Ось тут я не втримався від грандіозного хамства. Ще не доходячи, до столика, за яким сиділа вона, я зупинився, згадав, що коло мене й досі Клементина, і ляпнув:
— Ти, здається, рвалася за куліси?
— А ти, здається, хотів бачити доцента Крижня?
— Я нагадую тобі про куліси.
— Я була там у першім антракті.
— А може б, ти глянула, чи не присвоїли вже Г. Книшу звання заслпрацкульту?
— Ми прочитаємо про це в газеті. Недовго й ждатимеш. А заодно присвоять тобі звання заслуженого грубіяна республіки.
— Не ображайся, дитинко. Мені справді здалося, що тебе нестримно тягне за сцену...
Клементина закусила губу й висмикнула свою руку з моєї. Вона пішла від мене танцівливою своєю ходою. Чоловіки проводжали, мабуть, її поглядами, але я не мав на те часу; змішана група хижаків вискочила з мене, обаранила столик доцента Крижня, і серед тих змішаних хижаків опинився власною персоною також я.
— А-а,— зрадів доцент,— Митько? Ну, як спектакль? Ти бачив що-небудь подібне? Ми тут якраз... про зникомість героїзму в житті... А ти ж приклад героїзму... наочний і переконливий...
Я вперто дивився на дівчину, і їй це не сподобалося, Не треба особливого геройства, щоб витріщатися на незнайому дівчину, та ще й на таку, що знає собі ціну. Вона не приховувала невдоволення. Сковзнула по мені зневажливим поглядом, аж усе моє маслаччя проторохтіло сумно-безнадійно, байдуже сказала:
— У вас гарний значок. Яка промартіль їх виробляє?
— Це медаль,— шанобливо пояснив доцент Крижень.
— Медаль? — вона вдавала дурну чи справді не відзначалася меткістю розуму.
— Медаль лауреата. Наш Митько — лауреат. Ти повинна знати. Дмитро Череда.
— Вперше чую.
Ні, вона не була дурна! Це з тих, що вбивають словами навіки.
— Ну, це...— намагався виручити мене доцент Крижень.— Премія групова. Він — учасник колективу...
— Дмитро Череда? — перепитала дівчина,
— Дмитро Череда.
— Череда? Ніколи не чула.
Ніколи в житті не почувався я так погано. Каліко, не здавайся!
— А ви марно так,— несподівано від оборони перейшов я до наступу.— Ми з вами знайомі.
— Знайомі? Неможливо.
— Восени я зустрів вас на базарі. З матір'ю. Ви купували квіти. Три троянди. Дві червоні, одна біла.
— Три троянди? Одна біла, дві червоні? І ви мене зустріли?
— Зустрів.
— Але ж я не зустріла вас,— наголошуючи на «я», промовила вона з обурливо-вбивчою інтонацією.
— Нічого дивно. Серед усіх різновидів людської пам'яті дівоча відзначається особливою куцістю.
— Зате дівчата вміють міцно забувати.
— Каюсь. Я цього не навчився.
Це їй, здається, сподобалося. Вона всміхнулася. Вперше всміхнулася, і всі сонця світу зійшли наді мною!
Але тут задзвеніли дзвони нетерпіння вже не в мені, а десь у просторі, й не були то урочисті дзвони, що звістують нове, а примітивна сигналізація товариша Книша, яка, вступаючи в свої права, гнала глядачів до залу, де мала розпочинатися третя, остання частина саморобного нашого спектаклю.
Дівчина підхопилася, за нею доцент Крижень, я ще стояв під сонцями усміху і під дзвенінням радості, але вчасно спам'ятався, побіг за незнайомою, випередив доцента, який прикривав свою супутницю широкою спиною, сказав майже благально:
— Ви знов утікаєте. Хоч би знати ваше ім'я...
Вона йшла мовчки, не озираючись, і видавалося мені, що сміється з мене навіть спиною.
— Де ви сидите? — спитав я доцента Крижня.— Ви — разом?
— А-а... там,— недбало махнув рукою доцент, не відповідаючи на моє друге запитання. Він умів сидіти поряд із вродливими дівчатами, йому завжди щастило, цьому доцентові, от тільки не клеїлося в нього чомусь потім, це я знав і був упевнений, що й цього разу в доцента Крижня не склеїться нічого.
