Вранці нас розбудив веселий голос чергового, який горлав, мов на аукціоні:
— Каша — раз! Каша — два!
У вас там, та й взагалі, як у нас тут кажуть, на рівнині — спека. А у нас море дихає свіжістю, внизу, під мисом, пролітає вітерець і брижить морську поверхню, роблячи її схожою на пральну дошку. Чомусь завжди, коли я дивлюся на море, здається мені, що в ньому більше життя, ніж на суші. Може, тому, що воно вічно рухливе. А життя — це рух. Ви скажете: життя — це сміх. Але в цьому немає протиріччя. Тому Валерія вітає вас від щирого серця. І цілує».
Тиждень минув для мене під знаком каші. Я набридав усім: Шляхтичу, Держикраю, домашнім, Клементині, навіть Кривцуну. Ні сіло ні впало, я кричав: «Каша — раз! Каша — два». І реготав, мов Держикраїв компютер, у якому переплутали програми, заклавши замість серйозного завдання сміх.
У своєму засліпленні щастям я не звернув уваги на неспокій, що саме в ті дні дужче й дужче опановував Держикраєм. Він ганяв свою машину щовечора, їздив далі й далі, ночі тепер були світлі, короткі, темніло десь аж коло десятої вечора.
Якось увечері я став свідком третього історично-істеричного рюмсання Зізі, цього разу сліз було так багато, що в «Діловому клубі» можна було споруджувати справжню Асуанську греблю. Я спробував прокричати свій бадьорий девіз: «Каша — раз!», який мав би піднімати навіть мертвих з могил, та на сестричку не діяли ніякі девізи, бо, як мені було повідомлено мамою, Держикрай, нарешті, підготував свою прекрасну доповідь і покотив сьогодні вдень на свій прекрасний симпозіум, не захотівши брати із собою власної дружини, хоч та знехтувала особистою безпекою і готувалася поїхати теж.
Тоді я докричав свій девіз: «Каша — два!» — і запевнив Зізі, що чоловік її повернеться, а ще до цього ми одержимо газети, в яких буде інформація про прекрасну доповідь прекрасного спеціаліста Держикрая. А тому витріть сльози, матері й жони, духові оркестри ж хай грають марші, а для мене: «Как хорошо быть генералом!»
Я не взяв до уваги надчутливої конструкції жіночої душі, здатності жінок передчувати все гарне й лихе, я чомусь вважав, що в людській природі закладено тільки здатність до передбачень, як у отого французького астронома (забув його ім'я), що передбачив існування якоїсь з наших дев'яти чи скількох там планет.
Я мав переконатися в його існуванні і в тому, що Зізі володіла ними у ступені найвищім, але то мало бути згодом, а того вечора я сміявся на повні груди й складав свій двадцятий, мабуть, лист до Валерії, який мав відправити за вигаданою самим адресою: «Крим. Мис Меганом».
Полишаючи нас, наш прекрасний Держикрай на малиновім світанку прийшов до громадянина, йменованого Митьком Чередою, і досить рішуче поторсав його, себто громадянина Митька Череду, за ту частину тіла, на яку вищезгаданий Череда з часом мав намір узяти коли й не цілий світ, то принаймні його ліпшу частину. Неважко здогадатися, що мовиться про плече, до того ж — про плече праве, бо ліве плече цілком належить до забобонів, ліве плече не підставляють під тягарі, через нього хіба що плюють на щастя, а праве плече...
Отож, Держикрай поторсав мене за праве плече, і коли я, не розплющуючи очей, пробурмотів щось не вельми пестливе, він спокійно сказав мені:
— Вставай, Митю, нам треба поговорити,
Час для розмов — ліпше не вигадаєш!
Держикрай уважно стежив за мною.
— Ти забув озутися,— нагадав мені.
— Ми ж повинні говорити, а не прогулюватися по вулиці?
— Ясна річ. Але я хотів, щоб ти зі мною трохи проїхався.
— Замість ранкової фіззарядки?
— Хоча б.
Довелося взуватися і ще довелося всідатися в Держикраєву машину і переживати розставання з Зізі, а ще: переживати нестерпну мить першого ривка машини з місця.
Власне, про машину і несамовиту швидкість я забув майже відразу, бо Держикрай, щойно ми від'їхали від нашого будинку, простягнув мені складений учетверо аркушик паперу.
— Що це? — без особливого ентузіазму поцікавився я.
— Розгорни, почитай.
