Що ж міг запримітити цей кондор? Чи не труп Роберта Гранта?
- Хтозна! - повторював Гленарван, невідривно стежачи очима за хижаком.
Велетенський птах надлітав ближче і ближче, то кружляючи, то падаючи прямовисно униз, мов неживе тіло, кинуте в повітря. Та ось він почав окреслювати широкі кола на висоті приблизно сто туазів над землею. Тепер кондора було чудово видно. Його могутні крила сягали завширшки понад п’ятнадцять футів, він плавно линув у просторі, ледь змахуючи ними, бо великим птахам властива у льоті спокійна велич, в той час як дрібні комашки, щоб утриматися в повітрі, тріпотять крильцями безперестанку.
Майор і Вільсон схопили карабіни. Гленарван жестом їх зупинив. Кондор спускався нижче, і вже видно було, що він націлився на невеличке неприступне плато, котре приліпилось на узгір’ї десь за чверть милі. Птах кружляв з головокрутною швидкістю, то випускаючи, то знову ховаючи страхітливі пазури, струшуючи коли-не-коли своїм хрящуватим гребенем.
- Це там! Там! - крикнув Гленарван.
Раптом блискавкою майнула йому в голові страшна здогадка.
- Що, коли Роберт іще живий! - вигукнув Гленарван і скрикнув, жахнувшись: - Стріляйте, друзі! Стріляйте!
Та було вже пізно. Кондор зник за стрімчастими виступами скелі. Збігла секунда, що здалася довгою, як віч-ніеть. Птах показався знову, літ його тепер уповільнився - він очевидно обважнів. Розітнувся зойк жаху: в пазурах кондора гойдалось недвижне тіло, тіло Роберта Гранта. Вчепившись в одежу хлопчика, хижак ширяв у повітрі на висоті близько ста п’ятдесяти футів. Він запримітив мандрівників і, намагаючись якнайшвидше відлетіти зі своєю важкою здобиччю, розтинав повітря дужими помахами крил.
- О! - крикнув Гленарван. - Хай краще тіло Роберта розіб’ється об ці скелі, ніж...
Він не закінчив і, схопивши Вільсонів карабін, силкувався навести його на кондора. Але руки йому тремтіли, зір затьмарився, він ніяк не міг націлитися.
- Полишіть це мені, - мовив майор.
І, нерухомий, спокійний, націлився певною рукою в кондора, що був уже футів за триста од нього.
Але не встиг він іще звести курок, як зненацька з глибини долини пролунав постріл. Білий димок знявся між двома базальтовими кручами, і кондор, якому куля влучила в голову, почав, кружляючи, поволі падати; широченні розгорнуті крила підтримували його, немов парашут. Не випускаючи своєї здобичі, він помалу осів на землю кроків за десять від крутого берега струмка.
- Наш! Він наш! - вигукнув Гленарван і, не дошукуючись, відкіля долинув рятівний постріл, кинувся до кондора.
Його друзі побігли вслід. Коли вони наблизились, птах уже був мертвий, а під його широкими крилами було сховане Робертове тіло.
Гленарван метнувся до хлопчика, видер його з міцних пазурів кондора, поклав на траві й припав вухом до грудей.
Ніколи ще з уст людини не зривався такий одчайдушний радісний крик, який вихопився у Гленарвана:
- Він живий! Він ще живий!
З Роберта миттю зняли одіж, побризкали обличчя свіжою водою. Хлопчик заворушився, розплющив очі, глянув навкруг себе й прошепотів:
- О, це ви, сер... батьку мій!
Гленарван не міг відповісти; задихаючись від хвилювання, він упав навколішки біля чудом врятованої дитиня й заплакав щасливими слізьми.
Патагонець хитнув зверху вниз головою - рух, що в усіх народів означає ствердження.
- Гаразд, - мовив майор, - тепер справа за нашим другом Паганелем. Щаслива думка спала йому - вивчати іспанську мову!
Покликали Паганеля. Він зараз же підбіг і привітався до патагонця з чисто французькою люб’язністю, тонкощів якої той, вочевидь, не добрав. Географу розповіли, як стоїть справа.
- Чудово, - сказав учений і, широко розкриваючи рота, щоб чіткіше вимовляти, звернувся до патагонця:
- Vos sois lu homen de bem[35].
Той напружено прислухався, але нічого не відповів.
- Він не розуміє, - скакав Паганель.
- Може, ви невірно вимовляєте? - висловив гадку майор.
- Можливо. Ох, ця мені бісова вимова!
І Паганель знову проказав ті самі люб’язні слова. Жодних наслідків.
- Змінимо фразу, - вирішив Паганель і, поволі вимовляючи слова, проказав: - Sem duvida, um Patagao?[36]
Патагонець як води в рот набрав.
- Dizeime![37]
Патагонець стояв, ані пари з вуст.
- Vos compriendeis?![38] - крикнув Паганель щосили, мало не пошкодивши собі голосники.