— Хто вона? — не відставав я.— Як її звати? Звідки вона?
Моя настирливість ставала грубощами вже відвертими. Але що вдієш, коли в тобі оселилася змішана група хижаків?
— Ну, моя студентка,— промовив доцент Крижень.— Одна з моїх студенток... Ти не встигнеш зайняти своє місце, Череда... Згодом, згодом... Ми ще побачимось...
Клементина не повернулася на своє місце. Додивлялася спектакль з-за куліс. Торжествувала перемогу й пожинала плоди з товаришем Книшем і водночас виказувала свою зневагу до мене, платила мені за нечемність коло столиків. Зійшовся лев з биком в лісах, і приязнь їхня меж не знала. Та жадібний шакал-злодюга навік ту дружбу загубив... Мені не хотілося додивлятися до кінця спектаклю, мене вже не цікавило, що станеться з Держикраєм-Шейхом і що скаже моя сестричка Зізі в ролі Археолога, шукача слідів вічності, бо я сам хотів творити ту вічність і вона була десь тут, у залі, тільки я не знав її мені, не знав про неї нічого, тільки почув її голос та побачив її коло доцента Крижня. Мала втіха!
Але хочеш чи ні, десь щось завжди відбувається незалежно від твоїх бажань; у широкому світі події, на жаль, не вельми охоче підпорядковані здоровому глузду. Загалом кажучи, сили миру й демократії непереможні, але іноді ці сили можуть забути про існування Дмитра Череди, про його переживання, не зауважити його юнацького захоплення, бо...
Отож забудьмо на якийсь час про Дмитра Череду й зосередьмо свою увагу на подіях, що відбуваються на сцені заводського Палацу культури.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ПОЛКОВНИКИ
Темрява, шалена стрілянина, крики, знов стрілянина. Висвітлюється вузька смуга посеред сцени. Цією світляною смугою йдуть Богошукач-Боб і два носії Мільйонера. Один з носіїв тримає дерев'яну табличку, другий — молоток.
Боб. Тут. Давай. (Бере табличку). Давай і ти. (Бере молоток, починає прибивати табличку до пакільчика). Так буде ліпше. Щоб нам не закидали інспірації до агресії.
1-й носій. А коли дійде до Об'єднаних Націй?
2-й носій. Там є така штука: Рада Безпеки. Накладає на тебе вето — і тобі каюк!
Боб. Це коли агресія. Але ніхто й досі не знає, що таке агресія. Не можуть домовитися, що воно таке. Вчені мудрагелі заявляють, що визначити поняття агресії взагалі неможливо, бо будь-яка дефініція була б некорисна та навіть небезпечна і з неї передовсім скористався б нападник, застосовуючи якийсь із методів, не передбачених у визначенні агресії. Отак, як ми. Був Шейх — стало два. Пустиня розділилася, мов амеба. Трах-бах — й можете скаржитися в ООН. (Відходить від таблички.)
Тепер видно, що на табличці — написи кількома мовами: «Стій! Кордон». Написано по-англійськи, по-арабськи.
Боб (потирає руки). Наш шеф геніально придумав, чорти його бери! З одного шейха — зробити два! Хай тепер гризуться між собою! А коли вони перегризуть один одному горлянки, то потече не кров, а нафта. Го-го!
Вибігають усі троє.
Стає світло, і тепер видно, що по один бік таблички сидить під пальмою Шейх, а по другий — під такою самою пальмою, тільки на Шейховім килимі — Контрабандист, одягнений так само, як і Шейх.
Шейх (придивляється до свого візаві). О сину шакала, хай буде прокляте місце, де ти возсідаєш!
Контрабандист. Легше, легше. Тепер я такий самий володар, як і ти. Раджу тобі прикусити язика, коли не хочеш, щоб мої воїни... (Гукає). Воїни!
Вискакують люди Контрабандиста, всі вони в якійсь химерній уніформі, намагаються вдавати із себе солдатів.
Контрабандист. Бачив? Вони вб'ють тебе, як тільки я кивну пальцем. А коли вбивство вчинене людьми у військовій формі й за наказом, то це не злочин ні перед богом, ні перед законом. Таке вбивство приносить славу й вигоди. Тоді я заволодію також твоєю територією. Бо хіба це не мої землі? Хіба Яків не пас тут стада свої?
