Коли танець скінчився, всі скочили на ноги, загукали в один голос: «Сто лят!» і навіть кілька рейтарів лупонули з пістолів у стелю.
Сотник розтяг тонкі вуста в улесливій посмішці і тільки кланявся командиру рейтарів, підіймав келих і проказував:
— Ваша милість! Ваша Милість… У мене немає слів!!! Немає слів!…
Сотник поставив на стіл келих, ляснув у долоні і гукнув когось.
І зразу ж, поки лютнист підтягав струни, із сіней зайшла зграбна чорнява дівчина. І несла на карбованій таці зелений глек та два зелених кухлі канівської роботи.
— Ясновельможне панство! Любі гості! Для втамування спраги і насолоди душі випийте нашого узвару! — Сотник схопив глечик і наповнив зелені кухлі…
Марьванна, почувши волю, вигребла із макітри вареники. Як їй вдавалося запхати собі в пащу через вузький отвір шкіряного намордника, а які просто розквасила собі по всій морді. Після вареників піднялась і попхалась потиху попід стіною. Вишукуючи якісь крихти та окрушини. І наштовхнулась на барило з пивом. Спочатку ніяк не могла ухопити чіп. Але, зрештою, якось боком прихопила його через щілину між пасами шкіри і висмикнула із барила. З шипінням і плюскотом зачуріло пінне пиво на долівку. А кмітлива Марьванна підставила під пінистий струмінь пащеку і намагалась якомога більше засмоктати хмільного пійла.
Товстий кухар, а він був зовсім тверезий, кинувся до ведмедиці. Вхопив її за густу шерсть на чубку. Але вона, просто як людина, відтрутила його лапою і він із зойком гепнувся на підлогу.
Ось тоді й інші звернули увагу на те, як ведмедиця намагається насмоктатись пива.
І «коза» Тимко отямився і скочив до ведмедиці і схопив її за ланцюг.
Але панна гостро наказала: «Не руш!» Пила узвар малими ковточками і весело, дзвінко сміялась, споглядаючи ведмежу пиятику.
Від затишшя прокинувся Прошка. Протер кулаком очі і закричав на Марьванну.
— Машка! Блядь ти сраная! Ану на мєсто!
Марьванна підвела сліпу морду і неохоче почапала до хазяїна, клацаючи по підлозі довжелезними паззурями.
— Чого він її перебив? Було так цікаво!… — Невдоволено закопилила губи панночка.
— Ти, блазню! — Гарикнув стражник. — Чого ти перебив ведмедицю?!!
Бачиш: ясновельможная панна сердиться!
— Да я так… Для порядку… Єжелі ясновельможная панна позволіт, я покажу єй хітрость с баклажкой віна…
Панна милостиво дозволила.
Прошка, послабивши намордник, показав той самий фокус, що й біля корчми. Тільки що не з глиняною баклагою, а із срібною пляшкою. Ті кілька добрих ковтків оковитої, що дістались Прошці, «поправили» його. Він зробився знов верткий і бадьорий, як би й не товкся перед тим цілий день і майже всю ніч.
Потім Прошка «поговорив» щось із Марьванною, пошепотів їй щось на вухо і вона «на згоду» закивала головою.
Панночка із дитячим захватом дивилась на це лицедійство московитина Прошки.
А Тимко з не меншим захватом дивився з-під личини на панночку. Тут півнячим голосом Прошка оголосив, що Марьванна зараз покаже, як бусурмани їхньому Магомету моляться. І заревів голосно і пронизливо, мавпуючи заклик муедзіна! Аж пси на дворі збрехнули на його завивання.
І зразу Марьванна звелась на задні лапи, а передніми закрила морду.
Потім опустилась, припала мордою до підлоги, а гузно високо задерла.
І так кілька разів під дике завивання Прошки.
Панночка неймовірно розчулилась і щось зашепотіла дядечкові на вухо.
Сивоусий лях насупив брови і розвів руками: «Що з вами, з красунями, зробиш?…» і одразу покликав свого пахолка. Той звідкілясь, з-під довгого каптана витяг золоту монетку і подав панночці.
А вона вже покликала «козу» і вклала їй у гарячі репані пальці дорогоцінний золотий пелюсток монети.
«Коза» схилила дерев'яну морду і дерев'яними вустами ніби поцілувала пещену ручку шляхтянки.
«Коза» зразу ж віддала монету Прошці.
Прошка впав на коліна і потяг за ланцюг ведмедицю. І отако, стоячи навколішках, він разом із ведмедицею кланявся панночці. І з його сірих олов'яних очей котилися гарячі сльози.
— Іди, іди. Твої забави скінчились! — Суворо виголосив сотник.
