Наставало торжество переможця або приборкання непокірливої.
Але я помилився, як то кажуть розумні люди, жорстоко. Клементина підскочила до мене і з ще більшою люттю, ніж перед тим, коли кусала мене за руку, гукнула:
— Віддай!
І ще крикнула:
— Нахаба!
А потім ще:
— Це не твоє!
Моєму подиву не було ні кінця ні краю.
— Тобто, як не моє? Все, що прислано мені,— моє!
— Не тобі! — крикнула знов Клементина.— Віддай! Усе віддай! Усе не тобі!
І заплакала.
А я спробував трохи поворушити мозком, але, хоч ти вбийся, не міг поворушити, бо ж поруч плакало таке створіння, люди могли побачити й почути, взагалі ситуація ставала щомиті безглуздіша.
— Кому ж посилала? — спробував я відступити на позиції, які не планувалися і лише тепер у гарячковому поспіху десь вишукувалися.
— Не тобі! Не тобі! — крізь сльози, але з упертою злістю повторила дівчина.
І тут я дочалапкався нарешті до жалюгідних запасних позицій, доповз туди розбитий, розтрощений, розгромлений, я нагадував мого друга Євгена, який лежав колись мертво на імпортному дивані, лежав долічерева, ховаючи обличчя, страждаючи безнадійно й тяжко. І ось там, страждаючи і перев'язуючи свої рани, я зрозумів, хто мене переміг. Знов те саме, що й тоді з Євгеном! Знов Шляхтич! Клементина переплутала квартири. Треба було написати «чотири», вона вперто писала «три», а й у тій, і в другій є сини. Тільки там син удачливий, а в нашій невдаха. Ну, історія! Це вже справді історія з географією! Але ж і дівчатка пішли! Цілий рік писати одруженому чоловікові отаке! І це тоді, коли поверхом нижче живе молодий і неодружений!..
Ох, і дурень же я! Ох, і остолоп!
Я дивився на Клементину майже з ненавистю.
— Можеш не хлипати,— сказав їй похмуро,— вже догадався, що переплутала квартири. Класичний зразок роззявкуватості. Але можеш витерти свої сльози: пишеш ти здорово! Цим тільки мене й купила. Виспівуєш, як та птичка, назви якої я запам'ятати ніколи не міг, але ти, як кругла відмінниця, мала б знати...
— Сирена,— схлипуючи, промовила вона.— І не птичка, а жінка з крилами. Віддай листи!
— Візьми,— подав я всі листи разом з останнім, непрочитаним,— візьми, жінко з крилами, і не залітай мені більше в душу. Ясно?
Вона вихопила в мене пачку, зіжмакавши листи, мерщій стала пхати їх до торбинки, кілька листів упало на землю, я спокійно підняв їх, подав Клементині.
— Забуто, травою поросло,— махнув рукою.— Крапка, абзац, жирний шрифт. «Если к другому уходит невеста, то неизвестно, кому повезло»,— як співають в одній морально-побутовій пісні. А тепер скажи мені. Ну, я розумію. Льоня Шляхтич — чоловік справді... Я сам перед ним... Але ти... Що ти в ньому знайшла?
— Він розумний.
— А я, наприклад, що — дурний?
— Він глибокий.
— А я мілкий?
Вона вперше глянула на мене заспокоєно, спробувала усміхнутися.
— До чого тут ти, Митю?
— Як то до чого? Ну, хоча б як жертва історії з географією!
— Ти не зрозумієш. Я сама теж не розумію. Це не піддається поясненню. Але добре, що воно все так вийшло. Спасибі тобі.
— Та ні за що.
— Однаково спасибі. Ти врятував мене.
— Чистісінька випадковість.
— Але врятував. Як товариш. Вдруге рятуєш мене. Тоді, коли я просилася в цех...
То це ти вже тоді хотіла до Шляхтича?
Вона мовчала. Хіба таке пояснюють?
— Давай руку,— запропонував я.— Мир — дружба. Кажи товаришу Книшу, хай записує мене в художню самодіяльність. Гратиму в п'єсах ролі невдах. Вийде в мене?
Клементина всміхалася. Може, й без полегшення, але й без сліз.
Довелося дзвонити Рацпропові.
— Запрошення лишається в силі?
— Лишається,
— Їдемо?
— Їдемо!
Шляхтич супився, що я кидаю «монтажну зону» в найвирішальнішу хвилину, але мені вже набридло: він завжди похмурий, у нього завжди найвирішальніша хвилина. Типовий рабовласник! Ось коли я уклав би пакт з Кривцуном, але Кривцун несподівано виступив на боці Шляхтича.
