— Хвала Богу! Як збирали, то що не волоть, а свинцева куля.
— Тоді ось тобі, — Омелько розв'язав пояс, розкрив опанчу і відв'язав з пояса важкий гаманець, уважно відрахував дзвінкі монети. — Потихеньку скуповуй просо. Ні наші чумаки, а ні їхні греки чи ормяни раніше квітня в дорогу не рушать. Братству двадцять четвериків проса. Та щоб у добрих лантухах! Гроші повернеш без лихви. І тоді, коли все спродаси. Часом до Криму піти не хочеш?
— Ні, козаче. Не час. Щось тут ляхи ще гірше затівають…
— Я оце до Києва збираюсь. Що розвідаю — розповім.
— Малого не хочеш у нас на зиму лишити?
— Та ні, дитина хоче Київ подивитись. Та й батькові щось мулько.
Хочеться розважитись.
— Ну й батько з тебе, панебрате! — Засміявся мірошник і обняв Омелька. — Та ну тебе, друже! Ще мій славний каптан у борошно вмажеш! — І собі сміявся Омелько, б'ючи по плечах мірошника, і борошняна курява злітала вгору.
А малий, хоч і слухав все-все, що вони говорять, а роздивлявся на всі боки. Намагався запам'ятати вітряк із середини. І все вдихав з насолодою пахощі гарячого пшеничного борошна і підсмаженого зерня коноплі.
Мірошник сказав здивовано Омелькові:
— Це що ж робиться? Виходить, що вже не через п'ять років, а вже через рік неврожай?
— Виходить! Тільки ми цього разу повинні самі запастись просом.
— Авже! — Погодився мірошник. — Щоб не було так, як з Іваном Дукачем!
— Ти, друже, не переймайся! Іван нас обдурив. Та побоявся над нами посміятись. А ми ще й посміємося…
— Та як?
— А так! Позичимо совісті у Сірка. Під лихву. І віддамо Іванові його ж борг!
— Ну, бачу, ти вже знов щось вигадав. Якщо підмога потрібна — зразу кажи!
— Одна підмога — не барися. Збирай просо.
— По Різдві — зразу! Може, пообідаєш? І гречана каша ще тепла, окуні смажені, хлібзагреба, узвар вчорашній…
— Дякую! А от узвару вип'ємо.
Узвар не був холодний. Певно, що оті двоє парубків, які вигулювали козацьких коней, нещодавно привезли із села їжу.
Мірошник визирнув із млина і гукнув одного з хлопців. Той за хвилю піднявся до млина і притяг Василеві перекидні торби. У торби поклали макуху, мішечки з пшоном, в'язку сушених щучок, хлібець-загребу, пиріжки з калиною. Омелько перевірив усе, як воно спаковане. І мовчки і дуже пильно подивився на мірошника. Той мовчки повернувся і поліз угору по рипучих щаблях. І за хвилю спустився вниз з якимось згортком у брунатній парчевій тканині. Пакунок був перемотаний тонкою смужкою жовтої сировиці.
І мовчки подав Омелькові. А коли Омелько запакував згорток у перекидні торби, мірошник все ж подав голос.
— Значить, зразу після Водохрещі, — Слово «Водохрещі» мірошник сказав із якимось притиском, — ти йдеш до Києва?
— Думаю піти…
Вони тричі поцілувались і побажали один одному веселого Різдва!
Тут і малий вигулькнув, нагадав про себе, повіншувавши мельника з наступаючими святами.
Мірошник розчулився, погладив по голові рукою, що пахла конопляною макухою, і ще дав окремо хлопчикові пирога з пресолодкою калиною!
Коли козак і хлопчик вийшли з вітряка, поселяни так і стояли, як і перед тим. Козак, не відхиляючи з лиця кобки, поклонився, притиснувши руку до серця і з одного помаху був у сідлі.
Малий не втримався і «похвалився» перед селюками. Подав знаки Лискові, щоб кінь став на коліна. Лиско щось не захотів. Тоді Тимко подав знак уголос і ще й рукою додав. Лиско став на коліна. Селяни тільки очі вирячили, а хлопчик вже заліз у сідло і підняв коня!
Спочатку коней пустили короткою риссю. Потім, тільки спустились в опадку і зникли з очей селян, Омелько хльоснув нагаєм тарантоватого бахмата і погнав чвалом навпростець по озимині.
Лиско, наче і його оперіщили нагаєм, рвонув з місця. Малий ледь втримався на коні, щосили вчепившись у кульбаку. Не міг Лиско стерпіти, щоб інший кінь випередив його.
