Оповідання, повісті, романи
1
Місіс Бентрі снилося, ніби на виставці квітів її горошок посів перше місце. Вікарій, у сутані й стихарі, вручав у церкві нагороди. Повз вікарія пройшла в купальнику його дружина. Але так уже ведеться у снах, що це не викликало в парафіян ніякого осуду, хоч наяву було б зовсім навпаки. Місіс Бентрі; розкошувала в своєму сні. Її завжди тішили такі передранкові видіння. Та от біда — їх щораз уривав вранішній чай.
Десь у глибині свідомості місіс Бентрі відбивалися хатні звуки цієї пори. Ось по карнизі забряжчали кільця — то одна покоївка відслонила на сходах штору; ось почувся віник і совок — то друга заходилася підмітати в передпокої; десь далеко на вхідних дверях важко відсунувся засув. Починався новий день.
Внизу, у вітальні, хтось відчиняв важкі дерев'яні віконниці. Місіс Бентрі це чула й ніби не чула. Ще з півгодини долинатимуть звичайні хатні звуки — обережні, притлумлені, не дратівливі, бо добре знайомі. Їх завершать швидкі, впевнені кроки в коридорі; зашелестить сукня з вибивного ситцю, ніжно дзеленькне чайний прибор на таці, коли й поставлять на столик за дверима, потім почується легенький стукіт у двері й увійде Мері, щоб розсунути штори. Уві сні місіс Бентрі насупилася. Крізь дрімоту промкнулося щось незвичайне для цієї пори й насторожило її. Кроки. Поквапні кроки в коридорі. Але чому так рано? Її вухо мимоволі чекало, коли дзеленькне порцеляна… І не дочекалось. Натомість у двері постукали. Машинально, ще не прокинувшись від сну, місіс Бентрі гукнула:
— Увійдіть!
Двері відчинилися. Зараз забряжчать кільця на карнизах… Але кільця не забряжчали. Із зеленої кімнатної сутіні долинув голос Мері, здушений, істеричний:
— Мадам! О мадам! Там, у бібліотеці… труп!
І дівчина, нестямно заридавши, кинулася з кімнати. Місіс. Бентрі сіла в ліжку. Або в її сні стався якийсь дивний поворот, подумала вона, або…
— Не може бути, — вголос промовила місіс Бентрі. — Це мені приверзлося.
І все ж таки вона дедалі дужче переконувалася, що це не сон, і Мері, її старша, найвихованіша покоївка, таки вигукнула оті неймовірні слова.
Місіс Бентрі ще якусь хвилину розмірковувала, а тоді почала ліктем будити чоловіка:
— Артуре! Артуре, прокинься!
Полковник Бентрі щось буркнув і перевернувся на другий бік.
— Прокинься, Артуре! Ти чув, що вона сказала?
— А чого ж! — непевно кинув полковник. — Я цілком згоден з тобою, Доллі. — І вмить знов заснув.
Місіс Бентрі заходилася термосити його.
— Та послухай же, що сказала Мері: у бібліотеці труп!
— Е-е, як?
— У бібліотеці труп!
— Хто сказав?
— Мері.
Полковник Бентрі нарешті прочумався.
— Дурниці, стара! Тобі приснилось.
— Та ні ж бо! Спершу я й сама так подумала. Але вона справді заходила і сказала, що в бібліотеці труп!
— Заходила Мері й сказала, що в бібліотеці труп?
— Так.
— Та не може бути! — здивувався полковник Бентрі.
— Авжеж. Звичайно, не може бути, — непевно промовила місіс Бентрі й, опанувавши себе, додала: — А чого ж Мері сказала, що він там є?
— Не могла вона такого сказати.
— Сказала!
— То ти, мабуть, усе вигадала!
— Нічого я не вигадувала.
Полковник Бентрі остаточно прокинувся й вирішив у всьому розібратися. Почав він дуже лагідно:
— Доллі, тобі все приснилося. Це через детективне оповідання «Зламаний сірник», яке ти читала. Пригадуєш, там лорд Едгбастон знайшов на килимку перед каміном труп чарівної блондинки? У книжках трупи завжди, трапляються в бібліотеках. А от у житті я про таке не чув.