— Змотуєш вудочки? — прискалив він око.— А хто називав мене обивателем, цікаво б знати? А тепер обиватель зостається вколювати, а передова частина дає драла! Хтось тут розбалакував про благородну роль праці, ти не чув?
— Знаєш що,— порадив я Кривцунові,— відчепись, і в доброму темпі, бо інакше...
Їхати мені, коли зізнатися по щирості, нікуди не хотілося. Але й лишатися не міг. Розповідати, як їздили, теж не дуже хочеться. Ну, сіли. Ну, поїхали. Як сказав один дуже мудрий чоловік, дорога була далека, через усю Україну — в цілковите забуття. Асфальтове шосе, по боках пейзажі. Рацпропові було весело, моїй сестричці Тоні було весело, їхньому синочкові було весело, а мені сумно. І така це штука сум, що, відчував я, залізеш у неї один раз — то вже навряд чи й вилізеш. Все життя буде сумно. І від шосе, і від колгоспних ланів, і від жайворонків у небі, і від зустрічних машин, і від попутних, від усього сумно. Але ні! Не від усього! Рацпропова машина сумувати не дала. Вона розвеселила б і мертвого! То був суцільний регіт на колесах. Пересувний регіт, коли дозволено буде так висловитися.
Мені-то, власне, було все байдуже, але якесь передчуття, видно, гнітило мене, бо коли Рацпроп з сімейством підкотив до «Ділового клубу», щоб забрати мене в турне, я пошкодував, що він не догадався пофарбувати свою цинкову буду. Блищало, як сто цинкових тазків!
— Ти не знаєш законів автомобілізму,— поважно відмовив Рацпроп.— Чим машина відмітніша на шосе, тим менше шансів аварії.
— Червоний і жовтий кольори найвідмітніші, дядю Митю,— пояснив мені малий Юр.
— А цинк? — спитав я.— На якому місці стоїть цинк?
— А наш цинк ще відмітніший! — гордо заявив Юр.
Не знаю, як воно з законами автомобілізму, але щодо законів тикання пальцями, тюкання, свистіння, хихотіння при появі наших оцинкованих ночов на колесах ми били всі рекорди. Ще поки їхали містом, то нічого, але як вибралися на шосе,— біда! Все сигналило нам назустріч і навперегін, в нашу будку кидали помідорами й огірками, цинк гримів і дзвенів, у ньому з'являлися загрозливі вм'ятини, Рацпроп спокійно пояснював, що помідор навряд чи проб'є дірку, а от огірок може, бо він твердіший, а тут складаються дві швидкості: швидкість машини й швидкість польоту огірка. Закон фізики. Не знаю, дією якого закону можна було пояснити, що нас переганяли буквально всі машини, навіть допотопні «Москвичі» з розкладушками і матрацами на верхніх багажниках. І кожен, хто обганяв нашу цинкову карету, неодмінно дарував нам дружній жест: потріпував пальцями одної руки коло носа або пальцями обох рук коло вух, підстрибував на сидінні, показуючи, як йому регочеться, висолоплював язика, хапався за голову — людьска винахідливість безмежна!
Зате в моєї сестрички Тоні терпіння виявилося не безмежне. Ми проїхали, може, десяток-другий кілометрів, і вона рішуче заявила чоловікові:
— Повертай назад!
— Ти щось забула? — стривожився Рацпроп.
— Нічого я не забула — повертай!
— Поясни,— спокійно запропонував Рацпроп, щулячись від гучного «бам», яке зробив над його головою кинутий з вантажної машини великий помідор.
— Досить,— сказала Тоня,— накаталася! Не поїду я далі! Завертай або зупини, я піду додому пішки!
— Так гарно почали їхати, а ти...— докірливо промовив Рацпроп.— Юр, скажи мамі...
— Ма, ну чого ти? — заскиглив Юр.— Ми ж іще й не розігналися! Вона ж у нас як розженеться!
— Завертай! — звеліла Тоня.— Можеш їхати сам. А я не хочу. І дитини не дам! Сам же казав, що в тебе машина місцевого значення. Нащо було глумитися на шосе?
— Але ж закони автомобілізму,— спробував був Рацпроп. Та я вже знав, що ніякі закони його не врятують.
Ми повернулися до міста, бо Тоня не захотіла ганьбитися, повертаючись так скоро додому, хоч як плакав Юр, його залишили в діда й баби Черед теж, а ми з Рацпропом знову вирушили в подорож. Дорога була далека, мала вона пролягати для мене в суцільний сум, але, хвала Рацпропові й законам автомобілізму, обернулася суцільним реготом.
