— Сигнали?
— Атож. Зелений — усе гаразд, червоний — небезпека!
— Червоний — небезпека! Як цікаво! — вигукнула місіс Еверслі.
Дермот Уест досить безцеремонне відвернувся від неї.
— Звичайно, це лише спосіб якось позначити таке явище. Увага — попереду небезпека! Червоний сигнал! Стережіться!
Трент глянув на нього зацікавлено.
— Ти говориш так, наче маєш досвід, друже.
— Так, маю, тобто мав.
— Розкажи нам.
— Можу навести один приклад. Це сталося зі мною в Месопотамії. Якось увечері, невдовзі після замирення, заходжу я до свого намету, і мене опановує відчуття: небезпека! Стережись! Не маючи найменшого уявлення, що б то могло бути, я обійшов табір, прискіпуючись до всього без причини, вжив усіх необхідних заходів остороги проти нападу вороже настроєних арабів, та коли повернувся до намету, відчуття небезпеки виникло знову, ще сильніше, ніж доти. Небезпека! Тоді я виніс ковдру, закутався в неї і переночував надворі.
— І що було потім?
— Перше, що я побачив наступного ранку, коли зайшов до намету, був пристрій із ножем майже у пів-ярда завдовжки — той ножака пробив ліжко якраз у тому місці, де я мав лежати. Незабаром мені стало відомо, що це налаштував один служник араб, чийого сина розстріляли як шпигуна. Що ви можете сказати про це, дядечку Ейлінггоне? Хіба не яскравий приклад того, що я називаю червоним сигналом?
— Дуже цікава пригода, мій любий Дермоте, — ухилився від відповіді фахівець.
— Але для вас не досить переконлива?
— Справді, не досить. Я не маю сумніву, що тебе, як ти твердиш, охопило передчуття небезпеки. Проте я ставлю під сумнів причину появи цього передчуття. З твоїх слів виходить, ніби воно виникло ззовні, тобто було викликане впливом на твою свідомість якогось зовнішнього джерела. Але сьогодні ми знаємо, що першопричиною майже всіх таких явищ є наша підсвідомість.
— Завжди і скрізь — підсвідомість, — вигукнув Джек Трент. — У наші дні нею можна пояснити що завгодно.
Мов і не помітивши, що його перебили, сер Ейлінгтон провадив:
— Я гадаю, що своєю поведінкою чи поглядом цей араб якось викрив себе, хоча свідомо ти нічого не помітив і не запам'ятав. Але підсвідомість — та, навпаки, ніколи й нічого не забуває. Ми припускаємо також, що людина підсвідоме міркує і робить висновки цілком незалежно від вищого, тобто свідомого бажання. Отже, твоя підсвідомість запідозрила можливість замаху на твоє життя і зуміла пробудити у свідомості захисну реакцію.
— Визнаю: звучить переконливо, — усміхнувся Дермот.
— Але не так цікаво, — закопилила губки місіс Еверслі.
— Можливо також, що підсвідоме ти відчув ненависть до себе з боку того араба, — провадив сер Ейлінгтон. — Те, що раніше називали телепатією, певна річ, існує, хоча умови, за яких вона включається, досі нез'ясовані.
— А ще якісь випадки з вами траплялися? — запитала в Дермота Клер.
— О так! Але більше нічого надзвичайного, і, гадаю, всі вони можуть бути пояснені простим збігом обставин. Одного разу я відмовився від запрошення на дачу лише тому, що засвітився «червоний сигнал». На тому ж таки тижні дача згоріла. До речі, дядечку, а як спрацювала підсвідомість тут?
— Боюсь, що ніяк, — усміхнувся у відповідь сер Ейлінгтон.
— Але ви, звичайно, знайдете цьому пояснення. Говоріть же. Не обов'язково бути надміру делікатним і надто берегти самолюбство близького родича.
— В такому разі, племіннику, я дозволю собі припустити, що ти відмовився від запрошення, бо не мав великої охоти туди їхати, а після пожежі переконав себе, що передчув небезпеку, і тепер беззастережно цьому віриш.
— З вами годі сперечатися, — засміявся Дермот. — Ваше завжди буде зверху.
— Не беріть до серця, містере Уест! — вигукнула Вайолет Еверслі. — Я вірю у ваш червоний сигнал. А після Месопотамії ви його більше не бачили?
— Ні, аж до…
— Що ви сказали?
— Та ні, нічого.
Дермот замовк. Слова, що мало не злетіли з його уст, були: «Ні, аж до сьогоднішнього дня». З'явившись непрохано, вони виражали ще не до кінця усвідомлену думку, але, — він це відчув відразу — так воно було насправді. У темряві мерехтів червоний сигнал. Небезпека! Небезпека поруч!
