— Ні, я нікого не здибав, тітонько Селлі. Пароплав пристав рано-вранці. Я покинув речі на пристані, а сам пішов роздивитися на місто та на околиці, щоб якось згаяти час та не прийти до вас дуже рано; тож я не шляхом ішов.
— А кому ж ти дав речі на схованку?
— Нікому.
— Що тобі, дитино, та їх же вкрадуть!
— Ні, я їх так заховав, що не вкрадуть.
— А як це ти так рано вже й поснідав на пароплаві? Ох, і брехав же я, мало й зовсім не вклепався, одначе я не розгубився:
— Каштан бачить, що я весь час на палубі стовбичу, та й каже, що краще б я попоїв, перш ніж на берег виходити; ну, то він повів мене в кают-компанію та й нагодував.
Мені стало так ніяково, що я не міг далі її слухати. Я весь час думав про дітлахів: мені дуже кортіло відвести їх набік та вивідати в них до ладу, хто ж я, зрештою, такий. Проте ніяк не випадало ввірвати розмову: місіс Фелпс торохтіла без упину. І раптом вона мені наче снігу за пазуху сипонула:
— Та що ж це я, завела й спинитися не можу! Мені хочеться, щоб ти про сестричку розповів, про рідню нашу — що з ними, як вони там. Тепер я мовчатиму, а ти розповідай. Кажи все, про всіх оповідай, як вони там поживають, що мені переказували — все чисто мене цікавить.
Ну ж і вклепався я! По самі вуха вскочив! Досі мені бог сяк-так помагав, а зараз я як у сливах застуканий. Таке закрутилося, що хоч на ґвалт кричи! Ну, думаю, брехня не витягла, спробую на правді виїхати. І тільки розтулив рота, як вона раптом схопила мене, підштовхнула за ліжко й сказала:
— Ховайся, він вертається! Пригни голову — отак, тепер він тебе не помітить. Сиди ж тихо! Я з ним трошки пожартую. Діти, ви також мовчіть!
Ну, думаю, зав'яз, як муха в патоці. Та пізно вже про те думати. Тепер сиди тихо та чекай, доки грім не стукне.
Я тільки мигцем побачив старого, коли він увійшов до кімнати, а там ліжко затулило його від мене. Місіс Фелпс кинулася до нього й спитала:
— Ну що, приїхав?
— Ні, — відказав чоловік.
— Хай бог милує! — скрикнула вона. — Що ж могло з ним трапитись?
— Ума не прикладу, — мовив старий. — Мені й самому щось на душі неспокійно.
— Неспокійно! — не вгавала вона. — Ти мене лякаєш! Він мусив приїхати, ти з ним, мабуть, дорогою розминувся. Інакше бути не може, мені так серце підказує.
— Годі, Селлі, сама знаєш, що не міг я з ним розминутися.
— О господи, що тепер сестриця скаже! Він напевне приїхав! Ти, видно, його проґавив… Він…
— Не допікай мені, Селлі, я й так переживаю. Не знаю, що й думати. Аж у голові запаморочилось, так злякався. Надії на те, що він приїхав, нема ніякої: проґавити його я не міг. Селлі, це жах, просто жах! Певно, щось із пароплавом трапилось!
— Диви, Сайласе! Глянь туди, он туди на дорогу: до нас, здається, хтось іде.
Він кинувся до вікна, що було в головах ліжка, і саме на це й очікувала місіс Фелпс. Вона метнулася до мене й легенько підштовхнула, щоб я вийшов зі схованки. Повернувся старий од вікна, а вона стоїть, усміхається, розчервоніла, як заграва пожежі, і я поруч неї — зніяковів, аж піт мене пройняв. Старий вилупив на мене очі та й питає:
— А це ж хто?
— А ти як думаєш?
— Не уявляю. Ну, кажи — хто?
— Це — Том Сойєр.
Оце так-так — з несподіванки я мало крізь землю не провалився! Проте щось змінювати чи відмагатися було пізно. Старий ухопив мене за руку і довго тис її, а дружина навколо нас і пританцьовувала, і раділа, і плакала; а потім обоє вони закидали мене запитаннями про Сіда й про Мері — про всіх родичів.
Вони щиро раділи, але та радість була ніщо в порівнянні з моєю; я наче вдруге народився — такий радий був довідатись, хто я такий. Зо дві години вони мені спокою не давали, у мене вже ледве щелепи рухалися. Такого їм про свою сім'ю — цебто про сім'ю Сойєрів — набалакав, що й на п'ять родин Сойєрів вистачило б. Пояснив їм, як це сталося, що на нашому пароплаві зчинився вибух у гирлі річки Білої і в парового казана верх одірвало, і як ми через те на три дні затрималися. Вигадки мої котилися, як по маслу, тим більше, що хазяї не дуже тямились на тих казанах; вони одне зрозуміли: що ми на три дні забарилися через аварію; якби я сказав, що парою розірвало не казана, а головку болта, вони однаково повірили б.
