Втім, твір Халеві у базельському латинському виданні Джона Буксторфа здобув велику популярність і видавець його отримав численні листи з приводу виходу книги. У своєму
, а після виходу латинського перекладу з'явилися іспанський, німецький та англійський. Прокоментоване видання арабського оригінального тексту з паралельним гебрейським перекладом з'явилося в Ляйпцігу у 1887 році. Гіршфельд наголошував на тому, що Халеві, говорячи про природу душі, посилався, поруч з іншими джерелами, на один текст Ібн-Сіни (Авіценни).
Незабаром популярність Халеві зросла настільки, що про нього почали ходити легенди. Говорять, що Халеві не мав синів, а тільки одну дочку, чий син носив ім'я свого діда. Російська єврейська енциклопедія вважає це доказом недостовірності притчі про те, що дочка Халеві була одружена зі знаменитим вченим Абрагамом Ібн Езрою, бо син Езри не називався Єгуда. Той переказ, записаний на ідиш, уміщений у книзі
Абрагам бен Езра жив у тісній хатині на березі моря. Біля неї завжди росли пахучі зела, і вітри ніколи не могли розвіяти їхніх пахощів, а тільки переносили з одного місця на інше, неначе килими. Одного дня Абрагам бен Езра помітив, що пахощі змінилися. Це сталося тому, що він почув страх. Той страх у ньому спершу був глибоким, як його наймолодша душа, тоді ввійшов у середню, а потім — у третю, найстаршу душу Езри. І нарешті страх бен Езри зробився глибшим від його душі, і він не зміг залишатися довше в своїй хижі. Бажаючи вийти, він відчинив двері і побачив на них розіп'яту павутину, яка з'явилася за ніч. Була такою ж, як і кожна інша павутина, лише рудої барви. Коли він спробував її подерти, виявилось, що павутина та майстерно виткана з волосся. І він почав шукати її власника. Не знайшовши жодного сліду, він, утім, помітив у місті чужинку, яка йшла зі своїм батьком. У неї були довгі руді коси, проте на бен Езру вона не звернула уваги. Наступного ранку бен Езра знову відчув страх, і на дверях вдруге побачив плетиво з рудої павутини. Коли того дня він зустрів дівчину, то простягнув їй дві гілки мирту.
Вона засміялася й запитала:
— Як ти пізнав мене?
— Я відразу помітив, — сказав він, — що у мені сидять три страхи, а не один.
ХОЗАРИ
ХОЗАРИ
— войовничий народ, який між сьомим і дев'ятим століттями заселяв Кавказ, мав могутню державу, кораблі на двох морях — Каспійському та Чорному, вітрів стільки, як риби, три столиці — літню, зимову й військову, і роки — високі, мов сосни. Вони сповідували невідому на сьогодні релігію, поклонялись солі, а свої храми видовбували у підземних соляних печерах або в соляних скелях. Халеві
пише, що хозари прийняли юдаїзм у 740 році, а останній хозарський каган Йосиф налагодив зв'язки навіть з іспанськими євреями, вирушивши в плавання на сьомий день, коли земля кляне людину, і ті прокльони самі штовхають корабель від берега. Ті зв'язки розірвалися у 970 році, коли руси завоювали хозарську столицю і знищили хозарську державу. Після того якась частина хозарів приєдналась до східноєвропейських євреїв, а інша — до арабів, турків чи греків, через що сьогодні нам відомо лише про ті малі оази хозарського життя, які без мови й віри продовжували своє існування у самостійних общинах на території Східної та Середньої Європи аж до другої світової війни (1939), а потім і зовсім зникли. Єврейський варіант написання їхнього імені —
). Друтмар Аквітанський біля 800 року у Вестфалії згадує про «gentes Hunorum que ab et gazari vocantur», наголошуючи, що були вони сильними, прийняли обрізання і належали до Мойсеевої віри. Кіннам у XII столітті пише, що хозари живуть за законами Мойсея, хоча й не зовсім чистими. Про каганів-євреїв згадується в арабських джерелах уже з X століття (Ібн Рустах, Істахрі, Ібн Хаукал).
