— Блискавко! Блискавко! — озвався чийсь інший голос. — Ох, ти її таки піймав! Ця тварюка зведе мене з розуму. Вона безперестанку намагається втекти від мене, кусається, хвицається! На ось, чортяко, я тебе провчу!.. Ой!..
Не встиг батіг здійнятися вгору, як опинився в руках Пилипа, що владно шмагонув ним по обличчю зброєносця, якому доручили доглядати за конем княжни. Зброєносець вихопив важкого меча й люто закричав:
— Мугирю, ти дорого заплатиш мені!
Та Пилип швидко роззброїв зухвальця, ще й поранив йому руку.
— Припиніть бійку! — крикнув Гослен Шонійський.
Пилип, який наготувався завдати зброєносцеві удару у відповідь, затримав руку в повітрі.
— Що тут діється?
Блідий від люті й страху, поранений зброєносець випростався.
— Цей чоловік збожеволів, він накинувся на мене й хотів убити.
— Це правда?
— Ні,— відповів Пилип, простягаючи батога й показуючи на Блискавку, яка басувала довкола нього.
— Ти хочеш сказати, що він збирався шмагати батогом коня княжни?
— Так.
— Ти вчинив правильно, завадивши йому, але за це не слід убивати. Цікаво, що цей кінь так радісно зустрів тебе, адже він нікого, крім княжни, до себе не підпускає. Дивний ти чоловік. Якогось дня, коли ти знову заговориш, розкажеш мені свою історію. А поки що йди звідси.
Пилип спокійно витер об траву свого меча, сховав його в піхви й попростував до воза з кухнею. За двоє пташиних яєць, які дістав із-за пазухи, він виміняв добрячий шмат оленятини, загорненої в коржик. Кивком голови подякував кухареві.
— Ти великий мастак убивати людей і тварин. Завжди повертаєшся із здобиччю, — сказав йому кухар, обсмоктуючи пальці.
Перекусивши, Пилип подався шукати джерело, щоб скупатися й поголити собі голову та бороду. Коли він повернувся, його висміяли супутники, дехто з яких не купався від самого Києва. Не звертаючи на них уваги, Пилип ліг під возом, повернувшись обличчям до повоза Анни.
Церемонія одруження та коронування була для нього великою мукою. Він пробував забути її, заливаючи душу поганеньким спиртним у жалюгідних корчмах на околицях Реймса й кохаючись зі старими повіями та худющими, ще недозрілими дівчатками; приголомшені його виглядом, вони заплющували очі від огиди й страху. На другий день після тої пиятики та сумної розпусти ніхто не наважувався підійти до нього, бо його налиті кров’ю очі були сповнені такого розпачу, що не підпускали до себе ні найсміливіших, ні найприязніших.
Пилипа не взяли до того загону воїнів, який супроводжував нову королеву та короля до Санліса. Він поїхав з Госленом на його землі в Шоні, де на того чекали дружина й сини. Господар зробив усе для того, щоб у своєму домі тепло прийняти чоловіка, до якого він відчував дивну приязнь. Збігло кілька тижнів, а Пилип так жодного разу й не бачив Анни. Помалу він починав говорити хрипким, низьким голосом, що тільки додавало йому таємничості. Від мазі, яку передала йому Олена, швидше гоїлися рани, сходили пухирі. Пилип гаяв час на полюванні зі старшим господаревим сином, дев’ятирічним хлопчаком, що ні на крок не відходив від нього й засипав його запитаннями, на які Пилип відповідав через одне.
— Батько сказав, що ти один з найкращих його воїнів. Скільки чоловік ти вбив?.. Ну, признайся мені!
— Не знаю.
— Я тобі не вірю. Батько сказав, що кожен знає, скільки людей він убив своєю рукою. То скільки?.. Скільки?..
Стомившись від цих надокучливих розпитувань, Пилип зрештою відповів:
— Може, з десяток.
— І тільки?! Мій батько вбив цілу тисячу!
— Гадаю, ти перебільшуєш, хлопче.
Якийсь час Гослен спостерігав за ними. Він дуже пишався дорослою впевненістю сина та його потягом до зброї. Рубцюватий виявився чудовим учителем, а Тібо — добрим учнем.
— Іди грайся, синку.
— Тату, я вже не дитина, щоб гратися, я дорослий.
