І побачив чоловіка у кереі з відлогою і кілком на плечі, мов мушкетом.
Чоловік таки певно побачив і звіра і «козу». Бо підняв руку із стуленими пальцями, мов тятиву напинав. І відпустив, мов стрілу послав. І зразу відступив назад на корчемне подвір'я.
«Коза» скочила з лави і кинулась поміж танцюючими і музиками, попід стінами, поміж глядачами і до дверей. Вистрибнула на подвір'я! І з розгону налетіла на гайдука. Того самого гайдука, кінь якого щез в опарині!
Від удару личина з'їхала набік, і Тимко опинився в повній темряряві.
Але мить, і з нього здерли личину разом із платом. У сутінки з розкритих дверей корчми падало яскраве світло. І довгомордий гайдук зразу впізнав хлопчика і вхопив за волосся.
— Батьку! — скрикнув малий. — Ряту…
Та гайдук зразу ж затис йому рота і пошвидше потяг від корчми. Та не встиг гайдук проминути й двох будинків, як назустріч йому вийшов чоловік під каптуром. Він кульгав і спирався на косу.
Гайдук не звернув уваги на кульгавого і продовжував волочити хлопця за чуприну.
Тільки чоловік опинився за спиною в гайдука, як він щосили врізав того кулаком по шиї.
Гайдук наче перечепився, тоді заточився і завалився крижнем у у сніг.
Чоловік з кийком один за другим наніс два таких удари п'ятою по ребрах, що аж загуло.
Малий стояв і не знав що робити.
— Синку! — З-під відлоги проказав притишений, але добре знайомий голос. — Бігом до корчми! Підніми і вдягни личину! Та до отієї брами — ось зараз її вже відчинять. Та біжи до Хвеськи. Заходь через ворота — запори я зняв і сховав. І замок на клуні не зачинено. Просто зніми з петель. Забери Лиска з клуні. Як не зможеш осідлати, сідай охляп. І мерщій скачи по дорозі до старої липи і далі повз ставки. Та не бійся ні Хвеськи, ні гайдука! Я їх поборкав.
— А ви, Батьку?! Я вас так чекав!.. І діда Пацюка вбили!..
— Знаю! Скачи тією дорогою аж до села. Край села, праворуч на горбах побачиш вітряки. Пускай коня просто на ті вітряки. І спитай там мірошника Степана. Він вас із Лиском нереховає! А я прийду сьогодні ввечері. Ну поспішай! Чуєш?
— Слухаюсь, Батьку! — І малий побіг назад до корчми по козину личину…»Коза» підбігла якраз тоді, коли воротар розвів стулки і брами і впускав поселян до містечка.
— А, «козадереза»! — Привітав «личину» вартовий. — Чи то правда, що твій дядько нашого шинкаря обдурив?
«Коза» замукала і показала, що її «дядько» п'є горілку.
«Коза» мов на крилах мчала до Хвесьчиної садиби. Тільки от біда — на вичовганій, затоптаній і скрижанілій дорозі у личаках добре не поковзаєшся — чоботи тут найперша річ!
Люди, хто був учора на ярмарку, сміялись, побачивши «козу».
— От гидолової віри дитина! Урічне, а бач, яка весела!
— А вже? Як справжня коза стрибає!
Ті, хто не бачив учорашніх ігрищ, особливо старі баби і молодиці, хрестились і казали:
— Щось воно не те?
— А вже! Не до добра!
— І не кажіть! Різдво за тиждень! А вони вже сьогодні в машкарі!
— І не гріх?
— А тепер їм ні гріха, ні встиду! Ну немає поняття! позабували!
— Ото дітки пішли! І куди воно все котиться?..
— А я про що кажу?..
«Коза» тих балачок не чула, бо вже завертала на ту дорогу, що вела на куток до Хвеськи. А на тій дорозі ярмаркових людей майже не було.
… Щосили напружуючись, «коза» відсунула одну стулку воріт і таксяк протислась на подвір'я до Хвеськи.
В клуню «коза» теж дісталась без особливого зусилля. Спочатку Лиско шарпонувся від «кози», що не втрималась і від радості просто підбігла до припнутого коня.
Але малий враз схаменувся і ласкаво заговорив, плавко підняв руку, щоб огладити, половий кінь застиг. Тільки вуха сторожко рухались і тонкі ніздрі роздувались. Малий ще покликав.
І раптом кінь заіржав, струсонув шовковистою гривою. І потягся до малого в личині «кози».