Ми повзли з швидкістю, для вимірювання якої ще не винайдено механічних пристосувань. Мається на увазі швидкість не максимальна, а мінімальна. Умови пересування приблизно лишилися такі самі, як і перше, хоч відсутність у машині жінки трохи гамувала запопадливість водіїв. Хизуватися не було перед ким, наставляти носа не було сенсу. Ще пробували здіймати нас на глузи ті, в чиїх машинах сиділи жінки власні, але це вже було не те.
— От чорт,— зітхнув Рацпроп,— треба було Тоні сховатися, щоб її ніхто не бачив у машині, тоді б ми їхали спокійно. Нащо я садовив її спереду?
— Та вона сиділа позаду,— нагадав я.— Але й там її помічали. В машині не сховаєшся. Хіба від цієї публіки можна сховати жінку, та ще таку гарну, як Антоніда!
— Антоніда гарна! — зітхнув Рацпроп тяжко.— Але ж незбагненні закони автомобілізму!
Ми повзли зі швидкістю, неприпустимою для двадцятого століття, довкола дзвеніли механізацією колгоспні лани, Рацпроп крадькома кидав погляди то правобіч, то лівобіч, він би, мабуть, охоче зіпхнув свої цинкові ночви в перший-ліпший яр по дорозі й рвонув би домеханізовувати колгоспні лани,— там почувався справжньою людиною, там мав шанобу і вдоволення від роботи. А тут тільки закони автомобілізму!
На першій же заправочній станції ми відчули дію цих законів в усій їхній жорстокій безжальності. Рацпроп хвацько підрулив до хвоста довгої черги, гальмонув з рипом і скрипом, а що черга була довгенька, то він вимкнув двигун і став спокійно ждати, хоч нам спокій тільки снився: відразу машину обаранила шоферня, по цинковій буді затарабанили кулаками, хтось вибивав джазовий ритм, ще інший пропонував закупити буду й демонтувати, поки дійде наша черга заправлятися, бо йому, мовляв, до зарізу потрібен цинк укрити свининець.
— Пиши заяву,— спокійно сказав я любителеві вкривати свининці цинковою бляхою,— розглянемо, як належиться, і відпустимо тобі цинку, раз так закортіло.
— А ви хто такі? — вмить зацікавилася шоферня.
— Фондові матеріали можете дістати?
— Шифер?
— Цеглу?
— Шлакоблоки?
— Все можемо,— похвалився я,— пишіть заяви!
Тим часом черга сунулася вперед, але ми стояли на місці, бо, поки Рацпроп заводив двигуна, той, хто стояв позаду, вискакував наперед нас, гаркотіти двигуном Рацпропові не хотілося, бо наш двигун видавав звуки не вельми гармонійні, тому він знову вимикав двигун, потім пробував завести, не встигав вчасно, нас переганяли без кінця, ми вже стояли тут годину або й дві, і виникала підозра, що стоятимемо коли й не вічність, то у всякому разі цілу свою відпустку або й цілий курортний сезон. Врешті я зорієнтувався в обстановці, виліз з машини, перехопив заправочний шланг і, відмахуючись ним од шоферні, яка вмить кинулася на штурм, закричав до Рацпропа:
— Давай під'їзди з того боку!
А шоферні, поки наші ночви совалися туди й сюди, вибираючись на оперативний простір, спокійно пояснив:
— Менше здорового нахабства! Це машина Міністерства побутового обслуговування. Чули про таке? Побут — у кожну зразкову родину. Показовий автопробіг Київ — Сімферополь!
До Сімферополя було далеко, далі, ніж до Місяця. До Місяця що? Три дні — й уже «Луноход» розгулює собі по небесному тілу! А нам до Сімферополя, зважаючи на закони автомобілізму, а також на швидкість нашого пересування, не вистачило б і тижня.
Щоправда, машина не стала випробовувати нашу терплячість. Вона витримала рівно один календарний день і стала мертво. Тобто котитися вона могла. Але...