Папірець виявився телеграмою. На моє ім'я. Знов: «Діловий клуб». Дмитру Череді. В тексті: «Хочу, щоб ви були тут. Валерія».
«Ви» — себто я, Дмитро Череда. «Тут» — себто на мисі Меганом, який десь у Криму, себто на Чорному морі. Телеграма опиняється в товариша Держикрая, себто, мого супротивника, а може,— й суперника! Штучка, на якій тримаються цілі романи! Руйнуються людські долі, відбуваються трагедії, трам-тара-рам! Але не на того наскочили!
— Коли прийшла телеграма? — гукнув я.
— Два дні тому.
— Не зрозумів. Повтори.
— Два дні тому.
— Зупини машину! — заревів я.
Держикрай лиш усміхнувся самими очима і додав швидкості, хоч додавати, здавалося, вже не було куди.
— Зупини! — кричав я, та він лиш знизував плечима. Мовляв, машина вийшла з послуху, окрім того, кому ж в наш нервово-кібернетичний вік не відомо, що лежачого не б'ють, але не б'ють також водія, коли він жене машину з такою гранично шаленою швидкістю.
— Ну, гаразд,— здався я.— Тоді, може, поясниш таке...
Я не міг знайти належного слова. «Хамство» пролунало б занадто примітивно, «нахабство» не пасувало взагалі.
— Можеш ти мені все це пояснити? — закричав я Держикраєві, спокійному, високовченому і високорозвиненому Держикраєві, який гнав машину так, що ми мали б уже тисячу разів розбитися, стати димом і полум'ям — чого я, здається, чекав у ті хвилини, як найвищого щастя. Але ми не розбилися, не вибухнули, не перетворилися на дим і полум'я, бо Держикрай вів машину залізною рукою і ніщо в ньому не здригнулося навіть після моїх істеричних вигуків.
Зненацька він заговорив. Не відповідав мені, не виправдовувався, не шукав поблажливості.
— Моя провина,— казав Держикрай.— Ось сталося — і все. Захоплення дивне і, сказати відверто,— дурне. Ти, здається, здогадуєшся. Але що вдієш? Таке іноді буває... На мене щось напало... Мов хлопчисько, я підгледів, коли ти одержав листа... Побіг до Пелагеї Йванівни. Вона мені симпатизувала, бо в неї принцип: симпатизувати солідним людям. Вона сказала мені, де Валерія... Я мало не написав їй туди... Це була б межа безглуздя. Ця телеграма зупинила й протверезила мене. Але я не віддав її тобі відразу. Чому?
Я мовчав...
— Вона була найчистіша душа з усіх ймовірних...
Я мовчав.
— Ти не думай про мене... Я не тривіальний ловелас, не... у Достоєвського Федір Павлович Карамазов, цей старий розпусник, каже: «Духовная сторона вся похерена, а жажда жизни чрезвычайная...» Не подумай про мене так... Тут інше... Це пов'язано з холодністю світу, в якому я живу. Техніка — жорстока річ. Вона мовби розокремлює тебе з людьми. Ти не розумієш?
Я мовчав.
— Мені тяжко. Неймовірне напруження. Буквально нелюдське. Мозок працює двадцять чотири години на добу. Вимкнути незмога. Ніщо не помагає. Алкоголь? Я противник. До того ж: не діє. Чому я захопився Зізі? Поясню. Вона видалася мені сильною натурою. В ній приваблювала непокірливість, як у шекспірівській Катаріні. Це дужче за алкоголь. Приборкання непокірливої. Це — прекрасно! Але вона вмить зламалася, піддалася, впокорилася. Аби ж то вона змагалася! Вічний бій. Боротьба за незалежність. За самоствердження. Але... Ти згоден зі мною?
Я мовчав.
— Я зрадів, коли зустрів тебе. Але ти — лише супротивник. Тимчасовий. Тебе перемогти можна суто адміністративно — і ніякого тепла. Холод. А потрібне тепло. І ось тут ти привів Валерію. Це було суцільне тепло. Мільйони білих сонць! Вона видалася мені найбілішою істотою на світі. А тобі?
— Ну, гаразд,— нарешті відкинув я свою розгублену мовчанку.— Білі сорочки, біла Валерія, білі сонця. Припустимо. А навіщо перехопив телеграму?
— Даруй, але я думав про тебе.
— Про мене?
— Так. Я злякався за тебе так само, як перед цим — за самого себе. І не тому, що ти родич, навіть не тому, що ти суспільно цінна особа, висловлюючись офіціально. Зіграли роль прості людські почуття.