Було цілком ясно, що індіянин нічого не розумів, бо, нарешті, він відповів іспанською мовою:
- No comprenda[39].
Тепер настала черга Паганеля дивуватися, і він, видимо роздратований, швидким рухом опустив окуляри з лоба на очі.
- Хай мене повісять, - мовив він, - коли я розумію хоч слово цією диявольською говіркою! Це по-арауканському, я певен.
- Та ні, - сказав Гленарван, - цей чоловік, безперечно, відповів по-іспанському.
І, повернувшись до патагонця, він знову спитав його:
- Espanol?
- Si, si[40], - відповів тубілець.
Паганель аж сторопів з подиву. Майор і Гленарван нишком перезирнулися.
- Чи не могло так трапитися, мій учений друже, - сказав майор, і ледь помітна посмішка заграла на його вустах, - що ви допустились помилки й стали жертвою тієї неуважності, що, мені здається, з вами нерозлучна?
- Що? Що таке? - нашорошився географ.
- Бачте, цілком очевидно, патагонець говорить по-іспанському...
- Він?
- Так, він! Отож, чи не вивчали ви, бува, якоїсь іншої мови, гадаючи...
Мак-Наббс не закінчив. Паганель перервав його голосним вигуком, обурено знизавши плечима.
- Ви надто багато собі дозволяєте, майоре, - мовив Паганель крижаним тоном.
- То чому ж ви його не розумієте? - спитав майор.
- Я не розумію, бо цей іспанець говорить поганою іспанською мовою, - географ починав нетерпеливитися.
- Цебто його мова погана тому, що ви її не розумієте? - майор не втрачав спокою.
- Мак-Наббсе, - втрутився до розмови Гленарван, - ваше припущення неймовірне. Хоч який неуважний наш друг Паганель, але ж не можна повірити, щоб він замість одної мови вивчив іншу!
- Коли так, то ви, дорогий Едварде, або краще ви, шановний Паганелю, поясніть мені нарешті, що це воно за чудаеія.
- Я нічого не хочу пояснювати, - відповів Паганель, - я встановлюю факти. Ось по цій книжці я щодня вправлявся з іспанської мови. Погляньте на неї, майоре, і ви побачите - я не маю наміру замилювати вам очі.
Паганель почав поспіхом шукати по своїх незліченних кишенях і, видобувши згодом вельми пошарпаний томик, з переможним виглядом простяг його майорові. Той узяв книжку й оглянув її.
- Що ж це за твір? - спитав він.
- “Луїзіада”, - відповів Паганель, - чудова епічна поема, котра...
- “Луїзіада”! - вигукнув Гленарван.
- Так, мій друже, не більше й не менше як “Луїзіада” великого Камоенса.
- Камоенса! - вигукнув Гленарван. - Але ж, мій бідолашний друже, Камоенс - португалець! То ж ви шість тижнів вивчаєте португальську мову!
- Камоенс! Португальська... “Луїзіада”... - тільки й міг пробелькотіти Паганель.
В очах йому потемніло, а в вухах залунав гомеричний сміх товаришів, що його тісно оточили.
Патагонець й оком не змигнув. Він спокійно очікував пояснення цієї незрозумілої йому пригоди.
- Ох, я безголовий, ох, я божевільний! - вигукнув нарешті Паганель. - Отаке сталося зі мною? І це не вигадка заради жарту! Це я, я утнув таку штуку! Та це ж вавілонська мішанина мов! Ох, друзі мої, друзі мої! Їхати до Індії й опинитися в Чілі, студіювати іспанську мову, а вивчити португальську! Це вже занадто! Якщо так триватиме й далі, то одного дня, замість викинути у вікно свою сигару, я вистрибну туди сам!
Слухаючи, як картає себе Паганель, і дивлячись, як він сприймає свою кумедну невдачу, не можна було втриматися од сміху. А втім, він перший подав цьому приклад.
- Смійтеся, друзі! - повторював він. - Смійтеся від щирого серця! Ви ще не попосміялись з мене так, як я сам із себе сміюся!
І він так гучно зареготав, як, мабуть, не реготався жодний учений в усьому світі.
- А тим часом ми таки не маємо тлумача, - мовив майор.
- О, не бідкайтесь, - відповів Паганель, - португальська й іспанська мови такі схожі між собою, що я їх навіть поплутав. Але їхня подібність допоможе мені швидко виправити свою помилку, й незабаром я подякую цьому славному патагонцеві тою мовою, котрою він так добре розмовляє.
Так і сталося. Невдовзі Паганель спромігся перекинутись кількома словами з патагонцем; він навіть дізнався, що того звуть Талькав. Арауканською мовою це означає “громобій”. Таке ім’я йому дали, безперечно, за вмілість і спритність у поводженні з вогнепальною зброєю.