Огладивши з усіх боків коня, малий не забув і перевірити, як і суворо навчав старий козак Пацюк, шальку. Там ще була майже третина порції вівса. — Не голодний! — Зрадів хлопчик.
Та з водою було гірше — велике кленове цебро затягло кригою. Такою водою поїти не можна.
Малий вискочив з клуні, проліз у дірку і постукав до своєї старенької хазяйки.
Бабуся наче чекала «козу».
Почала малому лицедієві щосили кричати і намагалась пояснити на мигах.
Але малий чимскорше набрав із діжки в хаті води півдійниці і потяг через діру у паркані. І так три рази.
Стара тільки за голову хапалась. Та скоро «коза» принесла назовсім дійницю і почала кланятись, низько кланятись, рачкуючи до дверей та й вискочила на подвір'я.
А потім стара почула, як затупотів коник Хвесьчиним двором. Стара поки дотьопала до своєї хвіртки і визирнула на вулицю, то побачила тільки, як по шляху, зразу за віковою липою спускається в опадку до ставків «коза» верхи на половому конику. «Коза» у високому турецькому сідлі. Хоч Лиско побував у чужих ворожих руках, та Тимко зміг покласти коня на землю. І наклав на нього сідло. Звичайно, так затягти підпругу, як то робили дорослі, він не міг. Та хоч і був у личині, погнав полового пробіяку розмашистою риссю.
Стара кілька разів перехрестилась, визираючи на дорогу. А коли повернулась до хати, то довго молилась перед МиколоюУгодником і просила допомогти правим і покарати злодіїв…
* * *
Тим часом чоловік у кереї завітав до кузні, що стояла на південь від східної брами.
І діло тут він робив разом з ковалем, для початку поклавши йому на ковадло жменю срібняків і передавши привіт з Великого Лугу. Ну коваль, як і годиться справжньому майстрові, тільки одного срібняка лишив, останні відсунув.
— Я славному товариству хочу прислужитись не за гроші. Якби не ви, то нас би татарва, як тхорі курчат, перетаскала. А ці, — він кивнув головою на браму, — із вільних міщан крінаків би наробили.
Чоловік у кереї час від часу обертався до розчинених дверей. І слідкував за дорогою, що від містечка спускалась згори на куток повз бабину і Хвесьчині хати і далі повз старезну липу, зникала у яру, де стояли один за другим кілька водяних млинів.
Хлопчик добре пам'ятав наказ, якою дорогою поспішати до села. Спочатку він проскакав чвалом, розкидаючи бризки снігу і криги. Шляхом через греблю. І почав підніматись шляхом, що все йшов угору.
І розумний кінь Лиско сам із чвалу перейшов на рись, а тоді і й на широкий крок.
Ось нарешті підйом скінчився і постелилась рівна дорога. Знов Тимко пустив коня чвалом. Бо так уже хотілось пошвидше прибитись під захист добрих людей у теплу хату і дочекатись, нарешті, Батька Омельна. Личину він зразу не скинув. Та й не дуже хотів скинути. А от чортів той сарафан, що весь час заплітався у ногах, та дівочий плат так хотілось пошвидше викинути! Та все то дурниці! Головне, Батько Омелько живий і, нарешті! повернувся з походу. І його, своє соколя, знайшов і під личиною, і під дівочим убранням, та ще й під чужинецьким!.. Ні, він таки найсильніший характерник!..
І так весело мчав хлопчик на своєму відвойованому конику по рівній, мов блят, дорозі. І коник, що застоявся за ніч, наче відчував насолоду від вільного бігу під таким легким верхівцем.
Хлопчик тільки ногами тримався. Навіть поводи кинув на луку сідла.
Розмахував широко розкритими руками і гарлав під личиною.
— Батько все знає! Батько все знає.
Та так. захопився, що і не схаменувся, як з-за ясенів, що чорніли вартою над перехрестям, вискочили важкі сани. І на тих перевеслами випатрані і обсмалені свині. Коли проти саней поскакав половий кінь із колядницькою козою в сідлі, дядько нерехрестився і погнав щосили до містечка. Треба було встигнути віддати свиней сотниковим нахолкам.
Гнав щосили коня з гори. Бо і кінь не його, і сани не його і в нього ще нічого не було свого. Бо тільки після Покрови він сюди дістався з валкою переселенців аж із під самого Ковеля.
А що був він хоч і волиняк, та проте балакучий, як київська перекупка.