Прошка звівся на рівні ноги і ведмедицю підняв на весь зріст. І вдвох вони порачкували до дверей, вклоняючись і хазяїнові, і гостям.
Так вони опинились у прохідних сінях, з яких на двір вибігали пахолки і в які забігали з двору люди.
Прошка хотів погрітись біля велетенської жаровні під плетеним комином.
Бо надворі ще глупа ніч, ще й до о півнях багато часу. І ніхто їм браму не відчинить зараз, щоб вони повернулись до ласкавої бабусі досипати сни у її старосвітській хаті.
Але ціле кодло п'яних польських пахолків прогнали їх, ледь не штурхаючи ратищами в спини. Наказали їм іти геть, бо собаки від звіриного духу просто казяться.
Отак їх витурили з панського двору, навіть не дали біля комина погрітись. І що добре Тимко запам'ятав — перед ляхами ніхто із місцевих не захистив. Тільки раптом один із місцевих гайдуків хотів чомусь вхопити за шкуру «козу». Але ведмедиця якось зауркотіла утробно, і той воячок у вовчій кучмі відсахнувся і більше не поривався зупинити лицедіїв.
Яскравий палаючий серп місяця і незліченні грудневі зорі добре світили на засніжену землю. Блакитними іскринками мигав сніг. Але тіні від місячного сяйва падали темні й непрозорі, як найгустіший атрамент.
Прошка накрутив ланцюг на руку і тримав Марьванну просто за обручку.
Чапав поволі, загрібав іскристий сніг стоптаними личаками і дивно сопів.
Тимко все ще не бажаючи знімати козину машкару, випередив лицедія і зазирнув йому в обличчя.
Малий схопив за бубон, що без діла метелявся при поясі.
— Дядьку, дядьку! Чого ви плачете? Та нам… та вам… сама панна!!!
Сама панна за ігру дала золотого!
— Шша, малєц! Тогото і плачу! Да у нас на єтот золотой вот так можна года два прожіть і нє тужіть!… Да нєт! Вру — гораздо болєє тово, і каждий дєнь по чарє віна іспівать!!! Да как я только вєрнусь в наше родімоє царство, золотой вміг отбєрут. У нас золото нє позволєно подлому люду!… Да і лєпшим сказано: злато, что заімєют в чужіх землях, надоть в казну царєву вєрнуть… Да і стрєльци на граніцє мєня за енто злато лібо в ізмєну ляхам запішут… Лібо — удєлают!… А дукат промєж собой, так, како стражніки різи Хрістови, в кості і в зєрнь розиграют…
— Дядьку, дядьку! — Зашарпав Тимко лицедія за полу. — А золотий сховайте в онучу і мовчіть. Нічого їм не кажіть! І дукат лишиться у вас! — Радісно порадив хлопчик з-під машкари.
— Нєльзя у нас власть обманивать!… «желі у нас подлий чєловєк с золотом об'явітся, его в одін міг, і дажє моргнуть нє успєєт, єго викажут стражнікам. Ілі дякам разбойнаво пріказа… А там мастєра зєло вєлікіє!
Лібо на дибу вздьорнут, лібо так батогамі пропарят, что в крові іскупаєшся!…
Прошка замовчав, утер сльози і так голосно висякався аж ведмедиця морду повернула.
Малий був дуже засмучений поясненням Прошки і почав думати, яку б добру пораду дати ведмежатнику. І нічого не міг придумати.
Так вони мовчки втрьох і тьопали засніженою вулицею, то поринаючи у чорну тінь без сліду, то виринаючи в блакитному місячному сяйві. Вони йшли мовчки. Але собаки, тільки до них долинав запах звіра, миттю скаженіли і здіймали шалений гавкіт. В іншу пору від рейваху такого із хат повискакували б люди. Та зараз був ярмарок. А в ярмаркові дні, особливо ночі, все не так.
— Куди ми йдемо? — Зрештою спитав Тимко.
— Да глаза би мої нє відєлі! К жідовіну ідьом золотой пропівать! А пропаді оні пронадом, такіє панскіє ласкі!!!
Коли вояки товклися біля старосвітської садиби, а потім і забрали з собою лицедіїв, мордатий сидів тихо. І молив Бога, щоб його пси, яких він запер у клуні разом із конем, не подавали голосу. Все було гаразд. Але Хвесьчина сучка розбрехалася без всякого угаву. Та на таке ледащо ніхто не звернув уваги.
Потім мордатий обережно, на два пальці, відхилив двері і прислухався.
