На ці прохання Омелько витяг з-за пазухи баклагу. Побовтав коло гайдукового вуха. За тим витяг чопа і підставив під носа. І вирік твердо і беззаперечно:
— Приведеш найкоротшою дорогою до Гната — тоді пий!
Омелько спочатку скочив на тарантуватого коня позаду Василя. І отако вони виїхали з хутора.
Хоч Омелько був у чужім одязі та інших чоботях, пси не гавкотіли на нього, а визирали боязко з-за возовні і тільки приглушено гарчали.
Коли вони від'їхали від хутора за горби, Омелько скочив на землю.
Розібрав свій пакунок. Вдяг лижі і запалив гнота в аркебузі. Щоб Василь, погнавши свого коня, не спробував утекти, Омелько пов'язав його скручені руки довгою линвою, а другий кінець добре приторочив до кульбаки на Лискові.
Тікати Василь і не думав. А от мороки з ним було багато. Спочатку йому треба було спорожнити сечовий міхур. Довелось на шию робити петлю, розв'язувати руки і допомагати злізти з коня.
Коли Василь облегшився, то спробував вхопити снігу і вгамувати спрагу.
Та козак був невблаганний — вибив сніжок із його пальців. І хитрим вузлом стягнув зап'ястя рук.
Василь скиглив, що в нього болить голова, що він замерзає в цій сатанинській киреї, що йому нема чим дихати під цією чортовою відлогою, що йому вогнем пече серце. Просив, благав хоч ковток оковитої.
Скиглив усю дорогу, та все ж докладно розповів про всі проходи, придатні для коня в цих місцях.
Скиглення і благання ставали все розпачливіші, чим ближче підходило до обіду. Нарешті Василь показав на найближчий пагорб:
— Отам! Унизу його двір! Ну дай хоч ковток!
— Поки не побачу — не дам!
І поки вони їхали межи густих чагарів, Василь ридав і молив, щоб хоч ковточок оковитої йому дали.
Ось вони стали на краю засніженої гори. Сіре небо низько нависло над сліпучо-білими горбами. Під обід потепліло. І сюди вгору дзвінко долинали всі звуки від підніжжя.
Там розкинувся великий двір. З довжелезною хатою, стайнею, хлівом, здоровенною гостроверхою клунею, аж трьома сажами та ще всякими дворовими будовами.
— Дивися, синку! Оце господарство! Бач: у двір джерело з-під гори витікає. У колоду його запустили. Мороз, а вона тобі протікає! І клуня, яка клуня. І стайня! Кріпко живе Гнат. Тепер розумію, чому Гнат пішов у гайдуки. Цьому глитаю є що втрачати, якщо ляхи згонять! От він і вислужується перед панами, щоб його не чіпали!
Ще далі вниз, нижче набагато, простяглись вздовж дороги інші двори. З десятків два. Але жоден з них не міг і рівнятись до Гнатового. Хоча тільки б височенним тином. На Гнатовому подвір'ї товклися люди, і біля конов'язі були готові чотири коня під сідлами.
За возовнею, а її згори було найкраще видно, кололи кабана.
Якраз здоровий чоловік висмикнув колія з грудини кабана, і в жовте кленове цебро полилася темна руда. Василь ридав уголос — просив оковитої. І, певно, тому його внизу не почули люди, бо самі галасували. Не було чути тільки голосу одного чоловіка, що у довгім кожусі сидів на окоренку. І рухами правиці всім керував.
— Тихше! Не скигли! Почують нас — і краплі не дам! Все виллю! — Омелько висмикнув чопа з баклаги. Трохи полив перед собою на сніг.
— А-а-а-а! Що ти робиш?!! — Із нестерпною мукою в голосі захрипів Василь. — Май Бога в серці!!!
— Я маю! А от ти не мав! Злазь та й дудли свою оковиту!
Василь просто звалився з коня. Омелько розв'язав його і дав баклагу.
