Том відразу підскочив на ліжку, очі йому загорілися, ніздрі заворушилися, неначе зябра.
— Вони не мають ніякого права замикати його! — гукнув він до мене. — Біжи скоріше! Не гай ні хвилини! Звільни його! Він зовсім не раб, він такий же вільний, як і всі люди на землі!
— Що та дитина каже?
— Я кажу щиру правду, тітонько Селлі, і якщо ніхто не піде звільняти Джіма. я піду туди сам! Я знаю його ціле своє життя, і Том також знає. Стара міс Уотсон померла два місяці тому. Їй стало соромно, що вона хотіла продати Джіма в пониззя річки, вона сама це казала; отож вона й відпустила Джіма на волю, зазначивши те в своєму заповіті.
— То навіщо ж було його звільняти, коли він і так уже вільний?
— Ну й запитання! Одразу видно, що ви — жінка, тітонько! А за пригоди ви й забули! Та коли б мені довелося аж по самісіньке горло в крові купатися, я б… Ой господи, тітонько Поллі!
І, щоб я крізь землю пішов, коли вона не стояла тут на порозі, лагідна й задоволена, як ангел.
Тітка Селлі кинулася до неї й почала її обіймати, та так, що трохи їй голови не відірвала, а тоді розридалася; а я зметикував, що під ліжком мені буде безпечніше: скидалося на те, що над нами громадяться чорні хмари й ось-ось ударить грім. Я визирнув, дивлюся, аж тітка Поллі звільнилася нарешті з обіймів тітки Селлі й стоїть та роздивляється на Тома поверх окулярів, а погляд у неї такий, що від нього немов у землю вростаєш. Постояла вона так, а тоді сказала:
— Ти б ліпше відвернувся до стінки, Томе. Я б на твоєму місці також відвернулася.
— Ой лишенько! — зойкнула тітка Селлі. — Та невже ж він так змінився. Це ж не Том, а Сід! Томе… Томе… та де ж це Том подівся? Він же тільки-но був тут, хвилину тому.
— Ти хочеш сказати, де подівся Гек Фінн, — саме це ти хочеш сказати! Стільки років вирощувати такого шибеника, як мій Том, та й не впізнати його з першого ж погляду! Ото було б гарно! А вилазь-но з-під ліжка, Геку Фінне!
Я й виліз. Та тільки геть перепудився.
Тітка Селлі зовсім розгубилася — ну, просто, сказати б, остовпіла. А втім, дядько Сайлас розгубився ще більше, коли увійшов до кімнати й вони розповіли йому все чисто. Він ходив у якомусь тумані, немов з перепою, й цілісінький день ніяк не міг отямитись, і таку виголосив проповідь того вечора, що навіть наймудріша на світі людина і та нічого в ній не второпала б, тож після цього всі почали ставитися до нього з великою пошаною. Ну, а Томова тітка Поллі розповіла їм, хто я та що я, і мені довелося сказати, що я не знав, як викрутитися, коли місіс Фелпс прийняла мене за Тома Сойєра… (тут вона перебила мене й сказала: «Ні, ні, й надалі зви мене тітка Селлі, я вже звикла до цього, то нічого й міняти!») коли тітка Селлі прийняла мене за Тома Сойєра, то я вже мусив стояти на тому й удавати її небожа, бо іншого виходу не було; а Том, я знав, не матиме нічого проти — навпаки, ще й зрадіє, бо воно ж таки й справді на щось таємниче скидається, Томові ж тільки того й треба, він із того ще й яку цікаву пригоду вимудрує і буде дуже задоволений. Так воно й вийшло: Том видав себе за Сіда та ще й повернув справу так, що мені все минулося щасливо.
Тітка Поллі підтвердила, що Там каже правду: стара міс Уотсон справді дарувала Джімові волю, зазначивши те в своєму заповіті; виходить, Том Сойєр стільки праці до клав до того, щоб звільнити вільного негра! А я ніяк не міг збагнути, аж до цієї хвилини й до цієї розмови, як він — хлопець, що дістав таке виховання, — міг допомагати мені звільняти негра!
Тітка Поллі сказала, що тільки-но тітка Селлі написала їй, що Том і Сід доїхали щасливо, вона подумала:
— От і маєш! Від Тома всього сподівайся! А надто коли відпустила його самого, залишила без нагляду. Отепер і тарганься світ за очі, їдь за тисячу сто миль, щоб довідатися, що там іще накоїв цей негідний хлопчисько… Адже ж від тебе відповіді не діждешся!
— Але ж я й від тебе ніякого листа не отримувала! — заперечила тітка Селлі.
— Дивна річ! Я тобі двічі писала, запитувала, що сталося, чому Сід у вас гостює?
— А я не дістала тих листів, сестро.
Тітка Поллі поволі обернулася й суворо запитала:
— Слухай-но, Томе!
— Ну, чого? — буркнув він, насупившись.
