— Їдемо назад? — спитав Держикрай, хоч питати не було потреби, я був пасажир, окрім того, особа підлегла, ще й налякана компютером.
Я б схопив його за петельки. Та трусонув би так, що аж... Але спробуй ухопитися за петельки сучасної сорочки! Для цього треба мати якісь антипальці, чи що.
Роздерти собі сорочку на грудях? Старомодно й смішно.
«Только не подводи, только не подводи, только не отводи глаз...» Музика... Чия ж музика?.. Занадто низький загальний рівень.
— Ти не знаєш, чия це музика? — спитав я Держикрая.
— Музика? Де музика? А, оце? Не знаю... Не можу навіть уявити... По-моєму, це й не музика... Нам буде тяжко, Дмитре, разом... Біологічно-технічна несумісність, очевидно... Але доводиться... Сумісності майже не зустрічається... Суцільна несумісність. Я думав, нам удасться домовитись... Твоя помилка... Ти й досі вважаєш себе героєм... Але кожен герой рано чи пізно стає тягарем...
«Ох, и свела судьба, ох, и свела судьба, ох, и свела судьба нас...»
Клементина після того, що між нами відбулося, підходила тепер до мене зрідка лише і обережно, так ніби в мене відбувалася неконтрольована ядерна реакція. Можна б сказати, що вона мене боялася, коли б знаття, що таке кляте дівчисько взагалі здатне боятися будь-кого. Коли б вона знала моє непевне становище в Держикраєвих володіннях, то, може, була б сміливішою, попросту кажучи, нахабнішою, а може, навпаки: кинулася б у жалощі, яких я терпіти не можу так само, як і нахабства.
Вона підійшла до мене, подивилася, як вправно я маніпулюю кнопками на пульті, як виганяю сьомий піт з нетямкуватого Кривцуна, збагнула, що тут поговорити не вдасться, спитала тільки:
— Після роботи вільний?
— Я вільний взагалі, що ти повинна б знати. Вільний і розкутий. Ясно, дитинко?
— Не називай мене дитинкою! Я хочу з тобою поговорити після зміни.
Кривцун миттю наставив вуха.
— Не наставляй, не наставляй! — порадив йому я.— Цього разу розмова обійдеться без тебе. Прийміть наші співчуття.
Коли Клементина пішла, я спитав Кривцуна:
— Ось ти хвалишся, що знаєш усі права. Хвалишся ж?
— Знаю.
— Все?
— Що треба, те й знаю.
— А чув ти про таке право — право вилуплюватися з яйця?
— Що я тобі — курча?
— Всі ми, так чи інакше, курчата. Дехто ніколи не піднімається вище курячого рівня. Але ти цього знати не бажаєш. Так?
— А не баж-жаю, то що тобі! От і не баж-жаю!
Я міг би ще спитати його, чому він на книжки за рік тратить двадцять копійок, а на горілку — двадцять карбованців, але не спитав, бо відповідь була відома: «А я маю право!»
Тому, коли він після зміни спробував прилаштуватися до нас із Клементиною, я обережно попхнув його в спину й нагадав йому:
— Ти маєш право йти он по тому боці вулиці, а ми — по цьому.
Велика штука — мати права!
Клементина заповзялася завести мене до товариша Книша. Не відкладаючи, негайно, просто до Палацу культури, бо товариш Книш, виявляється, давно мене жде.
— Додому він хоча навідується? Їсти не перестав, мене ждучи? — посміявся я з Клементини, але пішов з нею до товариша Книша. Чому б і не піти й не збагатити своє життя бесідою з таким культурним чоловіком?
Товариш Книш справді на мене ждав, відразу розчинив свою «хельгу» й став наливати коньяк, од якого я міг би й відмовитися, коли б не володів даром пророцтва, але відмовлятися було безглуздо. Однаково ж я знав, що мова знову йтиме про сестричку товариша Книша, яка розсілася собі в кріслі й розглядала свої нігтики.
— Що? — поспитав я для годиться.— Знов сестричка? Потрібна моя протекція? Найвпливовіший чоловік у Радянському Союзі — Дмитро Череда. Куди її втулити? В геологічну партію, яка шукає нові розсипи алмазів? Але вона закохається в начальника.
— Ні,— перебив мене товариш Книш,— не про Клементину я хотів.
— Тоді що? Лишається вічна тема — самодіяльність. Давай домовимося. Хто ми й навіщо? Даємо метал чи займаємося самодіяльністю? Де твоє почуття гумору, товаришу Книш? Хіба можна зводити активну діяльність трудівника двадцятого століття до такої другорядної справи, як самодіяльність? Мені хочеться бути серйозним, забачивши тебе. Може, вперше в житті нападає на мене серйозність, якої вимагав від мене колись доцент Крижень. Самодіяльність в нас із тобою не вийде.
