Та могло ж іще гірше статися. Старий Пітер має друзів, і вони не дадуть скривдити сиріток. Скажімо, Гобсон, баптистський проповідник, та диякон Лот Хові, та Бен Ракер, та Ебнер Шеклфорд, та адвокат Леві Белл, та лікар Робінсон, та їхні жінки, та вдова Бартлі, та… всіх і не злічити! Але ці були найближчі Пітерові друзі, і коли він писав додому, то згадував завжди й про них. Отже, Гарві, як приїде, знатиме, де шукати друзів.
Отак старий питав та й випитував, поки простосердий хлопець усього чисто йому не виспівав. Щоб я пропав, якщо старий не вивідав геть усього про це благословенне місто а також і про Вілксів. Довідався він і про те, що Пітер чинбарив, і про те, що Джордж теслярував, і про те, що Гарві проповідує у якійсь секті; ну, одне слово — про все. А тоді й каже:
— А чого ви пішки йшли до пароплава?
— Бо цей орлеанський пароплав дуже великий, і я боявся, що він тут не зупиниться. Коли пароплав сидить глибоко, то він не зупиняється на вимогу. Пароплав із Цінціннаті зупиняється, а цей іде із Сент-Луїса.
— А що, Пітер Вілкс був заможний?
— Ого, ще й який! Він мав і будинки, і землю та ще, кажуть, і грошиків призбирав тисяч зо три-чотири, — заховав їх, чув я, десь у певному місці.
— Коли, ви сказали, він помер?
— Я нічого такого не казав, але помер він учора ввечері.
— Мабуть, завтра й ховатимуть? — Атож, десь опівдні.
— Так, так. Сумна історія. Ну, та всім нам рано чи пізно судилося померти. Ми повинні завжди пам'ятати про смерть і готуватися до неї.
— Звісно, сер, ваша правда. Моя матуся завжди те ж саме казала.
Коли ми наблизилися до пароплава, вантаження вже закінчувалося, і невдовзі він рушив далі. Король не згадував більше про те, щоб сісти на пароплав, і я втратив нагоду покататися. Коли пароплав відчалив, король примусив мене веслувати ще цілу милю, а тоді зійшов на берег у відлюдному місці й сказав:
— Вертайся швиденько назад та привези сюди герцога й нові валізи. А якщо він на тому березі, гайда туди й забери його звідтіля. Скажи йому, щоб якнайкраще прибрався. Ну, швидше, не барись!
Я вже здогадався, що саме він намислив; проте, звісно, нічого не сказав. Коли я вернувся разом із герцогом, ми заховали човна, а тоді вони посідали удвох на колоді, й король розповів герцогові все, що сам почув від того селюка, — все до останнього слівця. Та ще король весь час намагався вимовляти слова, як уроджений англієць; і мушу визнати, це в нього виходило непогано для такого бовдура. Я не можу прикидатися, як він, у мене не вийде, тим-то й пробувати не буду; а він таки добре викозирював, їй-богу! Потім він запитав:
— А як у вас із глухонімотою, Бріджуотере?
Герцог відповів, що про те королеві може голова не боліти: йому не раз доводилося грати глухонімих у театрі. І ми почали чекати на пароплав.
Десь під обідню пору пропливло повз нас два маленькі пароплави, але вони йшли не з верхів'я; нарешті з'явився великий пароплав, і король із герцогом подали йому знак, щоб він зупинився. По нас вислали човна, ми ступили на борт і дізналися, що пароплав цей із Цінціннаті; та коли капітан довідався, що нам треба проїхати лише якихось чотири чи п'ять миль, то аж зайшовся від люті; і він, і його команда почали лаяти нас на всі заставки і заявили, що не причалять анізащо. Але король спокійно на те відказав:
— Якщо джентльмени згодні заплатити по доларові за кожну милю, з умовою, щоб їх узяли на пароплав, а згодом приставили човном на берег, то, сподіваюсь, пароплав не зазнає особливих збитків, чи не так?
Тоді на пароплаві відразу полагіднішали й сказали, що, мовляв, хай буде так, гаразд; а коли ми порівнялися з містечком, то нас відвезли туди човном. Чоловік з двадцятеро цікавих збіглося на берег, побачивши човна, і коли король запитав: «Чи не скаже мені хто з вас, джентльмени, де живе містер Пітер Вілкс?» — вони ззирнулися поміж собою й похитали головами, ніби хотіли сказати: «А що я вам казав?» А тоді один з них відповів королю лагідно та чемно:
— Мені дуже шкода, сер, але ми можемо тільки показати вам, де він жив учора ввечері.
Ніхто й не стямився, як старий дурисвіт похитнувся і впав на того чоловіка, поклав підборіддя йому на плече і ну обливати йому спину рясними слізьми та все примовляти:
— Ой лихо нам, лихо! О брате наш горопашний, нема вже тебе з нами, і ми ніколи тебе не побачимо!.. О, як це тяжко, як тяжко!
