Звичайно, на словах усе було чарівно! Я зеленіла від заздрості! На зборах Пам поводилась як завжди, — по ній ніколи нічого не скажеш. Потім вона заявила, що їде до «Вулворта», і лиш підморгнула мені.
Я бачила, як вона йшла тротуаром. — Флоренс заплакала. — Я повинна була зупинити її! Повинна була! Я мала знати, що це неправда! Я мала сказати… О господи, краще б я сама вмерла була!
— Ну ж бо, ну! — Міс Марші погладила її по плечу. — Все гаразд. Ніхто тебе не звинуватить, Флоренс. Ти дуже добре зробила, що мені про це розповіла.
Якийсь час вона ще втішала дівчину, а через п'ять хвилин переповіла все Гарперові. Той був дуже засмучений.
— Розумний гад! — заявив він. — Ну постривай же, попадешся ти мені! Це відкриває справу зовсім з іншого боку.
— Так.
Гарпер подивився скоса на міс Марпл.
— Вас це не дивує?
— Я щось таке передбачала.
Старший поліційний офіцер не без цікавості запитав:
— А чому ви вибрали саме цю дівчину? Всі вони були смертельно перелякані, і як на мене, поводились однаковісінько.
— У вас немає досвіду вислуховувати, як брешуть дівчата. А в мене є. Пригадайте, Флоренс як і решта дивилася вам просто в очі, стояла серйозна і тільки переступала з ноги на ногу? Але ви не бачили, як вона виходила за двері. Я одразу ж здогадалась: дівчина щось приховує. В таких випадках людина вмить розслаблюється. Так завжди робить моя молоденька покоївка Дженет. Вона переконливо доводить, що край пирога обгризли миші, а як тільки вийде за двері, одразу ж видає себе самовдоволеною усмішкою.
— Я вам дуже вдячний, — сказав Гарпер і замислено додав: — Ленвілльська студія, так?
Міс Марпл підвелась.
— Боюсь, мені треба поспішати, — відповіла вона. — Рада була допомогти вам.
— Ви назад до готелю?
— Так, спаковувати речі. Треба швиденько повертатися до Сент-Мері-Міда. У мене там багато справ.
18
Міс Марпл вийшла на терасу, попростувала доглянутою стежкою в своєму садку за ворота, завернула до вікарія, перетнула садок і, підступивши до вітальні, легенько постукала у віконницю. Вікарій саме готував недільну проповідь. Його молода гарненька дружина втішалася успіхами свого малесенького нащадка, що бавився на килимку біля каміна.
— Можна до вас, Грізельдо?
— О прошу, міс Марші! Ви тільки погляньте на Девіда! Він сердиться, що вміє повзати тільки задки. Щоразу поривається вперед, а рачкує задки до коробки з вугіллям!
— Він такий славний, Грізельдо!
— Правда ж, нівроку? — хвалилася молода мати, намагаючись бути безсторонньою. — Я не дуже ним клопочуся. Всі книжки кажуть, що дитину якомога довше слід залишати саму.
— Це дуже розумно, люба, — підтвердила міс Марпл. — Гм… Я прийшла спитати, чи ви не збираєте часом на щось гроші?
Вікарієва дружина здивовано подивилась на міс Марпл.
— Та зборів ціла купа! — І вона почала перелічувати їх на пальцях.
— Мене влаштує будь-що, — сказала міс Марпл. — Я могла б обійти людей… із записником, якщо ви даєте мені таке повноваження.
— Щось розслідуєте? Розумію… Звичайно ж, я дам вам повноваження. Зберіть пожертвування на добродійні заходи. Гроші дуже потрібні, — розповідала Грізельда, проводжаючи гостю до дверей. — А може, ви скажете мені, що там таке? — уже на прощання спитала вона.
— Потім, люба, — відказала міс Марпл, поспішаючи.
Із записником у руці міс Марпл швидко крокувала за село до перехрестя. Тут вона повернула ліворуч, поминула «Блу Боар» і вийшла до Четсворта, більше відомого як «Новий будинок містера Букера». Завернула у ворота, підійшла до дверей і рішуче постукала. Відчинила молода блондинка на ім'я Діна Лі. Косметики на ній було менше ніж звичайно, але сама дівчина мала якийсь брудний вигляд. Вона була в сірих штанях і яскраво-зеленому джемпері.
— Доброго ранку! — весело привіталася міс Марпл. — Можна до вас на хвилинку? — Розмовляючи, вона ступила в дім, і Діна, захоплена зненацька, не встигла й отямитись. — Дякую, — мовила міс Марпл, привітно всміхаючись і обережно вмощуючись на старовинний бамбуковий стілець. — Досить тепло як на цю пору року, еге ж? — торохтіла міс Марпл, випромінюючи добродушність.