— Та ні. Не в нас.
— А де ж тоді? І нащо тобі я?
— Тут, бачиш, таке діло... Клементина трохи знає... Ну, та ти, мабуть, ще більше... Ти ж зв'язаний...
— З чим зв'язаний?
— Бачиш... Я давно мрію поставити в нас... Ну, словом, власний спектакль... У моїй щоб постановці... режисура, розумієш?
— Режисура? — я нічого не розумів.
— Ах, це ж так просто! — підхопилася з крісла Клементина.— Брат хоче поставити якусь п'єсу... В нього режисерські здібності... Це його мрія...
— То хай ставить. Ніяких заперечень...
Книш знову заволодів розмовою.
— Тут таке діло... Поставити кожен зуміє... Але що і з ким ставити? Треба п'єсу, потрібні обдаровані люди... Взагалі...
— Знайди п'єсу, знайди обдарованих людей... Постав Корнійчука або Шекспіра — хіба тобі неоднаково? Знаєш, як тому Йосі принесли великий брильянт і попросили розколоти на три шматки? Йося взяв молоток. Трах! — і розколов. Його питають, як він не побоявся такий коштовний камінь бити молотком. Всі відомі ювеліри відмовились. «Так то ж ювеліри,— каже Йося,— а я хіба на цьому вашому камені розуміюся? Захотіли, щоб я його розбив, то я і розбив!»
Помітивши, що мене заносить у несерйозність, товариш Книш прямо перейшов до діла.
— До тебе є просьба. Поговори з Держикраєм.
— Держикраєм? Про що ж? Я з ним переговорив уже про все на світі. Тепер про самодіяльність?
— Ні, про п'єсу. Про постановку... Я знаю, що вони хочуть поставити в нас...
— Та хто вони?
— Держикрай і ці його... стрижені хлопці... Твоя сестра теж там має грати...
— Зізі? Грати? Де? Що за чортівня?
— Ну, ти геть сліпий,— зневажливо знизала плечима Клементина.— Про п'єсу знає навіть Кривцун, а ти — нічого?.. Дивно. Чи, може, не хочеш казати...
— Ну, сказав,— щоб не бути останнім дурнем, вдав, ніби я справді щось знаю,— сказав, а далі? Що далі?
— Брат хотів би поставити цю п'єсу. Допомогти їм... Оформити все як слід... Ну, ти повинен розуміти...
— То хай поставить... Можеш поставити цю п'єсу, товаришу Книш. Може, за це тобі нарешті дадуть звання заслпрацкульту...
— Держикрай заявив, що хоче ставити сам,— сумно повідомив товариш Книш.
Держикрай і постановка якоїсь п'єси? Це звучало безглуздо! Але коли вже наш технократ щось утовкмачив у свою високовчену голову, то...
— Раз він хоче ставити, то він і поставить,— запевнив я товариша Книша.
— Але він також хоче грати головну роль у п'єсі,— злякано вигукнув товариш Книш.— Без досвіду бути постановником і виконавцем головної ролі — неприпустимо!
— Звідки тобі відомо, що в нього брак досвіду в таких справах? А може, він усю систему Станіславського, як таблицю множення,— два по два, п'ять по п'ять!
— Ну, поговорити з ним можна б спробувати,— без видимої впевненості висловив припущення товариш Книш,— переконати його, вмовити, розкрити очі...
— Розкрий.
— Ми просимо тебе, Митю,— залащилася до мене Клементина,— ти ж умієш говорити, як ніхто... З Держикраєм у вас дружба, він високої думки про тебе...
Дружба? Високої думки? Після всього, що ми один одному наговорили? «Все сметено могучим ураганом!» А ця лащиться, гадаючи, що я зачарований нею навіки. Міг би розповісти їй про ту дівчину, що купувала квіти, про дівчину, яка тепер для мене назавжди лишиться тою, що купує квіти, дівчина-квітка, дівчина-приваба, але розповісти про неї не вдасться, бо що скажеш про видиво, хай яке б воно прекрасне!
— Сподіваюся,— урочисто проголосив я,— сподіваюся, товаришу Книш, що ви надасте сцену нашого Палацу культури для високохудожніх вправ високовченого товариша Держикрая, із свого боку записуюся першим в найактивніші глядачі! На цьому закінчую нашу радіопередачу!
— Я була про тебе вищої думки,— сказала на прощання Клементина.
— Дитинко,— прошепотів я дівчині на вухо,— ти знову переплутала адреси. Будь уважнішою! І тоді ти помітиш, що «все сметено могучим ураганом»...
