Нехай би там і лежало…
— Тату! Та воно ще дихало і харчало, як я його побачила…
— Ну добре, баби! Давайте, стягайте з нього лахи! Побачимо, що воно там таке…
— Та ми боїмось. Може це нечиста сила?..
— От же баби, сучі діти! Добре, дайте мені гострого колія. Треба все це померзле шмаття розрізати, бо так ніяк його не стягнеш… Воно геть усе позмерзалося.
Євтух схилився з ножакою над цією обмерзлою, закрижанілою купою лахміття. Де він розрізав, де розривав тканину і шкіру, де розламував кригу руками. Все робив наче навмисне поволі. Певно, що могоричання та кумування в містечку на ярмарку його зовсім зморили.
Він сказав жіноцтву.
— Та ближче каганця тримайте і ночви принесіть.
— Для чого тобі? — Спитала чорноброва господиня.
— Бачиш, скільки криги? Поки я впораюсь, то воно все на долівку попливе.
— Євтуше, а швидше ти не можеш? Уже глупа ніч!
Жіноцтво принесло ночви і намагалось якомога краще присвітити і допомогти господареві.
Коли, зрештою, було весь верхній одяг розрізано і здерто, то всі побачили, що на долівці лежить хлопчик. Із закритими очима, зціпленими руками майже під горлом. І в тих посудомлених пальцях він затис зламаний якийсь дерев'яний держак.
Параска зразу пхнулась руками — а чи теплий ще хлопчик?
— Ну куди ти під ножа лізеш?!! Куди тебе нечиста сила тягне?
А Параска просто впала до малого на груди і слухала чи б» еться серце.
Не могла зрозуміти. Тоді вона розв'язала пояс, розкрила поли і розв'язала стрічку на комірі сорочки і приклала до голих грудей хлопчика вухо.
— Живий!!! Серце — як у горобця тіпається. Швидко, швидко, але слабенько.
І нікого не слухаючи, схопила малого і витягла на лаву. Всі аж вирячились — така мізерна, а як вправно і легко вмостила непритомного хлопчика.
— А воно… не те? Ну, як би то не сатана… часом, га?
— То нехай його Параска розбере! Що воно таке, тоді всі побачимо…
Всі стали півколом біля лави, але не впритул! Ніби раділи, що хтось за них небезпечну працю згодився зробити.
Параска хвацько здерла з малого каптанчик із лунського сукна.
Каптанчик тонкого сукна був замочений тільки на кінцях рукавів та по низу. Але ніде не обмерз. На ногах у хлопчика під скрижанілими личаками і грубими онучами були ще постоли поцяцьковані і м'які вовняні онучки. І якщо постоли промокли, особливо на носаках, то онучі лишились сухими. Товсті суконні штани промокли лише на колінах. Та й то не дуже. А от сорочка із найтоншого лляного полотна була без жодної мокрої плямки.
— Мамо, ож подивіться! Яке полотно тонесеньке!
І господиня, і хрещена мати підступили і помацали сорочку. Хрещена довго, довго неребирала полотно пальцями, мружила очі на вишивку.
Зрештою, вона виголосила беззаперечно:
— Нехай хто що там каже, але цей хлопчик не одміна. І полотно, і шви, і вишивка під силу тільки Одарці з Глинища.
— Ну то й що? — Спитав Євтух, чухаючи товсту зарослу рудими кучерями шию.
— Як що?! Це чиясь дитина козацька із Глинищ. Може воно одбилось і приблукало до нас?.. — Е ні, жінко! Треба його спитати. Що воно скаже?..
— Євтуше! Іди краще спати. Ми далі без тебе впораємось. То вже бабська справа. Завтра вранці спитаєш.
З великою радістю Євтух, широко позіхаючи, почапав до полу.
Та й сама господиня не стала довго затримуватись біля хлопчика.
А стара жінка сказала своїй хрещениці:
— Параско, моя дитино! Тепер треба розтопити козиного лою і добре розтерти малого. Поки не пізно! А тоді загорнути в кожуха. Якщо Бог дасть, оклигає!
Парасці не треба було повторювати двічі. Вона метнулась до комори і притягла надколоту миску із задубілим козиним лоєм.
Розігріла над полум'ям посвіта. Поставила поруч малого на лаві.
— Візьми ряднину. Роздягни малого. Поклади на ряднину. І починай натирати, та швидше.
Спочатку стара жінка показувала, як капати рідкий лой на долоню, як натирати груди, як розминати суглоби та пальці на руках і ногах. Потім вона стомилась і притулилась на широкій лаві біля столу.
