2- й полковник. Відгвинчуй.
3- й полковник. Загвинчуй.
Полковник з аксельбантом. Прошу мати на увазі...
1- й полковник. Загвинчуй.
Полковник з аксельбантом. Настає найвідповідальніший момент...
2- й полковник. Відгвинчуй.
Полковник з аксельбантом. Ми повинні втриматися на грані вибуху...
3- й полковник. Загвинчуй.
Полковник з аксельбантом. Балансування на грані вибуху. Ми тільки лякаємо. Це демонстрація сили. Не більше. Запам'ятайте.
1- й полковник. Загвинчуй.
Полковник з аксельбантом. Загроза вибуху страшніша за самий вибух. Бо її можна розтягти на будь-який час. На роки, десятиріччя, цілі епохи... Епоха загрози... Це звучить жахливіше за всі громи термоядерних вибухів!
2- й полковник. Відгвинчуй,
У цей час швидко повзе до пустині Контрабандист, заповзає з протилежного боку, прилаштовується за бомбою, стромляє руки між механізми.
Полковник з аксельбантом. Тому на нас лежить особлива місія...
1- й полковник Загвинчуй!
2- й полковник. Відгвинчуй.
Контрабандист (і собі). Відгвинчуй! (Швидко відгвин чує блискучу деталь).
Полковник з аксельбантом. Ця відповідальність... (прислухається). Мені вчулося...
3- й полковник. Загвинчуй!
Контрабандист. Відгвинчуй!
Полковник з аксельбантом (придивляється). Здається, в мене починаються марення.
1- й полковник. Загвинчуй!
Контрабандист (бадьоро). Відгвинчуй!
2- й полковник (трохи розгублено). Відгвинчуй!
Полковник з аксельбантом. Мені здалося, що тут зайва пара рук. Це вже міраж... Я читав про ці явища в пустині. Треба випити віскі, чи що. (П'є з баклаги, знов придивляється).
3- й полковник. Загвинчуй!
Контрабандист (ще бадьоріше). Відгвинчуй!
Полковник з аксельбантом. Так можна збожеволіти! (Лічить руки полковників). Одна пара, дві, три... чотири... Де взялася четверта пара рук? Може, це мої руки? Але ж ось вони! Я не загвинчую і не відгвинчую...
1- й полковник. Загвинчуй!
Контрабандист. Відгвинчуй!
2- й полковник (ще більше розгублено). Відгвинчуй!
3- й полковник. Загвинчуй!
Контрабандист. Відгвинчуй!
Полковник з аксельбантом. І цей голос. Не наш голос. З акцентом. Чому один з вас говорить з акцентом? У чому річ? І де взялася зайва пара рук? (Знов лічить). Раз, два, три... мої — чотири... А це п'ята пара... Чому п'ята?.. Адже нас четверо...
1- й полковник. Загвинчуй!
Контрабандист потихеньку витягає велику блискучу деталь, швидко відповзає геть.
2- й полковник (трохи почекавши, впевнено). Відгвинчуй!
Полковник з аксельбантом (сьорбнувши з баклаги). Здається, помогло. Я вже нічого не чую. І руки. Одна, дві, три... Прекрасно!.. Ця пустиня не для білого чоловіка... Ми всі повинні бути тут особливо... (Раптом помічає щось у бомбі, підбігає ближче, вдивляється, просовує руки між механізми, кричить). Все загинуло! Зараз буде вибух! Втікаймо! (Вмикає сирену тривоги, втікає).
Полковники ще залишаються коло бомби.
1- й полковник (піднесено). Загвинчуй.
2- й полковник (радісно). Відгвинчуй!
3- й полковник (торжествуюче). Загвинчуй!
Наростає віддалене гриміння, сцена повертається, коло пальми — Шейх і Контрабандист.
Контрабандист (подає Шейхові великий блискучий предмет). Я вкрав! Ти маєш, о повелителю!
Шейх (високо піднімає деталь). Я покажу їм усім!
Контрабандист. Ти каймогутніший, о повелителю!
Шейх (підтанцьовуючи). Я постинаю голови всім, всім... і тобі теж...
Контрабандист. Милості! (Падає на коліна).
Шейх. Я насолоджуватимуся помстою повільно й довго! (Танцює з блискучою деталлю в руках).
Контрабандист. Це ж я поміг тобі, повелителю!..
Гриміння ближче й чутніше. Здалеку біжать по пустині, пробігають, перестрашені, повз пальму Мільйонер, Боб, носії, чоловік і жінка, полковник з аксельбантом.