Я опинився в двозначному становищі. З одного боку, виходило, що я знав про Держикраїв намір подивувати місто ще й художньою діяльністю своєї «команди», з другого ж — я мовби не мав права знати, бо мене ніхто із учасників не втаємничував. Коли ж узяти до уваги, що серед змовників був не тільки мій зять, а й моя рідна сестра, то ставав зрозумілий їхній намір обминути мене десятою дорогою. Причини? Дуже просто. Талант. В мені не помічав ніхто таланту — от мене й не турбували. Воно, щоправда, присутність таланту, щиро кажучи, й непомітна, зате помітна відсутність. Я не претендував на славу, не пхався б силоміць на сцену, щоб виповідати звідти вигадані кимось там слова. Є слова, які ще нікому не помогли. А ще: яка людина, такі в неї й слова. Держикраєві технократи належали до людей, які ще тим часом можуть не носити жодної назви, себто безіменних. Вони сприймалися нами, як один чоловік, всі стрижені, всі в білих сорочках, всі зоднаковілі, мовби випродукувані компютером. Що вони можуть показати на сцені? Ще й туди витягнуть якусь техніку? Спробують купувати наш вільний час подібно до того, як купується час робочий?
Клементина всіляко виявляла до мене зневагу. Вона переконана була, що я безнадійно закоханий у неї, аж раптом цей закоханий не захотів допомогти в такій дрібниці! Що вдієш! Дівчата після десятирічки ще не мають повного уявлення про вищі принципи. Хіба я міг пояснити Клементині про свої взаємини із Держикраєм; а не висловившись, як досить влучно зазначив колись наш заводський поет, людина відчуває себе, немов корова, яку не подоєно. Стосуючи свій закон відшкодування, я щоразу, як бачив Клементину, прочитував їй з дитячого віршика: «Де ж корова та ряба? В стайні коло жолоба!» Чим незрозуміліше й безглуздіше, тим дратівливіше. Надто для дівчат. На них це діє безвідмовно. Клементина зневажала мене глибше й глибше. Але навіть зневагу відсторонюють, коли дівчина дізнається про новину, яку негайно хотіла б повідомити якомога більшому числу громадян. Для таких випадків дівчат треба б підключати до мікрофона коли й не республіканського, то бодай міського радіо.
Клементина пішла зі мною додому після зміни, ворожнечі мовби й не було.
— Можу повідомити новину,— сказала, поцмокуючи від задоволення, мов од цукерки,— мій брат вже почав роботу над постановкою спектаклю.
— Прийміть мої співчуття.
— Ти не віриш у його здібності? — вмить образилася Клементина.— Але ти ж іще його не знаєш!
— Зате знаю інше. Людський матеріал, з яким йому доведеться мати справу. Там тільки одна жива людина — моя сестричка Зізі. Але хотів би я бачити режисера, який упорається з цією неконтрольованою істотою! Не думаю, що ним виявиться товариш Книш. Ну, та Зізі хоч внесе якийсь безлад у їхню нудотну компанію. Держикрай і його «команда» на сцені? Я сміюсь на повні груди! Парад арифмометрів, електронні мозки в розгвинченому вигляді? Це буде комедія, сподіваюсь.
— Комедія. Навіть не комедія — фарс. Політичний фарс.
— Політичний? А з яким нахилом? Куди? В техніку, в кібернетику, в атомну енергію?
— П'єсу написав знаєш хто?
— Ну, хто ж. Шекспір би з радістю, але давно вмер. Хтось із живих класиків чи місцевий драматург, народжений суцільною автоматизацією і включений в нашу АСУ, як один із обов'язкових елементів?
— Митю, ти вмреш, коли дізнаєшся! П'єсу написав компютер!
— Хто-о?
— Ну, електронна машина. Вони їздили десь у Київ чи я не знаю куди, там є така експериментальна машина, яка пише музику, вірші. Спробували закласти в машину програму для політичного фарса і компютер видав п'єсу. Зветься «Пустиня». Брат казав, що дуже смішно.
— Сумнівів бути не може. Ще б пак не смішно! Коли в нас жінки ще тягають рейки і стоять коло механічних молотів у цехах, а тут конструюються, бач, компютери для складання віршів. Кому це так кортить мати поезію без серця?
— Це ж п'єса,— нагадала Клементина,— комедія. Там суцільний сміх. А хіба сміх — це не безсердечність? В ньому ніколи не було серця.
— Що ти хочеш сказати? Що в мене теж немає серця? Адже я завжди сміюся. Це ти хотіла сказати?
— А хоча б...
