БРАНКОВИЧ АВРАМ
БРАНКОВИЧ АВРАМ (1651–1689) — один з авторів цієї книги. Відомий як наємний дипломат в Едірне і у Порті в Царгороді, воєначальник у австро-турецьких війнах, енциклопедист і ерудит. Величальний портрет Бранковича був написаний на стіні храму святої Параскеви у Купинику, збудованому на кошти Бранковичів. На портреті він зображений разом зі своєю ріднею, як подає на шаблі щойно збудований храм святої П'ятниці своїй прапрабабі, сербській деспотиці і святій, преподобній матері Ангеліні.
. Певну увагу до Аврама Бранковича виявив у своїй волоській хроніці і в розгорнутих сербських хроніках його родич, граф Джордже Бранкович (1645–1711); на жаль, саме ті частини, у яких згадується про нього, на сьогодні втрачені. Останні дні Бранковича описані його слугою, майстром шабляного бою Аверкієм Скілою
. Хронологія життя і діянь Бранковича стає зрозумілішою завдяки писаній сповіді, відправленій печському патріарху другим писарем Аврама Бранковича — Теоктистом Нікольським
«Аврам Бранкович походить із родини, що після падіння сербського царства і приходу до влади турецької династії покинула південь і перейшла на придунайські землі», — сповіщається у таємному донесенні, відправленому Никоном Севастом до віденського двору. — «Члени тієї родини були захоплені рухом за відселення із земель, що перебували під владою турків, і в XVI столітті переселилися у Липову в Єнополі. Відтоді про ердельських Бранковичів кажуть, що вони брешуть по-волоськи, мовчать по-грецьки, рахують по-цинцарськи, у церкві співають по-руськи, найбільше мудрості мають, коли говорять по-турецьки, і тільки тоді, коли хочуть убити, промовляють своєю рідною — сербською мовою. Вони — вихідці із західної Герцеговини, з містечка Кореничі, що лежить в околицях Требинє, недалеко від Ластви у Горніх Полицях, звідки й походить їхнє друге прізвище — Кореничі. З часу свого переселення у Ердель Бранковичі користуються великою повагою і вже двісті років п'ють найкраще вино у Волощині, про яке кажуть, що ним і краплею вп'єшся. Колись, на межі двох століть і двох держав — угорської і турецької — рід Бранковичів славився у військових діях, а тепер вони подарували своїм землям уздовж ріки Мориш, у Єнополі, Липовій і Панкоті цілий ряд визначних служителів церкви. Мойсей Бранкович, відомий як єпископ Матей, був митрополитом єнопольським, і горіх, опущений ним у Дунай, завжди опинявся у Чорному морі швидше від інших горіхів. Його син, він же дядько графа Георгія Бранковича Соломон, відомий як єпископ єнопольський під іменем Сави І, правив у єнопольській і липовській єпархії, не сходячи з коня, і навіть пив у сідлі, аж доки у 1607 році Липова не була захоплена турками. Бранковичі стверджують, що їхнє коріння іде від сербських деспотів Бранковичів, а от звідки прийшли їхні статки, сказати важко. У народі кажуть, що в кишені Бранковичів серед білого дня лягає все, що тільки можна визбирати по гендлярських снах від Кавали і до самого Земуна. Їхні перстені холодні, як змії, їхні володіння не облетіти птаху, а в народних піснях їх плутають із царськими родами. Бранковичі відомі як покровителі монастирів у Волощині і на Афоні у Греції, вони зводили мури і церкви, що стоять і у стольному Белграді, і в Купинику, і в містечку під назвою Теус. Князь Зигмунд Ракоці на знак уваги до Бранковичів наділив їхню родину по жіночій лінії маєтками, степами і шляхетським титулом, а оскільки жіноцтво із сімейства Бранковичів перебувало в родинних зв'язках із ердельськими Секеліями, то й певна частина статків останніх перейшла у власність до Бранковичів. Треба сказати, що в роді Бранковичів спадок визначається залежно від кольору бороди. Усі спадкоємці з рудими бородами (а такі бороди у Бранковичів — слід їхніх жінок, бо одружуються вони тільки з рудоволосими) поступаються першістю чорнобородим, бороди яких вказують на те, що вони — спадкоємці по чоловічій лінії. Володіння Бранковичів оцінюються на сьогодні сумою не меншою як 27 тисяч форинтів, а річний прибуток з них виносить близько півтори тисячі форинтів. І якщо таблиці їхнього родоводу часом і викликають недовіру, то золото їхнє не дає жодних підстав для сумніву: воно справжнє і тверде, як земля, по якій стукають копитами їхні коні, і вже понад двісті років жоден золотий не покинув їхніх скарбниць.