Сучка вибрехалась, і запала така тиша, що було чути, як перегукуються при брамі стражі і вояки, які привезли лицедіїв. Коли і цей далекий шум затих, мордатий сказав полюбовниці:
— Хвесько! Піди та дізнайся, що там таке трапилося… Щось там не теє…
На босу ногу чоботи, так сяк плат на голову, на плечі кожуха, і вже була перед хвірткою.
Постукала, а як ніхто не відгукнувся, що штовхнула незамкнену хвіртку і заскочила на подвір'я — та й до хати.
І тут двері були незамкнені.
Навпроти челюстей печі, якраз при вікні яскраво палали скалки у просвіті, час від часу закручуючись червоними жаринками. Жаринками опадали в різанку і з шипінням гасли.
Старенька бабуся стояла рачки і віхтем визбирувала воду з долівки і оджимала в різанку.
— Бабусю, голубонько! Ви мене чуєте? Чого це ви двері не зачиняєте?
Такий зараз час непевний! Треба стерегтись… А я оце поклалася спати і навіть не повечеряла! — Хвеська прикрила рукою рота, бо тількино вона виїла з крутілем миску сиру з часником і запила добрим кухликом варенухи. — Лягла зразу спати, як тільки темно стало… Бо мені щось голова боліла, так боліла! А щоб заснути, так я півчарочки наливочки випила і зразу заснула.
Отож я сплю, сплю, і сниться мені щось таке погане, страшне… Ніби вовки вашу хату обступили і виють, виють! Прокинулась — коли бачу: у вас віконце світиться. Думаю: треба мою милу сусідоньку, нашу бабусю, провідати! А чи не сталось там якоїсь пригоди раптом?…
Старенька крекчучи підвелася і широко розставила руки. Бо Хвеська нахабно впритул приступила. Тільки що не штурхонула здоровенними цицьками стареньку бабусю. І витягала щосили шию, намагаючись зазирнути через голову старої.
— Спасибі тобі, сусідонько, за турботи, за те, що згадала стару. Ходи собі з Богом, сусідонько! Іди додивляйся сни. Та нехай тобі добрі сни насняться!
Хвеська ще раз зазирнула за стару, ставши аж навшпиньки. Хмикнула задоволено, крутнулась і, не попрощавшись, вискочила з хати. Вона миттю проскочила на своє подвір'я.
Прожогом залізла на піл до коханця під теплу ковдру.
— Уууу! Так замерзла, аж зуби цокотять! Погрій мене, котику-мурчику мій миленький!…
— Погрію, погрію! Ти діло кажи!
— Та яке там діло?! Я тобі вже казала: у старої лицедії заночували. А як за ними кустодія лядська прискочила ти сам бачив. Може вояки щось і шукали. Тільки певно нічого не взяли. Бо такий здоровенний козуб просто на долівці лежить, і з нього такою рівненькою купою вивалились два менші козубки, якісь дудки, ганчірки чи онучі. І здоровенний моток лика.
— То вони личаки нові плетуть, як старі подеруться…
— Ото і все!… Ну, погрій мене, котику-мурчику. Бо моя киця так замерзла, так замерзла… От помацай — холодненька і сухенька, як у дівчинки… Ну помацай, котику мій миленький! Ну помацай!
— Отакої вигадала! Що я — парубчак який, що куни ще не торкався? Ти ото, Хвесько, як сухе, то намасти сметаною. Та добре ноги задери і розчепір, щоб ото мені черево твоє не заважало! Чуєш?!
Хоч мордатий не вже не довго і не глибоко човгав у Хвесьчиній куні, невірна молодиця настогналась і навищалась досхочу. А в кінці, просто завивши по-собачому, намагалась вкусити його за плече. За це одержала доброго ляпаса. Від цього ляпасу застогнала, струсилась у судомах і з солодкими сльозами опала на постіль.
Мордатий обтерся її сорочкою, кинувши:
— Ну й тече з тебе! Як із телиці!
І поляпав босими ногами до столу. Вхопив навпомацки глечик і пожадливо ковтав кисляк, аж у горлі булькотіло. Перервався і спитав:
— Хвесько! Куди ти мої чоботи запхала? Долівка, як крига! Ти що, раз на тиждень піч розпалюєш?
— Котику мій солоденький! Іди, я тобі ніжки зігрію, я тобі ніжки поцілую!
— Одчепись ти зі своїми поцілунками. Де мої чоботи?
— Ой, котику-мурчику! Я така дурна, зовсім забула, як тебе бачу — геть все забуваю…
— Та не базікай, кажи, що забула?
— Там на лаві ще лежала полотняна торба. Не старої. І ще червоні чоботи… з підківками… І ще там була шапка-мазниця…
— Хвесько! Швидко розпалюй посвіт! Та швидко, швидко!
— Що трапилось, що таке?!