Але надто зрадів Гленарван, коли виявилося, що патагонець з фаху провідник і може провести їх через пампу. Ця зустріч видалась такою чудесною, що всі одразу пойняли віри в щасливе завершення подорожі, і ні в кого вже не залишалось сумніву - капітана Гранта буде врятовано.
Тим часом мандрівники разом із патагонцем повернулись до Роберта. Хлопчик простяг руки до індіянина, і той, не зронивши ані слова, поклав йому на голову руку. Він оглянув хлопця, помацав забиті місця. Потому, лагідно всміхаючись, подався до річки і зірвав на березі кілька пучків дикої селери. Талькав натер нею тіло хлопчика, і від цього обережного розтирання йому прибуло сили. Певно, по кількох годинах відпочинку малий зовсім одужає.
Отож ухвалили, що стоятимуть тут табором цілий день і ніч. До того ж треба було розв’язати два важливих питання: придбати харчів і транспортні засоби. На щастя, з ними тепер був Талькав. Цей провідник, може, най-мудріший поміж усіх тутешніх бакеанос, призвичаєний супроводжувати мандрівників уздовж патагонських кордонів, узявся забезпечити Гленарванів загін усім, в чому той мав потребу.
Він запропонував піти вкупі з ним милі на чотири відсіль, до “тольдерії” - індіанського села, де можна було знайти провіант і мулів. Цю пропозицію зроблено частково на мигах, частково за допомогою іспанських слів, котрі Паганель так-сяк зрозумів. Всі пристали на це, і невдовзі Гленарван та Паганель, попрощавшись із товаришами, подалися берегом річки проти води в супроводі патагонця.
Півтори години вони йшли добрим сягнистим кроком, силкуючись не відставати од велетня Талькава. Місцевість була напрочуд гарна й родюча. Розкішні пасовища могли б, здавалось, легко прогодувати череду в сто тисяч голів. Широкі ставки, з’єднані між собою звивистими рукавцями річок, несли живодайну вологу цим буйнозеленим степам. Чорноголові лебеді привільно хлюпотались на воді, сперечаючись за свої володіння з силою струсів, що гасали у льяносах. Птаство було яскраво-барвисте, дуже гомінливе й иа диво різноманітне. “Ізакас” - попелясті у білі пасмужки зграбні горлички й жовті “кардинали” пишнілися на гіллі, неначе живі квіти. Мандрівні голуби повільно линули в повітрі, а розмаїті горобці - “чінголос”, “ільчуерос”, “монхітас” - голосно цвірінькаючи, весело й безтурботно вганяли одні за одними.
Жак Паганель ішов замилуваний, і захоплені вигуки раз у раз зривалися йому з уст, на превеликий подив патагонця, котрий вважав за цілком природне, що птахи літають у повітрі, лебеді плавають по ставках, а трава росте на луках. Ученому не довелось ані шкодувати, що він пішов з Гленарваном, ані скаржитись на тривалу прогулянку. Йому здавалось, наче він тільки-но вирушив у дорогу, а вже показалося індіянське селище.
Тольдерія лежала в глибині долини, затиснутої між відногами Андів. Тут, в укритих гіллям куренях, жило із тридцятеро тубільців-кочовиків, що попасали на луках численні отари баранів, також коней, биків і корів. Вони переганяли худобу з одного пасовиська на інше, й чотириногі прибульці скрізь мали їжі досхочу.
Андо-перуанці, гібриди трьох племен - арауканів, пуельче й аукасів, - огрядні, невисокі на зріст. Вони мають смагляво-оливкову шкіру, низьке чоло, топкі губи, випнуті щелепи, байдужий вираз округленого, наче жіночого обличчя. Антрополог не знайшов би в них рис, властивих представникам чистої раси. Ці індіяни не являли собою нічого цікавого, але Гленарванові потрібні були не вони, а їхня худоба. Вони мали биків і коней - та й по всьому.
Талькав узявся владнати комерційний бік справи, й угоди було швидко досягнуто. За сімох невеличких аргентинських коників разом із збруєю, сто фунтів сушеного м’яса, кілька мірок рису й шкіряних бурдюків на воду індіяни, за браком вина й рому, що їх вони цінують над усе, погодились узяти двадцять унцій золота, - мабуть, добре знаючи, чого воно варте. Гленарван хотів купити коня й патагонцеві, але той дав на здогад, що в цьому немає потреби.
Відтак Гленарван попрощався із своїми “постачальниками”, як висловився Паганель, і менше ніж за півгодини вони повернулися до табору. Їх зустріли захопленими вигуками, які стосувались, кажучи по щирості, насамперед до харчів і коней. Усі зі смаком попоїли. Підживився і Роберт. Він був уже сливе здоровий.
Потім до самого вечора відпочивали. Говорили потроху про все: про своїх милих відсутніх супутниць, про “Дункан”, його капітана Джона Манглса і славну команду, про Гаррі Гранта, що, може, був десь недалеко.