У Царгород Аврам Бранкович прибув кульгаючи, з підошвою на одному черевику, удвічі грубшою від іншої — оповідь про те його каліцтво переходить із уст в уста. Кажуть, ніби тоді, як Аврам був ще хлопчиком семи років, у помістя його батька вдерлися турки і перестріли на стежці невелику групу прислуги, що супроводжувала хлопчика під час прогулянки. Охорона перед турками умить розбіглася в різні сторони, і біля Аврама залишився один-єдиний старець, який дуже спритно відбивав своїм довгим києм усі атаки вершників, аж доки їхній командир не випустив у нього шпичку, яку тримав у своїх зубах, заховану в очеретяній тростині. Старець упав мертвий, а Аврам, що тримав у руці лозину, замахнувся з усієї сили і вперіщив нею турка по чоботях. Та хоч скільки відчаю і ненависті не було в тому хлоп'ячому ударі, їх усе одно не вистачило. Турок лише розреготався і поїхав далі, наказавши спалити село. Мов черепахи, повзли роки, Аврам Бранкович виріс, про ту пригоду забули — тепер вистачало нових сутичок, і вже Бранкович водив своїх воїнів у бій, тримаючи в руках стяг, а у роті — очеретяну тростину з отруйною шпичкою всередині. Якось на дорозі вони перестріли ворожого шпигуна, який ішов разом зі своїм сином, ще хлоп'ям. Можна було подумати, що то невинні подорожні, які мандрують світом з одними лиш кийками. Один з воїнів упізнав старого, пришпорив у його бік коня і спробував захопити того в полон. Та старець оборонявся києм так завзято, що всі почали підозрювати, чи не заховане у тому киї якесь таємне закляття. Тоді Бранкович випустив свою отруйну шпичку і вбив старця. У ту ж мить хлопець, який був зі старцем, ударив своїм києм Бранковича. Йому ледве виповнилось сім років, і, виходячи з того, навіть усієї його сили, ненависті й любові не вистачило б, щоб зашкодити Бранковичу. А все-таки Бранкович розреготався і впав як підкошений.
Від того удару він став кульгати на одну ногу, покинув військову справу і, користуючись підтримкою свого родича, графа Георгія Бранковича, почав дипломатичну діяльність у Едірне, Варшаві та Відні. Тут, у Царгороді, Бранкович виконує обов'язки англійського посла і живе у просторій вежі, що височіє поміж вежами Йороз Калеші і Караташ на Босфорі. На першому поверсі кам'яниці він наказав звести точну копію половини тої церкви, що була посвячена матері Ангеліні, його прапрабабі, проголошеній Східною церквою святою, у той час як друга половина тієї ж церкви знаходиться у Ерделі, на землях батька Бранковича.
Аврам Бранкович — чоловік статний, його розлогі груди могли б стати кліткою для великих птахів чи дрібних звірів, на нього часто нападають розбійники, бо в народі ходить пісня про те, що його кості — із золота.
У Царгород він прибув так, як завжди вирушає в дорогу: верхи на високому верблюді, годованому самою рибою. Тварина під ним іде плавно, не розхлюпуючи вина з чаші, закріпленої на її голові. З найранішого дитинства він не спить по ночах, як увесь людський рід, а тільки вдень, і ніхто не може сказати, коли він зробив той гандель і вторгував день за ніч. Але й по ночах, коли він не спить, йому тяжко знайти спокій на одному місці: здається, що чужі сльози стоять йому в горлі, як коневі — запханий силою ячмінь. Тому за столом перед ним завжди ставлять два тарелі, йому подають два стільці і дві чаші і посеред обіду він, буває, раптом зривається і міняє місце. Те ж саме відбувається у нього і з мовами: він не може довго розмовляти якоюсь одною, міняє їх, наче коханок, і говорить то по-волоськи, то по-мадярськи чи по-турецьки, а від одного папуги почав учити хозарську. Кажуть, ніби у снах він говорить ще й по-іспанськи, але після пробудження це вміння зникає. Недавно у сні хтось співав йому пісню якоюсь незрозумілою мовою. Він запам'ятав ту пісню, і, щоб перекласти її, ми змушені були шукати знавця тих мов, яких не розуміє Бранкович. Так натрапили ми на одного рабина, і Бранкович відрецитував йому напам'ять ті вірші. Було їх небагато, і звучали вони так:
Зачувши початок, рабин зупинив Бранковича і продовжив далі сам, прочитавши напам'ять кінець пісні. Потім він написав ім'я того, хто склав вірша. Це була поезія, створена ще у XII столітті, і творцем її був якийсь Юда Халеві
. З того часу Бранкович учить ще й єврейську. У той же час щоденні його заняття цілком практичні, адже він — людина багатьох талантів, і усмішка його — справжня алхімія поміж іншими науками і вміннями його обличчя.