Цікаві дані про хозарів зібрані в одному документі, який має назву хозарського листування. Цей документ, що дійшов до нас принаймні у двох списках, один з яких — більш вичерпний — ще не досліджений наукою до кінця. Він зберігається в Оксфорді і являє собою листування єврейською мовою між хозарським королем Йосифом та Хаздаєм Ібн Шапрутом з мавританської Іспанії, який у середині X століття писав до хозарського короля, прохаючи його відповісти на наступні запитання:
1. Чи існує де-небудь на світі єврейська держава?
2. Як євреї з'явилися в Хозарії?
3. Як відбувався перехід хозарів у юдейську віру?
4. Де живе король хозарів?
5. До якого племені він належить?
6. Яка його роль у війнах?
7. Чи припиняють війни у Суботу?
8. Чи володіє хозарський король якими-небудь відомостями про можливий кінець світу?
У відповідях були пояснені причини хозарської полеміки
, яка передувала наверненню хозарів у юдаїзм.
Про ту полеміку згадувалося ще в одному джерелі, яке не збереглося до сьогодні. У статті зі свого видання, яка говорить про хозарів, Даубманус
посилається на працю
, в його приготуваннях до хозарської місії, під час якої він взяв участь у відомій полеміці. У збережених розділах тої праці говориться про наступне:
Про назву хозари — хозарська держава називається кагановим царством, або каганатом; первісна назва хозарського царства, яке існувало до каганату і створило його мечем, не збереглася. Хозарів у державі неохоче називають їхнім іменем. Завжди використовують якусь іншу назву, уникаючи імені хозари. На територіях зі сторони Криму, де живуть також і грецькі поселенці, хозарів називають негрецьким населенням, або ж греками, що не прийняли християнства; на півдні, де живуть євреї, їх зовуть неєврейськими мешканцями; на сході, де якусь частину населення складають араби, хозарів називають неісламською меншиною. Ті хозари, які перейшли в одну з чужинських вір (єврейську, грецьку чи арабську), вже й не вважаються хозарами, а причисляють їх до євреїв, греків чи арабів, хоча у протилежних випадках, коли трапляються рідкісні й випадкові переходи з інших вір у хозарську, всіх новонавернених у хозарському середовищі продовжують називати тим самим іменем, що й раніше, тобто не вважають їх хозарами, хоча вони й належать до хозарської віри, а й далі іменують греками, євреями чи арабами. Зовсім недавно один грек, замість того щоб назвати якогось чоловіка хозарином, висловився у наступний спосіб: «Майбутніми євреями іменують у каганаті тих неприєднаних до грецької віри, котрі розмовляють хозарською мовою». В хозарській державі можна зустріти вчених-євреїв, греків і арабів, які чудово знають хозарське минуле, їхні книги і пам'ятки та докладно і захоплено оповідають про це, а деякі з них навіть пишуть хозарську історію; проте самим хозарам це заборонено, і про своє минуле вони не сміють ані говорити, ані писати книг.