— Не чогокай, безсоромнику, а давай листи, чуєш?!
— Які листи?
— Мої листи! Ну, гляди ж, не минути тобі доброї прочуханки!
— Вони у валізці. Можете перевірити. І ніхто їх не чіпав, відколи я одержав їх на пошті. Я їх не читав і не торкався навіть. Але ж я знав наперед, що вони накоять лиха; думав собі, що вам однаково нема куди поспішати…
— Чекай, чекай, голубчику! Не викрутишся! Ох, і дістанеш же ти! А я ж іще одного листа написала, в якому сповіщала, що їду; певно, й того листа він…
— Ні, той лист прибув учора; я його ще не читала, але він цілий і схований у мене.
Я хотів був закластися на два долари, що його в неї немає, але збагнув, що, мабуть, безпечніше буде не закладатися. І через те промовчав
Розділ останній
Як тільки випало мені залишитися з Томом наодинці, я спитав його, нащо йому було затівати цю втечу, що він збирався робити, якби вона закінчилася щасливо і вдалося звільнити негра, котрий давно й без того був вільний. А Том сказав мені, що, якби нам пощастило визволити Джіма, ми попливли б разом із ним нашим плотом річкою наниз, аж до самого гирла, і здійснили б щонайліпшу пригодницьку мандрівку, — він із самого початку так задумав; а потім він сказав би Джімові, що той вільний, і ми урочисто повернулися б разом із ним додому, та вже пароплавом, сплативши Джімові за прогаяний час; ми послали б наперед листа, щоб усі негри з навколишніх селищ зібралися його зустріти, щоб провели його до міста з музикою та смолоскипами, і після того став би він героєм, а разом з ним і ми. Як на мене, то й так уся ця метушня скінчилася непогано.
Ми в одну мить розкували Джіма й звільнили його від пут, а коли тітка Поллі, дядько Сайлас та тітка Селлі довідалися, як добре він допомагав лікареві коло Тома ходити, вони почали дуже з ним панькати ся: і влаштували його якнайкраще, і їсти давали йому все, чого душа забажає, та ще й дбали про те, щоб він не нудився та нічого не робив. Ми забрали Джіма до кімнати, де лежав хворий Том, і в нас відбулася серйозна розмова; Том подарував йому сорок доларів за те, що він так терпляче удавав для нас в'язня та ще й сумлінно виконував усі Томові приписи; а Джім так зрадів, що не міг стриматися й скрикнув, звертаючись до мене:
— Ну, Геку, а що я тобі казав, га? Що я тобі казав на Джексоновім острові? Казав же тобі, що в мене волосаті груди, і пояснював, що то за знак; казав же я тобі, що був уже раз багатий і думаю забагатіти знову. Аж он коли воно справдилося! Еге ж! Хай люди патякають що завгодно, а прикмети ніколи не брешуть. Прикмети є прикмети, згадаєш моє слово, Геку! Еге ж! Та я ще тоді знав, що знову забагатію, їй-богу, знав, от щоб я з цього місця не зійшов!
А потім Том знову завів своєї, давайте, мовляв, якоїсь ночі дамо звідси драла та всі разом, утрьох, переодягнемося й подамося у мандри до індіанської території шукати пригод серед індіанців, так ото тижнів на два або й на місяць. Ну, звісно, я погодився, але сказав, що в мене грошей немає на індіанський одяг, а з дому я навряд чи одержу, бо татусь, певно, вже вернувся, забрав усі мої гроші в судді Тетчера та й пропив їх.
— Ні, не пропив, — відповів Том, — гроші всі цілі, шість тисяч доларів, і навіть більше; а твого батька так і не бачили відтоді в наших краях. В кожному разі, до мого від'їзду він не з'являвся.
Тоді Джім і каже, та так урочисто:
— Він більш ніколи не вернеться, Геку!
Я спитав:
— Чому, Джіме?
— Та хіба ж тобі не однаково, Геку, чому? Знай тільки, що не вернеться він більше ніколи.
Але я так до нього причепився, що він нарешті сказав:
— Ти пригадуєш той будиночок, що плив за водою? У ньому лежав чоловік, укутаний у ковдру, а я увійшов, підняв її трохи та й подивився, а тобі не дозволив? Ну, то гроші свої ти можеш одержати, коли тобі заманеться, бо той убитий був він.
Том уже цілком одужав і носить свою кулю на ланцюжку замість брелока та раз у раз витягає її з кишені, ніби для того, щоб подивитися, котра година; ну, то вже більше немає про що й писати, і з того я страх як радію, бо коли б я раніше знав, яка це марудна справа — писати книжку, зроду до того не брався б і ніколи вже більше не візьмуся до такої нудної роботи. Мабуть, доведеться мені махнути на індіанську територію раніше за Тома й Джіма, бо тітка Селлі наміряється мене всиновити й виховувати. Нема дурних — я вже скуштував того меду. Тепер мене й калачем не принадиш!