— Останній раз її справу переглядали… — замислилася Алекс, наморщивши чоло, — здається, понад рік тому.
— І певно вирішили, що Роббі може лишатися з нею, — додала Кей, притискаючи вухом слухавку до плеча й намагаючись безуспішно знайти в розбухлій папці торішні записи.
— Тоді йшлося не про те, чи він може залишитися з нею, а про те, варто чи не варто йому повертатися до неї. Його віддали названій матері, бо якийсь Террін клієнт так її побив, що вона опинилася в лікарні. Коли її привели до людського вигляду й виписали, вона без Роббі не знаходила собі місця. Пройшла курс лікування в «Белчепелі», перестала займатися проституцією і ревно старалася вести нормальний спосіб життя. Мати обіцяла їй допомагати. Отож вона забрала малого додому, а через кілька місяців знову почала ширятися.
— Але ж Террі, здається, допомагає не її мати, — сказала Кей, у якої від страшенно нерозбірливого почерку Метті аж розболілася голова. — Це її бабуся, тобто прабабуся дітям. Террі мені сказала, що вона захворіла. Якщо Террі зосталася тепер єдиною опікункою…
— Доньці шістнадцять років, — урвала її У на. — Саме вона опікується Роббі.
— Ну, але робить це не найкращим чином, — зітхнула Кей. — Коли я прийшла до них зранку, він був не надто доглянутий.
Хоч вона бачила й гірше: шрами й виразки, опіки й порізи, ґулі й синці, коросту й воші. Бачила немовлят, які лежали на килимках, загиджених собачим послідом, малюків, що повзали серед уламків кісток, а одного разу (це їй і досі ще снилося) бачила дитину, яку на п’ять днів закрив у серванті психопат-вітчим. Про це тоді писали всі газети. Найбільшою загрозою для Роббі Відона був той стос важких коробок у вітальні його матері, на який він пробував видряпатися, коли побачив, що цим привертає до себе увагу Кей. Перед тим, як піти, Кей старанно попереставляла їх, зробивши з одного стоса два менших. Террі це не сподобалось, як і фраза Кей про те, що з Роббі треба зняти наскрізь промоклий підгузник. Власне, це доволі розлютило Террі, і хоч вона була ще не зовсім сфокусована, їй не забракло концентрації, щоб обматюкати Кей і вигнати її з хати.
Задзвонила мобілка, і Кей відізвалася. Це була Терріна лікарка з клініки.
— Я вже кілька днів не можу до вас додзвонитися, — сердито повідомила жінка.
Кей довелося довго розтлумачувати, що вона — не Метті, але це аж ніяк не зменшило ворожий настрій лікарки.
— Так, ми ще й досі нею займаємося, але минулого тижня її аналізи знову були позитивні. Якщо вона знову вживає наркотики, може сюди не вертатися. У нас є двадцять осіб, які готові зайняти її місце і яким наша програма може допомогти. Вона вже втретє проходить курс лікування.
Кей не сказала їй, що Террі зранку знову вкололася.
— Чи є в когось парацетамол? — спитала Кей в Уни й Алекс після того, як лікарка розповіла про відсутність у Террі будь-якого прогресу в лікуванні й поклала слухавку.
Кей запила знеболювальне вистиглим чаєм, не маючи сили встати й піти до кулера в коридорі. У офісі було задушливо. Надворі сутеніло, і денне світло над її столом заяскравило жовтаво-білим відтінком усі папери, на яких вишикувалися нескінченні шеренги чорних літер.
— Наркоклініку «Белчепел» збираються закрити, май на увазі, — повідомила Уна, сидячи спиною до Кей за своїм комп’ютером. — Зменшують видатки. Рада виділяє кошти лише на одного лікаря. Будівля належить Пеґфорду. Я чула, що її збираються підремонтувати, а тоді віддати в оренду якомусь грошовитішому клієнту. Вони вже роками хотіли позбутися цієї клініки.
Кей відчула, як на її скроні запульсувала жилка. Вона засмутилася, почувши назву містечка, в якому тепер мешкала. Не роздумуючи, зробила те, що пообіцяла самій собі не робити, коли він так і не подзвонив їй минулого вечора: схопила мобілку й набрала номер Ґевінового офісу.
— Едвард Коллінз і компанія, — пролунав після третього гудка жіночий голос. У приватному секторі, коли від дзвінка могли залежати фінансові питання, ніколи не бари-лися з відповіддю.
— Чи не могла б я поговорити з Ґевіном Х’юзом? — спитала Кей, дивлячись на досьє Террі.
— Ваше ім’я, будь ласка?
— Кей Баден, — представилася Кей.
