І він поїхав до нього.
Михайло вилежувався на канапі голічерева з польським детективом у руках. Він здебільшого й працює лежачи — читає, править коректуру і навіть пише наукові статті. Михайло Гнатович — чоловік тонкий і спостережливий, він одразу помітив, що в Марченка щось сталося. Хоч той, здавалося, нічим не виявив цього. Він мовчки одкинув кришку торшер — бару, налив велику пузату чарку «Старки», ляпаючи капцями, збігав на кухню й приніс хліба та порізаного тонкими шматочками мерзлого сала.
— Вибачай, я хазяйную сам, — сказав він.
— Та що ти… Мені зовсім не хочеться їсти. Але, випивши чарку, собі на подив з таким апетитом ум'яв хліб і сало, що Михайлу Гнатовичу довелося бігти на кухню ще раз. Михайло й сам трошки випив за компанію. Він свідомо уникав чарки, не довіряв собі. Він не вмів триматися — не вмів і не хотів, і коли котився — то під саму гору. Так було колись, коли він нічого не мав, тепер би він не покотився, принаймні з великої гори, з маленьких горбків ще міг, але запевняв усіх, що може загриміти й з найвищої гори. І всі ходили околясом, оберігали Візира. То була гра, у якій і Марченко залюбки кидав фішки. Михайло поставив на стіл чарку, підморгнув хитро й значуще.
— Що, знов твій Борозна одкопав якийсь журнал? Дмитро Іванович покрутив головою, прожовуючи хліб.
— Одкопає. Неодмінно одкопає. Не французький, так целебеський. З п'ятого пальця Целебеса. Отого, що підгинається під четвертий, великий. Я цю породу знаю. Він з тих, що лобом провалюють мур і пролазять у пролом. Ну, ти, звичайно, ліберал. Ти не потягнеш його назад за штани. Або потягнеш, коли вже буде пізно. Штани залишаться в твоїх руках, а він голий проскочить за стіну. Й звідти фугоне в тебе цеглиною.
Михайло Гнатович усміхнувся й підморгнув знову. Він давно помітив по очах Дмитра Івановича, що тому такі розмови подобаються. Правда, Марченко в тому ніколи не зізнавався. Навпаки, сам казав про Борозну тільки гарне. Але Візирові натяки приймав, не стільки натяки, як інформацію, яку Михайло Гнатович подавав про того (Борозна починав працювати в одному інституті з Візиром, звідти і знав його). Михайло говорив обережно, ніби між іншим, якби він почав казати щось вкрай несправедливе, Марченко неодмінно зупинив би його. Сьогодні Візир і справді повів мову в такому ключі, й Дмитрові Івановичу неначе спала з очей полуда, він ураз побачив себе збоку, сторонніми очима. Йому стало бридко й неприємно. А ще він здивувався такому збігові — Михайло одверто нападав на Борозну саме після того, як Дмитро Іванович запідозрив його в найбільшій підлоті. Однак тепер йому не захотілося виказувати своєї підозри.
— Борозна тут ні до чого, — закурив Марченко сигарету. — Але дожився я до чогось гидкого. Хтось написав на мене анонімку.
І він розповів усе Візирові.
— «Людина — добра. Треба казати — вона добра. Ну ж бо закричимо всі — ми звірі, що з того вийде!»
Ці слова Дмитро Іванович якось Сказав Візиру, і тепер той цитував їх, кепкуючи.
— Якби хоч раз показав пазури, якби знали, що в тобі живе отой звір, дідька лисого зважилися б підкопуватися. Скажу тобі правду: розпустив ти свою братію. І не заперечуй — розпустив. А людям треба шори. Вони поважають тільки тих, кого бояться.
— Брехня, — не стримався Марченко.
— Чого брехня? Ну, поважають і розумних. Але так, скептично поважають. Не до кінця.
— Ти не вмієш себе поставити. Ти запобігаєш перед підлеглими. І думаєш, що так можна керувати. Люди… вони не вміють стояти поруч. Вони або на твоїх плечах, або біля твоїх ніг.
— Єн така порода, — сказав Дмитро Іванович. — Сидячи на плечах, вони можуть далі накинути оком. Плазуючи біля землі, краще бачать харч. Але ж не всі такі.
— Ну, не всі.
— Я керувався іншим, — не погоджуючись і не заперечуючи, мовив Марченко. — То більше, працюючи серед людей культурних, які… ну, нехай це й високо, стоять на передньому рубежі цивілізації.
