Вони лежали на сірих кам'яних лавах гордо й велично, їх рятувала від гамірливої базарної дріб'язковості майже неприступна для щоденного вжитку ціна, однак неприступність така ще не означала цілковитої заборони для будь-кого влаштувати собі вряди-годи свято з'їдання цієї священної степової птиці, і тоді змобілізовувалися. всі заощадження, родинний бюджет відповідно перекроювався, господиня дому в супроводі одного з відповідальних членів родини простувала на базар, вибирався найбільший, найбіліший, найкращий індик, урочисто приносився додому і...
Не знаю, в кого як, а в нас щоосені відбувалося купування, засмажування й з'їдання індика, бо саме восени якусь там кількість років тому мав честь з'явитися на світ громадянин, названий Дмитром Чередою.
Мама засмажувала індика начервоно, це був індик, як у покійного президента Ейзенхауера, коли хочете, або ще й кращий, головне ж, що купували ми його з мамою завжди вдвох, удвох вибирали, удвох несли додому, навіть засмажувати я теж помагав мамі, призвичаюючись до нелегкої справи — готування смачних речей.
Батько мій ніколи на базар не ходив. У нього був принцип: не підтримувати приватної власності. Що ж до мене, то я пристосовував закони політекономії до своїх потреб. Що таке індик? Приватна власність чи особиста? Не будемо дріб'язково-прискіпливі. Поки він чужий, то приватна, а коли мій, то це вже власність особиста. Відомо ж, що особиста власність у нас не заборонена.
Отже, настала осінь, і ми з мамою пішли на базар купувати свого традиційного індика.
Не будемо перебільшувати. Купівля індика — ніяке не священнодійство. Це звичайний робочий процес. Я використовувався в цьому процесі як сила допоміжна — для транспортування, простіше кажучи, ніс індика додому.
Так би воно сталося й цього разу, та, власне, так і сталося, але перед тим доля відчинила мені двері.
Ми проходили з мамою повз квіткові ряди, повз оте вировиння червоного, білого, синього, лілового; квітів на нашому базарі завжди була сила-силенна, а людей коло квітів товпилося, здається, ще більше, ніж самих квітів, але ніколи якось вони не привертали моєї уваги, не привернув ніхто уваги й цього )азу, ми вже минали з мамою квіткові ряди, коли нам назустріч трапилося двоє жінок, власне, літня жінка й дівчина, може, дочка й мати, або дві сестри — старша й молодша, або племінниця й тітка, мені було однаково, хто вони, я не помітив майже старшої, бо мене приголомшила, ошелешила, майже вбила молодша! Щось біло-ніжне, губи, створені для поцілунків, хоча я не знався ще на цьому як слід, очі в незглибимості своїй схожі на мої колишні Сірі, обличчя заспокійливо-бентежне, рухи уривчасті. З'явилося й зникло, і нема, і сліду не позоставило, купували вони квіти, здається, вже мали квіти в руках, аби я не був з мамою, то, може б, набрався сміливості й підійшов, але вона теж була з матір'ю чи там з ким. Пролетіло, мов вітер, і зникло. Зникло навіки. Оце «мимолетное виденье»! А Клементина — то скорше «нас возвышающий обман».
Я закляк на місці і стояв так, поки мама повернулася й покликала мене. Пролетіло, мов вітер. Відчинилися двері й зачинилися. Відшкодувало мені втрату і відразу лишило мене з порожніми руками.
Та після лежання в Скрипайці й перечитування листів, після розчарування Клементиною я став обачним філософом.
Спокійно ніс за мамою індика з базару й намагався викинути з голови оту, що визирнула в відчинені двері долі.
Я не закохувався.
І не захоплювався.
Бо мав досвід і з Сірими очима, і з Клементиною.
Поза тим, трохи знався на звичайній арифметиці. У нашому місті кілька сот тисяч населення. У Радянському Союзі двісті сорок сім мільйонів. На землі — три з половиною мільярди. Де шукати дівчину, про яку не знаєш нічого, окрім того, що сьогодні зустрів її на базарі, коли вона купувала квіти? Не знаєш імені, не знаєш, де живе, не знаєш навіть громадянства, бо вона може виявитися іноземною туристкою, яка випадково забрела на базар у степовому місті, щоб купити українських квітів задля їхнього аромату.
Де шукати?
Шукати не будемо!
А коли б і захотів, то не дали. Перешкодили.
«Верньомся к мирному засідательному труду»,— сказав один заслужений чоловік, маючи на увазі труд «созидательный». Але мені справді час вертатися.
