Почулися на вулиці голоси, але першою, раніш за всіх, влетіла Нараска і гукнула до Ганни, що скоцюобилась у кутку:
— Ганно! Ану швидко до Коропів!
— Убив?!! — Заволала Ганна, заламуючи руки.
— Не репетуй! Живий! Тільки пика вся покопирсана. Тепер вже його ніхто в тебе не одіб'є…
Ганна на мить завмерла. А тоді як заверещить, як кинеться до сестри і як вчепиться їй у коси.
Козак полишив малого. Схопив кухоль з водою і хлюпнув Ганні в лице.
— Тобі сказано — іди до свого суженого!
Ганна завмерла, відпустила сестрині коси і прожогом, як була розібрана, так і погнала вулицею до Коропів.
Позаходили господарі в хату і стали мовчки.
— Чого стоїте у своїй хаті? Сідайте! Ми йдемо.
Малий закінчував обертати пояс на каптанчику. Козак забрав зі столу синій самоцвіт. Сховав його у ладунку і повісив малому на шию.
— Господине? Щоб ми швидше пішли, знайди нам якусь стару свитку і рукавиці…
Дебела молодиця з кам'яним обличчям сиділа мовчки і дивилась на свої руки, які поклала на коліна.
— Дівчино-рибчино! — Козак усміхнувся жорстокою усмішкою до Параски. — Ти притягла малого, тобі і випроваджувати його. Отож — свитку, рукавиці і… шапку! Хоча… хоча і ця ніде!…
Козак взяв з лави сіру смушеву шапку з червоним верхом. Підійшов до печі. Надяг шапку на кулак і пошарудів у комині по сажі червоним верхом.
Потім похукав на верх шапки, здуваючи зайву сажу, та ще й протер віхтем, що лежав при усті. Насунув малому на голову і ще їй заломив на бакир.
— Ну, синку, можеш іти до пана в гайдуки! І з дівками можеш женихатись — у такій шапці всі тебе любитимуть! Тільки коней не кради.
— Чиїх коней? Гайдуцьких чи панських?! — Зле спитав малий, засовуючи під шапку пасмо чуба.
— Людських, синку, людських! Ну й бравий же з тебе хлопець у цій шапці! Тепер вона тільки на тебе дивитиметься, — козак кивнув головою на Параску, — і геть забуде про чужих парубків!..
Не дослухавши, Параска вискочила в сіни і до комірчини. Загуркотіла там всяким начинням.
Ні господиня, ні Євтух, ні баба й дід, ніхто не підняв очей і не повернув голови, і не подивився ні на страшних гостей, ні на відкриті двері. А дітлахи на печі, взагалі, причаїлись, мов миші. Тільки кудлатий собака, зрештою, наважився виповзти з-під полу і прожогом вискочити у сіни і далі, до хліву…
Тут якраз із сіней і з'явилась Параска. Вона тягла в оберемку лахи.
Кинула на лаву і розвела руками. Козак мугикнув, примружившись на одяг, а тоді запхав руку в черес і витяг щирі литовські денарії. Почав їх по-одному припечатувати до стола.
— За. свитку! За пояс! За рукавиці! Євтухові на вола!..
— Щоб знову пропив? — Не витримала і вихопилась господиня.
— Молодице, тихо! Він його не пропив — він його у провалля завалив… А це тобі, Параско, на дукач! — І козак із дзвоном припечатав на дерево важкого таляра.
— Не візьму! Ой не візьму?… Як же мені можна, якщо я… — Параска так попекла раків, що аж шия в неї стала червоною. І вона відчула це і з плачем вибігла з хати…
— А твоє срібло не чортове? — Спитала стара баба після довгої мовчанки. Спитала про те, що у всіх було на думці, та страшно було і подумати, щоб таке спитати.
— А ви, бабусю, перехрестіть те срібло то й побачите!
Стара придибала до столу і перехрестила по черзі кожну монету.
А малий притупцьовував, розминаючи підсохлі постоли. Вдяг здоровенні рукавиці і поляскав ними одна об другу.
— Батьку! Я вже!
— От і добре! Ходімо! А ви, люди добрі, стережіться? І, головне, мовчіть. Щоб до вас ляхи не завітали. Бо ляхи, я їх знаю, страшніші за татарву! Татари наскочать і втічуть. А ляхи приїхали сюди жити. Пити і гуляти. І добра наші проїдати!