— Так, справді… — відказала міс Лі. Не знаючи, як бути в такій ситуації, вона розпечатала коробку сигарет і запропонувала гості: — Може, закурите?
— Спасибі, я не курю. Я зайшла спитати, чи не змогли б ви щось пожертвувати для нашого добродійного розпродажу наступного тижня?
— Для добродійного розпродажу? — повторила Діна Лі так, ніби проказувала іноземні слова.
— У будинку вікарія, — уточнила міс Марпл. — Наступної середи.
— О! — щелепа в міс Лі відвисла. — Боюся, що не зможу…
— Зовсім нічого? Навіть півкрони? — Міс Марпл показала свого записника.
— О… е-е… Ну гаразд. Стільки, мабуть, зможу. — Дівчині полегшало, і вона закопирсалась у сумочці.
Міс Марпл окинула гострим оком кімнату і відразу ж зауважила:
— Я бачу, у вас немає килимка перед каміном.
Діна Лі озирнулась, потім втупилася в гостю. Вона не могла помітити, що стара леді дуже уважно її вивчає, та, крім легенького роздратування, це не викликало в дівчини ніяких емоцій. Міс Марпл завважила це й сказала:
— Так воно й небезпечно, скажу вам. Жарини, буває, випадають і псують килимок.
«Дивна стара пліткарка», — подумала Діна, але відказала досить приязно, хоч і непевно:
— Колись він тут був. Але я не знаю, де він дівся.
— Певне, такий пухнастий, вовняний? — поцікавилася міс Марпл.
— З овечої шкури, — аж сама дивуючись, пояснила Діна. «От стара шкапа!» Вона дістала півкрони: — Ось, візьміть.
— О, спасибі, люба! — Міс Марпл узяла гроші й розгорнула записника. — Е-е… як мені записати ваше прізвище?
Погляд у Діни відразу став важкий, зневажливий. «Ти ба, носата стара видра! — подумала вона. — То ось чого ти прийшла, шукаєш, де пахне скандалом!» І дівчина чітко, вочевидь задоволене відповіла:
— Міс Діна Лі.
Міс Марпл спокійно глянула на неї і сказала:
— Цей котедж належить містерові Безілу Блейку, так?
— Так, а я — міс Діна Лі! — Голос її пролунав задирливо, голова відкинулася назад, блакитні очі спалахнули.
Міс Марпл подивилася на неї ще спокійніше й промовила:
— Дозвольте дати пораду, хай навіть вона здається вам зухвалою.
— Вона вже здається мені зухвалою. Краще нічого не кажіть.
— І все ж таки, — мовила міс Марпл, — я скажу. Хочу порадити вам, і то неодмінно: перестаньте називати себе в селі своїм дівочим прізвищем.
Діна вирячила на неї очі й спитала:
— Що… що ви маєте на увазі?
— Дуже скоро, — щиро мовила міс Марпл, — вам, певне, знадобиться людське співчуття і добра воля. Вашому чоловікові теж. У старомодній провінції упереджено дивляться на людей, які живуть разом неодружені. Вас обох, либонь, тішить удавати з себе таку парочку й відштовхувати людей, отих «старих зануд», як ви їх називаєте. Але й від старих зануд буває користь.
— Звідки ви знаєте, що ми одружені? — спитала Діна.
— О люба моя! — ухильно відказала міс Марпл і всміхнулася.
— І все ж таки, — наполягала Діна, — як ви дізнались? Ви що… були в Сомерсет-Хаусі[5]?
— У Сомерсет-Хаусі? О ні! Про це не важко було здогадатися. В селі, знаєте, чутки розходяться дуже швидко. Скажімо, про ваші сварки… У молодят таке трапляється частенько. А от коли люди живуть разом неодружені, цього не буває. Коли шлюб незаконний, люди куди обережніші. Їм треба враховувати одне одного і взагалі краще не сваритися. Одружені, я помітила, дістають насолоду від сімейних баталій і, е-е… взаємовигідного примирення. — Вона замовкла, лагідно кліпаючи очима.
— Ну, я… — Діна загнулась і засміялась. Потім сіла й закурила. — Ви просто чудо! — сказала вона. — Але чому ви хочете, щоб ми чесно призналися, хто ми насправді?
Міс Марпл спохмурніла й промовила:
— Бо вашого чоловіка щохвилини можуть заарештувати за вбивство.