Кожного вечора, одразу після сну, він починає готуватися до бою. Це означає, що разом із одним знаним місцевим майстром він вправляє свою руку на шаблі. Той майстер — копт на ім'я Аверкій Скіла, якого кир Аврам узяв до себе за слугу. У Аверкія одне око скоромне, друге — пісне, а усі зморшки на його обличчі зав'язані вузлом над бровами. Він є власником найбільшого реєстру всіх існуючих ударів шаблею разом з описами їхнього виконання, і, перш ніж вписати до свого рукописного довідника з майстерності шабляного бою якийсь новий удар, він особисто випробовує його на живому м'ясі. В одній просторій залі з розстеленим на підлозі килимом, що за розміром нагадує невеликий луг, господар Бранкович замикається разом із тим коптом, і в повній пітьмі вони вправляються на шаблях. Аверкій Скіла, за звичаєм, кладе один кінець довгої верблюжої вуздечки собі у ліву руку, а другий кінець тої вуздечки хапає кир Аврам, одночасно тримаючи в лівій руці шаблю, за вагою своєю рівну другій, що її десь поруч у пітьмі тримає слуга. Вони поволі намотують ту вуздечку собі на лікті й, коли відчувають, що другий — поруч, з усієї сили ударяють один одного шаблею. Усе це діється в такій пітьмі, від якої людина глухне. Про швидкість удару Бранковича співають гуслярі, та й сам я минулої осені бачив, як він стоїть з оголеною шаблею під деревом і чекає, коли дмухне вітер, а тоді перший плід, який упаде з дерева, підхоплює шаблею просто в леті і перерубує його навпіл. Він має заячу губу і, щоб заховати її, відпускає собі вуса, але й під ними, коли він мовчить, видніються зуби. Тоді здається, що у нього взагалі немає губи, а вуса ростуть відразу з зубів.
Серби кажуть про нього, що він любить свій край і шанує своїх земляків, але є в нього й дивні звички, які не відповідають місцю, що його він займає. Він не вміє поставити крапки в кінці розмови і ніколи не помічає тої хвилини, коли треба встати й піти. Він завжди зволікає при цьому, аж поки врешті зовсім не запізнюється, через що люди під час прощання з ним дивуються більше, ніж під час знайомства. Він курить гашиш, який тільки для нього готує один євнух із Кавали і ніхто інший. Проте, як не дивно, дурман не потрібен йому весь час, і, щоб звільнитися від нього, він час від часу шле гінця з непочатим пакунком гашишу аж до Пешту, і звідти ж, під тою самою печаттю, отримує його назад через два місяці, коли, за його розрахунками, насолода знову стане йому необхідною. Його величезне верблюже сідло з дзвіночками завжди, коли він не в дорозі, височіє у просторій книгозбірні й служить йому столом, за яким можна читати і писати стоячи. У його кімнатах безліч найрізноманітніших речей, які чомусь здаються переляканими, але ніде біля нього немає і ніколи не буде двох однакових предметів. Кожна річ, кожна тварина і людина, що знаходиться поруч з ним, повинна бути з іншого краю. Між його слугами є серби, румуни, греки і копти, а недавно він узяв у дім ще й якогось турка із Анатолії. У кир Аврама є велике і мале ліжко, і під час сну (а спить він завжди тільки вдень) він міняє одне ліжко на друге. Доки він спить, його слуга, той самий анатолієць на ім'я Юсуф Масуді
, дивиться на нього не відриваючи очей тим поглядом, від якого мруть птахи. А на ранок кир Аврам, ніби наляканий чимось, співає у ліжку тропарі й кондаки своїм предкам, яких сербська церква оголосила святими.