Але руки у Василя трусилися, а зуби так цокотіли об горло, що майже вся оковита проливалась на одяг і на землю.
Гайдук упав на коліна перед Омельком і заволав, щоб той напоїв його.
Омелько з гидливою усмішкою взяв баклагу із тремтячих рук Василя і пхнув йому до рота.
— Cцяки тобі з-під старої татарки пити, а не горілку!
Та після кількох ковтків, о диво, блідий гайдук порожевішав, очі розкрились і заблищали. І руки в нього перестали сіпатись. Він вже сам взяв баклагу і добре надпив.
Та Омелько видер баклагу з його рук.
— Все!
— Але ж ти обіцяв мені всю баклагу! — Обурився, аж затрусився, Василь.
— Обіцянка — цяцянка! А дурням радість! Іди до своїх — вони тобі більше дадуть! І Омелько натяг відлогу на його пелехату голову.
Василь аж захлинувся лайкою і поспішив схилом униз. Падав, підіймався, то йшов, то котився. І щось відчайдушно кричав. Скажено забрехали пси. Тоді і люди на подвір'ї його помітили. Заметушились. Похапали карабіни. І коли Василь був на половині схилу, почали в нього стріляти.
Василь спочатку не зрозумів, що стріляють по ньому. Хотів скинути з лиця відлогу. Не встояв, впав і покотився вниз. Він кричав, що це він, Василь! Зрештою, звівся рачки. І однією рукою показував угору, що сатана там, на горі, ховається в чагарях.
Та, видно, перш ніж стрільці второпали щось, у Василя поцілили. Бо він упав на черево і далі вже не підводився на ноги, а повз униз плазом. Кілька разів перекидався і завмирав, а тоді знов оживав і посувався вниз.
Нарешті, через бокову хвіртку вибігли люди і підскочили до Василя.
Відхилили з його голови відлогу і здивовано застигли.
А Василь сів і показував рукою угору по схилу. І собаки підвели морди туди і брехали. Стрільці підвели голови вгору. Та, певно, нічого не побачили.
Вони взяли під руки Василя і повели його вниз. Підвели до чоловіка в кожусі, тримали, щоб не впав. Василь щось говорив і показував знов і знов рукою за спину, на схил гори. Чоловік у кожусі несхвально покивав головою і заперечливо змахнув рукою. Василя повели в хату.
Інші поспішили з жмаками соломи смалити заколотого кабана.
— Смаліть, смаліть! — Зловтішно проговорив Омелько. — Смаліть, щоб я вас не підсмажив!… Ну. Синку, повернули, треба поспішати!
— Куди, батьку?
— Не можна питати «куди?» ні в рибалок, ні у мисливців, ні в бойовиків. То погана прикмета. Невдача буде. Плюнь три рази через праве плече! І поїхали.
Омелько зняв лижі і скочив на тарантуватого коня. Вони пустили коней бадьорою риссю пласким верхів'ям над глибокими ярами.
На горі був сніг, а під снігом рівна промерзла земля. А внизу, по праву руку, глибокі яри, зарослі високими чорностовбурними деревами.
Малий винувато мовчав і не знав, як розпочати розмову.
А так кортіло, просто пекло, спитати в Батька, що з ним трапилось, що він не прийшов, як обіцяв?!
Батько й собі мовчав, напружено розглядаючись на всі боки. Тільки було незрозуміло: чи він відшукує прикмети дороги, чи він запам'ятовує прикмети, щоб потім не блукати. А зразу йти відомим напрямком.
Коли верхівці повертали над яром на північний схід, в яру заскрекотіли сороки. Птахи летіли внизу між деревами, витягували чорні довгі хвости і щосили стріпуючи чорнобілими крилами.
— Батьку! Дивіться, а ми вище птахів скачемо!