Діти нагадують горобців. Вони розлітаються, щоб злетітися знову. Неминучість злітання докупи, горобиний комплекс.
Зізі прилетіла. Цього разу вже не сама. Батько й мама ходили з урочисто-наляканими обличчями. Зізі жениться! Тобто вона вже оженилася! Мені скажуть, що треба говорити: одружилася, але я не вірив, щоб знайшовся на світі чоловік, який міг би оженитися на Зізі. Тільки вона могла оженитися!
Чоловіком Зізі виявився той самий технократ Держикрай, який привозив її для розв'язання таємниці загадкових листів. Тепер виявилося, що він справді син баби Держикраїхи, в якої були найсмачніші вишні в нашому місті. Але все це речі були вторинні: і те, що Держикрай був сином баби Держикраїхи, і навіть те, що на ньому оженилася Зізі. Виявилося, що Держикрай приїхав до міста не з міркувань родинного плану і не для відновлення спогадів свого дитинства, яке він провів, здається, з Льонею Шляхтичем, хоч друзями вони ніколи й не були. Ні, товариш Держикрай, дипломований і навіть обтяжений науковими ступенями, вернувся «к засідательному труду», простіше кажучи, він одержав призначення начальником нового прокатного цеху, того самого цеху, в якому ось уже скільки часу ми стосували свій принцип ДОРО, цеху, який ми готували не для когось, а для себе.
Ми дивувалися, чому начальником цеху не призначено Шляхтича. Адже він, як ніхто інший, довів свої інженерні здібності, він хоч сьогодні міг би ставати навіть головним інженером заводу — вистачило б і знань, і авторитету. Ну, гаразд, Шляхтич ніколи б не згодився когось випихати, він не любив перестановок, коли в гру мала входити його шахова фігура з найвищою гідністю, але ж у новому цеху ніяких перестановок не вимагалося, ми прийшли сюди, коли була тут ще тільки «монтажна зона», ми на цілий рік забули про свій фах, про свою високу прокатницьку кваліфікацію, сам Шляхтич іноді з інженера перетворювався мало не на чорнороба і все це для того, щоб діждатися тепер присланого начальника цеху? Навіть великий правознавець Кривцун був обурений несправедливістю і скрізь кричав, що тільки Шляхтич має всі права на заміщення посади начальника цеху, а чужим тут робити нічого.
Держикрай не був такий дурний, щоб не вловити нашого загального настрою. Але приїхав він не для того, щоб розділяти чиїсь настрої.
Він зібрав цеховий актив на п'ятихвилинку, став перед нами в своїй білосніжній сорочці, коротко пострижений, міцний, похватний, наставив на нас крутого лоба, глянув крізь окуляри в чорній професорській оправі.
— Всі ці розмови в цеху з мене, як з гуся сьома вода на киселі. Не будемо ділити шкуру невбитого ведмедя в мішку. Раз мене призначено сюди начальником, то я не допущу, щоб мене підвели з вогню прямо в полум'я під монастир. Дякую за увагу.
З цієї промови ми збагнули, що Держикрай чоловік чемний (дякує за увагу) і вельми добре знає народний характер (з ходу пече нові прислів'я).
Та незабаром виявилося, що перше враження буває глибоко помилкове. Бо, дякуючи за увагу, Держикрай насправді й не думав нікому дякувати, то для нього була пуста формула, однаково що чхнути, прислів'я ж йому видала електронна машина, у якої він попросив поради перед тим, як уперше виступати перед цехом.
Незабаром слідом за Держикраєм приїхало ще кілька таких самих, як він, хлопчиків-технократів, і аж тоді ми збагнули, що побачимо, як смалений вовк сміється на кутніх, висловлюючись стилем Держикраєвого компютера,
Хлопчики були точнісінько як Держикрай. Усі в білих сорочках, усі стрижені. Мовляв, людина — це тварина, яка стрижеться.
З їхніх білих сорочок попервах були сміх і сльози, але вони вперто приходили щодня знову в свіжовипраних і напрасованих, і вперто наводили лад у цеху, і незабаром таки досягли свого, і цех наш став нагадувати щось чи то японське, чи то іншопланетне.
Держикрай облишив електронно-приказкові загравання з масами і явив народові своє справжнє обличчя:
— У нас тут прекрасний цех, і нам потрібні прекрасні люди, щоб робота в цеху йшла справді прекрасно, і тільки тоді ми зможемо давати прекрасні труби.