Але звідки? Яка мислима небезпека може бути тут, у домі його друзів?
Ну, зрештою, своєрідна небезпека існувала. Він поглянув на Клер Трент — на її бліде й ніжне личко, на її золоту голівку на граціозно вигнутій шиї. Але ця небезпека виникла не сьогодні і ніяк не могла бути такою гострою.
Джек Трент — його найближчий товариш. І навіть більше, ніж просто товариш. Джек врятував йому життя у Фландрії і був за це представлений до Хреста Вікторії. Джек — славний хлопець, один з найкращих людей, які є на світі. На свою біду, він покохав Джекову дружину. Він сподівався, що з часом знайде в собі сили здолати це почуття. Боліти так, як тепер, без кінця не могло. Він повинен перестраждати. Саме так — перестраждати. Навряд щоб Клер здогадалася, а якби й здогадалася, у його коханні до неї небезпеки не було. Статуя, прекрасна статуетка із золота, слонової кістки й світло-рожевого коралу… Втіха для королів, а не жива жінка…
Клер… Сама згадка про неї завдавала йому болю. Він повинен із цим зладнати. Жінки подобались йому й раніше. Але зовсім не так. Зовсім не так — і в цьому вся суть. Отже, небезпека не тут. Сердечний біль — так, але не небезпека. Принаймні не та небезпека, про яку остерігає червоний сигнал. То щось зовсім інше.
Він подивився на всіх гостей за столом, і тільки тепер його вразило те, що тут зібралося досить-таки незвичайне товариство. Його дядько, наприклад, рідко обідав не вдома в такому вузькому дружньому колі. Не схоже було також, що Тренти — його близькі знайомі. До сьогоднішнього вечора Дермот і гадки не мав, що він їх узагалі знає. Звичайно, привід був. Після обіду мала прийти досить відома жінка-медіум й провести сеанс. Сер Ейлінгтон начебто цікавився спіритизмом.
Отже, спіритичний сеанс — тільки привід? Якщо так, то в чому справжня причина? Дермотові пригадалося безліч подробиць — дрібниць, раніше не помічених, або, як сказав би дядько, не помічених свідомістю. Великий психіатр кілька разів дивно, дуже дивно, подивився на Клер. Так ніби стежив за нею. Під його пильним поглядом вона бентежилась і не знала, куди подіти руки, що тремтіли від хвилювання. Так, вона хвилювалась, дуже хвилювалась і начебто чогось боялася. Чого саме? Зусиллям волі він примусив себе прислухатися до розмови за столом. Місіс Еверслі. умовила великого лікаря дещо розповісти про свій фах.
— Мої любі дами, — говорив той, — що таке божевілля? Повірте мені, чим більше ми це явище вивчаємо, тим важче нам його так називати. Всі ми певною мірою схильні до самозвеличення. Та коли хтось із нас починає думати, ніби він російський цар, його саджають до божевільні. Але перш ніж дійти до такого, треба подолати довгий шлях. І чи можливо поставити на ньому десь стовпа і сказати: «По цей бік — здоровий глузд, по той — божевілля». Звичайно ж, ні. І якби той, хто страждає на таку манію, тримав язика за зубами, ми, можливо, ніколи б не змогли відрізнити його від нормальної людини. Надзвичайна розсудливість душевнохворого — дуже цікавий феномен.
Сер Ейлінгтон, смакуючи, ковтнув вина і променисте усміхнувся до товариства.
— Я чула, вони дуже хитрі, — озвалася місіс Еверслі. — Це я про божевільних.
— Так воно і є. А бажання приховати свою манію часто призводить до згубних наслідків. Виходячи із засад психоаналізу, ми знаємо: будь-яке пригнічення волі таїть у собі небезпеку. Людина, схильна до нешкідливої ексцентричності, рідко переходить межу. Але чоловік… — він зробив паузу, — або жінка, що здаються цілком нормальними, насправді можуть бути джерелом великої небезпеки для суспільства.
Лікар непомітно глянув через стіл на Клер і знову ковтнув вина. Дермота опанував моторошний страх. Невже те, про що він подумав, правда? Неможливо, але…
— І все через пригнічення власного «я», — зітхнула місіс Еверслі. — Тепер я бачу, що завжди слід цілком проявляти свою індивідуальність. Інакше — страшна небезпека.