Шейх (з люттю). О смердючий пес! Всі твої предки були такими самими розбійниками, як ти.
Контрабандист. Марно лаєшся, Шейху. Ти безсилий, самотній, голодний. В тебе немає навіть баранячого реберця, щоб обсмоктати його зі смаком. (Ляскає в долоні). Їсти!
Слуги несуть йому на дерев'яній таці смаженого барана. Контрабандист зі смаком починає їсти.
Контрабандист. За кожний шматок, який чоловік кладе собі в рот, він отримує божественну нагороду від Адонаї.
Шейх. У-у-у!
Контрабандист. Як сказав ваш пришелепуватий пророк: «Хто сорок днів не їсть м'яса, в того псується характер». У тебе геть зіпсувався характер, Шейху. Але я добрий. Я можу помінятися з тобою. Ти тільки відступи мені ту смужку пустині, де пролягають труби, що по них тече нафта,— і матимеш знов усе, чого забажаєш. Тобі дасть Мільйонер.
Шейх. Перш ніж ти із своїми нечестивими встигнеш пообідати наді мною, я поснідаю над вашими трупами!
Мільйонер (з'являється в супроводі всього свого почту). Ну, як? Домовилися? Він дав згоду?
Контрабандист. Він... він...
Мільйонер. Що?
Контрабандист. Лається й погрожує... І... і мені страшно...
Мільйонер. То виходить, ти нічого не досяг? А тим часом сидиш і жереш найжирнішого барана з моїх припасів? Відібрати в нього ту кістку!
Боб вихоплює з рук Контрабандиста баранячу кістку, один з носіїв забирає тацю.
Терпінню моєму настав край. Ви всі тут уперті, як осли. Але я маю на вас добрий засіб. Я напущу на вас моїх полковників. Вони не лишать від вас з вашою пустинею жодного уламка. Я вам покажу. (До Боба). Посилайте за полковниками!
Боб. О'кей, шеф!
Всі виходять. Шейх і Контрабандист ревно моляться, кожен своєму богові, перелякано скрикують. Десь далеко один за одним повільно проходять горді сини пустині на чолі з Дервішем, потім Дервіш з'являється поблизу шейхів.
Дервіш. Аллах сказав: «Ваш пророк не прокляне вас так, щоб ви не могли безповоротно загинути».
На передньому плані — пустиня. Далі бовваніють два шейхи, кожен під пальмою. На сцену чотири полковники випихають якусь металеву споруду, що нагадує трохи бомбу, але мовби наполовину відкриту, з безліччю гвинтиків і гайочок, з блискучими частинами, громіздку й тяжку. Полковники силкуються витягти бомбу насередину, якраз туди, де стоїть табличка, яка визначає кордон.
1- й полковник. Тягни.
2- й полковник. Підтягуй.
3- й полковник. Тягни.
Полковник з аксельбантом. Але ж тут спека!
1- й полковник. Тягни.
2- й полковник. Підтягуй.
3- й полковник. Тягни.
Полковник с аксельбантом. Може, досить? Хай отак?
1- й полковник. Стій.
2- й полковник. Стій.
3- й полковник. Стій.
Полковник з аксельбантом. Спочинемо? (Витирає хусткою обличчя)
1-й полковник. Загвинчуй.
2- й полковник. Відгвинчуй.
3- й полковник. Загвинчуй.
Полковник з аксельбантом. Але, панове полковники, прошу пам'ятати: точність і обережність!
1- й полковник. Загвинчуй.
2- й полковник. Відгвинчуй.
Археолог (входить). Який кошмар! Замість сподіваного матеріалу для науки — знов якась техніка і ці люди... Полковники... Вони однакові, як блохи. (Підходить ближче). Послухайте...
1- й полковник. Загвинчуй.
2- й полковник. Відгвинчуй.
Археолог. Панове, що це таке?
3- й полковник. Загвинчуй.
Археолог. Хто-небудь може мені пояснити?
1- й полковник. Загвинчуй.
Археолог. Зрозумійте, в яку землю ви попали...
2- й полковник. Відгвинчуй.
Археолог. Десь тут жила цариця Савська.
3- й полковник. Загвинчуй.
Археолог. Цариця Савська, яка випробовувала загадками самого царя Соломона.
1- й полковник. Загвинчуй.