— Скоро будеш дорослим, синку, скоро. Йди, мені треба поговорити з Рубцюватим. Король викликає мене до себе. Ми вирушаємо завтра вдосвіта… Що з тобою, ти весь зблід…
Пилип насилу стримав радісний крик. Отже, він побачить її!.. В його скронях так загупала кров, наче хтось ударив у барабан. «Господи, прийми мою подяку за твою доброту! Я її побачу!..»
Розділ шістнадцятий
ГЕНРІХ
Народження спадкоємця сповнило монарха радістю, вселило в нього спокій за майбутнє роду. Скінчилися натиски єпископів, зубоскальство придворних, ледь прихована зневага графів! Тепер завдяки цьому синові Генріх показав усім, що він справжній володар королівства і, виконавши свій подвійний обов’язок короля й чоловіка, здобув волю жити так, як йому хотілося.
Передусім треба буде провчити занадто впливового Байстрюка, який зі згоди своєї дурнуватої дружини приходить залицятися — і то просто в нього, Генріха, на очах — до королеви. Чи вони, бува, не запросили її стати хрещеною матір’ю в їхнього первістка Роберта? Задля цього він укладе мир з Жоффруа Мартелем і вступить з ним у союз. Граф Анжуйський, що воює із Вільгельмом, намагаючись прорвати облогу фортець Донфрон та Алансон, неодмінно задовольнить усі його прохання, тим більше, що битва під Сент-Мором скінчилася перемогою французів.
15 серпня 1052 року Генріх запросив до себе Жофруа і після обідні з півчими, відправленої в монастирі Сен-Жермен-де-Пре, наперекір Бодуену Фландрійському урочисто вклав із тим мир.
З цієї нагоди на радість парижанам було влаштовано всілякі розваги: змагання з метання списа на Сені, боротьбу й турніри, переможцям яких вручила призи особисто королева, і це надало святу особливого блиску. Присутність королеви Генріх уже ледве терпів; особливо їй не слід було б заводити з ним балачки про Олену, яку Анна привезла з собою. Ця Олена дивиться на нього з неприхованою огидою й говорить з королевою лише своєю варварською мовою. Він уже не раз хотів відіслати Олену назад до її країни, але боявся прогнівити Анну. Ох, яку жахливу сцену влаштувала вона йому, коли через кілька днів після пологів застала його зненацька з одним молоденьким слугою! Анна виголосила тоді ті самі слова, які колись виголосила його мати, — грубі, суворі й гнівні. Генріху здалося, ніби він знову став хлопчаком, якого королева Констанс обізвала ганчіркою. Після народження Філіппа Генріх більше не торкався Анни. Та незабаром він знову знайде дорогу до її ліжка. Ні, не тому, що йому її бракує, а лише задля того, щоб дотримати правил пристойності. Король іще доведе Анні, що він її володар. Генріх узяв її для того, щоб вона народила короні дітей, і вона їх народить — з власної волі чи з його примусу. Або ж він розлучиться з нею.
— Ваша величносте, ви про щось розмірковуєте… Я вас поцілую, якщо ви скажете мені, чого у вас такий насуплений вигляд.
— Любий Олів’є, я думаю про королеву.
— Тоді звідки цей смуток на вашому обличчі? Королева Анна гарна і добра жінка.
— Замовкни, ти не тямиш, про що говориш. Ти не повинен її захищати, хоч вона й любить співати з тобою.
— Любий королю, ви несправедливий до неї. Хіба вона не народила вам сина? Гадаю, ви ревнуєте королеву, бо всі її люблять, навіть я.
— Йолоп ти! Як можна любити жінку, завжди таку балакучу, кокетливу, лиху й безсоромну! А оте її бридке тіло з отакенними цицьками, ота її вогка й смердюча щілина, ота кров!.. Тьху! Все те викликає в мене огиду. Як тільки згадаю про це, мені хочеться блювати. А ось у хлопця тіло гладеньке й туге, груди пласкі, сідниці кругленькі й вузькі. Мій тендітний член, коли його погладить любчик, стає твердий, як мармур. Ах, уся краса в чоловікові!
— Я не поділяю вашої думки. Як і ви, я люблю чоловічу красу, і мені подобається гладити чоловіче тіло. Але мені до душі й жіноча краса, її гнучкі руки, ноги, ніжний живіт. Пригадуєте, яка гарна королева: ви самі мені призналися, що дістали велику втіху, коли взяли її.
— Я мусив це робити, але скільки я настраждався! Щоб підбадьорити себе, я думав про тебе. Я заплющував очі й уявив собі, що тримаю в обіймах тебе.