Хоча я трохи забігаю наперед, а цього робити не слід, бо справи наші, загалом кажучи, йшли просто здорово! Взяти хоча б нескінченні підйоми на шосе. Велетенські рефрижератори трейлери, які перевозили кудись бульдозери, могутні дизелі й обшарпані колгоспні тритонки — все це витягалося довгою вервечкою на пологому схилі, який упирався, здавалося, в саме небо, вервечка повзла ще повільніше, ніж наше чудо техніки, бо десь попереду, видно, силкувалася машина з неймовірно важким вантажем і стримувала всю колону, водії «Волг», «Москвичів» і «Запорожців», потрапляючи в тихохідне царство, нервувалися, сигналили, намагалися проскочити поміж ревучими й смердючими дизелями, ризикуючи або ж бути розбитими, або ж у момент порушення бути заприміченими недремним оком автоінспектора, який, згідно з нещадними законами автомобілізму, з'являється саме там і саме тоді, де й коли його ніхто не жде, не їзда — мука! Зате ми з Рацпропом раювали! Ми спокійно й солідно ставали в чергу між велетенськими машинами, ми йшли своїм крейсерським ходом, ні збавляючи, ні збільшуючи швидкість, дизелі закутували нас у чорні тучі випускних газів, так що навіть будка наша, здавалося, закіптюжується й миттю втрачає свій цинковий блиск, ми відчували тут себе повнометражними автомобілістами, поважними громадянами могутньої Автомобільної Держави,тут нам ніщо не загрожувало, навпаки, все сприяло, на повні груди вдихали ми випускні гази з дизелів, а ввижалося нам, що ми вже в Криму і довкола троянди й олеандри, як писав поет.
Головне в автомобілізмі, як виявилося, не швидкість руху, а його регулярність. Хто спішить — батька насмішить. А от тихо їдеш... Ще й день не кінчився, а вже докотилися ми до величезного симпатичного щита, на якому прочитали: «До станції обслуговування — 15 кілометрів».
Та прочитали ми, прочитала, видно, наша машина також. Бо як тільки поминула щит, в ній щось змінилося. Попервах ми з Рацпропом і не збагнули, що саме сталося. Потім нас вразила тиша. Потім ми зауважили, що машина зупиняється.
— В тебе двигун не працює,— гукнув я Рацпропові.
— Точно.
— Ти щось йому зробив?
— Нічого не робив.
— А чого ж він замовк?
— Зараз подивимось,— бадьоро промовив Рацпроп,— це ми вияснимо в один моменті Ти тільки підіпхни, щоб я з'їхав на узбіччя.
Я підіпхнув. Рацпроп зіскочив з машини, відкинув капот, почав дивитися в мотор. Я теж спробував туди подивитися, але нічого не побачив. Ти машина, ти желєзна. Все було залізне, все на місці.
Тоді на світ божий з'явилася ручка. Саме про цей важіль мріяв колись Архімед, щоб перевернути земну кулю.
— Ану, крутни! — сказав Рацпроп.
Я крутнув.
— Ану, дай я крутну!
Крутнув Рацпроп.
— Ану, крутни тепер ти.
За день у машині чоловік все-таки засиджується, тут і зарядка космонавтів не поможе. Тому коли просять крутнути ручкою, це сприймаєш як найвище задоволення. Я крутнув.
— Ану, дай ще я!
Тут я трохи занепокоївся.
— Ану, крутни тепер ще ти!
Я крутнув.
— Крути!
Я виконував команду.
— Крути ще!
Це вже починало нагадувати крутіння з погляду вічності. Воно вже, здається, і не я крутив ручкою, а мене крутило на всі боки. Клята ручка не розрахована була на нормальні трудові зусилля рядових громадян. Не помогло й моє робітниче походження, й мої мозолясті руки не помогли. Ручка вмить понаганяла мені на долонях водянки, очі мені заливало потом, таким густим і липучим, про існування якого в своєму організмі я ні сном ні духом не відав, а Рацпроп покрикував:
— Крути, крути!
Мотор мовчав. Тоді я облишив ручку. Сів на травичці, простягнув ноги і взяв слово для позачергової заяви.
— Сказано, що людина — це тварина, яка оволоділа інженерним мистецтвом. Очевидно, як Рацпроп, ти підходиш під це визначення. Але тобі ще не вистачає знання автомобільного мистецтва. Тобі доведеться це визнати щиро й відверто.
— Закони автомобілізму,— почав був Рацпроп, але я не дав йому докінчити.
— Закони автомобілізму підказують нам заночувати он у тій купі соломи, а завтра вранці добиратися до станції обслуговування. Повечеряти, завдяки турботам моєї мами, а твоєї тещі, ми ще маємо дещо, завтра ж переходимо на харчі державні.
— Я ще трохи поголосую,— сказав Рацпроп,— взаємовиручка ж...
Ніхто його виручати не збирався, жодна машина не зупинялася, хоч як Рацпроп розмахував руками: всі шофери чомусь упевнені були, що їх розігрують. Та, може, воно й ліпше, бо інакше не довелося б мені поспати в соломі. А солома ж була свіжа, запашна, шурхотлива, спалося в ній солодко, і снилися мені керівники великих держав, які влаштували зустріч на високому рівні для вирішення проблеми автомобілізму в глобальних масштабах.