— Оце так хитрість! Аж не віриться!
— Тому я й розповів тобі, щоб ти знав, які бувають хитрощі з грошима. А в останній день перед відплиттям я відніс Ахмада на корабель.
— Як?
— Як? Та на спині.
Ми взяли здоровенну корзину. Ахмад туди заліз. Згори ми обклали вовною. І нерев'язали такими линвами, якими бербери перев'язують вовну на базрі. Взяв я ту «паку вовни» на спину і разом з усіма носіями та подорожніми піднявся на корабель. У трюмі влаштував «наку», щоб Ахмад не задушився від нестачі повітря. І щоб його іншими паками не завалили. Та Бог милував, а хлопець виявився витривалим! Вранці, перед відплиттям, прийшли на корабель портові сторожі і митники. Почали перевіряти, чи нема втікачів з бусурманської неволі? Чи все мито сплачено за вовну, козині кожі та мішки рису. Сторожа все лазила по вітрильнику. Якщо по-правді, то не стільки шукали, скільки вітрильник затримували. А вітер повіяв такий добрий! При такому за кілька днів можна доплисти до Марселя. Хоч капітан аж зубами скреготів, а змушений був брязнути гаманцем і позолотити ручку командиру стражі, і зразу ж отримали дозвіл на вихід у море. Спочатку вітрильник бадьоро перло від Африканського берега. Та далі вітер щось став опадати. А часом і зовсім пропадав. Людей таки було на вітрильнику чимало. Викуплені бранці, французи та італійці, якісь ченці гішпанські, що викунали невольників, левантійські купці з челяддю, купець-перекупщик із живим товаром — дівчата-негритянки. Ми з Ахмадом перевдяглись у християнський одяг. Ахмадові було незвично і незручно. А мені хоч би що: я тільки вдягну інший одяг — зразу стаю іншою людиною.
Коли так багато людей на кораблі, і слабо дме вітер, то все починає смердіти. А тут ще й дух важкий від немитої вовни і невичищенних козиних шкір так і виливався нагору із трюмів. Я дав добрі гроші капітанові, і він нам виділив місце в малесенькій каюті на кормі. Бо вітер підганяє корабель з корми. Тому на кормі повітря найчистіше.
Другого дня потихеньку вітер потягнув. Стало легше. В одного матроса була лютня. А в мене хороша сопілка. Ми з ним зразу зігрались. Я в кухаря купив доброго вина і сиру. Ми з ним потихеньку вино цідимо та сир жуємо і потихеньку граємо. Ахмад з нами сидить, слухає. І люди коло нас гуртуються, слухають нашу музику. Та найближче до нас підсунувся невеличкий гішпанський черенць. Бувальці-в'язні в алжирському баньйо казали, що гішпанський ченцям пальця в рота не клади! Тому я зразу змикитив, що цьому ченчику під каптуром щось таки від мене потрібно. І певно — щось важливе. Я йому націдив повен кухоль кіпрського вина і дав найкращий кусень сиру. Бачу — на пригощення ласий. Як кажуть московити: «поднос любить!» Але перший я ніяких ознак не подаю. Коли тому морякові час на варту ставати. То він мені свою лютню лишив. Я собі струни перебираю, сир вищипаю по крихточці, вином по ковточку смакую. Ченчику налив ще вина. Він, не відхиляючи каптура, присунувся до мене впритул. Починає шепотіти: «Я тебе добре знаю. Ти сидів у баньйо разом із одним ідальго, майстром фехтування. Пам'ятаєш, як ви фехтували очеретинами? Ти ніяк не міг перемогти, бо він наш найкращий майстер у двобої! Він і книгу написав, як правильно фехтувати…» Я йому, як і він мені, арабською мовою кажу: «Ну то й що?» «А те, що я слабо фехтую. Мені твоя підмога потрібна» «Для чого?». Він приклав пальця до вуст і показує непомітно, що при Ахмадові він не говоритиме. Я відіслав Ахмада в каюту, щоб він там прибрав. Тоді чернець каже мені: «Бачиш оно отой ставний ідальго? У крислатім капелюсі і білих панчохах і в шкіряній солдатській камізелі?» «Бачу. Не сліпий.» «Так це не ідальго! Це — жид. Він хитро пробирається