— Ми з вами різні люди. В мене очі полізли б на лоба, коли б я побачив, як красуня Анна звивається піді мною.
— Добирай слова! Хіба ти забув, що говориш про королеву?
Олів’є Арльський, що невимушено лежав на подушках, умить схопився на ноги, поклав руку на серце і, вклонившись, з іронією промовив:
— Даруйте мені, ваша величносте, я забув, що розмовляю з королем, а не зі своїм коханцем.
— Цього разу я тобі прощаю, якщо ти пообіцяєш більше не упадати коло незайманих дівчаток з жіночих покоїв.
— Ваша величносте, я охоче обіцяю вам це, бо анітрохи не люблю незайманих дівчаток. Мені більше до вподоби породисті жінки з пишними задами й великими животами та грудьми…
Генріх урвав його, пожбуривши в нього клапоть оксамиту. Юний трубадур, сміючись, повернув той клапоть йому назад. Після грайливої сутички вони опинилися на подушках, де віддалися палким любощам…
Заспаний король лежав напівголий біля Олів’є й дивився у вузьке вікно на загрозливі хмари, що обіцяли грозу. Вже багато днів над Парижем стояла важка задуха, яка майже не спадала й уночі. Вода в Сені дуже нагрілась і майже не давала полегкості парижанам усіх прошарків, які купалися в ній, сподіваючись бодай трохи освіжитись. Пригнічені люди насилу тягали ноги; багаті збадьорювали себе кухлем монмартрського або аржантейського вина, решта — іншим поганеньким питвом. Пили багато, сподіваючись погамувати спрагу, а сп’янівши, сварилися й влаштовували бійки. Щодня охоронці підбирали зо два десятки трупів; щодня ченці з монастиря Отель-Дьє лікували нових поранених; щодня кат когось вішав. У місті панувала нестерпна атмосфера, і її ще дужче згущувало бемкання дзвонів на церквах, що своїми шпилями впиралися в сірувате небо. Здалеку долинав грім. Ще тільки минув полудень, а надворі було темно, наче взимку. Кімнату осяяла сліпуча блискавка, і король побачив поруч себе біле тіло Олів’є. Він простяг руку й погладив трубадурові потилицю, на якій тремтіло злипле від поту чорне волосся. Цієї миті вдарив оглушливий грім, і обидва аж підстрибнули. Генріх перехрестився й пробурмотів молитву. Олів’є підвівся, протираючи очі.
— Мабуть, Бог не дуже нами задоволений. Можна подумати, що він гнівається на нас.
— Замовкни, не гніви Бога! Ми бідолашні грішники, нас охороняє Свята матір Божа. Одягнися, твоя нагота — образа…
— А королівська?
— О!..
Генріх незграбно поправив на собі одяг, і це розсмішило Олів’є.
— Іди геть звідси… Облиш мене… Я хочу попросити прощення в Бога.
Уклякши навколішки і обхопивши руками голову, король Франції заходився молити Бога ще раз відпустити йому содомський гріх.
Розділ сімнадцятий
ОЛІВ’Є АРЛЬСЬКИЙ
Не відповідаючи на оклики слуг, що, попри заборону церкви, грали в кості, Олів’є розгонистою ходою попростував на подвір’я замку. Він задихався. Йому хотілося вхопити свіжого повітря. З дня на день йому ставало дедалі важче терпіти пристрасть короля.
Олів’є був найменшою дитиною в колись багатій і шляхетній родині. Десятирічним хлопчиком його привіз один менестрель до орлеанського архієпископа Ізамбара, який збирав довкола себе півчих. Його ясний дитячий голос і гарне обличчя полонили прелата й учителя музики. Отримавши за Олів’є чималу винагороду, менестрель залишив хлопця в ченців, і ті навчали його, крім музики, співати й читати, а також деяких забав, про які вони не радили йому зізнаватися на сповідях. Одного разу під час відправи в Орлеанському соборі цей чистий, ніжний голос, що зачаровував паству, почув король. Генріх попросив привести до нього юного співака. І ось чорняві кучерики, по-весняному зелені очі, червоні губи, з-поміж яких визирали чудові зуби, маленькі ноги й руки справили на короля таке враження, що він навіть не знайшов слів привітати юного співака й стрімголов вибіг із собору. Хлопець подумав, що він не сподобався королю. Але через день учитель музики звелів Олів’є зібрати свій клуночок і відвів його до архієпископа.
