Наступного дня герцог з герцогинею вирушили до Руана, де їх зустріла святкова юрба.
А королева повернулася до Санліса. Король чекав на неї в жіночому покої у товаристві Олів’є Арльського; той співав, розважаючи свого володаря.
— Залиш нас самих, будь ласка, — сказала хлопцеві королева.
Олів’є вклонився й разом із придворними дамами вийшов.
— Ваша величносте, мої молитви не були марні: я вагітна.
Насуплене Генріхове обличчя враз проясніло.
— Ви цього певні, люба дружино?
— Так, монсеньйоре. Через кілька місяців я подарую вам сина.
— Слава Богу, люба моя! Він поцілував її в чоло й вийшов, вигукуючи:
— Королева вагітна! Королева вагітна!
Матільда, попри свою тендітну зовнішність, була жінка досить міцна й витривала. Вона й мала бути такою, щоб витримувати часті збудження Вільгельма, який досі зазнав тільки грубих і похапливих обіймів із фалезькими пастушками та феканськими збирачками мушель. Невдовзі після одруження Матільда вже діставала втіху в коханні скоріше, ніж її чоловік.
Через тиждень після весілля Вільгельм оголосив про свій намір прогнати з Донфронського та Алансонського замків охорону графа Анжуйського Жоффруа Мартеля. Герцог потай зібрав п'ять десятків рицарів і, не гаючись, кинувся штурмувати Донфрон. Та гарнізон міста Анже, столиці графства Анжу, попереджений нормандським бароном, що зрадив герцога, зробив вилазку й оточив Вільгельма. Його загін бився хоробро, з тією ненавистю, що її розпалює зрада, й загнав ворога назад до замку. Герцог наказав спорудити чотири вежі й укріпити їх земляними валами та ровами. В селі біля замку він розкинув табір, куди до нього приїхала Матільда.
Облога тривала багато місяців, і вони були для молодої герцогині найщасливішими в її житті. Вільгельм зробив зі свого табору столицю герцогства, постійне місце проживання, своє, а також своїх рицарів та їхніх родин. Діти з дерев’яними шаблями в руках бігали одне за одним у багнюці між шкіряними шатрами, граючись у війну; зброєносці обслуговували своїх володарів, конюхи доглядали за кіньми, жінки вишивали або пряли. Коли Матільда не їхала з чоловіком на полювання чи в гості до сусідніх замків, то, бувши здібною вишивальницею, із задоволенням показувала придворним дамам та служницям мережива, робити які навчилася в найкращих фландрійських прядильниць і мереживниць. Надворі було холодно, ішов дощ. Жінки цілими тижнями не виходили з шатер, тож багато вельмож отримали вишиті золотом туніки й прапори своїх кольорів, щоб могли впізнавати один одного в бою.
Через три місяці після весілля Матільда теж із гордістю оголосила, що й вона завагітніла. Ця звістка переповнила Вільгельма радістю. Він наказав відправити подячні служби Божі в усіх церквах Нормандії, вбачаючи в майбутньому народженні дитини благословення Богом його одруження й незгоду з папською забороною.
Бажаючи покласти край облозі й зберегти життя своїм людям, герцог Нормандський доручив двом рицарям, Роже де Монтгомері та Вільгельму Фіц-Осберну, переказати графові Анжуйському, що він задля вирішення долі Донфрона викликає його на турнір. Жоффруа Мартель відповів, що приймає виклик. Але вдосвіта наступного дня на бій він не прийшов. Вільгельм чекав його марно. Граф Анжуйський вирушив уночі захищати свої землі водночас від короля Франції і від грабіжників на чолі з Неелем Сен-Соверським. Вільгельм, доручивши одному зі своїх воєначальників тримати облогу далі, подався ввечері на Алансон, сподіваючись на світанку захопити зненацька його мешканців. Але гарнізон, попереджений ще одним зрадником, замкнув брами фортеці, що викликало в герцога страшенний гнів.
У замку жили веселі й зухвалі люди, які всіляко глумилися з герцога та його вояків. Щоб показати свою зневагу до Байстрюка, командири гарнізону наказали натягти на дерев'яну фортечну огорожу шкури щойно забитих тварин і так уберегти її від вогню з боку нападників. Під крики «Шкура, шкура чинбаря!», що було образливим натяком на ремесло його діда по матері, Вільгельм, очманівши від люті, кинувся штурмувати фортецю.