до Толедо. Спочатку в Марсель, там пересяде на корабель в Барселону. З Барселони — в Толедо. Там він забере неймовірний скарб.» «Ну а я тут при чому?» «Ми з тобою підемо за ним. Потайки. А от коли він забере свій скарб, ми його перехопимо.» «Для чого тобі золото, ти ж чернець?» «Я знаю шість мов. Досконало! А маю поневірятись по чужих кораблях, по вошивих заїздах, по каравансараях. Ти знаєш, скільки я витяг людей із полону? А за всі мої смертельні труди мені дістається тільки те, що я сам відщипну…» «Добре, нехай так. Ну от ти дістанеш жидівське золото. Що далі?». Він все тихо шепотів, а тут аж скинувся: «Як що?!! Золото скелі трощить. Підмажу церковну владу. Одержу парафію. І буду собі потихеньку поживати.» Я його питаю: «А якщо я не погоджуся?». Він хихикає під каптуром і шепоче з притиском: «Погодишся, — відхиляє каптур і показує ріденьку руду борідку і отакенні вуха, ще й око одне примружив, — куди ти дінешся?» Дивлюсь на нього і мені аж у голові паморочиться: так, якби цей монах був близнюком жидакравця з Кракова! Не брешу! «Захочу, то й подінусь, без твоєї допомоги!» «Ні, без моєї допомоги ти нікуди далі портової в'язниці не підеш. А допоможеш мені — йди собі далі спокійно. Я тобі ще й грамоту від ордену видам. І жодна людина не дізнається, що ти Каввас — найкращий стрілець у піратів. На тобі два іспанських капітани, один венецієць і один француз. Скрізь тебе чекає зашморг на реї. Та й назад тобі вороття нема. Ти вкрав хлопця у знаменитого єгипетського купця.» Отут я злякався!
— Батьку! так ви могли його вночі швайкою у скроню. Та й у море!
— Е ні, синку! Скрізь людей, мов грибів у козубі. Злякався я того, що не зможу Ахмада провести на Батьківщину! А я ж пообіцяв Катерині хлопця до її батьків провести! На Хресті присягнув!
Ну, і я подумав тоді… Правду гішпанці кажуть, що треба боятись трьох: «солдата-дезертира, ченця під каптуром і гнаного жида!». Думаю ось так: треба час відтягти. А там щось вигадаю. Не хотілося мені знов кров проливати. Та певно, що доведеться, хоч і проти моєї волі!
Взяв я його за плече, стис не дуже, але монах аж захрипів: «Обережніше! Руку зламаєш!»«Не бійся, я обережно! Допоможу тобі. Тільки скажи мені, як ти дізнався, що він по золото їде і що він жидовин?» «Він не тільки по золото їде. А й по діаманти і рубіни. Він із старого жидівського роду золотарів і гранильників самоцвітів. Його родичі по батькові мають гранильні майстерні у Венеції, Каїрі, Стамбулі, тут, в Алжирі і в далекім Багдаді. І він, оцей христопродавець і шахрай, народився у Багдаді. Хоча його дід зі славного міста Толедо. Наші королівські величності вимели всю жидову із своїх християнських володіннь. Його дід опинився спочатку в Каїрі, потім у Багдаді. Там його син і одружився з дівкою з роду Кадурі. Теж багатії і кровопивці. І цей молодик народився в Багдаді. У нього є мітка на обличчі, що він із Багдаду…». Я кажу йому: «Зачекай, зачекай! Я щось такого не чув, щоб людині тавро того міста ставили, де вона народилась!». Монах сміється: «А от і є таке місто. Це Багдад! Водиться там маленька мушка. Коли вона вжалить, тоді з'явиться пухирчик. З пухирчика — гнояк. Як гнояк загоїться — лишається на все життя рожева лискуча плямка. Цю рожеву плямку так і звуть «Троянда Багдаду». Або ще «ухт», що по їхньому значить «сестричка»…