То здаючи оце ще не зовсім охололих свиней сотниковим кухарям, розповів їм про «козу» вершницю. І, справжня дівка. Та ще й у якійсь панській сукні з червоними квітками. Цікаво ще от що — у личаках! Хоча, правду кажучи, тут так багато живуть, що й остання голота личаків не плете.
І треба ж щоб саме в той час на подвір'ї з'явився сотників чоловік, що повернувся з Прошкіного бенкету. Був і п'яненький і веселенький. Ще й у калиті брязкотів кількома монетами щиросрібними та срібними ложечками і срібною затичкою від срібної баклаги. Корчмар умовив його, щоб він все це взяв і поклав на місце. І ваговиті монети запхав йому в кулак за таку послугу. Сотників чоловік знав, що срібного чіпа він покладе. Ну а ложечки до весни під колодою полежать. Поки до Києва на Великдень піднімуться пані сотникова… А сміявся сотників похлібник того, що вже геть, ну геть п'яний Прошка наблизив до нього своє кругле, з гострим, мов швайка, збитим набік носом і сказав:
— Свєтлєйшій мой пан! Отойді подалеє і посмєйся! У Марьванни сєйчас срачка начньотся!
Тільки сотників чоловік став у самісіньких дверях, як Прошка підвів ведмедицю до шинквасу. Тут як із неї дрисне, як заляпотить на всі боки. А Прошка вискочив на стола і кричить:
— Я же ему говоріл — одна фляжка мальвазії, одна фляжка угорьскаво і одна фляжка родніковой води! А он, брехун, шахрай — повашему! Он же віна помєнєє, води — поболєє! Вор, вор, вор!..
Сотників пахолок схаменувся, що час бути на службі у свого пана.
Покинув він цю чортову корчму і поспішив до садиби. А по дорозі побачив: біля тину гайдуцький отаман пана Мальхаревського лежить і стогне.
— Що вам, отамане? — Спитав сотників чоловік.
— І все це через козу.
— Яку козу? Чию козу?
— Ну… оту, що з цим лицедієм і ведмедем… Це перевдягнений лицедій… хлопець… Його ловити треба… Він мені ребра перебив… Ой матінко… дихати не можу… Ребра геть вилазять…
Сотників попихач подумав: «Ага! Допився вже до зеленого змія! Як ото різник Іван згорів! Все перед гапликом кричав: «Ой ребра мені вилазять!» —… Скажи комусь із хлопців… щоб прийшли по мене… Дихати…, дихати… уповні не можу… Так він мене помордував!..
Сотників чоловік якраз і прийшов, коли ще балакучий волиняк віддавав свиней ключникові і всім весело розповідав про козу-вершницю.
Підпилий чоловік, який спочатку вирішив, що отаман вже допився, якось усе ж здогадався поєднати скарги на «козу»-лицедія із розповіддю волиняка про «козу» вершницю. І побачивши двох гайдуків, що крутились на подвір"і, послав їх до корчми по отамана.
Вони зраз побігли до побитого отамана. А той наказав їм зразу скликати всіх, геть усіх, хлопців, взяти всіх собак і через поле, через перехрестя ярів навперейми «козі». Бо там тільки один шлях на Хвости. Після перехрестя іншого шляху ні на Хвости, ні на хутори немає.
Хлопцям хотілося похмелитись, тим пак, що мала бути добра гулянка.
Після сніданку сотник влаштовував для ляха-ротмістра та його небоги-білявки.
Та отаман був невблаганний — кілька чоловік мали схопити козу. Тільки без собак. Бо собак інші гайдуки вже завели на сотникову садибу.
І п'ятеро гайдуків помчало через пагорби із західної брами навперейми «козі».
Хоч дорога на Хвости йшла з великим гаком, та зате на рівнині. А праворуч і ліворуч горбились круті пагорби і западали широкі балки.
Та була ще одна стежка від самого містечка. І вона виходила на той шлях за милю від села. І Цією стежкою і ходили піші люди і їздили верхівці та тільки влітку і в суху добру погоду.
А восени чи ранньої весни, коли сходили сніги і все переповнювалось водою, тут ніхто не з'являвся.
А взимку без смертельної потреби теж ніхто не пхався.
Двоє гайдуків було із місцевих. То вони й попереду помчали.
* * *
Спочатку був вранок ясний. Можна б сказати, сонячний. Але далі із північного заходу обрій почав запливати каламутною пеленою.
І коли під обід пішов сніг, то коваль і його гість вийшли з кузні, то побачили, що внизу по широкому шляху п'ятеро вершників завертають до східної брами. І ведуть коня під високим сідлом.