Не можна нічого сказати про потяг Бранковича до жінок. На його столі присіла навпочіпки дерев'яна мавпа натуральних розмірів з величезним прутнем між ногами. А часом кир Аврам повторює свою улюблену приказку: „Жінка без дупи — як село без церкви!“ — оце й усе. Один раз на місяць господар Бранкович їздить у Галату до одної й тої ж ворожки, яка читає його долю з карт одним древнім і дуже довгим способом. В хаті у ворожки стоїть окремий стіл для Бранковича, і на той стіл вона кидає нову карту щоразу, коли надворі змінюється вітер. Від того, який подме вітер, залежить, яка карта впаде на стіл Бранковича, і так триває роками. Минулого Великодня, щойно ми увійшли, дмухнув вітер з південного сходу, і у ворожки з'явилася нагода сповістити йому нові пророцтва: — Вам сниться чоловік з одним сивим вусом. Він молодий, має червоні очі і скляні нігті на руці… іде у Царгород, і скоро ви зустрінетесь… Та звістка так утішила нашого господаря, що він одразу наказав просилити мені в носі золоте кільце, і я ледве врятувався від тої милості…
Знаючи про зацікавлення, яке віденський двір виявляє щодо планів господаря Бранковича, я можу сказати, що він належить до тої породи людей, які з особливою увагою і старанністю дбають про своє майбутнє, наче про якийсь великий город. Він не з тих, хто проживає життя наспіх. Своє майбутнє він наповнює повільно і старанно. Відкриває його п'ядь за п'яддю, ніби якийсь незнаний острів, який він спершу корчує, потім починає на ньому будувати, вибравши найкраще місце, і нарешті довго переставляє місцями предмети усередині збудованої споруди. Він дбає про те, щоб його майбутнє не сповільнювало своїх кроків і росту, слідкуючи в той же час і за власною ходою, щоб не перегнати свого майбутнього, яке йде попереду. Це особливий вид змагань: той, хто швидший, програє. Сьогодні майбутнє кир Аврама нагадує землю, в яку вже впало зерно, але ніхто, крім нього, не знає, що з того виросте. Та хоч щось дізнатися про те, куди прямує Бранкович, мабуть, можна з одної притчі, яку розказують про нього пошепки. Це є
Притча про Петкутина і Калину
Старший син кир Аврама Бранковича Ґрґур Бранкович
рано вставив свій чобіт у стремено і взяв до рук шаблю, гартовану на вогні з верблюжого лайна. В той час його закривавлені гаптовані сорочки відсилали із Джули, де Ґрґур жив зі своєю матір'ю, до Царгороду — там під батьківським наглядом їх прали і ґлянцували, сушили на пахучому вітрі з Босфору, відбілювали під грецьким сонцем і з першим караваном повертали назад у Джулу.
Другий, молодший син Аврама Бранковича, лежав у цей час десь в Бачці на розмальованій печі, мурованій як церква, і хворів. Говорили, що в дитинстві на нього помочився диявол, і з тих пір він прокидався серед ночі, вибігав з хати і підмітав вулиці. Бо по ночах смоктала його Мара, гризла за п'яти і текло йому з грудей чоловіче молоко. Дарма хатні забивали у двері виделку і плювали на пальці, складені в дулю, якою потім хрестили йому груди. Нарешті одна жінка порадила йому лягти спати з ножем, змоченим в оцті, і коли Мара кинеться на нього, пообіцяти їй позичити зранку солі і вколоти її тим ножем. Хлопець так і зробив: коли Мара почала його смоктати, він запропонував їй узяти солі, вколов її і почув крик, у якому розпізнав віддавна знаний голос. Через три дні приїхала із Джули в Бачку його мати, з порогу попросила солі і впала мертва. На ній знайшли рану від ножа, і коли ту рану лизнули — вона була кисла… Відтоді хлопець зовсім занеміг від жаху, в нього почало випадати волосся, і з кожною волосиною, як сказали Бранковичу ясновидці, він втрачав один рік життя. Пасма того дитячого волосся відсилали йому в джутових пакунках, він ліпив їх до м'якого дзеркала, на якому було намальоване дитяче личко, і, дивлячись на нього, знав, скільки ще років залишилось жити його сину.