— Люба місіс Еверслі, — заперечив лікар, — ви неправильно мене зрозуміли. — Причина хвороби у фізичному стані мозку і часто залежить від якогось зовнішнього фактору — від удару долі, наприклад. А іноді, на жаль, така хвороба переходить у спадок.
— Спадковість — це просто жах, — зітхнула жінка. — Сухоти і таке інше.
— Сухоти — хвороба не спадкова, — відказав сер Ейлінгтон.
— Ні? А я завжди думала, що спадкова. А божевілля? Як жахливо! А ще що?
— Подагра, — відповів сер Ейлінгтон, усміхнувшись. — І дальтонізм. Тут ми зустрічаємося з вельми цікавим явищем. Дальтонізм передається від чоловіка до чоловіка, але в жінок він прихований. Якщо серед чоловіків дальтоніків багато, то жінка може стати дальтоніком лише тоді, коли був прихований дальтонізм у матері і батько її був дальтоніком — досить незвичайне явище. Це те, що називають обмеженою статевою спадковістю.
— Як цікаво! Але з божевіллям зовсім не так, правда ж?
— Божевілля передається однаково, як чоловікам, так і жінкам, — серйозно сказав лікар.
Клер раптом підвелася, відштовхнувши стілець так різко, що він перекинувся й упав на підлогу. Вона була дуже бліда, пальці її помітно тремтіли.
— Може… може, пора кінчати цю розмову? Через кілька хвилин прийде місіс Томпсон.
— Ще келих портвейну — і я до ваших послуг, — уклонився сер Ейлінгтон. — Адже я прийшов сюди тільки заради того, щоб подивитися виставу чарівної місіс Томпсон.
Клер подякувала млявою усмішкою і, поклавши руку на плече місіс Еверслі, вийшла з кімнати.
— Боюся, що я забалакався на суто професійні теми, — знову озвався лікар, сідаючи на своє місце. — Вибачте, любий друже.
— Ет, пусте, — неуважно відповів Трент.
Він здавався стомленим і заклопотаним. Уперше Дермот відчув себе чужим у товаристві свого друга. «Між ними існує таємниця, якої не має права знати навіть найближчий товариш», — подумав він. І все-таки це неймовірно. Які в нього підстави так думати? Ніяких, крім кількох поглядів та хвилювання жінки. Вони посиділи ще деякий час, попиваючи вино, потім перейшли до вітальні. Не встигли вони туди увійти, як лакей доповів, що прибула місіс Томпсон. То була повна, середнього віку жінка з гучним, досить грубим голосом, без смаку вдягнена в темно-червоний оксамит.
— Здається, я не запізнилася, місіс Трент? — сказала вона жваво. — Ви запрошували мене на дев'яту, правда ж?
— Ви саме вчасно, місіс Томпсон, — відповіла Клер своїм приємним, трохи глухуватим голосом. — А це наше невелике товариство.
Всупереч звичаю на цьому знайомство закінчилося. Медіум обвела всіх гострим, пронизливим поглядом.
— Сподіваюся, все буде добре. Не можу висловити, як мені не по собі, коли я, так би мовити, виявляюся нездатна задовольнити публіку. Це мене просто доводить до божевілля. Гадаю, Шіромако, мій дух із Японії, зможе дістатися сюди сьогодні без перешкод. Я почуваю себе не зовсім гаразд і навіть відмовилася від грінок із сиром, хоча й люблю їх до нестями.
Слухаючи її, Дермот відчув напівцікавість, напівогиду. Все так банально! А чи не поквапне він судить? Зрештою, все має природне пояснення. Сили, що їх викликають медіуми, — природні, хоч і не до кінця зрозумілі. Якщо хірург може мати розлад шлунка перед складною операцією, то чому не може місіс Томпсон?
Стільці поставили колом, лампи — так, щоб їх зручно було підняти чи опустити. Дермот звернув увагу на те, що не було ніякої попередньої підготовки, а також ніхто не запитував, чи задоволений сер Ейлінгтон умовами сеансу. Ні, вся ця витівка із сеансом місіс Томпсон — тільки ширма. Сер Ейлінгтон прийшов сюди зовсім з іншою метою. Дермот згадав, що мати Клер померла за кордоном. З її смертю була пов'язана якась таємниця… Щось там згадували про спадковість…
Зусиллям волі він примусив себе повернутися до дійсності.
Коли присутні посідали, було погашено всі лампи, крім однієї, маленької, що стояла на окремому столику, затінена червоним абажуром. Спочатку чути було лише тихе рівне дихання медіума. Поступово воно ставало виразнішим і гучнішим. Раптом десь у кінці кімнати пролунав звук удару. Від несподіванки Дермот підхопився з місця. Звук повторився у протилежному кінці кімнати, а потім пролунало справжнє крещендо таких звуків. Коли вони стихли, в кімнаті вибухнув нещирий сміх, а тоді в тиші заговорив високий, гучний голос, зовсім не схожий на голос місіс Томпсон.