Вона не підводила голови — не хотіла зустрітися поглядом з Алекс або Уною. Пауза здавалася нескінченною. (Вони познайомилися в Лондоні на дні народження Ґевінового брата. Кей не знала там нікого, крім подруги, що затягла її туди за компанію. Ґевін якраз розійшовся з Лайзою. Він був трохи підхмелений, але видавався пристойним, надійним і порядним, зовсім іншим, ніж ті чоловіки, з якими зазвичай зустрічалася Кей. Він вилив їй душу, розповівши про свій невдалий зв’язок, а тоді пішов до неї додому в її квартирку в Гекні. Він з ентузіазмом ставився до їхніх відносин, поки вони були не надто близькі, відвідував її на вихідні й регулярно надзвонював. Але коли вона якимось чудом отримала роботу з меншою зарплатою в Ярвілі й виставила свою квартиру в Гекні на продаж, він, здається, перелякався…)
— Він ще розмовляє, ви зачекаєте?
— Так, будь ласка, — ледь чутно промимрила Кей.
(Якщо в них з Ґевіном нічого не вийде… але в них повинно вийти. Вона заради нього переїхала сюди, змінила роботу, зірвала з насидженого місця доньку. Якби в нього не було серйозних намірів, хіба б він дозволив їй це робити? Він мав би передбачити, до яких наслідків це призвело б, якби вони розірвали стосунки: у такому маленькому містечку, як Пеґфорд, вони неминуче наштовхувалися б одне на одного, і ці зустрічі були б жахливо недоречні.)
— З’єдную вас, — повідомила секретарка, і в Кей знову заіскрилася надія.
— Привіт, — сказав Ґевін. — Як ся маєш?
— Добре, — збрехала Кей, бо Алекс і Уна нашорошили вуха. — Багато роботи?
— Дуже, — відповів Ґевін. — А в тебе?
— Теж.
Вона вичікувала, міцно притискаючи до вуха німу слухавку, і вдавала, ніби він щось їй говорить.
— Хочеш зустрітися сьогодні? — запитала вона врешті- решт, відчуваючи, як підступає до горла нудота.
— Е-е… не знаю, чи зможу, — завагався він.
«Як ти можеш не знати? Що тобі заважає?»
— Я мушу дещо зробити… для Мері. Дружини Баррі. Вона хоче, щоб я допоміг їй з похороном. Тому мушу… мені треба з’ясувати, що для цього потрібно й таке інше.
Коли вона в таких моментах просто замовкала, і в тиші ще дзвінкіше бриніло відлуння його недоладних виправдовувань, він іноді знічувався й давав задній хід.
— Хоч це, мабуть, не займе цілий вечір, — почав він. — Якщо хочеш, ми могли б зустрітися пізніше.
— Ну, то гаразд. Хочеш прийти до мене?
— Е-е… ага, добре.
— А коли? — запитала вона, бажаючи, щоб він сам прийняв бодай якесь рішення.
— Не знаю… десь близько дев’ятої?
Коли він повісив трубку, Кей ще якийсь час міцно притискала свою до вуха, а тоді сказала так, щоб почули Алекс і У на:
— І я тебе. До зустрічі, любий.
V
Працюючи вчителькою-консультантом, Тесса зрідка закінчувала робочий день разом з чоловіком. Зазвичай вона чекала останнього дзвінка, щоб завезти додому сина своїм «Ніссаном», тоді як Колін (Тесса ніколи не називала його Каббі, попри те, що так робили всі, включно з батьками, які підхопили цю звичку від своїх дітей) приїжджав на «Тойоті» годиною-двома пізніше. Але нині Колін зустрів Тессу на паркінгу о четвертій двадцять, коли школярі ще тільки юрмилися біля вхідних воріт, прямуючи хто до бать-ківських автомобілів, а хто до шкільних автобусів.
Небо було холодне й металево-сіре, неначе внутрішній бік бойового щита. Колючий вітер задирав подоли спідничок і шелестів молоденькими листочками дерев; пронизливий і холоднавий, він намагався добратися до найнезахищеніших місць, залазячи під комір і попід коліна, заважаючи людям поринути у мрії і хоч трохи втекти від буденщини.
Навіть зачинивши дверцята, Тесса відчувала себе якось непевно й розгублено, мовби хтось мало не збив її з ніг і навіть не вибачився.
Колін, що сидів спереду біля неї, неприродно високо задерши коліна, бо ті ледве вміщалися в її авті, розповів Тессі, як двадцять хвилин тому до нього в кабінет зайшов учитель інформатики.
— …там не було. Так і не з’явився на уроці. Він подумав, що краще одразу мені це все сказати. Тож завтра про це вже всі знатимуть. А він цього й хотів, — розлючено гаркнув Колін, і Тесса розуміла, що вже не йшлося про вчителя інформатики. — Він просто хоче вкотре мене принизити.