— Людські?!
— Уяви собі. Мене образила ця телеграма. Образила не тому, що адресована не мені, а комусь іншому, хоча, може, це був перший поштовх, завдяки якому я зміг побороти в собі слабкість і глянути на факти...
— З погляду компютера?
— Уяви собі: з погляду людини, вінця природи, гордості творіння. Я подумав про гідність, рискувати якою не дозволено нікому, подумав про таке, здавалося б, далеке для наших компютерів поняття, як честь, гордість. І образився. В своїх захопленнях світом точних вимірів я теж іноді забував про високі поняття, якими має керуватися людина, надто ж людина, яка будує нове суспільство, стоїть перед усім світом. Але ця телеграма збурила в мені душу. Я образився. Бо що означає «хочу вас бачити тут»? Примха. А взавтра вона скаже тобі: «Поринай у море і сиди, поки скажу!» Хіба можна допустити таку зневагу, таку...
— «Все сметено могучим ураганом!» — перебив я Держикрая.— Ну, а коли б така телеграма прийшла тобі? Куди б ти поїхав — до моря чи на симпозіум?
— Я ж сказав. Було деяке запаморочення, можна б сказати — нестямність. Але... Ти знаєш мої поняття обов'язку.
— Дякую за увагу,— великодушно мовив я.— Нарешті я почув те, що хотів почути. Кожен вибирає, що може. Ти вибрав симпозіум, я — Валерію.
— Ти все ж готовий їхати за цим навіженим викликом?
— А що таке любов? Може, це — суцільне навіженство?
— Я сказав — ти чув.
— Людство цього ніколи не забуде. Але як мій начальник — відпускаєш? На тиждень. Чи звернутися до Шляхтича?
— Я б відпустив тебе лиш для того, щоб ти переконався.
— Готовий переконуватися! Відпускаєш? Тиждень!
В голосі Держикраєвім чулася втома, коли він сказав:
— Ти згадаєш колись про моє попередження.
— Відпускаєш? — гукнув я, відчуваючи його вагання.
— Гаразд... Хоча це й суперечить моїм переконанням і взагалі... здоровому глузду...
Він несподівано зупинив машину, відчинив мені дверцята.
— Але тільки на тиждень.
Я вискочив з машини, поки Держикрай не передумав. Все ж таки добре, що телеграма потрапила до нього і він її притримав. Інакше б не мав я вільного тижня! Цілий тиждень!
— До речі,— навздогін, уже в спину мені, промовив Держикрай.— Ти узгодь свою відпустку також зі Шляхтичем.
Дверцята хряпнули, заревів мотор, машина полетіла разом з Держикраєм на симпозіум, а я опинився сам за містом, на пустельній дорозі, під примарливим світанковим небом і з примарливою тижневою відпусткою в руках. Годин зо дві доведеться добиратися до заводу, а там — стати перед прекрасні очі Льоні Шляхтича і... Показати цю телеграму? Розповісти про бесіду з Держикраєм?
Дивно, але я не злостився на Держикрая. Почував до нього якусь прихильність, чи що. Ого, нашому технократу захотілося тепла. Може, має рацію Льоня Шляхтич: Держикрай ніякий не павук марсіанський, а просто людина, як усі? Чи його олюднює Льоня Шляхтич? Вони цілком вживаються в цеху, мовби навіть доповнюють один одного.
Та знову я уявляю, як Держикрай вривається в помешкання до Валерії. Солідний чоловік... Принципи Пелагеї Йванівни. Симпатизувати лише солідним... Солідний компютер, який запрагнув усього людського... Тепла... Чи не занадто? Я тебе так нагрію і зігрію! Я погрожував, а злості не було. Мабуть, любов розм'якшила мене, як сонце — віск. Ох, Валеріє, що ти наробила з залізним хлопцем Дмитром Чередою!
«Хочу, щоб ви були тут. Хочу, щоб ви були тут» — так вистукували колеса вагона, так виспівували мені кримські гори, так вишумлював тролейбус від Сімферополя до Алушти, так погуркував автобус на нічних закрутах шосе між Алуштою й Судаком.