Ми. негайно охрестили Держикрая «прекрасна труба».
Він невтомно демонстрував нам свою неймовірну вченість:
— На стадії реалізації плану при оперативному плануванні виробництва завдання в кінцевому підсумку полягає в забезпеченні передбаченого в поточному плані рівня планових та оціночних показників.
По-людськи кажучи, виконувати план — означає виконувати план. Але ж Держикрай не бажав висловлюватися по-людськи, його вабило тільки, сказати б, електронне поводження.
Я мав бути перший, хто відчув це поводження, бо ж зіткнувся з Держикраєм ще й не в цеху, а в себе вдома.
Зізі прилетіла й привезла з собою Держикрая. Тобто привіз він її, привіз на власній «Волзі», і це надавало йому пиховитості й зверхності щодо решти людства, яка власних «Волг» не мала. З машини довелося вивантажувати безліч валіз і пакунків. Усе майно Зізі й Держикрая.
— Ми приїхали назовсім. Тепер я житиму з вами,— щебетала Зізі,— кінчилися зустрічі й розлуки, нарешті, нарешті все скінчилося...
Держикрай у своїй білій сорочці пиряв невтомно чемодани, командував усіма нами так, ніби жив у нашій квартирі принаймні років з двісті: «Це туди, а це сюди, а це так!» Відразу давалися взнаки прикмети точного розуму, а також невичерпні запаси нахабства, бо годилося б питати бодай для пристойності, перш ніж отак командувати. Батько мій з його всякчасною делікатністю, ясна річ, був буквально приголомшений Держикраєм, що ж до мами, то вона не дуже зважала на зятеві замашки, і коли вже все було порозкладувано й порозтикувано, навпростець спитала Зізі, коли ж влаштовувати весілля і взагалі як це влаштувати, кого запрошувати, окрім сестер, яких неодмінно треба викликати обох.
Зізі, може, й згодна була б на весілля, але тут голос забрав товариш Держикрай, хоч його, власне, й не питали, і заявив, що ніякого весілля не треба, бо що таке весілля? Це пережиток давно минулих епох, елементи феодалізму, дикості й поганства, тоді як ми люди нові, сучасні, передові, люди прекрасні, які будують прекрасне суспільство з прекрасним життям.
— Але ж як можна без весілля? — сплеснула руками моя мама.— Та нас засміють усі!
— Хто це всі? — поцікавився Держикрай.— І що означає «усі»? Чи ви вважаєте нормальним, коли набивається повна квартира малознайомих або й зовсім незнайомих людей, п'ють, їдять, говорять дурниці, кричать розтелесовано «гірко!», і молоде "подружжя має демонструвати перед ними поцілунки, забувши будь-яку сором'язливість, так ніби це вже й не люди, а звірі в зоопарку! Я проти таких весіль! Я за прекрасні взаємини між людьми, за прекрасний побут, за прекрасне життя! Чому б нам не обмежитися тільки родинним колом? Ми прекрасно сядемо за стіл, прекрасно посидимо...
— І це буде прекрасно,— підказав я.
— Так, це буде справді прекрасно,— не збентежився Держикрай.— Що ж до виклику сестер Зінаїдиних, то не бачу в цьому потреби. Гадаю, що й матір мою не слід турбувати. Іншим разом ми завітаємо до неї окремо. А тепер обмежимося тільки нашим наявним родинним колом...
Він диктував свої умови, ще тільки переступивши поріг, але найдивніше, що його слухали! І як могла Зізі, наша незалежна, вільнолюбна, задерикувата Зізі підкоритися такому електронному типові?
Ясна річ, я вибрав мить і спитав сестричку про це, але вона відповіла точнісінько так, як колись Клементина про Шляхтича:
— Він же розумний, хіба ти не бачиш?
— А душа в нього є, ти пробувала поцікавитися?
— У нього прекрасне серце!
— Прекрасне! Ти вже й слова перейняла в Держикрая!
— Він добрий.
— Щось я не помітив.
— Ось глянь!
Зізі вибігла з кімнати й повернулася за кілька хвилин з чимось чорним і волохатим у руках.
— Що це? Ти можеш мені пояснити?
— Невже не бачиш? Каракулева шуба. Держикрай подарував мені в день народження.
— Зізі! — заревів я.— Ти міняєш честь роду Черед на барана! Ще добре, хоч цей баран догадався вчасно вмерти, щоб стати шубою. Але чому саме для тебе ця шуба від Держикрая?