З одного боку, плавав я, наче вареник у маслі, а з другого— як кислиця в багні. Річ у тім, що я почувався дуже приємно, удаючи Тома Сойєра, поки на річці надсадно не запихкав пароплав. Тут мені раптом стрельнуло в голову, а що, як Том Сойєр приїхав із цим рейсом? А раптом він зараз увійде до кімнати та й назве мене на ім'я, перше ніж я встигну йому моргнути?
Треба вжити якихось заходів, зівати не можна; я мусив вийти назустріч та перестріти його. Ну, я й сказав господарям, нібито треба мені до міста з'їздити та свої речі забрати. Старий похопився був їхати зі мною, але я відмовився від того, пояснивши, що правити кіньми і сам умію, я прохав його не турбуватися.
Розділ XXXIII
Вирушив я до міста візком. Доїхав до половини дороги, дивлюсь — хтось їде мені назустріч. Хто б же це міг бути? Том Сойєр! Тоді я зупинив коня й став чекати, поки він наблизиться. «Стійте!» — гукнув я, візок зупинився проти мене, а Том розтулив рота та так і завмер; потім ковтнув разів зо два, зо три, немов йому в горлі пересохло, та й каже:
— Я тобі нічого лихого не заподіяв, сам знаєш. То чого ж ти на цей світ повернувся та до мене з'явився?
А я йому на те:
— Я не повертався, бо й не помирав ніколи.
Почувши мій голос, він трохи оговтався, хоч і не зовсім.
Далі каже:
— Не чіпай мене: був би я привидом, нізащо не чіпав би тебе. Дай чесне індіанське, що ти не примара.
— Чесне індіанське, не примара, — відповів я.
— Гаразд… я… я… гаразд… воно, звісно… Проте здається мені… ніяк думок не зберу докупи, не збагну ніяк… Зажди-но, адже ж тебе вбили?
— Ніхто мене не вбивав, я сам усе те підстроїв. Ходи сюди та обмацай мене, коли не віриш.
Так він і зробив, і це його переконало; і так він зрадів, побачивши мене, що не знав, що й почати. І заманулося йому про все відразу дізнатися, бо це ж таки була не якась там пригода, а головне — таємнича; оця загадковість і взяла його за живе. Проте я вмовив його відкласти цю розповідь на майбутнє. Візникові загадали ми почекати, а самі від'їхали в своєму візку трохи далі, і я розповів Томові, в який клопіт я вскочив, і запитав у нього, як він гадає — що нам робити? Він попросив дати йому хвилинку спокою, щоб поміркувати. Подумав він трохи, подумав та й каже:
— Так, надумав я. Бери мою валізку у свій візок і скажи, що вона твоя; завертай назад, та не поспішай, — диви, не приїдь додому раніше, ніж потрібно. Я зараз вернуся до міста, а тоді подамся за тобою слідком і приїду за чверть чи за півгодини після тебе; ти спершу удаватимеш, ніби мене не знаєш.
Я кажу:
— Гаразд, але почекай хвилинку. Я тобі ще одну річ маю сказати — цього, крім мене, ніхто не знав. У них є негр, якого я намагаюся викрасти з неволі. Звуть його Джім — це той самий Джім, що був у старої міс Уотсон.
— Що?! Та Джім… — почав був він, а тоді замовк та й замислився.
А я до нього далі:
— Я знаю, що ти скажеш. Ти скажеш, що це підлий та безчесний намір. Але що є, то є. Я таки негідник і хочу його викрасти, а тебе прошу мовчати й нікому про те ані слівця. Згода?
Очі в нього загорілися, й він промовив:
— Я сам допоможу тобі його викрасти!
Мені з несподіванки аж у голові замакітрилося. Таке почути я аж ніяк не сподівався і мушу сказати, що Том Сойєр упав у моїх очах. Я не міг відразу повірити. Том Сойєр — викрадач негрів!
— Сто чортів! — скрикнув я. — Ти жартуєш.
— Та ні, зовсім не жартую.
— Ну, гаразд, — сказав я, — жартуєш чи не жартуєш, але якщо почуєш якусь розмову про втеклого негра — не забувай, що ти ні сном ні духом його не знаєш, і я теж не знаю.