Потім він обертається, хлипаючи, до герцога і починає виробляти руками якісь ідіотські знаки, а той раптом упускає додолу валізку та й собі починає ридма ридати. А хай мене чорти візьмуть, якщо ці двоє не найспритніші шахраї на світі! Не бачив я таких, скільки живу.
Усі, що там зібралися, оточили їх, почали співчувати їм, потішали лагідними словами, та потягли на гору їхні валізи, та дозволяли їм виснути на собі й обливати сльозами; вони розповідали королю про останні братові хвилини, а король переповідав усе те герцогові на мигах, і обидва так за тим чинбарем побивалися, наче дванадцятьох апостолів утратили. Та щоб я був негр, коли бачив хоч щось подібне! Аж було соромно відчувати, що й ти належиш до людського роду.
Розділ XXV
Звістка про нашу появу немов на крилах облетіла за дві хвилини ціле місто, і бачили б ви, як звідусіль збігалися люди, — деякі так поспішали, що натягали сюртуки на бігу. Невдовзі нас тісно оточила юрба, і навколо стояв такий тупіт, наче солдати марширують. У вікнах та на дверях було повно люду, й щохвилини з-за паркана хтось питав:
— Це вони?
А хтось із гурту, що йшов за нами, відповідав:
— Авжеж, вони.
Коли ми дійшли до будинку Вілксів, на вулиці перед ним годі вже було протовпитися, а три дівчини стояли на дверях. Мері Джейн справді була руда, та тільки то байдуже, бо виявилося, що вона справжня красуня, а обличчя та очі в неї аж сяяли з радощів, що нарешті дядечки приїхали. Король простяг руки, і Мері Джейн кинулася йому в обійми, а Заяча Губа припала до герцога — ото вже тішилися вони та раділи! Майже всі — в кожному разі жінки — плакали на радощах, дивлячися на цю зворушливу зустріч кревної рідні та милуючись на їхнє щастя.
Далі король торкнув герцога ліктем — я це добре запримітив — і, роздивившися на всі боки, побачив труну, що стояла в кутку на двох стільцях; а тоді він і герцог, обнявши один одного за плечі, а другою рукою тручи собі очі, попрямували повільно й урочисто до неї, і всі шанобливо розступалися, даючи їм дорогу, балачки та гомін припинилися, тільки шелестіло «Ш-ш!», а чоловіки скидали капелюхи й схиляли голови — і враз запанувала така тиша, що було чути, як муха пролетить. А коли негідники підійшли до труни, схилилися над нею й глянули на покійника, то вибухнули таким плачем, що їх, певно, чути було аж у Новому Орлеані; потім, обійнявши один одного за шию й поклавши підборіддя один одному на плечі, хвилин зо три, а може, й чотири заливалися сльозами. Ніколи я не бачив, щоб чоловіки отак ревли! А за ними розрюмсались і всі присутні. Такої зливи сліз і світ не бачив. Потім один став по один бік труни, а другий — по другий, і обидва впали навколішки, поспирали на труну голови та й почали собі під ніс молитви бубоніти. Ну, тут уже всі не витримали й заголосили, а сердешні дівчата давай і собі ридати. Трохи не кожна жінка підходила до тих дівчаток і мовчки цілувала їх урочисто в чоло, клала їм на голову руку, зводила очі до неба, розливаючись слізьми, а тоді, схлипуючи та втираючи хусточкою сльози, відходила набік, щоб звільнити місце іншій. Нічого бридкішого я зроду ще не бачив!
Трохи згодом король звівся на ноги, ступив кілька кроків наперед, погамував сльози та присилував себе виголосити промову, щось сльозливе та несосвітенне — тобто почав варнякати казна-що про те, яке то тяжке випробування, яке горе для них із братом — втратити небіжчика, не застати його серед живих, проїхавши чотири тисячі миль… однак це випробування полегшується дорогим співчуттям та святими сльозами всіх присутніх, і тому він від щирого серця всім дякує і за себе, і за брата, бо неможливо ці почуття у словах вилити, всі слова нікчемні й бездушні… І отак він молов нісенітницю, аж набридло слухати; а тоді проплямкав преблагочесний святий «Амінь» та й ну знову так ревти, наче з нього живцем жили тягнули.
Тільки-но він замовк, як хтось у юрбі почав співати псалом, і всі, хто там був, підхопили його, долучивши й свої голоси до співу, і відразу стало веселіше й легше на душі, як буває тоді, коли тобі пощастить дременути з церкви. Що то за диво — музика! А після такого блягузкання та скиглення вона відсвіжила нас відразу, бо звучала щиро й зворушливо.