— То, може, зараз почуєш, — мовила місіс Бентрі. — Так чи так, Артуре, а ти повинен піти й подивитись.
— Та, їй-богу, Доллі, це тобі наснилось. Так часто буває — прокидаєшся, і здається, ніби все те діялося з тобою насправді.
— Але ж мені снилося зовсім інше — виставка квітів, вікарієва дружина в купальнику… — Місіс Бентрі підхопилася з ліжка й розсунула штори. Спальню залило світло чудового осіннього дня. — Мені не приснилося, — рішуче заявила вона. — Артуре, негайно вставай! Піди вниз і все з'ясуй.
— Ти хочеш, щоб я зійшов униз і спитав, чи є в бібліотеці труп? Щоб на мене дивились, як на дурня?!
— Нічого не треба питати, — правила своєї місіс Бентрі. — Якщо труп є — бо, може, Мері просто з глузду з'їхала чи їй щось привиділося, — тоді про це хтось одразу скаже, а ти мовчки послухаєш.
Невдоволено буркочучи, полковник Бентрі загорнувся в халат і рушив за двері. Він пройшов коридором і спустився на перший поверх. Унизу біля сходів стояла гуртом прислуга; хтось схлипував. Дворецький якось підкреслено ступив наперед:
— Радий, що ви прийшли, сер. Я розпорядився нічого не чіпати до вашого приходу. Накажете зателефонувати до поліції, сер?
— Зателефонувати до поліції?! Навіщо?
Дворецький співчутливо покосився на високу жінку, що істерично ридала на плечі в кухарки.
— Я думав, сер, що Мері вам уже сповістила. Вона сама так сказала.
— Я страх як злякалася! — задихаючись, промовила Мері. — Я сама не тямила, що казала! На мене таке найшло… Ноги підкосились і всередині все перевернулося! Коли я побачила… О-о-ой!
Вона знов упала на плече місіс Еклз, і та не без задоволення заходилася її втішати:
— Годі, годі, люба моя!
— Мері, звісно, сама не своя, сер, адже це вона перша побачила отой жах, — пояснив дворецький. — Вона, як завжди, ввійшла до бібліотеки, щоб розсунути штори, і… мало не перечепилася через труп.
— Ви хочете сказати, — суворо промовив полковник Бентрі, — що в моїй бібліотеці лежить труп… У моїй бібліотеці?!
Дворецький відкашлявся.
— Мабуть, сер, вам краще подивитись самому.
— Алло! Алло! Так, це поліційне відділення. Слухаю! Хто дзвонить? — Поліційний констебль Полк однією рукою застібав мундир, а в другій тримав телефонну трубку. — Так, так. Госсінггон-хол. Що?.. О, доброго ранку, сер! — Голос у Полка змінився — де й поділась його нетерплячка й офіційність, як тільки він упізнав окружного мирового суддю і щедрого патрона на всіх спортивних змаганнях у поліції. — Так, сер. Чим можу допомогти?.. Перепрошую, сер, я не зрозумів — ви сказали, труп?.. Так?.. Будь ласка, сер!.. Безперечно, сер!.. Молода жінка, кажете, незнайома?.. Цілком, сер!.. Так, покладіться на мене!
Поліційний констебль Полк поклав трубку, протяжко свиснув і знов узяв трубку, щоб зателефонувати старшому офіцерові. З кухні — звідти смачно пахло смаженою шинкою — визирнула місіс Полк і спитала:
— Що сталося?
— Неймовірне! Такого ще не було, — відповів Полк. — У Госсінгтоні, в полковниковій бібліотеці, знайдено труп молодої жінки.
— Вбита?
— Нібито задушена.
— Хто така?
— Полковник каже, що ніколи її не бачив.
— Що ж вона робила в його бібліотеці?
Полк докірливим поглядом урвав дружину й офіційно заговорив у трубку:
— Інспектор Слек? Це констебль Полк. Щойно надійшло повідомлення: сьогодні о чверть на восьму ранку знайдено труп молодої жінки…
Телефонний дзвінок пролунав у ту мить, коли міс Марпл одягалася. Вона насторожилась: адже о цій порі їй звичайно ніхто не дзвонив. Розмірене життя старої дівки було влаштоване так, що кожен несподіваний дзвінок викликав найстрашніші здогадки.