Хозарська мова співуча, нею гарно звучать вірші, які я чув, але не запам'ятав; кажуть, що їх склала одна з хозарських царівен. Та мова має сім родів, себто, крім чоловічого, жіночого й середнього родів, у ній є рід для євнухів, для жінок без статі (тих, котрі покарані й обкрадені арабським шайтаном), рід для тих, хто змінює свою стать — чи то чоловіків, що стають схожі на жінок, а чи навпаки, і рід для хворих на проказу, які під час хвороби повинні змінювати свою мову так, щоб кожен, з ким вони будуть розмовляти, відразу міг побачити їхню болячку. Дівоча вимова відрізняється у них від хлопчачої, а чоловіча — від жіночої, бо хлопчики вчать арабську, єврейську або грецьку в залежності від того, чи живуть вони у місцевості, де є греки, чи там, де хозари змішані з євреями, а чи в місцях, з яких походять сарацини й перси. Через те у хлопчиків і в хозарській мові чується єврейське камеш, холем і шурек, велике, середнє й мале «у» і середнє «а». Дівчатка, натомість, не вчать єврейської, грецької чи арабської, і їхня вимова інакша й чистіша. Відомо, що коли зникає якийсь народ, в першу чергу втрачаються його найвищі верстви разом з письменством; залишаються тільки книги закону, який народ знає напам'ять. Те ж саме можна сказати і про хозарів. Ціни на проповіді хозарською мовою у їхній столиці — непомірні, натомість проповіді єврейською, арабською чи грецькою мовами зовсім дешеві або й взагалі дармові. Незвичним є те, що хозари, перебуваючи поза межами своєї держави, уникають зізнаватися один перед одним, що вони є хозарами, більш радо обходять один одного стороною, не відкриваючи свого походження, і тримають у таємниці те, що вони говорять і розуміють по-хозарськи, до того ж ховаються більше від своїх, аніж від чужинців. У самій державі в громадських і адміністративних службах вище цінуються ті, хто виявляє своє недостатнє знання хозарської мови, хоча вона і є офіційною мовою. Через це навіть ті, хто добре знає хозарську, часто навмисне говорять чужинською вимовою, з помилками і перекрученнями, з чого мають очевидну користь. І навіть за перекладачів з хозарської на, скажімо, єврейську, чи з грецької на хозарську беруть таких, що помиляються в хозарській мові або принаймні роблять вигляд, що помиляються.
Судове право — за одну і ту ж саму провину, згідно з хозарськими законами, у місцях проживання євреїв покарання виносило рік чи два галерних робіт; у місцевостях, населених арабами, той термін не перевищував половини року; там, де живуть греки, за ту ж саму провину на галеру взагалі не відправляли, а у центральній частині держави, яка єдина мала назву хозарського повіту (хоча хозарів у всіх без винятку місцевостях було найбільше), за ту ж провину голова злітала з плечей.
Сіль і сон — літери хозарської азбуки носять назви страв, що соляться, а числа іменуються за сортами солі, хозари ж розрізняють сім її сортів. Не старіють від єдиного тільки соленого погляду Бога, бо хозари вірять, старіють лиш від поглядів — чи то своїх на власне тіло, а чи чужих; вони орють і роздирають тіла навколо себе найрізноманітнішим і найсмертельнішим оруддям, створеним з їхніх пристрастей, ненавистей, намірів і бажань. Хозарською молитвою є плач, бо сльози — частка Бога: на їхньому дні завжди осідає трохи солі, як на дні молюска перлина. Часом хозарські жінки беруть хустини і складають їх, згинаючи якомога більше разів, — це їхня молитва. Крім того, в хозарів високо розвинутий культ сну. Вважається, що той, хто загубить сіль, не зможе заснути. Це свідчить про ту повагу, яку виявляють до сну в їхньому середовищі, але це не все, існує ще щось, чого я не зміг збагнути, так як зі скрипу коліс не можна вгадати шляху. Вони вважають, що особи, які населяють минуле кожної людини, лежать у її спогадах, ніби засуджені чи прокляті; вони не можуть там змінитися, не можуть зробити жодного іншого кроку, крім тих, які вже зробили раніше, не можуть зустрітися ні з ким іншим, окрім тих, з ким колись зустрічалися, не можуть навіть постаріти. Єдина свобода, яка зосталася предкам, цілим вимерлим народам отців і матерів, котрі живуть у наших спогадах, — короткий відпочинок в наших снах. Тут, у снах, ті особи зі спогадів знаходять малу краплю свободи, починають рухатися, зустрічають нових людей, змінюють партнерів у ненависті й коханні й хапають кожен свою крихту того примарного життя. Через це сон займає важливе місце у хозарській вірі — бо минуле, назавжди ув'язнене в самому собі, тільки у снах знаходить якусь частку свободи і нових можливостей.