— Дитинко, але ж не я переплутував адреси!
— Скільки можна про це! Ти, Митьку, безсердечніший за всі компютери, складені докупи! Ти...
— Можеш не продовжувати,— взяв я дівчину за руку,— я читаю думки на відстані... Тепер ти закохалася в компютер... Про конкуренцію не можу навіть мріяти! Здаюсь...
Ми не досягли домовленості в кардинальних питаннях, які цікавлять обидві сторони, але це не завадило нам на правах старої дружби через три місяці сидіти поряд у залі заводського Палацу культури і бути свідками того, що відбувалося на сцені.
Для нашого міста це неабияка подія. Перше, що найбільше всіх сколотило: п'єсу написала машина. Що вона могла написати? І як? І чи могла взагалі? Чи, може, написали якісь меткі хлопці і за добру платню згодилися видати себе за компютер? Все може бути. І кожен потай мав намір з перших слів, вимовлених зі сцени, розкрити обман, встановити точно, чи справді це машинна робота, чи тут працював людський мозок. Друге, що хвилювало всіх не менше, ніж загадковий автор комедії, це те, що ставили її інтелектуали нашого нового цеху, що в комедії головну роль грав сам Держикрай, чоловік учений, доктор наук, серйозний і строгий. Доктор наук — у комедії? Це теж виходило за межі узвичаєнь. Третє, що вразило всіх, може, найбільше: на комедію доводилося купувати квитки! Жодного запрошення, навіть для директора заводу й для секретаря парткому не було запрошень, кожен мав платити за вхід, госпрозрахунок торжествував і царював, палац буквально тріщав од люду, сиділи й стояли попід стінами, ніколи ще такого тут не бачено. А купували ж люди, висловлюючись мовою компютера, невбитого кота в мішку.
У нас із Климентиною на двох була програмка, Клементина вже все там знала напам'ять, я читав уперше.
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Шейх
Старий, товстий, з борідкою. Одягнений у довгу білу галабею, поверх галабеї — біла сорочка, галстук. На голові — чалма.
(Шейха грав Держикрай. Це було ясно, заради цього писалася п'єса).
Археолог
Жінка, переодягнена чоловіком. Джинси, сорочка з погончиками, широкий пояс із польовою лопаткою в чохлі.
(Ніколи не міг я подумати, що наша Зізі може мати щось спільне із археологією. Але в програмці стояло: 3. Череда).
Богошукач
Чоловік, переодягнений жінкою. Цю роль грає жінка.
Мільйонер
Контрабандист
Його прикмети: автоматична гвинтівка, транзистор, розбійницькі вуса.
Дервіш
Полковники:
перший,
другий,
третій з аксельбантом.
Всі полковники одягнені в шорти й формені сорочки з короткими рукавами. Ботинки на товстій підошві. Коркові тропічні шоломи.
У четвертого полковника, окрім погонів із зірками,— плетений шнур аксельбанта.
Молоде подружжя:
чоловік,
жінка.
Ті, що слухають нафту:
1-й сліпий,
2-й сліпий.
Сини пустині, носії, слуги, жінки тощо, залежно від потреби. Діється в пустині в наш час.
— А чому постановник Г. Книш не скористався музикою? — запитав я Клементину, щоб наповнити її серце відчуттям гордощів од родинних зв'язків із самим постановником спектаклю Г. Книшем.
— Мовчи. Починається!
Я вмовк. І взагалі вмовкаю, поки всі ми дивимося першу частину цього незвичайного спектаклю, що не має до нашого заводу ніякісінького відношення, але саме через те неймовірно цікавий усім нам, бо народився серед нас так само, як щодня народжуються кілометри небачених труб.
Отож «Пустиня». Фарс на три частини.
ЧАСТИНА ПЕРША
ШУКАЧІ
Ніч. Крик шакала. Здалеку чутно гуркіт моторів. Мотори гуркочуть із двох протилежних боків. Невидимі, підходять дві машини. Світло фар осяває пустельний краєвид. Ніде нічого. Тільки два потужні снопи світла з протилежних боків. Схрещуються снопи світла, відчайдушно сигналять обидві машини, моргають фарами, видно, водії засліпили один одного. Вмовкають мотори, зупинилися машини, мертве світло фар над пустинею. Від машин з протилежних боків водночас біжать двоє. Видно, хочуть з'ясувати стосунки. Розмахують, обурені, руками. Двоє — в світлі фар. Чудернацький одяг: ні чоловічий, ні жіночий, суміш американізму із європеїзмом. Важко встановити, хто перед нами: чи двоє молодих чоловіків, чи дві молоді жінки, чи жінка й чоловік.