— Господи! — вигукнула міс Марпл, спантеличено дивлячись на телефонний апарат. — Хто б це міг бути?
У містечку сусіди й друзі дзвонять одне одному вранці — з дев'ятої до пів на десяту. О цій порі люди складають собі плани на день, запрошують одне одного в гості. Різник дзвонить до дев'ятої, коли бачить, що будуть труднощі з м'ясом. За день телефон озивається кілька разів, однак дзвонити після пів на десяту вечора тут вважають поганою манерою.
Правда, Раймонд Вест, небіж міс Марпл і письменник, а отже, й дивак, може зняти трубку коли завгодно. Якось він зателефонував майже опівночі. Але ж прокидатись так рано не додумається навіть Раймонд Вест. Ні він, ні хтось інший із знайомих міс Марпл не повинен був дзвонити раніше ніж о восьмій. А до восьмої ще цілих чверть години. Зарані навіть для телеграм, адже пошта відчиняється о восьмій. Мабуть, хтось помилився номером, вирішила міс Марпл, підійшла до телефону й узяла трубку.
— Слухаю, — сказала вона.
— Це ви, Джейн?
— Так, я. А ви сьогодні раненько, Доллі, — здивувалася міс Марпл..
— У нас тут такий жах! — промовила, задихаючись від хвилювання, місіс Бентрі.
— О господи!
— Ми щойно знайшли в бібліотеці труп!
— Що-що ви знайшли? — На якусь мить міс Марпл подумала, що її подруга трохи зсунулася з глузду.
— Я розумію, в таке важко повірити, правда? Таке буває тільки в книжках. Сьогодні вранці мені бозна-скільки довелося сперечатися з Артуром, поки він зійшов униз і подивився сам.
Міс Марпл спробувала зібратися з думками й запитала:
— Чий труп?
— Блондинки!
— Що?
— Блондинки. Вродливої блондинки. Такі бувають тільки в книжках. Ніхто з нас ніколи її не бачив. Вона лежить у бібліотеці мертва. Ось чому ви негайно повинні приїхати.
— Ви хочете, щоб я приїхала?
— Так. Я посилаю по вас машину.
— Ну звісно, люба, якщо я зможу вас утішити… — непевно промовила міс Марпл.
— Не треба мене втішати. Але ж ви так добре знаєтесь на трупах!
— Ой, та що ви! Мої скромні успіхи були суто теоретичні.
— Але ж ви добре розумієтесь у вбивствах. Її, бачте, вбито. Власне, задушено. Я так собі думаю: коли вже в домі сталося вбивство, то треба якось дати йому раду. Ви зі мною згодні? Ось чому я прошу вас приїхати, допомогти мені знайти вбивцю і взагалі розкрити цю таємницю. От цікаво — просто жах, правда?
— Ну звісно, люба, якщо я зможу допомогти…
— Чудово! Бо з Артуром так важко… Він, схоже, гадає, що я взагалі не повинна втручатися. Я розумію, це дуже прикро і таке інше, але ж я не знаю, хто та дівчина… Коли ви побачите її, то одразу збагнете, чому я кажу, що вона якась не така.
Затамувавши подих, міс Марпл вийшла з машини Бентрі; дверцята їй відчинив шофер. На сходах її зустрів здивований полковник Бентрі:
— Міс Марпл? Е-е… дуже радий вас бачити.
— Мені зателефонувала ваша дружина, — пояснила міс Марпл.
— Чудово! Просто чудово! З нею хтось має побути, а то вона не переживе. Доллі тримається добре, але ж ви знаєте, як воно…
Цієї миті з'явилася місіс Бентрі й вигукнула:
— Вернись і поснідай, Артуре! Бекон захолоне.
— Я гадав, це приїхав інспектор, — пояснив полковник.
— Він буде дуже скоро, — сказала місіс Бентрі. — Тому вернись і швиденько поснідай. Це тобі треба.
— Доллі, тобі теж не завадить поснідати.
— Я за хвилинку прийду, — пообіцяла місіс Бентрі. — Не стій, Артуре.