Тоді ми перенесли до мого візка його валізку, і він поїхав в один бік, а я — в другий. Та, звісно, за всілякими думками та на радощах я й забув, що слід їхати не поспішаючи, і вернувся набагато раніше, ніж слід було, зважаючи на далеку дорогу.
Старий, що з'явився на дверях, здивувався:
— Чудасія! Хто б міг подумати, що моя кобилка така спритна! Шкода, що ми часу не замітили. А конячина анітрохи не спітніла! Диво, та й годі! Ге, тепер я й за сотню доларів не віддам її, слово честі. А я ж хотів був продати її за п'ятнадцять, — думав, що вона більшого не варта.
Більш нічого не сказав. Такої доброї душі, такого простосердого старого, як оцей, немає на світі. Та то й не диво: адже ж він був не тільки звичайний фермер, а ще й проповідник: по той бік плантації була в нього маленька рублена церковця, яку він збудував власним коштом, — то була одночасно і церква, і школа; проповідував він задурно, не брав ні гроша, та, правду кажучи, не було за що й брати. На Півдні часто-густо можна зустріти таких фермерів-проповідників, що так само проповідують задурно.
Приблизно за півгодини під'їжджає візком до воріт і Том; тітка Селлі побачила його крізь вікно, бо до воріт недалеко — ярдів п'ятдесят, не більше, — та й каже:
— Гляньте, іще хтось приїхав! Цікаво, хто це? Мабуть, хтось не з тутешніх. Джіммі (це до одного з дітлахів), біжи-но до Лізи та скажи, щоб поставила ще одну тарілку на стіл.
Усі кинулися до дверей, бо ж, звісно, чужий гість щороку тут не буває, а вже як і приїде, то переполоху наробить більше, ніж жовта пропасниця. Том перебрався через перелаз та попрямував до будинку; візок покотився дорогою назад до містечка, а ми всі скупчилися в дверях. Том був у гарному настрої: глядачі є, а решта була для Тома Сойєра діло просте. І хай він трохи пиндючився за таких обставин, це йому не вадило. Том був не з таких хлопчаків, щоб іти через двір, полохливо тупцяючи, мов овечка, — ні, він ступав упевнено, поважно, як баран. Наблизившись до нас, він підійняв трохи капелюха, та так манірно й неквапливо, немов то була покришка від коробки з метеликами і він не хотів їх переполохати, і сказав:
— Містер Арчібалд Ніколс, якщо не помиляюсь?
— Ні, мій хлопче, — відповів йому старий, — на жаль, І візник підвів вас: Ніколсова садиба звідси милі за три з гаком. Прошу, прошу до господи!
Том озирнувся через плече та й каже:
— Надто пізно, візника вже не видно.
— Так, синку, він уже поїхав, а ви заходьте й пообідайте з нами; а потім ми запряжемо конячину й відвеземо вас до Ніколса.
— О, то вам зайвий клопіт! Ні, я не можу того дозволити! Я піду пішки, така віддаль для мене дурниця!
— Ні, ми вас не пустимо, — така вже наша південна гостинність. Просимо, заходьте.
— О, будьте ласкаві, — додала тітка Селлі, — ви нам., ніякого клопоту тим не завдасте! Ви мусите лишитися. Пройти пішки цілих три милі… а курява яка, жах! Ні, ми вас не пустимо. Я вже й наказала поставити ще тарілку на стіл, тільки-но побачила, що ви під'їздите до воріт; ви вже не ображайте нас. Прошу, заходьте ж і почувайте себе, як удома.
Ну, Том щиро та ґречно їм подякував, давши себе умовити, і нарешті увійшов; уже завітавши до господи, він сказав, нібито приїхав із Гіксвілла, штат Огайо, а звати його Вільям Томсон, — при цьому він іще раз уклонився.
Почав він далі патякати нісенітницю про Гіксвілл та про його жителів і як пішов язиком горох товкти, як пішов… Я вже почав був нервувати: яким же воно чином допоможе мені зі скрути вибратись? Аж раптом, не припиняючи свого базікання, він перехилився через стіл та цмокнув тітку Селлі просто в уста, а потім знову вмостився на своєму стільці й провадив далі своє блягузкання. А вона ж як схопиться на ноги, витерши вуста рукою, та як скрикне:
— Ах ти ж, зухвале цуценя! Він немов образився та й каже:
— Ви мене дивуєте, мем!
— Я вас див… Та за кого ви мене маєте? Та я вам зараз… Кажіть, чи ви часом з глузду не з'їхали, що ні сіло ні впало полізли зі мною цілуватися?