— Синку! Ми не скачемо, а розмашистою риссю коней пустили! Скачуть коні чвалом, аж земля двигтить! Як коні скачуть, то вони на мить над землею злітають, копитами не торкаються… А тепер слухай уважно: ми їдемо до міста. Тільки не зайдемо в саме місто, а загостюємо в однієї козачки в присілку…
— Тієї старої баби, сусідки тієї курви Хвеськи? — Не втримався Тимко.
— Ні. Іншої молодиці, ти її не знаєш. Я коли тебе шукав, до неї задибав. І наскочив на циган. Ледь з ними головосіку не вийшло. Та Бог цього разу милував. Могла бути кривава веремія. А мені воно ні до чого! І так цей похід кривавий. Та хіба то діло — вбивати циган? Не геройство, а чиста ганьба!… А в тієї молодиці зручне місце, і подвір'я таке зручне — і хата, і хлів під одним дахом. І зимник біля хати справний. Хоча так.
Бідненько живе. Як не вдова, то десь чоловік або в поході, або в полоні.
Все у дворі доброї справної роботи. Та тільки видно, що чоловічої руки нема до всього. Якщо все буде гаразд. Ми в неї загостюємо…
— Батьку! А ви її полюбите?
— Гм!… — Омелько розвів руками і тому аж шарпонув вуздечку. — Не можна любитись із чужою козацькою жінкою. Це гріх! Перелюб! Гидота! Підступство!
— А ви ж оцю Настю любили?
— Овва, дитино! Ти вже все второпав?!! Так знай: її чоловік не козак! Це раз…
— … І ви її не силували. А вона сама до вас причепилась…
— А ти як знаєш?
— Бо вона все до вас підлащувалась, підлизувалась.
— Ну як же вона підлащувалась?
— А вона сама вам кинулась ноги помити.
— Та ти звідки знаєш?!!
— Бо я все-все чув.
— Ти ж, синку, спав міцно?!
— Ні, Батьку, то я спочатку заснув сильно, а потім ніби якась млість мене пойняла. І спав, і не спав, і все чув.
— Клопоти мені з тобою, синку! — Зрештою, після довгої мовчанки, виголосив козак. — Але, певно, на те людям і діти, щоб клопоти мати… Ти оце придивляйся, запам'ятовуй, якою стежкою йдемо… А я тобі розповім, чому я не прийшов, як казав. Кілька пригод, синку, одна за одною так всі мої забаганки перекрутила, що, взагалі, міг і не повернути…
— Батьку, Батьку! А що б я тоді робив?!
— Пішов би до Святих Печер і там би став служити. Я ж тобі казав…
— Батьку! Батьку! Я не хочу бути ченцем! — Гайгай, синку! Щоб ченцем стати, такий треба пройти послух, що легше на війні воювати і лишитись живим! Ченці — то дуже могутні люди! Сильні-пресильні люди!
— Батьку, що, вони за вас сильніші?!! Можуть таляра пальцями зігнути?
— Ой дитино ти моя! Сильна може бути людина не тільки руками, ногами!
Людина може бути сильна серцем і розумом так, що ніякі чужі сили її не зламають і не осквернять!!! Добре, краще слухай та не перебивай: дивися, запам'ятовуй шлях. Щоб по ньому і влітку пройшов, як усе зазеленіє!
— Отож ви з дідом лишились на пасіці, а я поспішив у Дикий Степ.
Далеченько зайшов у татарські землі. Заховав там зброю та в'ялене м'ясо — пасторму. І кінь наш казковий зо мною, і пес твій чарівний. Сидимо день, другий, вогню не палю. Потім мені ніби знак, і я підвівся і пішов назад степом до того шляху, яким московити до Криму ходять. Степ там скрізь рівний, а в одному місці височенна могила з кам'яною бабою. Я увесь караван здалеку вздрів. Поки вони мене примітили — я на дорогу. Іду по дорозі і танцюю, мов я турецький дервіш…
— Як тоді вночі із шаблею?