— Сину мій, тебе помітив король. Це дуже велика честь для тебе й велика прикрість для мене. Сподіваюся, ти з гідністю покажеш усі ті знання, що їх дістав тут, завжди будеш вірний своєму володареві й виконуватимеш свої обов’язки перед Богом і церквою. Іди, сину мій, і хай заступницею твоєю буде матір Божа!
Ізамбар поблагословив хлопця, подарував йому золоту монету й випровадив його з монастиря.
Олів’є покинув ченців та своїх товаришів без особливого жалю. Три роки в Орлеані були для нього не дуже щасливі; хлопцеві заздрили інші учні, не давали спокою зі своїми залицяннями декотрі вчителі, тому він з головою поринав у навчання або глумився зі своїх наставників, і це йому вибачали тільки завдяки його великим здібностям: він володів усіма музичними інструментами, складав чудові пісні з будь-якої нагоди, добре малював і танцював.
На той час королівський двір розмістився під містом Дре. Олів’є там прийняли так, як приймають графських синів. Генріх довірив його вчителеві військової справи Росселену, який навчав зброєносців. Дуже швидко Олів’є перевершив найкращих з них у майстерності орудувати кийком і мечем. Ці його нові здібності забезпечили йому пошану з боку підлітків, які спершу гадали, що легко візьмуть його собі під п’яту; може, він і мав вигляд незайманої дівчини, проте бився з хоробрістю рицаря!
Олів’є без огиди дозволив королю пестити себе, але втіхи від того не мав. Попри свій вік Генріх був ще гарний, умів виявити ніжність, лагідність та великодушність. До того ж… це був король! Якийсь час Олів’є побоювався, що після одруження король охолоне в своїх почуттях до нього. Та сталося навпаки. Кожна ніч, проведена Генріхом у Анни, робила його як ніколи послужливим. Одначе трапилося й таке, про що Олів’є доти й подумати не міг: він сам закохався в молоду жінку, яка, зі свого боку, теж захопилася цим незвичайним музикою, що так добре вмів її розважати. І він дедалі більше часу проводив у товаристві жінок та королеви, навчаючись від неї пісень мовою її країни і, в свою чергу, навчаючи її французьких наспівів. Провансальська говірка, витіснена після смерті королеви Констанс, знову набула широкого вжитку, і придворні вже не розуміли слів тих наспівів; це не сподобалося Генріхові, і він заборонив їх, зажадавши, щоб усі співали тільки французькою мовою або латиною. Але ні Анна, ні Олів’є цієї заборони не дотримувалися.
Король став таким ревнивим, що королева, бажаючи бути доброю дружиною, більше не допускала до себе трубадура. Після народження Філіппа він уже не з’являвся в неї. Однак Олів’є передав їй довгого вірша, в якому оспівував її вроду, вітав жінку й матір та оплакував вигнання, на яке вона його прирекла. Анна подякувала хлопцеві, передавши йому шмат дамаської тканини.
Підліток під зливою покинув замок. Опинившись за його мурами, він спустився на берег Сени, де хлопці та дівчата водили хоровод, підставляючи обличчя дощовим краплинам. Їхні босі ноги ковзали на траві, і вони падали, ноги й руки в них сплітались, і здавалося, ніби то відбувалось парування зовсім юних хлопців і дівчат, осяяне блискавками й супроводжуване гуркотом грому. Роздягтись, Олів’є кинувся вперед: таке еротичне шаленство не могло не передатись і йому.
Знесилившись, погамувавши свої почуття, Олів’є поповз у багнюці до Сени й пірнув у річку. Вода була тепла. Він ліг горілиць і поплив за тихою течією, із задоволенням зустрічаючи важкі краплі дощу, що розбивались об його обличчя, кололи в повіки, наче тисячі голок, або, солодкі, мов мед, стікали в розтулений рот. У нього було таке відчуття, ніби набесна вода очищає його від усіх гріхів, повертає йому дитячу цнотливість. У його розслабленій уяві повільно пропливали картини щастя: пестощі матері, коли він приносив їй здобич із своїх перших полювань, гордість батька, коли він переміг на перегонах графа Провансальського, ігри та бійки з рідними та двоюрідними братами… Йому не було ще й восьми років, коли все це скінчилося разом із смертю батька й матері та старших братів, яким за кілька днів укоротила віку гангрена. Відтоді Олів’є мусив боротися — завжди й повсякчас боротися за життя. Щоб розвіяти погані спогади, він пірнув і довго плив під водою. Зрештою вийшов голий на берег острова Сіте.