Полковника Бентрі випровадили до їдальні, мов неслухняну дитину.
— А тепер ходімо, — переможно промовила місіс Бентрі й швидко рушила довгим коридором до східного крила будинку. Біля дверей бібліотеки на варті стояв констебль Полк. Він владно загородив місіс Бентрі дорогу.
— Боюся, мадам, сюди нікому не можна. Так наказав інспектор.
— Дурниці, Полк, — відповіла місіс Бентрі. — Ви ж добре знаєте міс Марпл.
Констебль Полк заперечувати цього не став.
— Вона має оглянути труп, це дуже важливо, — правила своєї місіс Бентрі. — Не будьте таким упертим, Полк. Зрештою, це моя бібліотека чи не моя?
Констебль здався. Це було у нього в крові — звичка поступатися перед дрібним дворянством. Зрештою, подумав він, інспекторові не конче про все знати..
— Тільки ні до чого не торкайтесь і нічого не беріть у руки, — застеріг Полк.
— Ну звісно. Ми знаємо. Якщо хочете, можете ввійти з нами й самі пересвідчитись, — нетерпляче відрубала місіс Бентрі.
Констебль Полк цим дозволом скористався. Власне, він цього й прагнув. Місіс Бентрі урочисто провела свою подругу через усю бібліотеку до великого старомодного каміна й там драматично сказала:
— Ось!
Міс Марпл одразу збагнула, чому подруга назвала дівчину якоюсь не такою. Бібліотека була дуже типова для її власників. Велика, обшарпана, безладна, з великими просидженими кріслами; на масивному столі валялися люльки, книжки, ділові папери. На стінах — гарні давні сімейні портрети та поганенькі, акварелі вікторіанської доби, кілька картин із сценами полювання, задуманих у гумористичному плані. В кутку — велика ваза з квітами. Сама кімната темна, якась невиразна, занедбана. Все тут лежало давно, мало своє призначення й давні традиції.
А впоперек вичовганої ведмежої шкури перед каміном виднілося щось чуже, страшне й водночас трагічне. То було тіло дівчини з неприродно білим волоссям, зачесаним назад і викладеним чудернацькими кільцями та кучериками. ЇЇ худенька постать була одягнена в білу атласну вечірню сукню з блискітками й глибоким вирізом на спита. На обличчі багато косметики — товстий шар пудри якось безглуздо виділявся на посинілому й опухлому виду, туш із вій густою плямою впала на спотворені щоки, а жирно наведеш червовою помадою губи скидалися на рану. Нігті на руках і ногах покриті яскраво-червоним лаком. Взута дівчина в дешевенькі сріблясті сандалі Ця простенька, позбавлена смаку, крикливо одягнена фігурка являла собою цілковиту протилежність солідному, старомодному затишку б полковника Бентрі.
— Тепер ви бачите, що я мала на увазі? Вона якась не така, — притишено мовила місіс Бентрі.
Міс Марпл кивнула головою, уважно й замислено дивлячись на розпростерте тіло. Потім тихо озвалася:
— Вона дуже молода.
— Атож, здається, молода. — Місіс Бентрі мала такий здивований вигляд, ніби щойно зробила відкриття.
Перед будинком загальмувала машина.
— Це приїхав інспектор! — похопився констебль Полк.
Щоб не вбити в ньому безмежну віру в порядність дворян, місіс Бентрі відразу рушила до дверей. Міс Марпл поспішала за нею.
— Все буде гаразд. Полк. Констебль із полегкістю зітхнув.
2
Поквапно ковтаючи запитий кавою останній шматочок грінки з повидлом, полковник Бентрі вибіг у вітальню і побачив, полковника Мелчетта, начальника поліції графства, що саме виходив з машини: вслід за ним із дверцят з'явився інспектор Слек. Мелчетт і Бентрі були друзі. Слека начальник поліції брав з собою вкрай рідко — той, всупереч своєму прізвищу[1], був енергійний, метушливий і не дуже зважав на почуття людей, а надто простих.
— Доброго ранку, Бентрі! — привітався Мелчетт. — Краще б я приїхав сам. Випадок, здається, незвичайний.