Через кілька днів крикуни заплатили за своє зухвальство вельми дорого. Переможець розправився з ними жахливо: він спалив гарнізон і полонив тридцять двох чоловік — рицарів, міщан і ремісників. Вільгельм наказав повідрубувати їм ноги й руки на очах у тих, хто ще чинив опір, а потім понівечених людей, мертвих і ще живих, викинули на дорогу. Побачивши це, останні воїни капітулювали. Ця жорстокість не була властива Вільгельмові. Безперечно, він хотів примусити Алансон заплатити за всі минулі зради, за всі образи, яких зазнала його мати й він сам у дитинстві. І хоч васали урочисто визнали Байстрюка своїм сувереном, хоч король Франції на час відсутності батька Вільгельма сам згодився бути його опікуном, королівська родина ніяк не могла змиритися з тим, що герцогство Нормандія опинилося в руках чинбаревого онука.
Залишивши частину свого загону в підкореному місті, герцог повернувся до Донфрона, який капітулював навесні.
Зміцнюючи свої позиції, Вільгельм, — дарма що йому не раз намагався перешкодити вельможа Майєннський, — спорудив на місці злиття річок Майєнн та Варенн замок Амбрієр.
Герцог відіслав Матільду у Фалез до своєї матері, дозволивши їй заїхати по дорозі до королеви Франції, яка невдовзі мала родити.
Герцогиня Нормандська застала подругу глибоко засмученою: Анна щойно дізналася про смерть її матері Індігерди та брата Володимира. На другий день після одруження своєї дочки з французьким королем дочка короля Швеції зі згоди чоловіка Ярослава вирушила до жіночого монастиря в Новгороді, щоб бути ближче до свого улюбленого сина. Але недуга не дозволила їй довго втішатися цим щастям. Вона померла незабаром після приїзду до Новгорода. Дуже скоро в тій самій могилі біля неї спочив і Володимир. Матір і сина поховали в Софійському соборі у Новгороді.
Зустріч із Матільдою трохи погамувала Аннине горе, а коли королева дізналася, що подруга теж при надії, то сповнилася щастям.
— Наші сини будуть братами!
— Цього ми з Вільгельмом хочемо найдужче. Ти назвеш сина ім'ям його діда, короля Роберта?
— Ні, мій чоловік згодився дати йому ім’я мого славетного предка Філіппа, царя Македонії.
— Філіпп… Це не ім'я для франкського короля.
— Дарма. А як назвеш свого сина ти?
— Робертом, ім'ям Вільгельмового батька.
Королева народила на кілька тижнів раніше, ніж мала народити, повненького хлопчика, якого назвали на честь батька Александра Великого Філіппом.
Розділ чотирнадцятий
СПАДКОЄМЕЦЬ
— Дружино моя, я дякую вам за великий подарунок, який ви мені зробили! — сказав король Генріх, беручи новонародженого сина з рук Олени, яка не дозволила приймати пологи в королеви нікому іншому. — Сестро моя, друзі мої, погляньте на майбутнього короля Франції! Правда ж, цей молодець добре збудований? Мені здається, його живчик забезпечить продовження нашого роду. Що ви на це скажете, Бодуене?
— Генріху, він схожий на всіх маленьких чоловічків при доброму здоров'ї.
— Ви жартуєте! Він набагато міцніший…
Бодуен зайшовся сміхом.
— Ваша величносте, ви маєте цілковиту рацію.
— Брате, поверніть немовля годувальниці, бо він застудиться, — промовила графиня Фландрійська.
— Ой дядечку, дайте його мені! — попросила Матільда. — Який же він маленький!
— Маленький! — вигукнув Генріх. — Мій синок маленький?! Гадаєш, твій буде теж такий самий гарний?
Матільда і її мати квапливо перехрестилися.
Розсунулася завіса, що відділяла кімнату від зали, і ввійшов, скидаючи шолома, чоловік — весь у багнюці, від нього відгонило стайнею й потом.
— Де він? Мені сказали, що в нас народився король. Я хочу негайно ж виявити йому своє шанування.
— Графе Валуа, вам слід було б спершу піти до парильні, а вже тоді з’являтися перед королем і королевою. Він вас тхне гірше, ніж від цапа! — сердито вигукнула Адель Фландрійська.
— Графине, я так нетерпеливився, що не подумав про свій туалет. Тож прошу вибачити мені за цей мій поспіх.