Полковник з аксельбантом. Зараз... Все загине... Буде вибух... Вибух!..
Контрабандист (вмить збагнувши все, зривається на ноги, підскакує до Шейха). Маєш! Я теж утікаю! А ти насолоджуйся помстою! Чи, може, й ти втечеш? Чому не біжиш? Га-га-га! А хіба біжить куди-небудь небо? І хіба бігає туди й сюди пустиня! Го-го-го! (Вибігає).
Грім уже нависає над Шейхом.
Шейх (перелякано). Куди ж ви! Стривайте! Клянусь ал...
Страхітливий вибух. Вогонь. Полум'я. Темрява. Все зникає, і так триває довго-довго.
Потім поволі морок розсівається, перед очима лежить гола пустиня, тільки на тім місці, де була пальма з Шейхом, щось виблискує. З'являється Археологу білім протиатомнім балахоні, повільно йде пустинею, помічає блискучий предмет, бере його в руки, розглядає. Це знеформлена деталь, яку приніс Контрабандист Шейхові.
Археолог. Нічого. Єдиний уламок минулого. (Дивиться на обрій, де раптом виникають рухливі тіні озброєних бедуїнів). Невже? Вони знов тут? (Протирає очі). Помилки не може бути! Пустиня знов наповнюється людьми. Вона не може залишатися пустою. Тепер я розумію, чому Вавілон виник посеред пустині. Пустиня не може бути пустою. Вона сповнюється, щоб знову спустошитися. І в цьому — вічність.
Зникає Археолог, і тільки на обрії нечутно пропливають постаті озброєних бедуїнів.
Про аплодисменти можна й не говорити. Вони були бурхливі. Які ж ще можуть бути аплодисменти! Більшість глядачів кинулися в передні ряди, впритул до сцени, щоб ближче побачити виконавців спектаклю і показати самих себе виконавцям. Так би мовити, єдність мовчазної більшості з балакучою меншістю. Я вирішив приєднатися до третього світу, до світу хитрих, які, скориставшись з бурхливих аплодисментів і тяжіння більшості до променів слави, енергійно пробиралися в протилежний бік, тобто до виходу. Мене приваблював і не самий вихід із залу, вабило мене те місце, на якому сиділа знайомо-незнайома дівчина, приведена сюди доцентом Крижнем. Спектакль я додивлявся у пів-ока, більше поглядаючи в бік доцента Крижня й спостерігаючи за його поведінкою відносно його сусідки. Щиро кажучи, мене стривожило, як вони обоє, дівчина й доцент, відмовчалися на моє настирливе запитання про ім'я незнайомої. Чи вже так міцно поєднані ці двоє, що не бажають, щоб у їхній світ проникав ще й третій хтось, чи, може, доцент Крижень, нарешті, покінчив із своїм затяжним парубкуванням і вирішив одружитися або й одружився, обравши для цього найвродливішу дівчину нашого міста, в чому я тепер не мав ніякого сумніву! І яка вже тут п'єса, які пустинні проблеми, коли тебе роздирають сумніви й невідомість?
Найгірше: я відчував розгубленість і безпорядність, я не знав, що маю діяти, я не міг навіть вдатися до улюбленого свого засобу, посміявшись трохи з погляду вічності із самого себе, і з доцента Крижня, і взагалі з тої ситуації, яка сьогодні створилася так несподівано завдяки спектаклю. Збирати людей докупи завжди небезпечно. Бо люди часто не просто зустрічаються, а зістукуються. Ось я зістукнувся з тою дівчиною, про яку чи й думав чи й не думав, про яку мовби й забув назавжди. І тепер не бачив виходу. Пропала моя насмішкуватість; зникла кудись іронія — всі трагедії на сцені видавалися штучними й несуттєвими поруч з моєю власною трагедією. Іронічний чоловік, виходить, з льоту закохався, і ось тут виявилася неспроможність іронії, цілковита її недостатність, чи що. Бо починалося справжнє. І треба було відкинути все, забути все, бо перед тобою — тільки справжнє у всьому його привабливому лякові.