— Не репетуй!!! Мені зараз, зараз треба до цієї старої шкапи — Чого, для чого? Та що з неї візьмеш?!
— Оті чоботи і шапку! Все сходиться — і червоні чоботи, і шапка-мазниця. Вони були на тому палієві, що панський ліс димом пустив!
— Та чобітки наче дитячі… Який там палій?
— Ти, Хвесько, дурна баба! Ну хіба малий вогню не викреше? І червоного півня йому легше пустити! Легше причаїтись, бо мале!
Вже не криючись, мордатий пройшов крізь дірку в паркані і штурхонув старосвітські, обковані фігурними штабами, двері. Але двері не піддалися.
Тоді він застукав кулаком по дзвінкому дереву.
З-за дверей старечий голос, перериваючись, спитав:
— Хто там тиняється серед ночі? Га?
— Відчиняй, стара! Я стражник пана Мальхаревського. Ти переховуєш паліїв і злодіїв!
— Ні тебе, ні твого пана не знаю і знати не хочу! Іди геть! — Вже не затинаючись відповіли з-за дверей.
Мордатий спробував силою відчинити двері. Але вони були добре спрацьовані старими майстрами. Нічого в нього не виходило. І скоро його хмільний запал перейшов у безладну лайку. А потім він і взагалі відступився, кинувши на прощання:
— Ну почекай, стара курво! Як зійде сонце — по тебе прийдуть.
Мордатий відхилив плаху паркану і опинився на подвір'ї Хвеськи.
Спочатку стара рибацька вдова почула, як вискнув її рябий собачка. Тут вона відчинила двері і побачила, що через перелаз переступає странній, не тутешній чоловік. Подорожній був у темній киреї з відлогою, а на плечі тягнув якісь ніби шисти.
Вдова чомусь застигла і навіть двері не закрила, ні ширше не відкрила.
Він сам ширше розчинив двері і пройшов повз хазяйку через сіни до хати. На образи перехрестився, та відлогу з голови не скинув.
— Ось хрест святий, моя матінко, що не можу лиця показувати! — Притишеним голосом сказав незваний гість. — Та вам краще мене не бачити. Бо раптом знов до вас прискачуть, та й почнуть питати про мої прикмети. Час такий непевний… Ще почнуть мордувати. А людське тіло слабе, може піддатись… Скажіть, моя матінко, а вони про хлопчика питали? У чорній мазниці із червоною стрічкою. І ще на ньому був пояс червоний вовняний луцького візерунку… Чого ви, моя матінко, мовчите? Ви мене не бійтеся! — Добрий чоловіче, мені за себе не страшно. І так зажилася — вже нікого моїх нема. Тільки от я скажу, а раптом від того комусь біда буде?
— Вони конокради й душогуби! І їм вже амінь сказано! От вони у вас двічі були. Перший раз не довго. А другий раз вони у вас, моя матінко, обідали…
— Обідали? Та вони мене обдерли! І сало, і яйця, і хліб і горщик каші — все потріскали! Як сарана! Ще й гуску забрали та й подалися до війта бражничати!
— Бачте, а от про гуску я й не знав… То що вони про хлопчика говорили?
— Та що вони там про хлопчика говорили? А нічого… Так, сміялись над одним, що він того хлопчика палієм вважає. А він їм казав, що його приятель йому казав, що таки певно палій — малий у червоних чоботях із підківками, у чорній мазниці із червоним верхом… Та ще він їм казав, що він того хлопчика вловить! А вони йому казали, що пан їх послав парубка і рабиню ловити!… Ти б ото побачив, через яке ледащо такий соколик пропав! Якби вона пропала, то й не біда. Але вона і його в могилу потягла! І таке воно мале, чорне, та ще й у ластовинні. Тьху, та й годі!
— А звідки ви знаєте, що вони обоє в могилі?
— Та кому ж іще, як не мені знати?! Вони тікали по річці до Дніпра. Як вони прокинулись і вийшли з хати, я не чула. Вони вийшли потайки і від мене, і від хлопчика. Бо він до них як би прибився. А там, за горою зробилась в Дніпрі опарина… Воно туман був, і густа опасть… Вони обоє в опарину і пішли… Гайдуки ті мені показували зелене запинало. Довге і дороге. Воно за край криги зачепилось. А їхній отаман просто з конем звалився у воду.
Отамана вони врятували, а коня його під кригу затягло. Ми, рибалки, знаємо, що з Дніпром-батьком не можна жартувати! Думають, як крига постала товстенна, то можна й не берегтись, бігати, як по полю?! Еге, як би не так! Ага, в хлопчика ще була вчена сорока. «Бабамама» говорила.