— Щодо мене, — мовив король, — то я залюбки вибачаю вам, бо це обіцяє в майбутньому добрі взаємини між двома нашими дворами.
— Дякую вам, королю, — сказав Рауль де Крепі і якось безцеремонно вклонився.
Але Генріх удав, що цього не помітив. Навпаки, він узяв з рук Матільди новонародженого й простяг його графові.
— Візьміть, ось мій син.
Боуден і Адель теж потяглися до немовляти. Чи король не з'їхав з глузду, дозволивши такій людині, як граф Валуа, тримати на руках спадкоємця корони? Хіба ж не ходили чутки, що він не мав собі рівних, коли брався отруювати тих, хто йому заважав?
— Гарний хлопчина, викапана мама! Як його звати?
— Філіпп.
— Філіпп? Цього ім'я у нас іще не було. Але чом би й ні?.. Дай, Боже, тобі довге життя, Філіппе!
— Амінь! — озвалися всі хором.
Підійшла Олена, взяла дитину й зникла за завісою.
— Чи можу я привітати королеву, висловити їй свої побажання й запевнити її у своїй відданості?
— Пізніше, королева нездужає,— відповіла графиня.
— Сестро моя, королева мужня й міцна жінка, клятва у вірності такого чоловіка, як граф Валуа, буде для неї приємною. Ходімо, я сам проведу вас до її ліжка.
І король підняв важкі штори, що відокремлювали ліжко від решти кімнати.
Анна лежала на кількох подушках із заплющеними очима, дуже бліда, під очима видніли сині кола, коси розкуйовджені, з-під хутряного покривала визирали голі плечі.
Господи милосердний, навіть через кілька годин після пологів ця жінка така гарна! На її такій білій шкірі найменший доторк залишив би слід! Подумавши про це, Рауль де Крепі відчув, як його поймає хіть. Хай він попаде до пекла, але цією жінкою заволодіє неодмінно. Байдуже, скільки часу для цього буде потрібно, він зачекає, але він присягає перед святою матір’ю Божою, що Анна буде його! Господь зглянеться над ним: задля неї він ладен піти на вбивство і навіть на ще гірше…
Анна здригнулася. Раптом їй стало холодно; вона невиразно відчула небезпеку. Не розплющуючи очей, підтягла покривало до підборіддя.
— Олено! — прошепотіла вона.
Олена підійшла, прошепотіла до Анни кілька слів рідною мовою, погладила їй коси.
Граф Валуа віддав би одне зі своїх міст Перонн, аби тільки доторкнутися до цих палахких кіс. Він докладав чимало зусиль, щоб не відштовхнути цю опасисту жінку, яка ні на крок не відходила від своєї володарки й не спускала з нього очей, коли він приходив у двір провідати короля. Двічі граф намагався підкупити її, щоб вона залишила його віч-на-віч із королевою, і обидва рази вона, не приховуючи свого презирства до нього, відмовляла йому. Тільки ця жінка, думав він, та ще, може, граф і графиня Фландрійські здогадувались, який шалений потяг він відчував до королеви. Навіть Байстрюк, який відверто оголосив себе її вірним рицарем, нічого не помітив. Що ж до чоловіка, то досить підіслати йому одного-двох гарненьких, мов незаймані дівчата, слуг, і він ні про що не здогадається.
Молода породілля повільно підвела повіки.
У неї вп’ялися чиїсь вогненні, наче в хижого звіра, очі; що більше Анна намагалася уникнути їхнього погляду, то дужче відчувала, як вони притягують її до себе. І хоч скільки вона докладала зусиль, а проте не могла ні поворухнутись, ні заговорити. В її голові перемішались уривки думок: що вона робить у цьому полоні?.. Брати мої, прийдіть мені на допомогу… Батьку мій, не лишай мене з цим чоловіком саму… А що робить мій чоловік?.. А герцог Вільгельм, мій вірний рицар?.. Господи, забери від мене цього нелюда!.. Зайчику!.. Пилипе!..
— Пилипе!.. Філіппе!..
Розгублено закричавши, Анна випросталася й простягла вперед руки, мовби відштовхувала від себе кривдника.
— Ідіть звідси, королеві треба відпочити, вона вимагає сина!