— Я тут, дами й панове, — сказав голос. — Та-а-к, я тут. Маєте до мене запитання?
— Ви хто? Шіромако?
— Та-а-к, я Шіромако. Я давно тут. Я працюю. Я дуже щасливий.
Далі йшли подробиці з життя Шіромако. Все було надто заяложене й нецікаве. Дермот чув таке уже не вперше. Усі, мовляв, задоволені й дуже щасливі. Звістки надходили від родичів, описаних настільки невиразно, що могли бути чиїми завгодно родичами. Літня дама, мати одного з присутніх, деякий час висловлювала прописні істини таким тоном, ніби вони щойно народилися внаслідок її роздумів.
— А зараз ще одна звістка, — оголосив Шіромако, — дуже важлива для одного із джентльменів.
Настала пауза, після якої озвався новий голос, попередивши свої слова демонічним сміхом.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Краще не йдіть додому! Послухайте моєї поради!
— До кого ви звертаєтеся? — запитав Трент.
— До одного з вас трьох. На його місці я не пішов би додому. Небезпека! Кров! Не дуже багато, але цілком досить. Не йдіть додому! — Голос став затихати. — Не йді-і-і-ть до-до-о-му!
Голос замовк. Дермот відчував, як стугонить його кров. Він був певний, що пересторога стосується його. У всякому разі, якась небезпека існує. Почулося тяжке зітхання, потім стогін. Медіум поверталася в себе. Увімкнули світло. Вона сиділа випростана, очі в неї трохи блищали.
— Сподіваюся, з вами все гаразд?
— Усе було дуже добре, спасибі вам, місіс Томпсон.
— Тобто, спасибі Шіромако?
— Авжеж, і всім іншим.
Місіс Томпсон позіхнула.
— Я смертельно втомилася і геть виснажена, але чесно заслужила вашу похвалу і задоволена, що все минуло добре. Я трохи боялася, щоб, бува, не сталося чогось непередбаченого. В цій кімнаті якась тривожна атмосфера. — Вона глянула через своє плече, через друге, занепокоєно знизала ними і повела далі: — Мені це не подобається. Серед вас не було недавно раптової смерті?
— Серед нас? Кого ви маєте на увазі?
— Ну, серед ваших близьких родичів або друзів. Ні? От і гаразд. Якби я не боялася видатись мелодраматичною, то сказала б, що сьогодні тут витає смерть. Ну, та це лише моя фантазія. До побачення, місіс Трент. Я рада, що ви задоволені.
Місіс Томпсон, у своєму темно-червоному оксамиті, вийшла.
— Сподіваюся, вам було цікаво, сер Ейлінгтон? — тихо спитала Клер.
— Надзвичайно цікавий вечір, люба господине. Щиро дякую за цю виставу. Дозвольте побажати вам на добраніч. А ви всі, здається, їдете на танцювальний вечір?
— Може, й ви поїдете з нами?
— Ні, ні. Я взяв собі за правило вкладатися в ліжко до пів на дванадцяту. До побачення. До побачення, місіс Еверслі. Ага, Дермоте! Я дуже хотів би поговорити з тобою. Може, поїдемо разом? А потім ти приєднаєшся до інших у «Графтоні».
— Звичайно, дядечку. Отже, зустрінемося там, Джеку.
Під час недовгої дороги до Харлі-стріт дядько й племінник майже не розмовляли. Сер Ейлінгтон лише вибачався за те, що потяг Дермота з собою і запевнив, що забере в нього лише кілька хвилин, а коли вони приїхали, запитав:
— Хай машина почекає на тебе, хлопче?
— О, не турбуйтеся, дядечку, я візьму таксі.
— Дуже добре. Я не люблю затримувати Чарлсона надовше, ніж це конче потрібно. До побачення, Чарлсоне. Куди, в біса, я подів свій ключ?
Машина від'їхала, а сер Ейлінгтон усе ще стояв на ґанку, марно обмацуючи свої кишені.
— Мабуть, залишив у другому пальті, — сказав він нарешті. — Подзвони, будь ласка. Я певен, Джонсон ще не спить.
Незворушний Джонсон справді відчинив двері менш як за хвилину.
— Я десь загубив свого ключа, Джонсоне, — сказав сер Ейлінгтон. — Принеси, будь ласка, до бібліотеки дві склянки віскі з содовою.