Вони швидко дістались до шляху на містечко, але не поскакали по ньому.
А звернув Омелько свого крапчастого пробіяку на ту стежку, якою гайдуки у неділю вранці погнались за «козою».
По стежці, яка то спускалась, то підіймалась між заростями терну і диких вишень, гнати чвалом коней було небезпечно.
Омелько перевів тарантоватого на коротку рись. І Лиско зразу стишився.
— Синку! А ти уважніше дивися! — З притиском зауважив козак.
— Батьку! Я все запам'ятав, який усередині вітряк. Де мливо стоїть, де борошно, де макуху у козубах складено. А там за скринею у дядька мірошника добра півгаківниця і порохівниця з рогу…
— Ну, ну, ну! Завуркотів! Я про інше. Ти бачив, що я перед помольниками кобки не відхиляв, шапки не скидав, лиця не казав?
— Бачив…
— А ти?
— А в мене свитка без кобки…
— Щоб мене не запам'ятали, я не показував свого лиця. Був козак, та й поїхав. Коня тарантоватого, звичайно, запам'ятають. Та перемінив козак коня — і вже не впізнають. Ти неуважно дивився: я не виставляюсь! А із Лиском наперед батька вилазиш! Побачили очкурі такого вченого коня та ще й під хлопчиком і все — не забудуть вовіки! Тобі треба навчитись так чинити, щоб друзі тебе запам'ятали, а чужі зразу, як побачили, то й забули.
— Не лайте мене, Батьку! бо мені соромно…
— Не мели дурниць! То дівкам нехай буде соромно, а ти повинен вчитись бути непомітним… перед чужими!!! Не журись, козацький сину, скоро почне смеркати, і ми якраз і до молодиці завернемо.
— Як її звати?
— Як прийдемо — побачимо, а як побачимо — то спитаємо, а як її звати?
Вони вийшли на рівне місце перед присілком, коли вже добре смеркалося.
У сірих сутінках в запиналі дрібної сніжної крупи опинились перед міцною дубовою брамою. Крізь щілину межи пакіллям загорожі було добре видно світло у віконці. Омелько запугав. Але йому ніхто не відгукнувся. На великому подвір'ї не тільки циган, взагалі нікого не було.
Тоді Омелько закалатав у стулки воріт кістяною рукояттю нагая.
Зразу в хаті відчинились хиткі двері, і на подвір'я вибігла молодиця в білій свиті.
— Хто там проти ночі?
— Подорожнії люди! Страннії ми, заблукали. Відчиняй, Палажко!
— Зараз, зараз! — Скрикнула молодиця і побігла до воріт.
Омелько нахилився до малого, обняв лагідно за плечі.
— Хаха! Бачиш: вгадав ім'я! Добра прикмета!
Молодиця витягла бруса із залізних петель, розвела стулки воріт. І вже брала під вузду та й за стремено і заводила коня у двір. Малий пустив коня за козаком.
Омелько обернувся до малого, відхилив кобку. І в сутінках малий все ж побачив, як Батько покивав головою і зробив лице: «Бачиш, як зустрічає? За всіма поняттями.! Козачка!» Вони перейшли через великий двір захаращений якимось сміттям, припорошеним снігом, купами кінських кізяків поламаними гринджолами з плетеним величезним кошелем.
Омелько викресав вогню, а молодиця побігла за свічкою в хату. У густих сутінках молодиця відчинила широкі двері до стайні. І при мерехтливому світлі свічки вони завели коней і припнули до жолоба. Закамешились переполохані кури на сідалі. Важко зітхнув здоровенний вілбовкун у кутку загорожі.
Поки Омелько знімав перекидні торби та обтрушував з коней сніг.
Молодиця із середини закрила двері і провела гостей через сіни до хати.
На посвіті тільки починала розгоратись купа тонких трісок, і червоне, нестале світло стрибало по всій великій хаті. А в тій хаті була прездоровенна піч з усякими причілками, запічками, стовпчиками та закомарками. Довжелезний піл добре закривав старосвітський витертий і побитий міллю килим і запинало з грубої дерги.
На столі блимав каганчик. Поруч стояла велика миска з горою кавунового насіння. При столі на лаві сиділа невеличка молодиця. Боса, у довгій сорочці з набійчатим подолом, з рукавами з червоною набійкою. І не в очіпку, і не в намітці, а пов'язана квітчастим темним платом. З кінцями, зав'язаними ріжками на потилиці. Тільки гості ступили через поріг, вона хутко піднялась.
Козак і хлопчик зняли шапки, перехрестились на ікони і тоді привітались:
— Добрий вам вечір та мир вашій хаті!