Я пройшовся поруч із «ідальго». Справді — на лівій щоці, якраз під бакенбардами рожевіла блискуча цятка. І почав я думати, що мені тепер робити? Самому порішити лаповухого монаха? Чи розповісти «ідальго», хто на нього полює? Добре. Розповім, а раптом він погано володіє клинком? Що тоді?! Хоча, тільки як зникли за обрієм абриси Алжирської касби, «ідальго» почепив до пояса шпагу. І носив її так, як належить шляхтичу. Отож, я не став поспішати, а почав усе обмізковувати. Цілу ніч чи то спав, чи то не спав — аж голова почала від думок пухнути. Та й погода була жахлива — вітрила пообвисали, наче ганчірки. Та на ранок настало полегшення — потяг рівний бадьорий вітерець. Капітан тільки дав команду — і вітрила корабля вловили вітер. Люди зразу збадьорились. Повиповзали на палубу. І турок-работорговець вивів свій живий товар — чорних дівчат. Ще й свого слугу із барабаном. Негритянки зраділи. Слуга сів пошевськи і ляснув, а тоді задріботів пальцями по тугому, добре розігрітому барабану. Дівчата чорні заляскали і собі в долоні, задріботіли ногами, завертіли сідницями. Ну точнісінько — як моя Відьма! Мені та музика була відома. Я підсів до турка. І приєднав до турчинового торохкотіння і свій очеретяний свист. Аж старий, сивобородий работорговець почав пританцьовувати на місці. Я ж особливо високо почав висвистувати! Аж скроні пронизувати почало. Коли я зиркнув: а між чорними лискучими литками бачу щось невеличке, само собою танцює! Придивляюсь — гладкий чорний пацюк на задніх лапах звівся і сіпається під музику! Все! Кінець! Всьому, всьому і… кораблю! — Омелько набрав повні груди повітря, затримав… І з силою і свистом видихнув!
— Чому?! Чому?!
— Тому, синку, що пацюки танцюють у двох випадках — чи коли їх «чарівною сопілкою» викликають, чи коли чума починається! У мене була тоді сопілка. Звичайна, не «чарівна». Значить — чума! Я граю все сильніше, а відхожу все назад і назад до корми.
А чорні дівчата розійшлись — витанцьовують, аж голови позакидали назад. І люди дивляться, як пацюк із негритянками «танцює». Регочуть всі, у долоні плескають… Я мигом до каюти. Наказую Ахмаду: «Подивись, чи є вода? Зачинись у каюті. Відчиняй тільки мені. Якщо вибиватимуть двері — стріляй! Хто б не був — чоловік, жінка! Все одно стріляй!» «Щось сталось, дядечку?!!» Злякався Ахмад. Я й кажу йому: «На кораблі чума!» «Хтось помер?!» — Вже зовсім злякався Ахмад. «Ще ні! Але чорний пацюк вже танцює! Швидко зачиняйся і набий обидва пістолі!» Ахмад зачинився, а я в каюту до капітана. Він сидить з пілотом і вином смакує. Я йому кажу по-турецькому: «Страшна новина! Страшна таємниця!» Він мені: «Та кажи швидше!» «Не можу, капітане. Тільки вам особисто, віч на віч!» «Не бійся! Це мій небіж. Він турецької ще не знає. Тільки іспанську і трохи арабську розуміє!» «Ну, тоді слухайте, капітане — чорний пацюк вже танцює!» Він аж закашлявся.
Відкашлюється, віддихується, слова ніяк не може вимовити, нарешті прохрипів: «Ти, ти… не помилився?!» «Підіть, канітане, і подивіться! Що таке чума, я знаю сам. Один раз лишився живий. Може, й цього разу кирпата не зачепить…» А в обід у нас вже був перший покійник — левантійський купець. А за ним пішло! Одним словом — чума! Люди справді збожеволіли, коли хтось зрозумів, що це не просто пошесть, а чума. Кілька матросів вирішили спустити човну на воду і дістатись до гішпанських островів. Вони десь там ліворуч були від нас не дуже далеко. Та за човен вчепилось чимало людей. Зчинилась бійка. І всі разом із човном попадали у воду. Човном їх згори і прибило. Від другого човна капітан і його небіж аркебузами відігнали — двох убили, трьох поранили. А що доброго встиг зробити капітан, то наказав спустити вітрила і зарифити їх, бо насувається буря. Справжній був капітан — не міг привезти чуму на власному кораблі в своє рідне місто! А чума, скажу тобі, найстрашніша і найхитріша смерть! Якщо протягом чотирьох днів після смерті останнього чоловіка ніхто не захворіє — значить, цього разу більше ніхто не захворіє.