— Ото й лихо, що вони стоять на передньому рубежі цивілізації. Усе вміють, все знають, до всього пристосувалися. І до брехні також. Збреше й оком не кліпне. А вже так тонко…
— Ну… ти наговорюєш на нас усіх, — трохи аж обурився Дмитро Іванович. — Людство виробило такі високі категорії, які… проти яких дуже замале все те, що ти кажеш.
— Які це такі категорії? — скептично посміхнувся Михайло Гнатович.
— Скажімо, народна мораль.
— А що воно таке «народна мораль»? — Уже відверто глузував Візир. — Це те, що думає Гапка?
— Ти майже вгадав. І вгадав подвійно. Мою матір звали Гапкою. Горпиною.
— Пробач…
— Не в тому суть. Вона ніколи не збрехала ні мені, ні батькові, тобто своєму чоловікові, — нікому.
— А Борозна і оком не змигне — збреше. І Хорол. І Бабенко. А вони хіба не народ? Так що ти побиваєш сам себе. І я, коли доведеться туго… теж, того…
— Не треба… — сказав Дмитро Іванович, і на мить вони засоромились обидва.
— Думаю, не збреше… хоч не просто це й для Борозни, — підвів голову Дмитро Іванович.
— Е, брате, ти таки прикидаєшся оптимістом, — накинув на плечі сорочку і почав застібати ґудзики Михайло.
— Але я знаю напевне, що працюю з людьми чесними, відданими науці.
— Ну, все одно. Ти ототожнюєш оту свою мораль з технічними відкриттями, які рухають вперед так званий прогрес, але не людину. А цей прогрес привчає людину думати машинно, корисливо. Ми можемо й забути щось погане один про одного, щось простити, а машина — ні. Поволі й ми самі починаємо мислити машинно. — Він казав усе це так, немов самовиправдовувався, немов намагався перекласти щось із себе на когось.
Дмитро Іванович ходив по кімнаті, слухав товариша, який говорив з певністю й переконливістю, і мимоволі зіставляв теперішнього Михайла з колишнім. Мабуть, думав він, усе це було в Михайла й колись. Тільки тепер воно мовби розпросталося, пішло в ріст, вичитані із журналів істини він повертав у інший бік і прорікав як свої власні.
— От ти кажеш — моральність, розум… — почісував волохатого живота Візир, і Марченко зауважив, що в Михайла черевце, що в нього конституція така, що здається він хлопчиком, та ще маленьке і вельми жваве обличчя.
— Наукові досягнення… Космос. Газети, радіо, телевізор — усе нібито за неї. Прямо чи опосередковано. А можеш ти стверджувати, що вона виросла? Можеш сказати, що осягання інформації, поглиблене наукове шукання роблять глибшою і її? От, винайшов чоловік атомну бомбу. Вагався, карався, а таки винайшов. Інший же й вагатися не буде. І взагалі сам винахід стає таким, що він уже мовби й не підвладний нікому й нічому. А оте, що спалюємо кисень, який ти, спасибі тобі (маленька іронія), хочеш нам вернути, чи забруднюємо океан…
Михайло осідлав свого коника. Він любив говорити про те, куди доскочить людство в своєму поступі. Випалить кисень, забруднить біосферу, знищить себе бомбою чи подолає все це. Щодалі звикатиме до раціонального життя, втрачатиме одні втіхи й винаходитиме інші. Він — бо жив старими втіхами. Він любив полювати, розпалювати вночі біля річки багаття й збирати гриби. І разом з тим він любив нагнітати страхи. Вони виправдовували його несправжній скептицизм, його вміння легко, не вгрузаючи глибоко душею, обкрутитися, де треба, де пройти, а де й пробігти.
Дмитро Іванович повільно повернувся, повільно підійшов до Михайла Гнатовича й сказав:
— Ти знаєш, мені здається, ти все це сповідуєш не для себе.
У Михайлових очах стрибнули білі вогники, й він засміявся неприродним сміхом:
— Ха — ха — ха! Ти що — здурів? А для кого ж? Хочу свідомо розбестити тебе? І хіба таке буває — підносячи комусь склянку з аміаком, самому вдихати «Елладу»?
— Я не кажу, що свідомо, — мовив Дмитро Іванович жорстко. — І, прошу тебе, ніколи не наговорюй на всіх суспіль. Не приписуй людям того, чого вони не мають. Навіть коли… з якихось причин тобі хочеться приписати.