А тим часом у залі вибухнули бурхливі аплодисменти. І почалося велике переміщення мас. І в тому переміщенні активну участь узяв доцент Крижень. Видно, оті слова про вічність, які виголосила в кінці спектаклю Зізі, коли й не належали доценту
Крижню, то принаймні потрапили в п'єсу не без його участі. Може, й ціла п'єса сконструйована була не компютером, а технократами, керованими доцентом Крижнем з висот його гуманітарної освіченості! Хоч як так воно було, хоч якими намірами керувався доцент Крижень, пропихаючись у перші ряди,— мене це вже обходило дуже мало, бо я спостеріг, що супутниця доцентова лишалася на своєму місці, вона не бігла вперед, не бігла й до виходу, вона й не аплодувала, вона стояла собі зовсім спокійно, зовні спокійно, так само, як і я. Тільки в мене в серці починалося шаленство, серце клекотало і здригалося, мов голе маля посеред снігів, та це теж не важило, поки не стало помітним для когось. І, ховаючи своє здригання за байдужим усміхом, я потовпився помалу до дівчини і лякався тільки, щоб вона не стала пробиратися до дверей, бо гнатися за нею було б недостойно навіть у моєму становищі.
Але вона не втікала, вона чи й зауважила, як я протовплююсь уперто до неї, вона трохи здивувалася, коли побачила мене поблизу, може, ще сподівалася, що я випадково опинився коло неї, та я не дав їй довго розкошувати такою думкою, підійшов до дівчини майже впритул і відразу заговорив до неї.
— Ви не аплодуєте, як і я?
— Як бачите.
— Гарні дівчата звикли, щоб аплодували їм, а не вони...
— Ви хочете сказати, що я — гарна? Не треба. Я сама про це знаю.
— Кепські мої справи, коли так. Хтось уже мене випередив. Але я хотів сказати інше. Нас обох єднає те, що ми не аплодуємо.
— Тут можуть бути різні причини, так що про єдність чи й варто...
З таких балачок, я це відчув умить, не видобудеш жодного грама корисних копалин для спорудження сяйливих чертогів щастя. Треба було кидати дипломатію і переходити на відвертість, поки не повернувся доцент Крижень.
— У нас з вами порушено принцип рівноправ'я,— сказав я похмуро,— ви про мене знаєте майже все, я про вас — нічого. Це нікуди не годиться. Повинен довести до вашого відома, що не маю наміру більше вас втрачати, тобто губити, як загубив торік восени. Отже, як вас звуть, де ви, і хто ви, і як вас знайти?
— Чи не забагато на один раз? — усміхнулася дівчина, і знову та усмішка вбила в мені все, вбила мене всього, щоб народити радісно-оновленим.
— Ну, гаразд. Ім'я!
— Це вам нічого не дасть. Мене звуть Валерія. Могло бути інше ім'я. Що з того?
— Дякую. Безмежно дякую. Тепер кажіть: ви можете втекти звідси, поки доцент Крижень демонструє нерозривне єднання людей науки й техніки з людьми мистецтва?
— А що скаже доцент Крижень? І що скаже та дівчина, з якою ви сьогодні прийшли на спектакль?
— Ви її помітили? Це Клементина. У нас мирне співіснування. Вона сестра товариша Книша, який сьогодні виступає в ролі постановника спектаклю. А моя сестричка Зізі грає в п'єсі Археолога. А зять Держикрай — Шейха.
— Я чула про це від доцента Крижня.
— Тоді втікаймо?
— Не люблю втікати.
— У мене таке враження, що ви нічого не любите.
— Можливо.
— Тоді що ж?
— Я не люблю самовпевнених людей. Ви — занадто самовпевнений.
— Стривожений. Розумієте? Боюся знову вас загубити. У мене якось все йде наперекіс. Я вже, коли хочете, просто в паніці... Коли б ви мене спитали, куди втікати, я б і не відповів. Куди? Просто так. Кудись... Може, в кіно? Але пізно... Іншим разом? Але чи ви захочете?.. І що дивитися? Тоді що ж лишається? «Давай пожмем друг другу руки»? Як сказав один професор про потиск рук: «Безглуздо й непристойно іронізувати з приводу цієї зашифрованості любовного переживання, цього прагнення людей знайти зовнішній аналог возвишеності, трепетності, людяності». Можете ви дати свою руку?
— Ось.
Я провис між двома опорами високовольтної передачі. Падіння на землю було ганебно-болючим. Тепер між нами стояв доцент Крижень і говорив щось про силу мистецтва, про значення серйозності, яка веде до універсалізму в людині, про потребу спілкування між людьми техніки й людьми світу мистецтва. Ніколи не видавався мені доцент таким занудливим.
— Ви теж підете? — долинув до мене голос Валерії.
— Піду? Куди?
— Товариська вечеря,— пояснив Крижень.— 3 нагоди успішного спектаклю. Дирекція заводу...
— У мене зіпсувався апетит,— сказав я.