Олена, на обличчі в якої проступив глибокий смуток, знову вклала в ліжко королеву, витерла їй піт із чола, а тоді, вже не звертаючи уваги на поважних осіб довкола, прихилила голову улюблениці до своїх грудей і тихенько заспівала колискову, що проганяє погані сновидіння. Помалу Анна перестала тремтіти і з усмішкою на вустах заснула.
Рауль побачив і як заснула королева, і цю її усмішку. Дикі ревнощі кліщами стисли йому серце. Ніхто не повинен бачити цю усмішку, тільки він має право викликати її… або зробити так, щоб вона згасла!
Граф укляк одним коліном на підлогу і, не перестаючи поїдати очима Анну, пробурмотів глухим голосом:
— Королево, прийміть мої найщиріші вітання з приводу народження вашого гарненького сина. Ви зробили велику честь королю й короні Франції. Хай Бог віддячить вам за це славою!
— Графе, прошу вас, королева заснула, вона вас не чує. Король і я перекажемо їй ваші теплі слова. Вона буде вельми зворушена, — прошепотіла Адель Фландрійська, смикаючи його за рукав.
Але він і далі не зрушав з місця. Олена інстинктивно притисла до себе свою улюблену «дочку». Анна застогнала. Запала глибока тиша, всі довкола ніяково дивилися на цю сцену. Із заціпеніння їх вивів плач немовляти.
— Ну, графе, можна подумати, що вас тут хтось зачарував. Ви закам’яніли, мов дружина Лота, що стала соляним стовпом.
Рауль важко підвівся.
— Даруйте мені, Генріху, але на моєму стані не позначилися ніякі чари. Я цілий день їхав верхи і трохи стомився.
— Мені це подобається. Якусь мить я гадав, що ви викрадете королеву з-перед нашого носа!
— Егей, ваша величносте, не одному чоловікові хотілося б викрасти таку вродливу жінку, як королева!
— Графе Валуа, ви забули, з ким розмовляєте!
— Ні, Генріху, це був лише комплімент, манера висловлюватись — і тільки.
— Мені не подобаються ваші манери, графе. Віднині вам слід буде їх змінити, коли приходитимете до мене.
Нічого не відповівши, граф так низько вклонився королю, що тому довелося роздратованим жестом давати знак підвестися. Бодуен і Адель теж у відповідь графові стримано вклонилися; тільки Матільда люб'язно йому всміхнулася.
— Бачу бодай одне привітне обличчя! Хай Господь вас береже, люба герцогине, і дасть вам і герцогові Вільгельму шляхетних нащадків…
— Що це за рицар накликає на мене Господнє благословення? Хай Всевишній зробить те саме й для нього. А, це ви, графе Валуа? — промовив, входячи, герцог Нормандський.
— Невже вам неприємні мої побажання?
— Я не люблю вас, графе, і ви це знаєте. Але в такий радісний день я хочу забути про наші сварки. Генріху, щойно почувши цю щасливу звістку, я вирішив сам прийти вас привітати. Я наказав відправити службу Божу в усій Нормандії.
— Дякую вам, брате. Принесіть мого сина! Повитуха показала герцогові заснуле немовля.
Вільгельм мовчки, зворушено роздивлявся його.
— Гарна дитина, — озвалася Матільда, підійшовши до чоловіка. — Правда ж?
Вільгельм, здавалося, й далі про щось марив; він дивився на дружину й не бачив її.
— Правда ж? — повторила вона.
— Так… звісно… Як ся має королева?
— Дуже добре, вона відпочиває.
— Чи можу я її побачити?
Цей його благальний тон був неприємний для Матільди, і вона насилу примусила себе відповісти байдужим голосом:
— Гадаю, король дозволить.
Вільгельм розсунув завіси й укляк одним коліном на підлогу перед молодою жінкою, що спала на грудях у годувальниці. Як і граф, герцог відчув, що перед цією вродою й невимушеністю його поймає шалена хіть, і він аж зблід. Йому здалося, ніби він такий знесилений, що вже й не підведеться, коли королева розплющила очі й жалібно прошепотіла:
— Вільгельме, я рада вас бачити.
— Моро!
Король, що стояв неподалік від герцога, спитав у сестри:
— Чому він називає її Морою? Я вже чув, як він так називав її…
— Матільда сказала мені, що на Русі цим ім'ям називають якусь чаклунку.
— Чаклунку?! А хіба в тій далекій країні теж є чаклунки?
— Дядьку, — озвалася Матільда, всміхаючись, — чаклунки є в усьому світі.