Коваль сказав:
— О! Знов хтось із гайдуків забився! На тих ловах теж один собі карка зламав. Ну, ходімо, чоловіче, потримаєш зубило.
— Як твоя ласка, ковалю, ще трохи подихаю… Я все в полі — не звик до горна і чада… Ти вибачай ласкаво…
— От бачиш! А все життя тією окалиною дихаємо. Та добре — постій собі.
А я поки що сам попораюсь — загартовані якірці підгострю.
І за мить ганяв ногою колесо точила і пускав жовті хвости іскор.
Направляв як бритви готові загартовані якірці.
Та не обточив він і десяти якірців, як до кузні швидко вступив гість.
— Пане-брате! Сюди один гайдук тягнеться. Сховай якірці і залізо для них.
— Чого ти боїшся? Я не панський хлоп, щоб ховатись!
— Ковалю-друже! Не тобі — мені треба критись. Своє діло козацьке до часу маю ховати!
— Ну як для тебе, козаче!
І вони якірці в цебро з водою висипали, а начиння на місце поставили.
Тут якраз і затупотіли копита на промерзлій землі.
Коваль сказав:
— Підкову згубило! Праву.
— Слухай — приміряй підкови і всі не ті! Потім піди за підковою додому. І щоб всі чули і бачили, що ти підкову шукаєш. Та довго шукай!..
— Зрозумів. А ти, козаче?
— Я його попитаю про того полового коня.
— А бо що?
— А те, що кінь крадений. На коневі три лиця. У гриві на п'ядь від чубка блисна. Над здухвиною з правого боку блисна. Зправа каштан на три поділений.
У дверях став молоденький гайдук.
— Добрий день! О! І в неділю, бачу, працюєте. — Добридень, якщо не жартуєш! А в неділю я не працюю, а людям у пригоді допомагаю!
— Я й кажу! Ото ловили ми, ловили, що я й підкову згубив І — А хіба ти, чоловіче, не з полювання сотникового гурту?
— Та якого там гурту?! Поки ми ловили цього чортяку, у сотника і і поснідали гаряче і випили солодко і подались зайців хортами цькувати! Он воно як!
— Щось я не второпаю — кого ви ловили?
— Та як кого? Отого палія!
— Якого палія? Наче ніякої пожежі не було!
— Ой який ти, ковалю, нетямущий. Того малого палія, що був дівкою у московита і «козою» водив п'яного ведмедя.
— Тьху? Ну й закрутив!!! Так ви того хлопцгі вловили?
— Коня ми вловили. А кінь крадений! У нашого Сметани. Бо Сметана…
— Я тебе, хлопче, питаю — палія ви схопили?
— Я тобі не хлопець! Я гайдук самого пана Мальхаревського.
— Ти, хлопче, панський. А я свій! Кажи мені діло — що тобі? Або йди куди хочеш!..
— Ну добре… Підкову згубив. Праву. А мені сьогодні вертати до нашого пана.
Коваль відкрив здоровенну довбану скринюколоду і витяг із купи залізяччя чотирі підкови.
— Ну показуй своє копито! А якою дорогою ти поїдеш? Може тобі й ліву замінити? — І коваль разом із гайдуком вийшли з кузні.
Чоловік у кереї весь час стояв упіврберта до гостя і ніби пепребирав залізяччя на верстаку.
Коваль приміряв підкови які, звичайно, не підійшли на копито. Щось мурмотячи собі під носа, коваль пішов до свого двору. Бо його кузня, як і всі інші кузні стояла осторонь від осель. Для безпеки від вогню.
Чоловік став у дверях кузні й дивився, як гайдук огладжує свого гнідого коня, загнаного в наставник.
Чоловік трохи відкасав угору каптур. Стояв непорушно і дивився в потилицю молодому гайдуку.
Той обернувся через якийсь час і стривожено спитав:
— Чого ти на мене дивишся?
Чоловік у кереї підняв руку і випростав пальці з-під ворсистого рукава. Поманив зігнутим пальцем. І на пальці спалахнув багряний блиск самоцвіта.
Гайдук не зрушив і сказав занепокоєно.
— Як я тобі потрібен, сам іди сюди!..
— Підійти можу, та коня шкода.
Чоловік плавко, безшумно переступив поріг кузні. М'якими, плавкими кроками пішов до наставника з конем. Руку з перетнем не опускав, тільки зігнув до себе.