Дівчина ж розтирала і розминала голого хлопчика навпроти посвіта. Бо козиний лой швидко твердів і його весь час доводилось підігрівати. Коли Параска майже весь лой витратила на малого, то притулила вухо до грудей. Серце в смалого билося наче і рівніше і сильніше.
Загорнула хлопця у бабин кожух ще й поясом хлопчиковим перев'язала, як ляльку, щоб не розкрився.
Всі потихеньку заснули. Що піч топили пізно, то було в хаті тепло. А взимку від тепла всіх на сон тягне.
І Параску тягло на сон. Бо ще й до всього тріски в посвіті загасли. І лише з комина блимав каганець.
Але щось, вона потім і сам не знала чому, примусило взяти з комина глиняний каганець і принести і поставити на поличку над вікном.
Розсунула бараняче руно — стала розглядати хрестик і ладунку, що висіла в нього на шиї. Хрестик звичайний, мідний, литий. Не роздивлялась його довго. А от ладунку на шовковін плетеній шворочці їй закортіло роздивитись. Ну дуже!
Вона обережно стягнула ладунку через голову малого. Той хоча б застогнав, чи очі розплющив. Дівчина розв'язала шворку. Обережно випростала на дошки столу, Сині камінці і зелений камінний хрестик дзвінко лягли на дошки столу.
Параска аж здригнулась усім тілом від несподіванки. Завмерла зі страху, їй здалось, що всі прокинулись. Вона завмерла, чекаючи біди. Але на дзвінкий удар камінців по дошках столу ніхто й не порушився, ніхто й не закамешився.
Тоді вона зняла з полиці каганець і поставила на стіл. Прочистила кінчик Т Дівчина перекочувала з долоні на долоню сині іскристі камінці. Крутила проти вогню зеленим кам'яним хрестиком. І тоді наче на ньому проступали якісь знаки. І був він схожий на зелену каламутну кригу.
І раптом, зовсім нечутно, підвелася на лаві хрещена. Вона й не дивилась на Параску. Все протирала очі і трусила головою, намагаючись прийти до тями. Параска стала похапливо засовувати сині камінці й хрестик зелений до ладунки. І коли вже здалось, що все просунула у кожану горловину, один камінчик вислизнув крізь пальці і кудись полетів на долівку.
І саме в цю мить хрещена спустила ноги на долівку і зашаруділа соломою. — Ну, моя дорога хрещенице, як там твій утопленик?
Вона схилилась, над малим.
— Ану бо, посвіти, Параско!
Уважно, уважно, сильно примружившись, вдивлядась в обличчя малого. Тоді приклала тильну сторону п'ястука до свого чола, потім до Парасчиного, а тоді зразу ж до шишкуватого чола хлопчика.
— Ти диви — диво! Ну трошки тепліше чоло, ніж у тебе!.. Якщо до світанку не підніметься у нього жар, то він зразу й на ноги стане! Ти вже повір моєму досвіду — трьох хлопців і п'ятьох дівчат викохала!.. А з цим малим так просто не віриться, що після всього аж не віриться…
— А що: «після всього»?
— Ну як же! Хіба ти без поняття, що він аж від Колдобини сюди добувся? А це ж миль не менше десяти, якщо по стежці йти.
— Хрещена, а як ви знаєте, що він у Колдобині вимочився?
— А того, що тільки в Колдобині вода ніколи не замерзає!
— А чого він туди полїз?
— Ну, дитино, звідки ж я знаю? Отямиться хлопчик — спитаєш! Ой люди добрі, та мені вже час іти.
— Та куди ви оце? В таку ніч? Уже й другі півні співали! В таку ніч повно всякої нечисті!…
— Ну що ти мене лякаєш? Татари не прийдуть — у них зараз пошесть.
Кажуть, купцігреки переказували. Ну а для харцизяк я і стара і бідна…
— А вовк? Он люди з Калинівки казали…
— Люди багато чого кажуть. Вовки овець ріжуть, собак крадуть. Я потихеньку піду…
І як не умовляла Параска свою хрещену матір, та взулася, перев'язала намітку і одягла свою гаптовану чепурну свитку. І пішла в безконечну грудневу ніч із найтоншою скибочкою іржавою місяця на зорянім небі.
— А собаки? — 3 порога прохала Параска.
— Що — собаки? Вони мене впізнають. Ага, ледь не забула. Запар цвіту липи. Якраз, як прокинеться даси йому випити. Очищає груди.