Корабель зносило поволі-волі на захід, до гішпанських берегів. Коли на сьомий день ми побачили на обрії блакитні шпилі берега, нас лишилось: я, Ахмад, капітан, «ідальго» та ще один викуплений бранець. Капітан зразу повелів кинути якір. І стали ми чекати ночі…
— Чому?!!
— Як — чому? Чужа земля — Гішпанська! Хто ступить на берег, того зразу почне стража допитувати. І в карантин посадять!
— Це така в'язниця?
— Ні! Це такий будинок, чи будинки за огорожею-муром, де прибульців тримають і чекають, чи не почнеться серед них пошесть.
— Для чого чекають?
— Щоб, якщо чужинці захворіють, то щоб там вони і сконали. Тоді далі пошесть не піде по тій землі. Бо всяку пошесть несе перехожий.
Поки не настала ніч, ми всі приготували для пожежі. Коли ж настала ніч, капітан зробив заміри зірок на небі. Записав геть усе у свій портулан.
— Що воно таке — портулан? Книга? Як ото Коран?
— Ні, це малюнок берега моря на пергамені, і на ньому записано шлях для корабля з усіма прикметами.
Ми позакладали скрізь запалені аркебузні гноти. У пороховім погребі залишили заналену жаровню. Коли наш човен був біля берега, на кораблі лупонув вибух. Весь корабель охопило полум'я. Хоч корабель розвалило вибухом надвоє, уламки на воді тримались довго і добре горіли. Світло досягло аж берега…
— І що ви далі робили? Як же ви врятувались? — Малий аж свого Лиска уперед тарантоватого коня послав і через плече вивернув до Омелька обличчя. Вирячив на козака очі, а рота роззявив від хвилювання.
— Закрий рота, синку! А то ще гава влетить!…
Ми піднялись по схилу на високу гору над берегом. Там і сухих чагарях ми переночували. Тільки розвиднилось, рушили по хребтах тих гір на північ вздовж берега. Праворуч внизу море, ліворуч — пасма гір з купами високих сосон і латками темнозелених чагарів.
Ішли тим шляхом кілька днів. Обдерлись, змучились. І от одного дня, після обіду вийшли ми на високу гору. І побачили: тут пасмо гір перетинається долиною. А в тій долині ручай протікає до моря. По обох схилах долини білі-білесенькі хатинки приліпились, як щільник у борті. І всі дахи з червоної черепиці. «Ідальго» і «бранець» зразу собі, нам і слова не сказавши, поперли вниз. Капітан кричить їм, щоб вони спинились. Та вони поклажу кинули і бігом униз. Ми теж покидали все, крім зброї, і за ними. Я наздогнав першого «бранця». Він обернувся і шпагу на мене виставив. Я з одного хитрого удару шпагу вибив шпагу і так врізав лівою у підборіддя, що він завалився. Ахмад лишився з пістолем його вартувати.
А от капітан не одразу наздогнав «ідальго». Та поки я встиг дострибатись до них через каміння, то вони вже встигли один одного черконути. Я їм кричу, щоб вони спинились! А вони, як півні, стрибають один на одного. Отут я їм показав, хто майстер клинка. Свою шпагу між їхніми.
Крутьверть, гахбах! І обоє — без зброї! Тут вони схаменулись. Я по-турецьки кричу капітанові: «Скажи цьому півню, щоб він не поспішав на обід у селище, бо вечерятиме він в інквізиції!» — Що воно таке? Щось страшне?
— Та думаю, що страшнішого нема!