Господиня вже стала до молодиці і вони удвох ледь не в пояс поклонились гостям. Запросили до хати гостювати.
Омелько з подякою вклонився і поклав торби і знаряддя і пакунок на лаву. Витяг макуху і поклав на стіл:
— Це тобі, Палажко, і твоїм хлопцям!
— Вони в сусідів зірку роблять. Там і заночують…
— А це, Палажко, пшоно. Та не просте, а золоте. Куліш умієш варити? А щоб куліш був смачніший — заправ олією та товченою щукою. Та не барись. А нам треба коней попорати. У тебе щітки, ганчірки, віничок і обтинач є?
— Все на стовпі висить. Як чоловік поїхав, то я нічого не чіпала.
— А де чоловік подівся? Знаєш?
— А чого не знати? Воював у Лівонії. вони з хлопцями знялись і пішли додому. Та по дорозі щось там заїлись із литвинами. Та так добре, що й досі в узилищі в Слуцьку.
— Овва! Треба його визволяти!..
— Щоб визволити, треба грошей багато! А де в мене гроші візьмуться?!
— Ну добре! Повечеряємо та й поговоримо. І про гроші, і про литовські узилища та княжих суддів… Вода в тебе у сінях свіжа?
— Сьогодні вранці із ручая возили.
— Тоді добре ви, молодиці, господарюйте, а ми пішли та коней попораємо. Омелько взяв з полиці свічку, малому дав глиняного каганця. І вони пішли через сіни у довгу будівлю. Вона була розділена загорожами на стайню і хлів, і саж і курятник!
Коні були мокрі і від розталого снігу, і від поту. Тому тварин треба було якомога швидше витерти, почистити, привести до ладу гриви, хвости і копита. І козак і хлопчик старались з усіх сил. Треба було гарливо подбати про мокрих, змучених і голодних коней.
— Синку! Анубо йди до хазяйки, нехай дасть попону, а як немає, хоч ряднину, щоб коня накрити! Стайня в них не дуже тепла.
Малий лишив каганець на поличці при стовпові і чимшвидше до хати.
Що і двері в сіни були відхилені, і двері в хату із сіней не були закриті, малий нічим не рипнувши і не гуркнувши, а, як вчив дід Пацюк, пройшов нечутно до світлиці. Став у затінку під мисником. Бо від того що він побачив, його мов окропом облило.
Господиня Палажка під комином у великій мисці розбовтувала кописткою пшоно. Від пшона йшла густа пара. Та невеличка жінка у темнім платі швидкошвидко і дуже переконливо щось торочила. Видно було і без особливого на те розуму, щоб побачити, що вона з усіх сил заговорює господарці зуби.
А тим часом на пристінній лаві, де лежала вся козацька поклажа, з'явилась чорнявенька дівчинка. У дівчинки були такі тоненькі пальчики, що здавалось, ніби це соломинки. І вона тими пальчиками-соломинками вже майже розв'язала сировицю на парчевім пакунку.
Хлопчик нечутно відступив у сіни, з сіней нечутно прослизнув до стайні. — Батьку! та тітка заговорює зуби Палажці. А десь взялось циганча і витягло пакунок. Ну, той, брунатний, що із млина…
— Тс! — Просичав Омелько і поглянув на малого.
Малий аж відсахнувся — у Батька очі посвітлішали, зробились якісь жовті. І в тому жовтому до чорних цяток звузились зіниці.
Омелько обережно, нечутно зняв опанчу, повісив на стовп. Зняв з малого свиту так само тихо і обережно переклав на жердину. І, приклавши до вуст пальця: «Мовчи!», другою рукою згасив свічку. Подивився, а чи безпечно стоїть каганець на поличці і тихо, крадучись, нішов до хати. Тимко навшпиньках — за ним.
Козак тихо, нечутно, відкрив двері і низьким голосом жорстко спитав:
— А хто тут мерців непокоїть?
Дві жінки при печі перелякано обернулись. Дівчинка розв'язала тугий вузол сировиці і, притискаючи згорток до грудей, почала відхиляти з нього край брунатної іскристої парчі. Вона від Омелькових слів шарпонулась і ще сильніше притиснула згорток до грудей. Але з того краю, де парча відхилилась, щось темне і важке вислизнуло і з сухим тріском покотилось на долівку.
І спинилось те щось посеред хати.
І при полум'ї з вустя печі і при яскравім вогні посвіта всі побачили, що це обгорілий, закопчений людський череп. Без нижньої щелепи і з надрубаною лівою вилицею.
Омелько вийняв пістоль із кобури на грудях. Підійшов до жінки в темні платі на голові, наставив на неї зброю.