Але тут на мене наскочила Клементина. Де й узялася.
— Ти повинен там бути! — гаряче зашепотіла вона.— Брат сказав... І взагалі... Зрозумій.
— Апетит,— сказав я,— коли його нема, то нема... А коли в тебе він є, то об'єднуйтеся з доцентом і ось Валерією і...
— Я теж не піду,— несподівано заявила Валерія.
— Але ж, Валеріє,— надув губи Крижень,— це неможливо... Це просто...
— Візьміть Клементину, доценте,— попросив я,— на вас дивиться все прогресивне людство. А людство регресивне втече додому... Щасливо!
Я потиснув руки всім трьом: обом дівчатам і доцентові. Та коли вже вийшов до вестибюля, на всяк випадок трохи почекав: а що, коли Валерія справді покине доцента? Пристрасть туманно надіється видобути вигоду з будь-якого відхилення від звичайної поведінки, їй потрібне сум'яття в світі, тільки тоді вона має поживу для підтримання свого вічного вогню. Примушуйте бігти свої неслухняні ноги, але примушуйте також стояти свої готові до бігу ноги!
Валерія вийшла за мною. Чергова поразка доцента Крижня. Сподіватимемося, що не остання. Що ж до мене, то це перше серйозне, справжнє, глибоке, остаточне... Триста слів для відтінків пристрастей і півтори тисячі слів для опису краси налічується в нашій мові, але всі ті слова в мені вмерли. Я мовчки дивився на Валерію, в моїх очах, мабуть, читалася собача покірливість, може, вдячність, може, рабська відданість.
— Домовимось так,— розправилася з усіма моїми почуттями Валерія,— виходимо з приміщення і відразу розходимося кожне в свій бік.
— А коли виявиться, що нам по дорозі?
— Тоді я піду перша, а ви підождете півгодини.
— Погодитися на такі нестерпні умови можна лише тоді, коли ви скажете, де я вас знайду.
— Ніде.
— А де ви хоч працюєте?
— Лаборанткою.
— Але де?
— Лаборанткою.
Не закохуйтесь ні в лаборанток, ні в проектанток: вони мають справи з речами, а не з людьми, і яке їм діло до шаленства чийогось серця!
Валерія пішла від мене, нічого більше не сказавши, рішуче заборонила вистежувати її. Ось коли я по-справжньому відчув, що. «все сметено могучим ураганом», і в цілковитому відчаї побрів на товариську вечерю, давану дирекцією на честь Держикраєвої «команди».
Ніхто мене там не ждав, ніхто не завважив. Клементина відвернулася, демонструючи зневагу, зрадів тільки доцент Крижень, по-панібратськи обійняв мене одною рукою, в другій тримаючи келих із чимось міцним, став бурмотіти мені на вухо:
— Це прекрасно, що ти вернувся... То неймовірно капризна особа... Капризна й несерйозна...
— Чхав я на вашу серйозність,— сказав я добродушно доцентові, випиваючи добрячу чарку.— Ви коли-небудь чули звук часу? Коли час починає відмірюватися тільки для вас, десь у вас всередині вміщується невидимий годинник і вицокує: «Тік-так, цок-цок». Ви чули про таке, доценте Крижню?..
— Це фонтоми — не більше...
— Де ви її знайшли?.
— Кого? — не зрозумів доцент, спантеличений перескоком моїх думок.— Про що ти?
— Валерію де знайшли? Звідки?
— Ти про неї? Вона лаборантка з нашого інституту... Вчиться на вечірньому... Але ти цікавився фантомами...
— Фантоми-фантомаси... Все до лампуцьки!.. Я зараз іду обійматися з Держикраєм... Братання! Ви приєднуєтесь?
— Держикрай — мій найперший друг,— пробурмотів доцент,— Держикрай — це...
Скажемо просто й без претензій: друг, товариш і брат. Всі мені стали друзі, товариші й брати: і Держикрай, і товариш Книш, і доцент Крижень, надто ж доцент Крижень, добрий, безкорисливий, трохи занудливий, зрештою, наш доцент, який не тільки вчив нас, а ще й добирав для нас гарних дівчат, щоразу вважаючи, що обирає для самого себе. Але ніколи не впадав у відчай. Вічна бадьорість духу. «Если к другому уходит невеста, то неизвестно, кому повезло». Він легко згоджувався, щоб Валерія теж пішла... «Я від діда втік, я від баби втік, і від тебе втечу... По засіку метений і на яйцях спечений...» Не втечеш!