19
Якусь мить Діна вражено дивилася на міс Марпл, потім недовірливо спитала:
— Безіла? За вбивство? Ви жартуєте?
— Анітрохи. Ви хіба не читали в газетах?
Діна перевела дух.
— Ви маєте на увазі ту дівчину з готелю «Меджестік»? Ви хочете сказати, що Безіла підозрюють у вбивстві?
— Так.
— Але ж це дурниця!
Знадвору долинуло гудіння автомобіля, грюкнули ворота. Безіл Блейк розчахнув двері й переступив поріг, тримаючи в руках пляшки.
— Джин і вермут. Ти… — почав він і затнувся, перевівши погляд на сувору, випростану гостю.
Задихаючись, Діна заголосила:
— Вона, мабуть, збожеволіла! Каже, що тебе заарештують за вбивство Рубі Кіні.
— О господи! — вихопилось у Безіла Блейка. Пляшки попадали у нього з рук на канапу. Похитуючись, він дістався до крісла і впав у нього. Затуливши обличчя долонями, чоловік усе проказував: — О господи! О господи!
Діна кинулася до нього, вхопила його за плечі:
— Безіле, подивись на мене! Це неправда! Я знаю, це неправда! Я не вірю!
Він обійняв її і промовив:
— Господь з тобою, мила!
— То чому ж вони кажуть… Ти ж її навіть не знав, правда?
— Чого ж, він її знав, — озвалася міс Марпл.
— Заткни рога, стара відьмо! — люто кинув Безіл. — Послухай, Діно, люба моя. Я її майже не знав! Випадково зустрівся з нею раз чи два в готелі «Меджестік». Оце й усе — їй-богу, це все!
— Нічого не розумію, — спантеличено промовила Діна. — Чому ж тоді тебе мають підозрювати?
Безіл застогнав. Він затулив долонями обличчя й сидів, похитуючись уперед і назад.
— Що ви зробили з килимком? — спитала міс Марпл.
— Викинув його на смітник, — машинально відказав Блейк.
Міс Марпл гірко прицмокнула язиком.
— Ви вчинили безглуздо, дуже безглуздо. Добрі підстилки на смітник не викидають. У ній, певне, заплуталися блищики з її сукні?
— Так, я не міг їх повибирати.
— Що ти кажеш? — закричала Діна.
— Спитай її. Вона, здається, знає все.
— Коли хочете, я можу розповісти, як усе було, — промовила міс Марпл. — Містере Блейк, поправите мене, якщо я казатиму не те. Думаю, після гострої сварки з дружиною на вечірці та чималої дози… спиртного, ви приїхали сюди. Я не знаю, о котрій це було.
— Близько другої ночі, — сумно мовив Безіл Блейк. — Я хотів був податися до міста, та, коли виїхав на околицю, передумав. Гадав, що Діна поїде туди вслід за мною. І повернув сюди. У будинку було темно. Я ввійшов, ввімкнув світло й побачив… я побачив… — Йому перехопило в горлі, і він замовк.
Міс Марпл почала розповідати далі:
— Ви побачили, що на підстилці перед каміном лежить дівчина. Дівчина в білій вечірній сукні, задушена. Не знаю, чи ви впізнали її тоді…
Безіл Блейк похитав головою:
— Я не міг на неї дивитись. Я тільки помітив її синє, опухле обличчя. Вона була вже мертва й лежала… отут, у моїй вітальні. — Він затремтів.
— Ви, звісно, були сам не свій, — лагідно промовила міс Марпл. — Ви були п'яні, а нерви у вас слабенькі. Вас, певне, охопила паніка. Ви не знали, як бути…
— Я боявся, що ось-ось з'явиться Діна й побачить мене з мертвою дівчиною, подумає, що це я її вбив. Потім мені прийшла в голову одна ідея. Тоді… Не знаю чому, але вона здалася мені блискучою. Я подумав: а чому б не підкинути дівчину в бібліотеку старому Бентрі? Той старий пихатий тип завжди на все дивиться звисока, зневажливо так, артистично, по-жіночому. «Хай знає, старий бундючний грубіян, — міркував я. — Ох і дурний же він матиме вигляд, коли побачить блондинку на своєму килимку». І, щоб пояснити все до кінця, додав: — Я був трохи п'яний, знаєте. Це було як розвага. Старий Бентрі з мертвою блондинкою!
— Атож, атож, — мовила міс Марпл. — У малого Томмі Бонда теж була така сама ідея. Досить вразливий хлопчик із комплексом неповноцінності. Він казав, що вчителька чіплялася до нього. Посадив у настінний годинник жабу, і та вистрибнула на вчительку. Ви вчинили так само, — провадила міс Марпл. — От тільки труп — куди серйозніша річ, ніж жаба.