— Хто з гайдуків лівша?
Та тільки дрібнодрібно трусила головою: «Не знаю»…
Омелько повернув обличчя до блідої Палажки:
— Хто з гайдуків лівша?
— Тільки Семен… Приятель Гната…
Дівчинка вже отямилась і починала відсовуватись по пристінній лаві до мисника, до дверей ближче.
Омелько підійшов до неї. Вклав пістоль до кобури. Рівно посадовив дівчинку на лаві. Взяв її руки і наказав зчіпити пальці і закласти за голову. Подивився малій в очі і сказав дуже тихо, проникливо:
— Ти не розчепиш пальці! І коли ти колинебудь захочеш вкрасти щонебудь, тобі заціпить руки! Сиди!!!
Став над столом, обернувся до жінок.
— Ти, циганська покритко, візьми череп голови славного нашого козака Пацюка і обережненько поклади в коробку. Та гарненько загорни і зав'яжи сировицею. Якщо погано зав'яжеш, то пальці переламаю.
Жінка все гарливо виконала. І поклала страшний згорток на пристінну лаву. Вклякла перед козаком навколішки і почала завивати:
— Ой матінко моя рідна! Та що ти з нами зробиш?!!
— Не вищи, покритко! Та я вже все з вами зробив. Вона ніколи не зможе красти. Що хочеш, буде робити: ворожитиме, брехатиме, проситиме милостиню, співатиме і танцюватиме. Все, що роблять циганки. А от красти не зможе! І не підходь до неї і не торкайся, поки я не скажу! Бо почнуть корчі бити її, судоми ламати. І буде в неї падуча!… Та не баріться з вечерею!
Омелько зняв із жердини над полом дергу, скрутив килим, поклав собі на плечі і ступив у сіни.
Малий потягнув Батька за полу:
— Батьку, Батьку! можна я лишуся в хаті сторожувати?!!
— Ні! Нехай ці нужі щось спробують! Я на них вже замовляння проказав.
І вони вдвох накрили килимом Лиска, а дергою — тарантоватого коня, напоїли доброю водою, ще й вівса щедро в шальки насипали.
Коли повернулися до хати і почали митись над різанкою, то і молодиця, і Палажка коло них ледь не танцювали.
А дівчинка сиділа, наче дошка, рівна, і безтямно дивилась на вогонь у печі.
Втираючись квітчастим рушником, Омелько спитав у дівчинки:
— Спробуй роз'єднати пальці!
Дівчинка зайорзала по лаві, покрутила шиєю, поворушила плечима щосили.
Але пальці не змогла роз'єднати.
— Не можеш? Тепер тихо, тихо всі! Дивися мені в очі й кажи: «я не буду красти!».
— Я не буду красти! — Прошамрала дівчинка.
— Добре! Тепер ти роз'єднаєш пальці, помиєш лице і руки в отій мисочці. І вип'єш ту воду.
Така була тиша, коли дівчинка зрештою розчепірила руки, вмилась і випила ту воду, що було чути тільки плюскіт води, її хрипке дихання і потріск скіпок у посвіті.
А потім вони всі сіли до столу. І Омелько сам насипав в одну миску кулешу для Тимка і дівчинки і поставив їм на ослін біля причілкової стіни. Молодиця стиха і з острахом зиркала на Омелька і на хлопчика.
А Палажка не підіймала очей і злизувала сльози, що капали їй у миску.
— Це моя сестра. Отаке ледащо! Посварила мене з усіма родичами. Бо я її вигнати не можу — рідна кров. А вона мене перед усімаусіма знеславила, розсварила… А після сьогоднішнього її тут і ноги не буде. І її байстрючки…
— Ні, Палажко. Ні вона, ні її дівка тобі клопотів не завдадуть. Я закляв їх. Якщо щось учинять — пропали обоє. Ти чула про Сметану?
— Чула. Лежить колодою. Під себе оправляється.
— А хто тебе про шинкарку питав? Хто тобі таляра кинув?
Палажка впустила ложку і впала головою на стіл, трусилася і хрипіла від ридань:
— Це ти!! Шайтан? Турок? Чаклун?
— Як хочеш, так і називай! Тільки корчмарем не називай, бо образиш. Не плачте, молодиці, не плачте дівки. Вже Різдво, а там Щедрий Вечір, а потім Водохреща. Поховаю голову свого вчителя, славного лицаря Пацюка.
Покараю злочинців, і почнемо думати, як твого чоловіка зі Слуцька визволяти. А зараз несіть чарочки, та вип'ємо по чарочці та заспіваємо.