Археолог. У «Книзі царів» сказано: «І подарувала вона цареві сто й двадцять талантів золота й велике множество пахощів і благородного каміння».
2- й полковник. Відгвинчуй.
Археолог. І от зникло все безслідно.
3- й полковник. Загвинчуй.
Археолог. І скрізь пустиня. І там, де був Вавілон з його баштами і де стояла казкова Ніневія...
1- й полковник. Загвинчуй.
Археолог. Пишні храми, квітучі оазиси, велетенські міста — де воно?
2- й полковник. Відгвинчуй.
Археолог (нарешті помічає полковника з аксельбантом, до нього). Послухайте!..
Полковник з аксельбантом. Я б вам не радив...
Археолог. Але ж прошу вас...
Полковник з аксельбантом. Давайте трохи відійдемо.
Вся їхня розмова йде під акомпанемент вигуків «загвинчуй», «відгвинчуй».
Полковник з аксельбантом. Якщо я не помиляюся... Містер — мадам? .
Археолог. Незручності професії... Самотність... беззахисність...
Полковник з аксельбантом. В наш час чоловік ще беззахисніший, аніж жінка.
Археолог. Ну, все ж таки...
Полковник з аксельбантом. Так, так... І навіть коли він не самотній... Навіть мільйони чоловіків у наш час, коли хочете,—цілковито безсилі проти... (Вдоволено сміється). Проти отакої штучки...
Археолог. Що це?
Полковник з аксельбантом. Мадам, на жаль, я не можу розголошувати військових таємниць, хоч як це мені прикро...
Археолог. Я не наполягаю... Я й так... Вдячна вам... Я вперше в цій пустині зустрічаю цивілізованого чоловіка... Бо навіть ваші товариші... Вони якісь похмуро-однакові.
Полковник з аксельбантом. Вони — полковники.
Археолог. А чому вони всі — полковники?
Полковник з аксельбантом. Бо це єдиний спосіб задовольнити ненаситну амбіцію кожного з нас. Нижчого чином ми знищимо, вищого — скинемо, щоб посісти його місце. А так—ми всі рівні. Всі полковники. Опріч того, майте на увазі, що полковники — основний фермент сучасного суспільства, його дріжджі, його атомний заряд. Вони стоять над офіцерами, і це дає їм необхідну владу, але водночас їхні амбіції вражені тим фактом, що генерали стоять ще вище. Тому полковники — це вічна прихована сила, готова щомиті вибухнути. Поки існують на світі полковники, ніхто не матиме спокійного життя.
Археолог. Але вони так дивно говорять... Всі однаково...
Полковник з аксельбантом. Бо вони — полковники.
Археолог. Але ж ви...
Полковник з аксельбантом. Я — теж полковник, але не за переконанням, а за фахом. Я технік. Професор. У даному випадку — консультант. Технічний керівник. Бачите... Це, звичайно, таємниця, але ви — дама... Ми готуємо тут такий собі невеличкий вибух... Щоб полякати цих бедуїнів, шейхів і я знаю кого ще... І от ми...
Археолог (зраділо). Вибух?
Полковник з аксельбантом (здивовано). Так... Але не бачу підстав...
Археолог. Це ж прекрасно!
Полковник з аксельбантом. Боюсь, що ні...
Археолог. Але ж ви не знаєте...
Полковник з аксельбантом. На жаль, знаю дуже точно... Можу наперед розповісти вам, скільки буде вбито, скільки обпечено, які будуть руїни...
Археолог. Руїни! (Вчіпляється йому в плече). Ніщо так не допомагає археологам, як великі руйнування. Ви навіть уявити не можете... І чим більша й несподіваніша катастрофа — пожежа, повідь, вибух,— тим більше потім матеріалу, уламків, черепків... Ви були в Помпеях? Людина бігла, і її спалило на бігу... Так вона тепер і лежить у позі бігуна...
Полковник з аксельбантом (відсуваючись від Археолога). Гм... Бачте, я взявся за справу не зовсім моральну, але ви... У вас... Ми — полковники, але прошу зауважити, що полковники — це завжди діти бідняків... Коли ми й згоджуємося, то... ми виконуємо наказ... Але ви... Ждати... Потирати руки... Уламки... Черепки. Мріяти про вибухи. Ви — не жінка...