Безіл знову застогнав:
— На ранок я прохмелів і збагнув, що накоїв. Мене скував страх. Потім сюди приїхала поліція — ще один віслюк, отой начальник поліції. Я його боявся, а щоб це приховати, повівся з ним грубо.
Діна виглянула у вікно й сказала:
— Під'їхала машина. У ній чоловіки.
— Мабуть, поліція, — кинула міс Марші.
Безіл Блейк устав. Він раптом зробився спокійний і рішучий. Навіть усміхнувся. Потім сказав:
— Отже, мені доведеться за це відповідати, так? Гаразд. Діно, люба, тримайся. Зв'яжися зі старим Сімсом — він адвокат нашої родини. Поїдь до матері й признайся, що ми одружилися. Вона не вкусить. І не хвилюйся, я цього не робив. Все має бути гаразд, розумієш, серце моє?
У двері постукали, і Безіл гукнув:
— Увійдіть!
У дверях з'явився інспектор Слек зі ще одним чоловіком і сказав:
— Містер Безіл Блейк?
— Так.
— Я маю ордер на ваш арешт. Ви звинувачуєтесь у вбивстві Рубі Кіні вночі на двадцяте вересня цього року. Попереджаю: все, що ви казатимете, може бути використане проти вас на суді. А зараз ходімо зі мною, прошу. Ви дістанете можливість зв'язатися зі своїм адвокатом.
Безіл кивнув головою, подивився на Діну, але не торкнувся її, тільки сказав:
— До побачення, Діно!
«Міцненький горішок» — промайнуло в інспектора Слека. Легенько вклонившись, він привітався з міс Марпл і подумав: «А ця стара кицька метка, її не обдуриш! Гарно ж ми прокрутили з килимком! І чоловік з автопарку біля студії допоміг, засвідчив, що молодик пішов з вечірки об одинадцятій, а не о дванадцятій. Не думаю, що його хлопці давали фальшиві свідчення, просто вони були п'яні, а на другий день Блейк їм сказав, що поїхав о дванадцятій ночі, і вони йому повірили. Ну що ж, цей уже попався. Йому пахне Броадмур[6] — він божевільний, його не повісять. Спочатку, мабуть, задушив Рівз, вивіз її за село, пішки повернувся до Дейнмута, взяв свою машину, що стояла десь на бічній алеї, помчав на вечірку, тоді повернувся до Дейнмута, притяг сюди Рубі Кіні, задушив її, підкинув у бібліотеку старого Бентрі, потім гайнув на своїй машині до кар'єру, підпалив чужу машину й приїхав сюди. Божевільний!»
Коли поліцейські з Безілом поїхали, Діна Блейк обернулася до міс Марші і промовила:
— Я не знаю, хто ви така, але ви повинні зрозуміти одне: Безіл цього не робив!
— Я знаю. І знаю, хто це зробив. Але це не так легко довести. Те, що ви щойно сказали, може допомогти. Ви наштовхнули мене на одну ідею… Я ніяк не могла збагнути, який же зв'язок… Отже, що там було?
20
— Я вдома, Артуре! — оголосила, немов королівський указ, місіс Бентрі, коли ввійшла до кабінету. Полковник Бентрі підбіг, палко поцілував дружину.
— Це просто чудово!
Слова його лунали щиро, манери були вишукані, але ніжну дружину, якою довгі роки була місіс Бентрі, не ошукаєш. І вона відразу ж запитала:
— Щось сталося?
— Ні. Нічого. А що таке?
— Ну, не знаю, — непевно мовила місіс Бентрі. — Все якось не так, хіба ні?
Розмовляючи, вона скинула пальто, і полковник Бентрі, обережно підхопивши його, поклав на спинку канапи. Все, як завжди, і водночас якось не так. «Чоловік наче всох, — подумала місіс Бентрі. — Потоншав, ще більше згорбився, під очима мішки, а погляд його не готовий зустрітися з моїм». Удаючи веселого, полковник Бентрі провадив:
— Ну, то як там у Дейнмуті?
— О, це була справжня насолода! Тобі слід було поїхати туди, Артуре.
— Я не міг, люба. У мене дуже багато справ.
— І все ж, гадаю, переміна місця не завадила б. Тобі подобаються Джефферсони?
— Так, звичайно. Бідолаха… Славний чоловік. Все так прикро…
— Що ж ти робив, поки мене не було?
— А нічого, власне. Ходив по фермах. Сам переконався, що Андерсонам таки пора перекривати дах. Старий уже не полагодиш.