— А лоєм ще розтирати?
— Як не кашлятиме, то й не чіпай. А ще, як прокинеться, дай молока гарячого з медом і лоєм. Отакусіньку маленьку грудочку лою. Ну бувай здорова, хрещенице!
— Ходіть з Богом!
Хрещена мати пішла, а Параска укинулась до хати.
Знов узяла шкіряну ладунку і знову, але дуже обережно, висипала на дошки столу. Так, другого синього камінця не було! Лишився тільки зелений кам'яний хрестик та синій іскристий камінець. Дівчина обережненько позакладала коштовності в ладунку, гарливо зав'язала її і сховала собі за пазуху.
Тоді підлила олії в каганець, обскубла нагар на Тдитячий ослінчик. Опустилась навкарачки і почала свої пошуки. Спочатку вона мала надію, що швидко знайде камінець. Що він коштовний, вона зразу зрозуміла. Бо хто ж якесь скельце носитиме поряд із дорогоцінним смарагдовим хрестиком?! А певно, що дуже багатих козаків дитина, бо така на ньому сорочка, і каптанчик лунського сукна і пояс коштовний, шовковою ниткою протканий. Ну нічого, опритомніє і все їй розповість. От якби тільки синього камінця знайти!!!
Адже якщо вона не знайде і не покладе назад цей чортів камінець, то виявиться, що вона колупалась нишком у чужій ладунці і вкрала звідтіля чуже добро! Від тих думок її аж у жар кинуло, мов кропивою обпекло, а тоді крижаним холодом пройняло. Та які собі біди не уявляла Параска, як ретельно не перебирала солому, і сміття на долівці, а знайти заклятий камінчик поки що їй не випадало.
* * *
З безпеки, на півдорозі спинилась і прислухалась до музики. І потім завернула на другу вулицю.
Ступила через перелаз на подвір'я з великою охайною хатою, гарливо обставленою очеретяними кулями. Круглі скельця шибочок у віконних рамах світились різним кольором — одні жовтуватим, другі зеленкуватим, треті наче синюватим.
А шалена музика — скрипка та бубон — так і вікна пробивала і крізь сінешні двері неслася на весь куток.
Там, у великій рубленій хаті тупотіли парубки і дівчата, аж брязкотіло залізо на запорі дверей.
Парасчина хрещена постукала «для годиться». Та, звичайно ж, її ніхто не почув. Тоді вона сама відчинила двері і вступила до сіней, У сінях було досить світло.
Бо світло падало і через велику щілину хатніх дверей, і з напіввідкритих дверей комірчини.
У світлиці шалено вищала скрипка і вибухав сухий, добре нагрітий, бубон.
А з комірчини неслося одноманітне важке гуркотіння жорен.
Хрещена відчинила двері в комору.
— Добрий вам вечір, Карпо!
— Га?! — Обернувся до дверей високий старий чоловік, продовжуючи погоначем крутити камінь-поверхник. — Та який там вечір, Марійко! Он треті півні небавом проспівають. Здорові були, Марійко!
— Бог поміч! Сідайте, Марійко І Правди в ногах немає!.. — І однією рукою показав на діжку, а другою продовжував швидко вести погонач. — Молодь ото собі танцює, а мені Килина загадала на млинці гречаного борошна намолоти.
— А вам, Карпо, і не нудно отут в коморі жорна ганяти?
— Та мені що? Мені і з людьми весело і без людей не сумно. У мене, завжди якесь діло є!.. То Килина без людей не може… І хата в нас велика — чого їй порожньою стояти? Та й молоді користь, що у нас збирається. Ну хто ще, крім Килини, стільки старовини знає? От вони в неї і навчаються батьківських звичаїв..
— Таки ваша правда, Карпо. То вже добре, як люди гуртуються. От мені так сумно, як людей не бачу. Не знаєш, що у світі діється.
— І то ваша правда, — не спиняючись, тягав за погонач Карпо. — Часом таке буває на світі, що й уві сні ніколи не присниться!.. От приїхав оце мій небіж Микола…
— Гарний парубок! Тьху, тьху! щоб не наврочити! Як мальований! Бачила — у сідлі орлом сидить!
— І я кажу, тьху, тьху, тьху, щоб не наврочити!.. Так оце він і приїхав пізно ввечері, вже зовсім під ніч. І гостинців привіз — Килині ниток шовкових, мені пляшечку оковитої, а дівкам на вечорниці повний міх горіхів. — То й щедрий ваш небіж, Карпо!