— Наче й правду кажеш… А от тільки через тебе нам усім біда. Та й де ті ляхи?.. Вони по містах, а ти тут веремію зчиняєш…
— Діду, діду! Ви стара й мудра людина, а початку пригоди не бачите. А з чого почалось? А з того, що сюди, на вільні, землі прийшли ляхи. Привезли із собою папери на ці землі, посадили на наших землях своїх челядників. А охорону набрали із наших бахурів. І що роблять сучі ляхи? Рубають наші ліси, переводять на поташ, смолу й дьоготь. А корабельний ліс кудись під три чорти вивозять! От хоча б що з малим сталось? Ляхам хтось спалив корабельний ліс. І хтось показав на дитину. Тоді ляхи надіслали своїх православних псів ловити дитину. Вони за нею верхи скакали, стріляли та гончаків по сліду пускали!… То оце я приніс вам біду?!!
Старий розвів руками — і винувато схилив голову.
Малий у довгій свиті, що аж волочилась по долівці, під сірою смушевою шапкою з чорним верхом, виповз на двір.
— Кінь біля перелазу. Перевір, щоб підпруга не була підрізана і щоб голку десь не підклали… Та зразу вирушай отією вулицею.
— Батьку! Я боюсь! Ви мені вчора сказали: ввтопився…
— Сьогодні не бійся! Я піду позаду зразу за тобою!
— Пішки? Ви коня не доженете!
— Швидко ти забув наші проходи!
— Аааа!.. Добре. Тільки дайте мені пістоля. Бо мені страшно…
— Добре! Візьми! Як з нього бити знаєш?
— Ще й як знаю! Мене дід Пацюк кожен день вчив! Ми з ним стільки стріляли!
— Розбазікався! Скажи, що треба робити?
— Оцей гачок одвести, прицілитись і натиснути гачок.
Козак запхав малому за пояс каптанчика маленький залізний пістоль.
— Бережи його! Це знаменита німецька робота! Таких тут ні в кого немає. — І в отого ляха-ротмістра?!
— Велике цабе, той ротмістр… У самого воєводи канівського немає. І взагалі, що вони зрозуміють у добрій зброї?..
Сам же козак підійшов до клуні. Відхилив від стіни високий очеретяний куль. І з-під нього витяг коротку аркебузу і довгий вузький згорток у полотні. Миттю звідкілясь видобув і вставив у курок. Згорток поклав на ліве плече, аркебузу ж тримав на зігнутій правиці, затисши приклад під пахвою.
Малий ще не сідав на коня, а обтерши об полу свитки моркву, пригощав Лиска.
— Синку! Рушаймо! — З-за тину сказав козак.
Малий вставив коню вудила і поляскав Лиска по лопатці.
Кінь постояв, постояв, а тоді нехотя опустився на коліна. Тоді хлопчик, підкасавши обома руками поли свитки, заліз у сідло. Тихо, тихо два рази цмокнув, і кінь зразу випростався.
Пустив коня кроком посеред вулиці і все озирався, чи встигає за ним батько Омелько.
Омелько попередив хлопчика, щоб той стерігся і добре приглядав за конем. Бо сьогодні кінь може непокоїтись від його, Омелькової, присутності. І справді, кінь то йшов спокійно, то враз починав вивертати морду, наполохано іржати і збрикувати. Завеликі рукавиці заважали малому добре утримувати поводи. Та тільки малий захотів зняти рукавиці і правити голими руками, як Омелько крикнув йому в спину:
— Не знімай рукавиці! Відморозиш пальці!
«І як він усе знає?! Не дарма ж він характерник! Он як його всі бояться!..» Коли малий проминув садибу Коропів, то почув позаду дзвінкий і сильний удар у дерево.
Озирнувся. У тесових дошках Королівських воріт стирчала і дрібно тремтіла гайдуцька шабля.
А Батько Омелько йшов посеред вулиці. Приклад аркебузи під пахвою і блакитною ниткою в'ється димок над курком.
Козак головою не крутив у не озирався, наче це й не він загатив клинок у браму.
Як дорога завертала ліворуч між хатами, малий ще раз озирнувся.
А що малий мав гострий зір, то й побачив, як мов з-під землі з'явились парубки. Намагались видерти клинок із дерева. Один парубок так і ногою в браму вперся, а не міг висмикнути шаблю.
Поки козак і хлопчик рухались селом, ніхто їм не трапився на зустріч.
Хоча малий бачив, як завмирають у дворах люди, коли вони, він і Батько Омелько, проходять повз їхні садиби.
Кілька собак кинулось під ноги коневі.
Та тільки до них наблизився козак, вони порозбігалися, підобгавши хвости і перелякано відбріхуючись!
Поки мандрівці йшли селом, вони не чули перегуків людських голосів, як ото завжди буває вранці в селі. Чулося тільки кудкудакання, іржання коней, десь настирливо мукала телиця. На далекім кутку проспівав голосистий півень і вискливо гавкотів собачка.
Батько Омелько спересердя плюнув на дорогу.
— Бач як налякали згоном! Погана вістка стрілою летить!..
Коли вони вийшли за сільський вал і перетнули белебень, і неквапно спускались пологим схилом до липового гаю, то з-за кущів з'явилась Параска.
Брела глибоким снігом і мовчки махала рукою.
Омелько тихо свиснув, і малий спинив Лиска. Хотів повернути назад до Батька Омелька. Але той показав стояти і нікуди не рухатись.
Забрьохана, вся геть у снігу, з пасмами рудого волосся, що вибилося з-під хустки і налипло на спітніле чоло, вона вибралась, зрештою, на стежку і побігла до Омелька. Лівою рукою притискувала до грудей торбу.
— Що тобі, дівчинорибчино? — Ласкаво спитав Омелько. Але в тій ласкавості наче бриніла якась загроза.
— Візьміть ось пироги з маком!.. Бо вони кажуть, що ви сатана… А я знаю, що ви — чародій, людина, але чародій…
— Спасибі за пироги! Як з'їм, тебе згадаю… А зараз вертайся додому, бо застудишся! Он як упріла!
— Не застужусь!.. А як ви взнали, що то я все?.. Своїми чарами взнали?..
— Дитино, ну які там чари?! Та все ло твоїх брудних руках і бруді на колінах. Ще по купках соломи на долівці. Ну хто ж усю солому задля втіхи перетрусить? Сама подумай. Отако нишпоритиме по всій хаті тільки тоді, коли вузлом до гузна прийшлося.
— А чому мене не звинуватили?!
— Та не хотів при всіх таку руденьку перепілочку ганьбити. Річ дуже коштовна. Дуже. Ти знайдеш і все буде тишком-нишком і ніхто не дзьобатиме. Чи хіба тобі мало дістається щодня? Га?..
— Господи! Ви справжній характерник — все, все ви знаєте!
— А от Господа не гніви! То він усе знає… а ми тільки те, що зможемо…
— То скажіть, що ж мені робити?!
— І вчепилась обома руками в керею і підтяглась навшпиньки до його підборіддя — така була мізерна.
— На Масляну маю бути у Києві на Подолі на Житньому базарі у коваля Микити… Ну а що тобі робити? Краще, як ти сама знайдеш. Щоб я сюди не повертався. Якщо ти знайдеш, а в тебе заберуть, то скажи їм, що я горлянку йому розріжу від вуха до вуха!.. Ага, ось іще одне — повернись додому і скажи, що ми пішли до Глинища…
— Так ви ж туди і йдете.
— Отож бо, дівчино?
— А ви б мене могли покохати?..
— Але за жінку не візьму, дівчино-рибчино?
— Чому?
— А ти сама подумай…
— Бо ви січовик!.. Але звідки у вас син? Як не можна жінку брати?
— Названий син. Я його з колодязя витяг.
— Батьку? — Покликав малий, вводячись у сідлі..
— Двоє на конях. Гайдуки. Я впізнав! до села завертають!
— Параско — додому! Тимко — за кущі! Ну! — Просто рикнув Омелько.
— Підождіть, підождіть, я подивлюсь — хто?
Параска вибігла наперед і витягла шию. Та й назад чимдуж, чимскорше.
— І Степан! І Василь! Страшні харцизяки! Це не Микола Коропівський.
Вони і сильні і люті!
— Тікай швидше і подалі! — Остаточно наказав січовик. — Мені свідки не потрібні! Ти чуєш?!
Дівчина побігла межи кущами. А Омелько прихилив аркебузу до груші-дички і в одну мить звільнив від полотна, сітки і кармака лижі.
Засунув свої м'які татарські чобітки в петлі лиж, взяв аркебузу. та швидко і плавко почав спускатись униз, навперейми двом вершникам. Він при тому спуску балансував аркебузою, як ярмарковий канатоходець жердиною. Він все сильніше й сильніше розганявся, зрізаючи шлях, по схилу високого горба.
Вилетів на вершників в ту мить, коли вони проходили найвужчим відтинком шляху. З одного боку схил, з другого — урвище.
Аж сам був у захваті від того, як все вдало вийшло.
Вони до останньої миті його не бачили. І не почули. І враз він вилітає просто на них.
І зненацька завиває пововчому.
Та ще й вітерець йому в спину на їхніх коней повіяв!
Один кінь здибився, оступився, послизнувся і… завалився додолу.
Другий кінь вивернувся і понісся назад вниз по дорозі. Омелько ще два рази провив вовком.
І з кожним завиванням кінь прискорював свій біг. На звороті послизнувся. Упав набік; Але вершник утримався на ньому!
А кінь все ж піднявся і помчав від вовчого виття. Кінь добрий, тарантоватий, справжній запорізький кінь.
Перший же кінь з дороги вилетів на схил і покотився вниз по схилу. Поки на заваді не стали кущі. Тут падіння коня і вершника припинилось.
Омелько піднявся трохи назад по дорозі і плавко по схилу з'їхав до коня і вершника.
Кінь лежав на боці, застрягши копитами в густе пруття ліщини. Вершник напівлежав дивно — плечима обпирався на кущі, а розкарячені ноги задер вгору по схилу.
Гайдук важко дихав, з кута рота стікала темна кров.
Спираючись на аркебузу однією рукою, а другою утримуючись за пагони ліщини, схилився і спитав верхівця.
— То ти, Василю, кажеш, що ти перший помітив сліди від чобітків із підківками? І тоді всі пішли по тих слідах… Я… не… Василь… а я… Степан… Чого… тобі… треба?!… Я… разом з ними… не був… коли вони по сліду… до Одарки… вдерлись… Я її не чіпав… У мене своїх вистачає…
— То ти не — чіпайте козачку… Повернуться козаки… І відплатять… Вони не послухали… Сміялись над молоденьким і під'южували… Його…. Він тоді й почав… Ледащо!.. Кілька разів штрикнув і… пшик! Сміху було!..
— І ти сміявся?
— А то?!.. А ти б… не сміявся?..
— Той молоденький тобі про мене розповідав? — Спитав Омелько, відхиляючи відлогу і нахиляючи своє лице ще ближче до гайдука.
— Ні, ні, ні… Я не той… то вони…
Омелько зняв лижі і притулив їх до кущів. І аркебузу притулив до ліщини. Майже весь гнот зотлів, але димок ще курився найтоншою блакитною змійкою.
Козак утоптав сніг над самим гайдуком.
— Ну, Степане! Підвестися можеш? Спробуй!
— Не знаю…
— Давай, давай!! У мене часу немає!
Гайдук спробував звестися. Але голосно застогнав і відпустив руки, якими вже вчепився у ліщину.
— Не можу…
— Ну як не можеш, то і не треба…
Омелько висмикнув гайдукову шаблю із піхов і, уважно оглянувши її, кинув у провалля.
— Що ти робиш??! — Заволав гайдук, деручи нігтями сніг, трухлу траву і мерзлу землю.
— Шабля тобі більше не потрібна. І пістоль не потрібен..
— Я… я… я жити хочу… Я не старий…
— Хіба ти живеш? Ти ж на людей полюєш! Людоїде!
Омелько неквапно примірявся і м'якою підошвою татарського чобота. притис гайдукові горло.
— Чого ти хрипиш? Не подобається? — Дуже тихо спитав козак. Та певно, що гайдук вже його не чув.
Пика панського посіпаки зробилась буряковою, майже чорною. Він захарчав і струсився в судомах. Омелько надавив ще сильніше на горлянку. Ще сильніше. Затріщали чи то хрящі горлянки, чи то хребці шиї.
Омелько відпустив ногу.
Прислухався. Гайдук не дихав.
Тоді Омелько підняв його за ноги і закинув ноги на кущ. І вийшло, що гайдук завис головою вниз межи товстих прутів ліщини.
Тут кінь почав сіпатись, намагався звільнити копита з кущів. Та дарма.
Омелько проказав слова заговору і миттю штрикнув ножем у велику судину на шиї коня. Кров приснула потужним струменем вниз до коріння ліщини, паруючи і розтоплюючи незайманий сніг. Від пари розпливався гарячий солодкуватий запах.
Омелько вдяг лижі, підхопив аркебузу і драбинкою, драбинкою, переставляючи лижі одна по одній, почав підійматися до шляху.
Кілька разів зупинявся і прислухався. Крім дзвінких криків синичок на вербових нагонах нічого не чув. Навіть Тимко не подавав голосу.
Поки піднявся на шлях, кілька разів озирався на гайдука. Гайдук міцно застряг у кущах ліщини. Головою вниз.
А кінь шарпався у судомах. І за кожною судомою кущі струшувались, і гайдук кожного разу все міцніше застрявав у пагонах.
Видряпавшись із яру, Омелько перейшов дорогу. Ніде нічого не вгледів і нічого не почув. Як не придивлявся, як не прислухався.
А той гайдук, Василь, певно, за цей час встиг далеко втікти. Бо ніякого й натяку на звук кінського чвалу по крижаній дорозі не було чутно.
Тихо і порожньо навколо.
Тільки дві чубаті посмітюшки дріботіли по твердому насту, наче швидко пливли по дорозі.