На Михайловому обличчі закам'янів вираз розгубленості. Він не сподівався, що Марченко запустить руку так глибоко. Йому стало прикро, він відчув щось схоже на образу. Хоч до деякої міри й почував правоту друга.
Дмитро Іванович спостеріг і це. Його куснула за серце досада.
— Все наше в нас, — сказав він примирливо. — Не те щоб дорожче, ми й розуміємо свої слабкості та недосконалості, але ж не можемо від них відмовитись. Треба лише намагатися робити так, щоб від того не було шкоди іншим.
Дмитро Іванович і далі відчував прикрість від своїх слів, від своєї різкості. Він гаразд зрозумів, од чого те. Впродовж усієї розмови почував, чи так йому лише здавалося, як з кожним словом оддаляється од нього Михайло, як навколо нього окреслюється якесь невидиме надміцне коло. Михайло — в колі, а він — за ним. Вони говорять, а він не може передати своєї біди, своєї тривоги другові, не може по — справжньому відчути його в ній. Це, мабуть, було егоїстично з його боку, позасвідоме й егоїстично, втягувати іншу людину в свою біду, але чомусь того дуже хотілося. Щоправда, подумав далі, Михайла самого доля натіпала на вітрах. І він мимоволі щулиться, затуляється од найменшого вітру. Й не можна йому дорікати за те. Йому хочеться пожити, легко подихати. Що ж, він йому більше не псуватиме настрою.
Він навіть не сказав йому, що через два дні ступає на свій найбільший рубікон, що післязавтра перевірятимуть результати шестирічної роботи. Поклав Михайлові на плече руку, ледь — ледь притягнув його до себе:
— Я сьогодні такий дурний…
— Я теж не розумніший, — сказав Михайло. — Давай вип'ємо за двох дурнів. Якось один філософ сказав: «Не бійся дурних ворогів, бійся розумних друзів».
— Хто той філософ?
— Я.
— Тоді, може, трохи не так: бійся розумних ворогів і дурних друзів? Таких, якими були сьогодні ми? Вони засміялися.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
На інститутське подвір'я можна пройти не лише через головний вхід, а й вузенькою стежечкою через сад од зупинки тролейбуса. Борозна здебільшого й ходив так. Проте сьогодні він не пішов просто в інститут, а повернув на бічну алею, яка вела до яблуневого саду, звідти — в затишний куточок за басейном: там, у затінку густих ялин, обідньої пори полюбляли збиратися молодші — за віком і званням — наукові співробітники. Під ялинами стояв стіл для пінг — понгу, хлопці й дівчата ганяли у вільний час пластмасову кульку. Пластмасова кулька стрибала й сьогодні, її гилили Вадим і Євген, а глядачів було лише двоє — Юлій і Микола. Борозна привітався мимохідь, йому відповів тільки Вадим, решта поодверталися, і, як здалося Віктору Васильовичу, демонстративно. Борозна хотів вернутися й запитати, що це має означати, проте не вернувся. Що це мало означати — йому здавалося, він здогадувався: помста за необережні слова, сказані Нелі; в устах нездар, заздрісників, страхопудів вони обросли іншими, домисленими, в які вкладали ще один, потаємний смисл. Буцім він хоче висмикнути стілець з — під Дмитра Івановича, посісти лабораторію. Звичайно, він збирався мати власну лабораторію, але, по — перше, не тепер, по — друге, ніяким чином не однявши її в когось. З тим, у чому признавався собі, не крився й перед іншими; він взагалі не знав розладу слів і діла, думки і серця, замірів і досягання мети. Він почував свої сили, мав майже точну міру своїх знань (звичайно, порівнюючи їх зі знаннями інших), вельми покладався на власну настійливість, неухильність, а також точність і технічну оснащеність експерименту. Він готував себе до великої, майже жертовної роботи. Тепер же подумав, що те, що не приховував своїх поглядів і намірів, приносило чорні плоди. Але зараз він тільки зупинився на мить, оглянувся, зустрівся очима з Вадимом, подякував йому поглядом і одвернувся.