Він наче зніяковів і каже:
— Так просто. Я й гадки не мав образити вас, мем. Я… я думав: а може, вам це сподобається.
— Дурень ти заплішений! — Вона вхопила веретено й, здавалося, от-от уперіщить ним Тома по голові. — Звідки ти взяв, що це мені сподобається?
— Я й сам не знаю. Але… мені… мені всі казали… що вам це сподобається.
— Тобі казали?! Мабуть, такі самі безклепкі. Ні, тільки уявити собі таке зухвальство! Хто це тобі сказав?
— Усі казали. Всі вони так і казали, мем.
Вона ледь-ледь стримувалася; очі їй палали, пальці ворушилися від непереможного бажання вп'ястися в Тома, й вона скрикнула:
— Хто це «всі»? Швидко признавайся, як їх звати, інакше одним баняком на світі поменшає!
Він схопився, такий наче розгублений, та й каже, крутячи в руках свого капелюха:
— Мені дуже прикро… я не сподівався… Мені так і, казали… Всі мені так казали… Всі сказали: поцілуй її, їй це дуже припаде до серця. Всі так казали, всі без винятку! Я перепрошую, мем, я більше цього не робитиму… Слово честі, більше не робитиму.
— Не робитимете, он як?! Красненько дякую! Я теж сподіваюсь, що не насмілитесь.
— Ні, мем, слово честі, ні! Ніколи вас більше не цілуватиму, доки самі ви попросите.
— Доки сама попрошу? Ну, що ви на це скажете? Зроду такого ще не чувала! Та щоб ви стільки літ прожили, скільки Мафусаїл, то й тоді б не дочекалися, щоб я всяких там бовдурів просила мене цілувати!
— Чудно, — відказав Том, — це мене дуже дивує. Я не можу нічого збагнути. Мені казали, що вам буде приємно, тож і я думав, що вам буде приємно. Проте… — Він замовк і обвів усіх присутніх поглядом, наче шукав чийогось співчуття, і, зрештою, зупинився на старому та й питає: — А ви хіба не думали, сер, що їй приємно буде, коли я її поцілую?
— Та ні, я… я… ні, я такого не думав.
Тоді Том зупинив на мені свій погляд та й питає:
— Томе, а чи не думав ти, що тітонька Селлі розкриє свої обійми та скаже: «Сіде Сойєре…»
— Господи, боженьку ти мій! — вигукнула вона, уриваючи Томові мову й кидаючися до нього. — Ах ти ж бешкетнику негідний, і не соромно тобі отако своїй рідній тітці ману пускати… — И хотіла була пригорнути його, але він ухилився, кажучи:
— Ні, ні, спершу попросіть.
Вона не гаяла часу й відразу ж попросила; пригорнула його й поцілувала, й цілувала його ще і ще, а потім підштовхнула його до старого, і він узяв у свої обійми те, що від Тома залишилося. Потім, як вони трохи перепочили, тітка Селлі сказала:
— Ах, мій же ти голубчику, оце так несподіванка! Адже ж ми зовсім не чекали на тебе, ми чекали тільки на Тома. Сестра, пишучи до мене, й не натякнула, що хтось іще має, приїхати.
— Це через те, що ніхто з нас і не мав їхати, окрім Тома, — сказав він, — але я так уже канючив, так канючив, що в останню мить вона й мене відпустила; отож, пливучи річкою, ми з Томом надумалися, що то буде гарна несподіванка, коли він прибуде до вас перший, а я трохи почекаю й з'явлюся до вашої господи, удаючи якогось чужинця. Проте це була наша помилка, тітонько Селлі. Чужинців тутечки вітають погано.
— Еге ж, таких як ти, Сіде. За це треба відлупцювати тебе. Зроду ще мені так не дошкуляли, їй-богу! Та про мене, хоч які хочте фортелі викидайте, аби ви були тут. Чи ви бачили, якої ці шибеники утяли, га? Я мало стовпом не стала з дива та обурення, коли ти мене цмокнув.
Обідали ми на тій відкритій галереї, що з'єднувала будинок із кухнею; там уже повен стіл стояв усяких наїдків, що їх вистачило б на цілий десяток родин; всі страви були смачні, гарячі, не те що якесь там тверде м'ясо, яке цілу добу пролежало десь у вогкому льоху, а на ранок тхне мертвечиною і придатне хіба що на поживу якомусь старому людожерові. Дядько Сайлас таки довгенько читав над усіма тими розкошами передобідню молитву, але ж обід і справді був того вартий; до того ж він за час молитви не встиг і прочахнути, як це трапляється часто-густо із іншими обідами, коли за столом надто розпатякуються.