До Судака я приїхав удосвіта, але протинявся по місту доволі, щоб переконатися, що воно справді досягло в усьому рівня світових стандартів. Несила, опинившись у Судаку, не піддатися чарам цієї дивної гори, не відчути на собі її впливу, її панування. Єдиний спосіб позбутися панування гір над собою — це діставатися на їхні вершини. Але на цю круглу генуезьку гору я здиратися не став, вірив Валерії, що в генуезьких консулів справді був герб із розцілованими голубами; я вперто шукав якогось транспорту, щоб добратися до загадкового мису Меганом, такого транспорту, як виявилося, ніхто тут не передбачив, бо мис Меганом не являв собою ніякої цікавості для людей нормальних, тобто всіх отих веселих рюкзаконосців, які стояли в чергах перед закритими ще кафе, завчасно займали місця на вузькій смужці міського пляжу, товклися в самодіяльному таборі серед потолочених, витоптаних, висхлих до бриніння бур'янів коло підніжжя генуезької фортеці і досить скептично поглядали на дивака в урочисто-недоречному костюмі, що добирався до фортечної брами лиш для того, щоб вичитати на чавунній дошці напис: «Охороняється законом».
Був прекрасний ранок. Так, здається, пишуть в книжках. Для мене він був ще прекрасніший у передчутті побачення з Валерією. Повітря було тихе й тепле, море було, мабуть, теж тихе і, мабуть, тепле, тепло випромінювалося від круглої фортечної гори над Судаком і від дальніх гір на видноколі. Трохи псував враження від цього райського куточка густий чорний дим, який щедро викидала на Судак висока залізна труба, досить вдало вміщена якимсь великим мудрецем коло підніжжя мальовничої гори, якраз там, де починалася кругла судацька бухта з чистою-пречистою водою. Може, підсвідомо, а може, й з точно визначеною метою зблизька ознайомитися з цим свідченням творчих зусиль якогось судацького технократа мої ноги принесли мене до того місця, де стирчала труба, і тут я натрапив на автобус моєї мрії.
Він нагадував Рацпропову машину в епоху її розруйнованості, тобто в доцинковий період. Невідомої марки, допотопного зразка, якийсь ковчег на колесах, з кузовом, наскрізь проіржавленим, побитим і погнутим від безлічі падінь, перевертань і розбивань,— автобус годився б для музею. Така споруда не могла поткнутися на жодне шосе; не вірилося, щоб вона взагалі могла ще рухатися з місця, але машиною, видно, використовувалася для місцевих потреб, бо мала на собі новеньку табличку з написом «Місцевий». А в кабіні сидів шофер, теж схожий на свій автобус, якийсь проіржавілий, потертий і пом'ятий чолов'яга. Аби товариш Книш побачив цього водія, він умить би запропонував йому зіграти в художній самодіяльності роль чорта, який вийшов на пенсію. Чолов'яга сидів, одчинивши погнуті дверцята, виставивши довгі ноги, і щосили вдавав блаженство. Мене він запримітив, ще тільки я виткнувся з-за повороту вулиці, вмить вирішив, що я жених. Я теж збагнув, що по-дурному схожий на жениха, тому мерщій стягнув із себе піджак і підійшов до автобуса в сорочці, несучи піджак у одній руці, чемодан — у другій.
— Жених чи іноземець? — спитав водій.
— Я не жених.
— Однаково колись станеш женихом. Сідай. На Меганом?
— На Меганом.
— Їдемо. Мені треба їздити для підтримки движенія, а тобі костюм провітрити. Чорний костюм при нашій погоді — велике діло. А може, ти теж придурок? Я тут тижнів два назад відвозив на Меганом цілу купу придурків. Поїхали поринати. Кажу їм, не віз би вас, бо ще потопитесь там к свиням, та треба для підтримки движенія і для мого внука Максима — прогресивку. Дуже любить дідову прогресивку! Малий, а сообража. Знаменитий чоловік у Судаку мій онук. Мене вже всі забули, як звати, так і звуть «Максимів дід».
Ми їхали довго. Нарешті Максимів дід ляснув від задоволення в долоні й вигукнув:
— А он і придурки!
Трохи віддаля горіло невеличке вогнище. Я попрямував туди. Щось там варилося. Каша — раз! Каша — два! Коло вогню сиділо кілька бородатих, здоровенних хлопців.
— Де Валерія? — спитав я.
— Пішла під воду,— ліниво кинув хтось із бородатих.— До каші повернеться.
Хлопці всі були якоїсь рідкісної породи. Руки — як весла, ноги —як весла, спини — баржоподібні. Диво, та й годі, щоб такі здоровила пустили в море ніжну маленьку дівчину, а самі чаклували над кашею! Я сказав би їм усе, що про них думав та не встиг, бо з урвища, з низу з'явилася мокра безпорадна постать і прохлипала: