Та улоговина й вивела його в глибокий яр, в який сходились три яруги. І в кожному яру була добре витоптана зимова дорога. Та не те було головне, що тепер знав, яким шляхом він дістанеться ще до ночі на ярмарок.
Пригода була в тому, що просто — чи на діжці, чи на козубі — сидів чоловік у довгополім подертім кожусі. Він тримав у руці кінець ланцюга. Другий кінець був припнутий до обручки на шиї здоровенного волохатого ведмедя. Ведмідь метеляв головою, а чоловік знімав із себе чи то шапку, чи то рудий клобук, і бив ним об сніг і щось кляв. Потім натягав на голову і знов бив об дорогу.
Тимко пересунув торбу за спину, щоб було легше бігти, і кинувся вперед повз цих небезпечних незнайомців.
Коли малий вже побіг до свого шляху, незнайомий заброда побачив його.
Він впав на коліна, скинув угору руки і заволав:
— Хрістом Богом молю!.. Укажі дорогу на ярмарок!..
Та й почав кланятись і хреститись.
Боковим зором Тимко побачив, що ведмідь здибився і щосили кланяється, ніби теж просить показати дорогу на ярмарок. Малий спинився. Бо згадав, що Батько оповідав про московських ведмежих поводирів. Вони ніби такі вправні, що сам цар їх бере на забаву у свої палати.
— Ей, малой! Да ти не боісь! Звєрьто наш смірной. Стань да расскажі, как єнтот ярмарак… пройтіть?
Чоловік сказав якесь таке слово: чи то «бобаний», чи то «лопаний ярмарок». Ну, коротше кажучи, Тимко не добрав.
Він не підійшов до ведмежатника, але й не втік.
— Дядьку, ви ото за мною йдіть слідом. Я оце якраз іду на ярмарок.
Чоловік широко перехрестився і полегшено зітхнув. Піднявся і, всунувши руки в лямки, вправно примостив собі на спині мов цілу скриню. Ведмідь потупцював трошки і опустився на всі чотири.
— Ну, гойда! — Скрикнув странній і широко ступив за Тимком. Від того «гойда» малому стало страшно, і він аж здригнувся всім тілом.
— Ти чавойто іспужался, малєц? А? Аль я что сказал?
— Дядьку! А ви не опришник? — Сторожко поцікавився Тимко.
— Да атколь ти такіє слова знаєш?
— А мій Батько ходив у Москву і там бачив, як там опришники людей мордували.
— Тссс! Опрічнікі ето тєпєрь царская тайна. Таперіча наш благой царь, многая єму лєта, заказал і говоріть, і вспамінать. Однім словом — царская тайна… Чего било, таво нєт… Бил туман, да сошел… а кто хотя слово скажет — язик вирвут. У нас мілок, царь Грозний, многая єму лєта, свой православний. Порядок бдіт строго. Коль чьо нє так — на дибу! На кол! Глаз виколоть! Язик вирвать! І нєтуть разніци, кто ти єсть: князь, боярін аль холоп! Цаарь…
Ведмежатник підняв пальця вгору, ніби говорячи: «Он воно як!» Малий поспішав по твердому натоптаному снігу. А за ним просто біг ведмідь і тягнув чолов'ягу за ланцюг.
— Да постой ти, малєц. Нє гоні лошадей.
— Та боюсь я його. Він он як сопе, аж харчить… Ще порве!
— Вот глупєц! Ето Марьванна, наша корміліца, слєпєнькая она. Только нюх у нєє отмєнний. Чуєт, что у тєбя в котомкє чтото сладкоє, вот она за тобой і бєжіт!
— Та я тернових ягід назбирав.
— Так угості Марьванну. Она тебе спляшет.
— Що то таке «спляшет»?
— Вот чудак! Ето значіт станцуєт.
Вони спинились. Тимко набрав повні жмені тернових ягід. І простягнув поводиреві ведмедиці.
— Да нє боісь! Дай єй сам. Вон у нєє і наморднік одєт. Как она вовсю пасть разінєт?
Тремтячими пальцями Тимко подав по одній ягоді. Ведмедиця з'їла всі ягоди і делікатно облизала пальці малого.
Чоловік зачав ляскати в долоні.
— Пляші, Марьванна, пляші!
Ведмедиця підвелася на повен зріст і затупцювала, кумедно підіймаючи криві кігтисті лабети та погойдуючись з боку на бік.
— Ну, а тєпєрь дай єй єщьо трошкі, і будєм двігать.
Тимко не пожалів терну, і далі вони вже йшли без усяких зупинок.
Що чоловік не запинав поли кожуха і не підперезав його поясом, то хлопчик спитав:
— Дядьку! А вам не холодно?
— Чаво? Холодно? Да у вас тут, как на пєчі. Живі і радуйся. Вот у нас холода окаянниє. Поверь, малец, вороб'ї на лєту замєрзают! Мєня вот Господь міловал, к вам спасся. А троє моіх мілих друзєй вмєстє с корміліцамі на Міхаїла сгинули от лютаво мороза. Царство ім Нєбєсноє.
Ось вони й піднялись із яру. Добре вже сутеніло. І вже було видно кілька вогників, що блимали на околиці містечка. Світилося з якихось злиденних хатинок, що приліпились до містечка з цього боку земляного валу. Ведмежатник зупинився і почав хреститись і славити Бога, що вивів його з цих ярів. Бо Дніпро перейшов щасливо у повний туман, а тут серед білого дня заблукав у яругах. Він якось неймовірно вивернувся і, не знімаючи зі спини козуба, витяг звідти зелений штоф. Видер з нього зубами дерев'яного чопа. І сунув у пащу ведмедиці. Та задерла пащу і почала смоктати.
Тимко очі витріщив, аж рота роззявив.
А дядько видер з ведмежої пащі штофа, пхнув їй у зуби чопа і гостро наказав: «Дєржі, Марьванна, дєржі!». І сам зробив кілька добрих ковтків оковитої.
Сивухою понесло аж до Тимка.
— С радості, значіт, і для бодрості!.. — Пояснив, з насолодою віддихуючись.
Але після оковитої ні Марьванна, ні її поводир не збадьорились, а, навпаки, почапали ще повільніше.
— Дядьку, ходімо швидше. Бо брам зачинять, і тоді померзнемо в чистім полі…
Та ведмежатник показав на пагорб, що зносився над рівним полем.
— Что ето такоє? Нє пойму: хата — нє хата, а что?
— Як що? Та бурдей, звичайно. Як женці жнуть у полі, а на них татари наскочать, то вони до бурдею ховаються. І через віконця по людоловах із самопалів б'ють.
— Вот і хорошо. Я пойду спать в єнтот ваш бурдєй.
— А як же я?
— А ти, мілок, со мной… Все равно засвєтло до острожка нє доползьом…
— Та в бурдеї холодно. Там все крижане!..
— А Марьванна зачєм? Онато нас і согрєєт.
Ледь не плачучи і клянучи все подумки, малий побрів по глибокому снігу. Дуже вузькі, але товсті двері на дерев'яних стрижнях вони розкрили без жодних зусиль. Всередині бурдею була вже ніч.
Марьванна задзеленчала ланцюгом і пішла в темряві по колу.
— Сядь, Машка! Сідєть! — Гостро наказав ведмежатник і почав длубатись у калиті, яка метелялась у нього на поясі.
Зрештою, дзенькнуло кресало, сипонули роєм іскри, і гостро запахло сіркою. Далі мандрівний лицедій дмухав, дмухав. Спочатку в темряві зажервіла багряна цятка. А там і вогник спалахнув.
Странній тримав над головою палаючу рурочку сухої берести. У великому бурдеї з низьким дахом, критим очеретяними кулями, стояло більше десяти обмолочених снопів. А в кутку лежали рівно складені тернові і грушеві ломаки.
— За такую удачу слєдуєт випіть!
Странній застромив берестяну рурочку в щілину в глиняній стіні. Хоч він ще перехилив штофа, а проте сильніше не сп'янів.
Тимко витяг з-за пазухи сороку і підкинув її, щоб вона сіла на верх глиняної стіни, якраз під очеретяним дахом. Сорока тільки раз стріпонула крилами — і вже була на сідалі. Стелі, звичайно ж, у бурдеї не було. А очеретяний дах зі сволоком та ключинами тримався на двох товстенних сохах. В одному місці дах продірявився і під діркою намело снігу. Та й через вузькі віконниці-бійниці понавалювало снігу.
Хлопчик присів біля палаючої берести і гасив крихітні жаринки, що падали час від часу. Щоб вони не запалили соломи.
А ведмежатник заходився розбирати купу снопів і стелити їх під стіною.
І виявилось, що під снопами сховалась пічурка, викладена з кількох каменів і добре обмазана глиною. Та ще поруч знайшовся здоровенний горщик запліснявілих сушених грушдичок. Груші зразу поставили перед Марьванною.
Вона пхала туди то морду, то лапу, задоволено вуркотіла і пускала слину.
Мандрівець витяг десь з-під поли, чи як би й навіть із рукава, сокирку на короткім топорищі. І так легко, як би якесь бадиллячко, порубав тверде тернове і грушеве пакілля.
— А як хтось взнає?.. То чуже… то хтось його собі зготував…
— Екой ти, малєц, чудной! Замка нє било? Нє било! Значіт бєрі — оно твойо!..
І ще ведмежатник позатуляв віконниці жмаками соломи.
— Ето чтоби огня нє замєтілі. А дим і так сквозь кришу вийдєт.
Далі повадир розіклав багаття в пічурці і підсунув свій важкий козуб поближче до світла.
З козуба витяг менший козубок. І з малого козубка вивалив на кришку великого мочені яблука, шматки житнього і пшеничного хліба, пирога з калиною, кусень сала, два кусні смаженої щуки, варене яйце і півкачана квашеної капусти.
Зрештою, чоловік поставив і зелений штоф із якимось золотим знаком на одному боці.
Тимко задивився на золоте плетиво літер.
— Лєпота, правда, малєц? Ет я у однаво купчішкі стянул. Марьванна ввєрх ногамі стала і стоіт. Он, значіт, рот раззінул, а я, значіт, у нєво со стола штоф на добрую память… Нє простой штоф, а заморскій!
— Це ж гріх!
— Ну, малєц, ти о грєхах єщьо мало что мисліш. Вот ти тоже грєшіш. Ти вєдь нє калєка і нє ніщій… Нє старєц, по вашему… Под світкой у тєбя кафтанчік отмєнний. Ну, а пояс багат, зєло хорош. Сапогі єщьо справниє… хотя, хотя очєнь вєлікі. Ну, а шапка — так вовсє казацкая… І ти сам одін в діком полє бродіш. Значіт, із дома сбєг. Вот ти і грєшіш.
— Я не грішник. Дід Пацюк сказав: «Дитино, я помираю, а ти іди мерщій до Києва»…
— Однако. Значіт, ти — сірота?
— Ні. Батько пішов і сказав, що повернеться на Покрову.
Раптом зі стовпашули впала сорока і дзьобнула золотий вензель на штофі.
— Как всє сорокі — воровка!
— Вона в мене вчена. «Бабамама» каже і може і вино, і мед пити.
— Да ну? А нука, посмотрім!
Странній витяг із калити дерев'яну, розмальовану в червоне, ложку і націдив у неї оковитої. Підсунув сороці. Сорока спорожнила ложку і зразу почала безладно тупцювати на кришці козуба межи наїдками.
— Киш! «щьо мнє хлєб обосрьош! — І штурхонув п'яну пташину з козуба.
Сорока закричала, стріпонула крилами і незграбно полетіла. Приземлилась на потилиці в Марьванни і зарепетувала: «Бабамама!» — Ой, ой! Заберіть її, а то ваша Марьванна її з'їсть!
Лицедій зняв п'яну птаху з ведмедиці і подав хлопцеві. Хоч вона кричала і щипалась, Тимко сховав її за пазуху. І далі вони вже втрьох: хлопчик, лицедій та ведмедиця смачно і щедро повечеряли.
Поводир взявся за ланцюг і накоротко притяг звірину до стовпа, того, що разом із сохами підтримував дах на ключинах. Ведмедиця покублилась у соломі, погреблася і лягла на черево випроставши передні лабети і запхала межи них свій писок. все підкладав порубані цурпалки у «пічурку».
— Слиш, малєц! Айда со мной представлять забави! Я тя козой наряжу. Ти с Марьванной танцевать будєш, а я в бубєн колотить буду. Ти такой ребятьонок шустрий — із тєбя шебутная коза вийдєт…
Тимко уважно подивився на хитру усмішку підпилого бороданя.
— Ні, не хочу.
— А ти с норовом. Хотя єщьо щєнок совсєм. А жаль… Понімаєш, історія вот такая — купіл я у однаво стрєльца жонку с малой дєвкой. Такая махонькая — совсєм мнє по колєно…
— Неправда! То турки жінок купують. А у вас, дядьку, наш хрест!
— Ну, парєнь!… Я тєбє скажу: остьор ти на язик!… Ти вот лучше слушай, да на ус мотай. Купіл я ету бабу нє как нєхрісті, а по доброй волє і добротє… Он в дальній поход ушол ажно за рєку Чусовую. На подмогу багатєям Строгановим. А жонку мнє на время продал, чтоб нє блядовала і нє голодала… Ну, та стрєлєцкая жонка бистро сбєгла со своім блядуном, вот такая стєрва. Я іть одолжілся, чтоби мужіку заплатіть… А дєвчонка нє в мать, добрая душа. Я єйо козой наряжу… Она Марьванну рожкамі бодаєт, а та от нєйо бєжіт… Смєхуто, смєху било… Потом дєвка, дєвка подросла. Я єй і новий сарафан справіл і плат цвєтной купіл. І коз'ю лічіну такую, такую вирєзал — і нємчінсніцар нє сварганіт… Она поіграла ещьо с намі, поіграла, да і… Ну, мільонок у ней об'явілся… Она с нім і сбєгла на засєкі к казакам.
— Ні! Дівкам і бабам не можна на Січ тікати. За бабу там уб'ють.
— Што у вас тут такоє… А у нас — вольная воля. Хош с бабой, хош с дєвкой, а хош сам с собой бєгі… Так ти, значітся, нє хош козой вирядітся? — Ні, дядьку, не хочу.
— А жаль. Я би тєбє козью лічіну напяліл, плат повязал, сарафан одєл, лапоткі би обул. Вот била би коза… Жаль! Всьо вєдь от Паранькі осталось… Ну, да ладно, на нєт і суда нєт. Ну, я сплю, а ти как хош…
Ведмедиця спала тихо, зовсім тихо. Навіть не було чути, як вона сопе.
Тільки теплий звіриний дух напливав від неї. А її хазяїн так хропів і харчав, що аж весь бурдей тремтів.
Може це й допомогло Тимкові зразу не заснути. Ще п'яну сороку він поклав на сніп під стіною. Птаха хрипко скрикнула, вщипнула хлопця за палець і тоді вмостилась на соломі і, як завжди, засунула голову під крило.
Хлопчик, як і навчав дід Пацюк, добре висушив онучі. Він уважно дивився, щоб жодна іскра не попала на тканину. Далі скрутив онучі, підклав собі під бік. А чоботи у торбу і під голову замість подушки. Босі ноги обмотав тим вовняним поясом, який так сподобався лицедієві.
Заснув він одразу і прокинувся одразу. Але спочатку він нічого не міг зрозуміти. Де він і що з ним.
Бурдей вихолов. І було зовсім темно. Тільки рожевилась дірка в очеретянім даху. Поводир то хропів, то підсвистував носом. А від звірюки аж до Тимка ішло тепле дихання.
Намагаючись рухатись якомога тихше, щоб не дуже шарудіти соломою, Тимко швидко сів, майже навпомацки взувся. Затим, ступаючи навшпиньки, став під віконце. З усих сил потягся і висмикнув із віконниці солому.
Разом із рожевим променем сонця у бійницю влилося туге морозне повітря. Тимкові почулось, що в полі наче іржуть коні, дзвінко брешуть собаки і гомонять люди.
Хлопчик підстрибнув і вчепився у віконце. Підтягся на самих кінчиках пальців і спромігся покласти підборіддя на крижане віконце.
Бурдей стояв на узвишші. І звідсіля було добре видно ту дорогу, якою вони вчора прямували до містечка. Сьогодні ж по ній короткою риссю трюхали вершники на дебелих конях. Масті їхньої не міг добрати, бо вершники вимальовувались чорним абрисом на тлі вогненного сходу сонця. А від них тяглися холодні блакитні тіні. А що на сворі з них шарпались пси, то малий і не сумнівався, що це вчорашні людолови. Це вже сьогодні вони його шукають. Малий, обтираючись спиною об руду глину, потроху сповз по стіні на землю. І ревно і розпачливо залився сльозами. Від страшної образи, що ці зайди знайшли його сліди. Але щось його змусило знов учепитись за віконце і підтягтись до отвору обличчям.
Вершники і на хвилю не спинились в тому місці, де вчора вони зійшли зі шляху і попростували до бурдею.
Потім за вершниками потяглися кілька саней і купками чимчикували люди.
І до всього — щось дивне робилось із повітрям. Небо у висоті небесної бані було наче без жодної хмарки. Звичайне вранішнє зимове небо. Але з от цього чистого неба осипався дрібнийдрібнюсінький крижаний пил. Сліпучі промені сонця пронизували крижаний пил і запалювали його багряним вогнем і блиском.
Саме не сонце засліпило Тимкові очі, а оцей неймовірний блиск рубінового пилу!
Сорока на своєму снопі прокинулась і зразу ж в сутінках пурхнула до «столу». І заходилась видзьобувати крихти вчорашньої вечері.
Тимко повитягав солому іще з двох віконниць. І в їхньому сховищі одразу посвітлішало.
Прокинулися і ведмедиця і її поводир. Він хапався за пелехату голову.
Розпачливо стогнав. Ведмедиця потяглася до нього і почала облизувати йому обличчя.
— Господі! Одна ти мєня, матушка, жалєєш! Вокруг одні іроди… Хотя би шкалік… ну хотя би на донишкє… ну, глоточєк!
І кругловидий гостроносий бородань заплакав гіркими сльозами.
— Дядьку, не плачте. Я піду з вами і буду козою! — Вихопився Тимко.
З хвилину може ведмежатник безтямно дивився на хлопчика. Страдницьки морщив лоба, намагаючись щось зрозуміти. Потім якийсь зблиск думки майнув у його сірих круглих очах.
— Ну малєц! Ну, услужіл. Собірайся. Ідьом сейчас же в город… я там какнібудь поправлюсь… а тади уж ми тєбя вирядім в козу і… будєм іграть!!! Ах ти, мать чесная, не пєрєвєлісь єщьо хрєстьянскіє душі…