Вадим од того погляду зіщулився, несамохіть зсутулив плечі. Його пройняв страх. Якби Борозна дізнався про його підступ, він би просто викинув його у вікно, не дуже доглядаючись, який це поверх. У Борозні вгадувалася велика фізична сила, певність себе й небажання дотримуватися будь — яких умовностей. Він був не схожий на багатьох інших і не дбав про те, щоб бути схожим, його просто не обходило, хто й що про нього думає, але він безжально розтопче кожного, хто опиниться на його путі. У глибині душі Вадим заздрив йому, заздрість насамперед і штовхнула його послухати Світланиної намови (котру він теж не обійшов у анонімному листі, натякнув на її зв'язки з Мар — ченком, зараз про це по інституту ширилося чимало балачок), а тепер ще й боявся. Але Борозна нічого того не знав. Його хвилювало інше. Він розшукував Нелю. Він вирішив сьогодні ж, негайно поговорити з нею, запитати — добутися правди. Йому здавалося, він тільки гляне їй в очі, і вони порозуміються. Неля останнім часом рішуче уникала ного. Вона не відповідала на його телефонні дзвінки, обминала в коридорі, намагалася піти з лабораторії так, щоб він не зміг перестріти її на вулиці. Це було незрозуміле, це було несправедливо, жорстоко й кривдно. А основне, Борозна почувався надзвичайно пригніченим, він просто не міг далі жити без Нелі. Цей його настрій дратівливості й тривоги, якогось страху, густої туги посилювався день від дня, він боровся з ним і нічого не міг удіяти. Він розумів, що ніхто не може усвідомити любові, це робиться поза мозком, творимо ідеал чи й не творимо ідеалу, а серце щемить, завмирає і сміється найтоншими ниточками. Він, тридцятишестилітній чоловік, жодного разу не подумав про те, за що він любить Нелю і чи треба її любити. Він почував інтуїтивно, що не помилився в своєму коханні, і хоч йому не відкрився світ її душі, він його почував і жив ним увесь цей час, навіть не бачачись з нею. І йому ще дужче хотілося бачити її, хотілося говорити з нею, він згадував її погляд, її розпашіле обличчя — це було лише один раз, тоді, коли він зрозумів, що не байдужий їй, — він розумів, що так тривати далі не може, що він несамохіть руйнує довкола себе те коло, яке стільки років і з такою відчайдушністю викладав. Спочатку Борозна думав, що, може, все переміниться. Адже є й така любов. Коли один день людина ласкава, а тоді враз стає мовчазною, замкнутою, лякається чогось у самій собі, намагається знайти виміри тому, що сталося, на самоті й, звичайно, не знаходить і усамітнюється ще дужче. Але потім побачив, що це не так, що Неля свідомо, холодно й продумано втікає од нього. Він розшукував її і переслідував, як хлопчак. Здавалося, куди можна сховатися в одному інституті? Але вона примудрялася влаштувати все так, що ніколи не залишалася сама — ні в кімнаті, ні на подвір'ї.
Сьогодні Борозна вирішив не зважати ні на що. Тому з такою настійливістю й розшукував її в парку.
Не знайшовши Нелі ні під яблунями, ні біля фонтана, пішов у інститут. Але кімната, в якій Неля працювала, була порожня. Борозна знову спустився з третього поверху вниз. Він дійшов до рогу будинку й несподівано побачив Нелю. Вона стояла по той бік хвіртки ще з однією дівчиною, вугруватою окатою Зоєю, і їла морозиво. Борозна рішуче пішов до них.
— Пробачте, Зою, мені треба поговорити з Нелею, — сказав, наперед почуваючи, як важко буде перейти од такої категоричності до щирої, м'якої розмови, яка мала розмити кригу відчуження й недовіри.
Зоя знизала худими плечима, — вона вже звикла, що хлопці одводять убік її подруг, — холодно і, як їй здавалося, презирливо, а насправді ображено чи навіть жалібно подивилася на Борозну, пішла. Але її зупинила Неля.
— Зою, не заходь далеко, я зараз…
Цими словами Неля одразу вимурувала стіну поміж ним і собою. Опріч того, Зоя справді зупинилася, і він почував, що не може на очах у неї, — нехай вона й не чує його слів, — сказати Нелі те, що виболіло за ці дні в серці. Гамуючи роздратування, що несподівано пойняло його, Борозна сказав, кинувши косяка в бік Зої:
— Може, відпустимо її і запишемо розмову на магнітофонну стрічку?
— Ні, живий свідок краще, — сказала Неля. Було видно, як вона перемагає щось у собі, як бродить у неї по чолу якась думка.
— Невже… нам потрібен свідок? — зітхнув Борозна. — Для чого?
— Ну… щоб не зарахували мене до вас у співучасники. В її очах світилась неприязнь, майже ворожість, а ще глибше — страх. І — жодної іскорки теплоти чи бодай спомину, здавалося, між ними нічого не було, здавалося, вони зовсім незнайомі.