— А чому б і не для мене? — набундючилася Зізі.— Чи ти хочеш, щоб я тобі будувала майбутнє у самих трусиках? Жінка я чи ні? Без коштовних речей жінка є собою лише наполовину...
— Не придурюйся! Прекрасно розумієш, що я хочу сказати! Цей технократ...
— Він прекрасний спеціаліст!
«Прекрасний спеціаліст», мовби відчувши, що йдеться про нього, поклав край нашій розмові, визирнувши з ванни, де він мився, і гукнувши:
— Зіно, де моя біла сорочка?
Тепер у нас удома розпочиналася епоха Білих Сорочок. З ранку до вечора мама прала й прасувала технократові сорочки, іноді їй допомагала Зізі, але вона не вміла гаразд випрасовувати комірці, і, коли Держикраєві попадалася її «продукція», він вдавався до голосних повчань:
— Справжня біла сорочка — це сорочка, в якої прекрасно випрасуваний комір, Зінаїдо. Ви повинні це прекрасно пам'ятати!
Виявилося, він називає на «ви» не тільки батька й маму, а навіть Зізі, мене також величав в такому високошановному стилі, відповідно вимагаючи, щоб я до нього теж звертався вдома й у цеху тільки на «ви». Дзуськи! Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та!
— Коли ви збираєтеся докупи з моєю улюбленою сестричкою Зізі,— сказав я популярно Держикраєві,— тоді я вас можу величати на «ви», бо це, згідно з законами граматики,— множина. Коли ж ти стоїш переді мною сам, тоді ти є ти і ніхто інший, бо «ти» — однина, як засвідчено в усіх граматичних правилах, завчених мною ще в п'ятому класі. «Мы все учились понемногу...»
— Я начальник цеху і вимагаю елементарної чемності,— нагадав Держикрай.
— Начальник — не заперечую. Але ж я тобі не нагадую, що я лауреат, який теж міг би вимагати належної чемності. Раз ми родичі, живемо в спільній квартирі, то навіщо нам офіціальщина? Вчись у Шляхтича! Менше забивай голову проблемами честі і ліпше поцікався нашим принципом ДОРО. Ти знаєш, що таке ДОРО? Це добре робити своє діло, і хай люди кажуть, що хочуть.
— Між іншим, для цього я сюди приїхав,— зауважив Держикрай,— і я матиму прекрасну нагоду довести це всім, також і вам, простіше кажучи, тобі...
Він не став відкладати здійснення своїх намірів у довгий ящик. У нього час сподівань і час звершень не розокремлювався, Держикрай не вмів і не хотів ждати, проблема вічності для нього не існувала, вік був людиною залізного сьогодні, походив з тих хлопців, які не ждуть милостей від природи, а мерщій беруть їх від неї, видирають з горлянки.
А що до природи все ж треба добиратися з затратою сил, а своїх близьких, скажімо, обідрати набагато легше, то Держикрай почав з кас.
Разом з Зізі вони здійснили завойовницький похід по квартирі, рішуче зім'яли й відкинули наші жалюгідні заслони на своїй путі, примусили нас відступити до батьківської спальні, Держикрай з видимим жалем оглянув і цю кімнату, але навіть його нахабство мало межі, тому він сказав, не сходячи з порога, а Зізі підтакувала кожному слову свого технократа покивуванням голови:
— Це прекрасна кімната, і вам на трьох цілком її вистачить. Звичайно, Дмитро з вами тут житиме тимчасово, йому, як лауреату, повинні дати квартиру, дивуюся, чому він досі не скористався з свого прекрасного права. Це негідно — зловживати гостинністю своїх рідних батьків, коли ти вже лауреат, тобто досяг найвищих відзнак у нашій країні. Ті дві кімнатки займемо ми з Зізі. В нас ще немає дитини, але вона може бути, тому нам принаймні потрібні на перший випадок дві кімнатки. Звичайно, вони нас не зможуть задовольнити, і згодом ми порушимо питання, щоб і вам, тату й мамо, теж дали відповідну житло* площу, а ми з Зізі спробуємо вміститися тут, хоч це буде й нелегко. Тим часом...
— Тим часом я житиму в своїй кімнаті, а ти житимеш у кімнаті Зізі,— сказав я Держикраєві,— а коли тобі тісно, то можеш дочепити до балкона ще одну кімнату надувну. Хай твої електронні хлопчики запроектують. І моя тобі порада: не вдавай дурника. Бо коли чоловік буде дурний, то хто ж тоді буде розумний?