Переселення — про старі хозарські племена говорять, що через кожні десять поколінь вони переходили з місця на місце і під час кожного такого переселення перетворювалися з військового народу на купецький. Несподівано замість умілого поводження із шаблею і списом вони починали розумітися в цінах на кораблі, хати й левади, безпомилково визначаючи їх у дзвоні дукатів або в бряжчанні срібла. Цей факт має багато пояснень, але для мене найпереконливішим здається те, яке каже, що в такі періоди вони ставали неплідними й тому, щоб зберегти свій рід і відновити плодючість, змушені були переселятися на нові місця. А потім, коли плодючість їхня поверталася, вони й самі верталися назад, до старих місць, і знову бралися за списи.
Релігійні обряди — хозарський каган не допускає втручання церкви у державні чи військові справи. Він каже: «Якби шабля мала два руків'я, вона була б ціпом». Такий підхід є однаковим як до хозарської, так і до єврейської, грецької чи арабської віри. Але, з одного корита всі ситими не будуть. Бо якщо наша, або грецька чи арабська віри пустили коріння в інших державах і мають звідти сильну підтримку від своїх одноплемінників та інших народів, то хозарська віра — єдина в державі, яка не відчуває такої підтримки іззовні. Тому від такого ж тиску вона терпить незмірно більше, а це означає, що три інші віри за її рахунок стають сильнішими. Прикладом служить недавня каганова спроба зменшити в країні монаші володіння і число храмів на десяток для кожного віросповідання. Оскільки хозарських храмів і до того було менше, ніж єврейських, арабських чи грецьких, то очевидно, що й тут найбільше постраждала хозарська церква. Таке зустрічається на кожному кроці. Зникають, наприклад, хозарські кладовища. У тих частинах держави, де є греки, як у Криму, євреї, як у Таматарсі, чи араби і перси, як на перському кордоні, хозарські цвинтарі все частіше замикаються на колодки, поховання за хозарським обрядом забороняються, а шляхи заповнені хозарами-смертниками, котрі йдуть, аби померти у тій частині своєї землі, де біля столиці Ітіль ще є діючі хозарські кладовища. Душі їхні ледь в тілі тримаються; весь шлях — їхній. «Ми не маємо достатньо глибокого минулого, — нарікають хозарські священики, які все це, звичайно, бачать, — необхідно чекати повноліття нашого народу, щоб минуле збільшило свої засіки і створило достатньо широку основу для успішної побудови майбутнього».
Цікаво, що в хозарській державі живуть греки та вірмени, які належать до єдиної — християнської — віри, проте безперестанку між собою сваряться. Втім, результат їхніх сварок завжди однаковий, і щоразу вказує на мудрість обидвох сторін: після кожної суперечки і греки, і вірмени вимагають для себе окремих храмів. Оскільки хозарська держава схвалює такі їхні розширення, вони після кожної сварки стають міцнішими і подвоюють число християнських храмів, що, звичайно, завдає шкоди хозарам і їхній вірі.
Хозарський словник — охоплює книги читачів снів, однієї з найсильніших релігійних сект хозарів. Цей словник є своєрідною версією їхнього Святого Письма — Біблії. Наповнений біографіями різних осіб чоловічої та жіночої статі, Хозарський словник є мозаїчним портретом одної-єдиної постаті — тої, яку ми називаємо Адамом Кадмоном. Подаємо два уривки з того словника:
«Істина прозора і непомітна, а брехню видно здалеку, вона не пропускає ані світла, ані погляду. Існує ще й третє, де ті дві речі поєднуються, і так буває найчастіше. Одним оком ми дивимось крізь істину, і той погляд назавжди зникає в безконечності, а другим крізь брехню не бачимо ані п'яді, і той погляд не може йти далі, він залишається на землі і є нашим; отак перекосом і йдемо ми через життя. Тому-то істину не можна осягнути незалежно, так, як брехню, а лиш у порівнянні її з брехнею. Лише порівнюючи пробіли і букви з нашої Книги. Бо пробіли в Хозарському словнику означають прозорі місця Божої істини та імені (Адама Кадмона). А чорні літери між білими порожнинами — то місця, де наші погляди не занурюються глибше поверхні…