Омелько натяг повід, схилив голову на плече і зазирнув в обличчя малому:
— То ти підглядав, як я на дервіша перекидався? — Тихо і проникливо спитав Омелько.
— Я не підглядав! нема! Тоді я почув щось і потихеньку підійшов туди.
— Ну й що?
— Я злякався ще сильніше і мерщій назад під сосну! А тепер мені не страшно! Я хочу, щоб ви мене навчили!
— Ще не можна…
— А коли буде можна?!
— Коли виростеш, і вже тобі можна буде женитись!
— Так я ж буду запорожець! Мені не можна жінку мати.
— Тоді тобі буде можна, як парубком станеш.
— А коли це?
— Коли вуса виростуть. Коли під пахвами волосся виросте…
— І коли на прутні волосся виросте!
— А ти звідки про прутні знаєш? За мною підглядав?
— Ні, батьку. присягаюсь! То я в тих гайдуків, у Івана і Степана, бачив.
— Як ти міг бачити?!!
— А коли вони Катерину гвалтували…
— Ти був у хаті?!! Та як же вони тебе не побачили?! Вони, як тебе шукали, то скрізь заглядали!!!
— Заглядали, заглядали, тільки під старі лахи не зазирнули.
— Під які лахи?!!
— Катерина змила мені голову і сказала на піл лізти. Хотіла собі змити голову, розібралась до сорочки. Над полом стара подерта свита і кожух сушились. Як ті у двір ускочили, я вчепився в жердку руками й ногами.
— І жердина не трісла?!!
— Ні. Трохи рипіла. Та не поломилась.
— І скільки ти висів під свитою?
— Поки вони з хати не пішли… Вони, як забігли в хату, то були п'яні всі… Катерина почала благати…
— Стій! — Козак наклав рукавицю на вуста малому. — Гвалт, то найстрашніше безчестя над жінкою! Як ти станеш розповідати, то ніби й ти чинив гвалт. Якщо побачиш коли Катерину, то сам до неї, боронь Боже! не підходь і не заговорюй. Тільки якщо вона тебе покличе по імені, тоді підійди. І ні про що не питай, ніні! Наче ти про неї і про те і слухом не чував і не знав, і не видів!
— Чому?
— Бо так людина влаштована, що свідків своєї ганьби вона починає ненавидіти. За те, що свідки бачили її ганьбу. Зрозумів?!
Малий помовчав.
— Ні, батьку, не зрозумів. Чому?
— Ти ще малий — все тобі не дано одразу. Потім зрозумієш. А зараз присягнися, що робитимеш так, як я тобі казав!
— Присягаюсь! — З радістю згодився малий.
— Христом присягнися! — Сказав Омелько і, знявши рукавицю, випростав з-під одягу зеленого кам'яного хреста і наблизив свого коня упритул до Лиска.
Малий підвівся у сідлі і поцілував кам'яний хрест.
Ти в мене справжній козацький син! З тебе буде лицар!
— І дід Пацюк, царство йому Небесне, так казав, що з мене буде лицар!
Він мене навчав лицарської науки.
— То свята була людина! І лицар не тільки названий, а й посвячений! Він на герці у Вільні всіх джур княжатських переміг! І сам гетьман коронний його мечем по плечу вдарив.
— За що?!! Він переміг, а його мечем по плечу?!!
— Хлопче, то так у лицарі посвячують. То тільки так кажуть «вдарив». А насправді той, кого в лицарі посвячують, стає на одне коліно, а магістр, чи гетьман, чи король — хто головний — торкається його плеча своїм мечем. І тоді людина вже стає шляхтою. Вже має всі права шляхетські.
— Батьку! Так ці очкурі вбили шляхтича?!! Так їх можна всіх убити! Бо хто заб'є шляхтича — тому смерть.
— Ти звідки знаєш?
— А наш свинопас розповідав.