То стражі їхньої латинської церкви. Всіх, хто їм не до вподоби, вони палять на вогнищі. Камадеро зветься. Чотири кам'яні стовпи із ланцюгами.
Ланцюгами людину обмотують, обкладають хмизом і палять.
Ну, цей «ідальго» мені спокійно, враз себе опанувавши, чистою турецькою мовою: «Я тікав, бо не знаю, ні хто ви, ні ваших намірів!» Капітан підняв шпагу, вкинув у піхви, підняв руку і каже: «По всьому узбережжі від Малаги до Барселони нам не буде пощади. Нема війни між королями, та й миру нема!
Навіть якщо вас гішпанці посадовлять до в'язниці для слідства, вони будуть вас мордувати. Немає сьогодні кращих катів за іспанців! Вони вас змусять говорити. І ви нас викажете! Тому тримаймося гуртом. Підемо подалі від узбережжя. Там шляхами багато прочан ходить. Ми до них приєднаємося.
Загубимося серед них. І далі кожен ніде своєю дорогою. Поки що ідемо вглиб землі потайки і гуртом. Шинки і заїзди минаємо. Якщо будемо десь із людьми зустрічатись, нічого не просимо продати. Просимо, як милостиню!
Доведеться потерпіти. Згоден?! Зрозуміло?! Як тебе звати?» «Ідальго» каже: «Пабло! Дон Пабло! Я згоден! Але ж важко і… довго!» «Що далі від берега, тим більше в безпеці! Слухай, Пабло! — вже спокійно каже капітан, — А того бранця знаєш?» «Я його в баньйо серед бранців і рабів не бачив. Його рудий монах отець Дієго викупив. Подорожні італійці казали, що він був солдатом…» «Хто був солдатом? Цей бранець чи отець Дієго?» «Звичайно, що цей бранець. Він ніби втік із королівської служби до турків. А турки його і не думали вітати, а засадили на галеру. Так раптом отець Дієго його пожалів і викупив.» «То ти переконаний, що він дезертир із гішпанського війська?!» «Ідальго» дон Пабло здвигнув плечима: «Я не кажу, що нереконаний. Я кажу тільки те, що говорили викуплені з неволі італійські полоненики!» Канітан підкрутив у роздумі вуса і сказав: «Дивно, дивно, чого святий отець викупає зрадника? Адже багато ще достойних людей мучається в баньйо?…» Ми повернулись назад до дезертира. Я вирішив, що краще буде йому руки пов'язати. Завернув йому руки за спину і стягую шворкою шовковою. Капітан підійшов і каже: «Не так! От дивися, так буде ліпше моряцьким вузлом стягнути.» Тут «дезертир» як загорлає, як почне лаятись, щось капітанові доводити. Я гішпанської мови не знаю. Питаю в капітана турецькою: «А що він верзе?» Капітан спохмурнів, злий, видно, як чорт. А «ідальго» напружився, бачу, аж йому піт очі заливає. І пальці так і бігають по поясу, осьось за шпагу вхопиться. Капітан вилаявся: «Шакал цей каже, що дон Пабло не дон, а жидовин. І турецький шпигун! І має від Толедських нових християн забрати золотий податок для турецького султана. Щоб султан швидше почав війну проти Гішпанії. І що все це йому отець Дієго перед смертю повідав…» Капітан зв'язав того «шакала», а тоді враз пістоля на дона Пабло. І зав'язав і йому руки за спиною. «Дон Пабло. Ми їх обох, «ідальго» і «дезертира» розвели на різні кінці галявини. Сіли з капітаном зі зброєю напоготові на камінцях посеред галявини. І Ахмад теж був на чатах зі зброєю напоготові. Я вирішив, що вже ось-ось прийде вузлом до гузна, і вирішив капітанові сказати все, що знаю. Зрештою, синку, капітан мене, хоч і за золото, а визволив із бусурманської неволі! І не його вина, що ми опинились не в Марселі, а десь у Гішпанії. Він казав, як те місце називається, де ми підналили корабель, та я вже забув. Я все виклав капітанові, а тільки ні слова про те, що добрий стрілець був на шебеках.