— А чого не бути щедрому? Як пан добре платить, і отаман при собі тримає. Ну, він і старається, не без того. Та й служба не легка. Оце, знаєте, яка пригода на ярмарку трапилась? У самого гайдука Сметани коня звели. А Сметана не просто собі гайдук, а права рука їхнього отамана. Отож коня звели, та не просто так, а чародійством і душогубством!
— Боже! А коли оце Євтух приїхав з ярмарку, то не казав…
— Ваш кум, Марійко, вчора вдало побазарював, то з радості дообре помогоричив… Того він всього і не знає, що там було…
— А що ж там було? — Аж подалась уперед хрещена. — А було, що об'явився на ярмарку якийсь страшний чародій. Той чародій потовк ребра Миколиному отаману, що той не міг звестися… Я бачив їхнього отамана — здоровенний чоловік… І він упав під тин і не міг звестися!
— То може він надрався, як вовк глею та й каже про чародія?
— Та тю на вас, Марійко! Гнат де попадя не п» е! В себе вдома — буває.
Але так десь — остерігається. У нього служба така, ворогів багато… Так ото я й кажу — тільки знайшли отамана під тином, нова пригода — пропав Сметана. А Сметана чоловік моцний і лютий. Та не сам пропав — з двома панськими гончаками!.. Ну, люди бачили, що він, той Сметана, ще в суботу заїхав на присілок до однієї молодиці. Вона, кажуть люди, потиху шинкарює… Та ще й відьма до всього… А Гнат тимчасом просто вмирає, так йому все нутро болить. І не своїм голосом волає, щоб знайшли Сметану. Попитали людей і кинулись на той куток. Коло хати ніяких слідів. Все снігом припорошене. Та й хата із середини замкнена. А до клуні відчинено. Туди — там панський гончак конає! Сам собі черево гризе. Від коня тільки шалька на стовпі висить та купа кізяків лежить. Тоді почали в хату добуватись. Бо сусіди з кутка бачили, як уночі з димаря і чорний дим клубочився, і наче щось в іскрах високо вгору вилітало. Як підважили двері, потім другі — таке, що не приведи Господи! Та шинкарка, в одній сорочці! простоволоса, лежить на тому Сметані. Ще й пляшку горілки в руці затисла. Розштовхали її — вона щось белькоче і плаче і божиться, що вона не винна, а то все нечиста сила… Як її з того Сметани стягли і почали до тями приводити його до тями, то ще гірше, ніж із шинкаркою. Він і слова до слова не годен був скласти. Белькоче, белькоче, а тоді скочив і під піч сховався. Люди нахилились, щоб його витягти — аж там другий собака. Вже дохлий. І теж із роздертим черевом. І знаєте що, Марійко, найдивніше?
— Ні. Звідки мені знати?
— А те, що й на Сметані теж була тільки сорочка. Все інше в печі згоріло. І свита, і чоботи, і штани і шапка, і зброя і обладунок. Тільки недогарки під комином лишились. І піч була ще тепла, як люди мацали.
— Ой, таке говорите! Та то вони обоє якоїсь горілки чиї із зіллям, чи з куриним послідом понапивались і подуріли!.. Того вони й покидали свої лахи у вогонь!..
— Е ні, Марійко! Не так воно все… Побігли тоді до Гната і все йому розповіли. Гнат і говорить: «Шукайте малого палія! То він коня вкрав. Я його біля корчми вловив! Та мене нечиста сила оголомшила, і я зомлів…» Ну тоді всі його хлопці кинулись шукати малого палія. Ну шукали, шукали, бігали, бігали і… нічого… Коли один поселенець, що приїхав на ярмарок і каже гайдукам: «Та я його бачив! Він на половому коні тільки що до Старих Млинів потрюхав!» Ну а там тільки одна дорога, більше немає…
— Таке кажете! Чи я тут не народилась?
— Так ото отаман Гнат прикликав усіх гайдуків до себе і каже, щоб вони поскакали Вовчою стежкою навперейми! Ну, Степан за головного. Але наш Микола їх усіх повів. Не тому кажу, що мій небіж, а тому що справді дуже тямучий хлопець! Вони малого перехопили на шляху вже недалеко від Старих Млинів. І воно кинулось зі шляху та в яри. Там кинуло коня і почало дряпатись нагору з яру. Степан каже: «Стріляйте! Бо втече, сучий син!» Бо за ним подерлися двоє гайдуків — наш Микола і там ще один. У того щось заїло! А наш Микола як вистрелив — так йому голову і відстрелив. Так роги на тріски і розлетілись!