— Все правильно! Розумна ти моя голово! Тільки на нашу землю православну прийшла біда. І певно, на довгії літа. Пани ухвалили з королем і ксьондзами, що православні тепер під Напу Римського підпадають. Тепер якщо ти православний, то нема в тебе ніяких привілеїв, хто б ти не був — селюк, міщанин, шляхтич чи козак. Продали нас і без торжища…
— Батьку, Батьку, я не розумію…
— Синку! Я теж не все розумію. Тільки знаю добре, що нам треба робити!
— А що?
— Відплатити за смерть лицаря сраним панським посіпакам. І робити це так, щоб їм було страшно. Щоб інші боялись проти козаків зробити паскудство. — Батьку! я хочу вбити хоч одного посіпаку! Я вмію стріляти. Ми з дідом половину вашого пороху перевели, одного разу я собі носа і губи на кров потовк, коли пістоль відкинуло! Але влучив у огірокжовтяк! Тільки бризнуло!!!
— Бачу, що ви без мене не сумували!
— Не сумували, а ні краплі. Тільки коли лягали спати, тоді я дуже сумував.
— А мені, синку, таке випало, що, їй же Богу, ні на мить не міг про щось і помислити! Отож я тобі сказав, що побачив з верху могили купецький караван. Вискочив я їм назустріч. Іду по шляху на них, кручуся, роблю «зікр». Отим мечем дерев'яним попереду себе та в повітря б'ю, то собі по плечах, то по обличчю (плазом!). Кінь за мною сам іде, і наш Бубка. А караван багатий. Верблюдів з товарами московськими татари ведуть додому, багаті купці татарські і московські на конях добрих. І полонеників женуть. Всі як один біляві, сіроокі — бранці з Лівонії. І нашого козацтва може з десятків три в колодках плентаються. Московити їх у Лівонії прихопили.
Татари здивувались мені. Зразу не повірили мені, що я дервіш. Прийняли наче до гурту. А тільки зразу помітив, що мене чотири найсильніші погоничі оточили і так весь час пасуть. Прийшов вечір. Хотіли вони отаборитись, затаганувати, побенкетувати посвоєму, по-татарськи, що тепер у безпеці і щасливо минули небезпечні козацькі переправи на річках. Я почав їм доводити з усякими придибенціями, що тут небезпечно. Треба ще йти далі в їхній край. Що недавно тут козаків бачили. Вони послухали мене. Тільки трохи перепочили, води випили і пасторму погризли, та й далі в степ. І все вони хочуть спинитись. А я їх все козаками лякаю. Нарешті, дійшли ми до того місця, де я сховав запас їжі, ножі, сокири і добрі грушеві кийки.
Захотіли вони зупинитись. Я вже не перечу. Вони зраділи, бо справді всі змучились (крім мене). Закололи одну кобилу, почали конину варити, потрібки в золі пекти, колобки з пшона і баранячого лою в окропі розпускати, куліш татарський варити. Як почали жерти. Як почали жерти! І я з ними, мені воно не гидко! Чого я тільки не їв у своїх мандрах! Удаю, ніби я нажерся, дістаю кульку манджуну, пхаю собі за щоку. Починаю поволі ганяти його за щокою, мов грудку воску. Тільки мій бандж — порожній. Він із тертого конопляного листя, воску, меду і попелу. А весь інший манджун справжній. Я навіть для міцності підпустив красавки. магрібінці як насмокчуться, то не тільки дурні стають, а й ні чорта не бачать! Отакі зіниці в них вилупляються, а ні чорта не бачать! Поки купці докумекали, у чому справа, вся їхня челядь мліла від банджу. Синку, я зробив такий бандж, що кращого і в Каїрі не купиш! Спочатку купці намагались якийсь порядок тримати, але потім і вони забули про небезпеку, бо були в своїй землі. Можна й не напружуватись. Я їхніх добрих псівкарабашів — ти пам'ятаєш про мою добру гішпанську суку? — упорав швайкою в потилицю.