Її чоловік був блідий і виснажений, з тінями під почервонілими очима, його руки ледь-ледь тремтіли, стискаючи ручку портфеля. Вишукані руки з великими суглобами й довгими тонкими пальцями, такі подібні на синові. Тесса якось недавно звернула на це увагу. Та ні чоловік, ані син не виявили найменшої радості з того приводу, що між ними може існувати бодай якась найменша схожість.
— Я не думаю, що він… — почала було Тесса, але Колін не дав їй договорити.
— …Отже, він отримає покарання, як і будь-хто інший, а я ще й добряче провчу його вдома. Побачимо, як йому це сподобається, га? Побачимо, хто сміятиметься останній. Почнемо з того, що на тиждень заборонимо йому висовувати носа з хати, ото вже буде сміху!
Тесса обвела поглядом юрбу школярів, що йшли, посхилявши голови, здригаючись і намагаючись щільніше затулитися своїми тоненькими курточками від вітру, що задував їм волосся прямо в роти. Якийсь повнощокий першокласник розгублено шукав машину.
Натовп розступився, і вона побачила Жирка, що йшов, як завжди, разом із Арфом Прайсом, підставивши вітру своє худорляве обличчя. У певні моменти при несподіваній грі світлотіні могло здаватися, що Жирко має вигляд старого чоловіка. На якусь мить виснажена Тесса раптом побачила в ньому цілком незнайому людину, а тоді зіщулилась на думку, що їй, аби впустити його сюди, доведеться знову виходити на пронизливий вітер. Та коли Жирко наблизився й блиснув легесенькою посмішкою, він моментально знову став тим хлопчиком, якого вона так любила. Вона вискочила з машини і стоїчно терпіла, як її батожив вітер, поки син намагався втиснутися в машину повз батька, який навіть не поворухнувся.
Вони виїхали з паркінгу, проминули шкільні автобуси і рушили повз Ярвіл, повз незугарні й занедбані будинки Полів до об’їзду, за яким починалася дорога на Пеґфорд. Тесса стежила за Жирком у дзеркальце заднього огляду. Син розвалився на сидінні й дивився собі в вікно, мовби його батьки були якимись незнайомцями, які випадково підібрали його на дорозі.
Колін зачекав, поки вони наблизилися до об’їзду, а тоді озвався:
— Де ти був сьогодні під час уроку інформатики?
Тесса не втрималась і знову зиркнула в дзеркальце. Побачила, як позіхнув її син. Іноді, хоч вона ніколи не зізнавалася про це Коліну, Тессі здавалося, що їхній син насправді оголосив батькові жорстоку й непримиренну війну, і очевидцями цієї війни була вся школа. Вона знала про свого сина такі речі, про які й поняття не мала б, якби не працювала консультантом. Школярі доповідали їй про все, іноді простодушно, а іноді лукаво й підступно.
«Міс, а вас не турбує, що Жирко курить? Він і вдома курить?»
Вона приховувала від чоловіка й сина усі ці мимоволі здобуті трофеї, хоч вони повсякчас її мучили й лежали тягарем на серці.
— Пішов прогулятися, — спокійно відповів Жирко. — Хотів розім’яти ноги.
Колін вивернувся на сидінні, щоб бачити Жирка, й почав репетувати, хоча й не міг дати волю рукам, що були скуті ременем безпеки, плащем і портфелем. Коли він втрачав самовладання, його голос ставав усе пронизливішим і зривався майже на фальцет.
Жирко, вишкіривши тонкі губи в зухвалій напівпосмішці, мовчки слухав, як батько засипав його прокльонами, гострота яких притуплялася вродженою Коліновою нехіттю до лайки і докорами сумління, коли він усе ж до неї вдавався.
— Ти просто нахаба, егоцентричний малий… малий гівнюк! — верещав він, а Тесса, очі якої так сльозилися, що вона ледь бачила дорогу, була впевнена, що завтра вранці Жирко викличе шалений регіт у Ендрю Прайса, коли почне кривлятися перед ним, передражнюючи фальцетну Колінову лайку.
«Міс, а ви бачили, як Жирко прикольно імітує ходу Каббі?»
— Як ти смієш так зі мною розмовляти? Як смієш пропускати уроки?
Колін оскаженіло репетував, а Тесса, часто кліпаючи, щоб прогнати сльози, завернула на Пеґфорд і перетнула Майдан, минаючи гастрономчик «Моллісон і Лоу», військовий меморіал і паб «Чорна гармата». Тоді вона звернула ліворуч до церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих, проїхала Соборним провулком і, врешті, спинилася в заїзді біля їхнього будинку. Колін встиг накричатися до хрипоти, а Тессині щоки блищали від сліз. Коли вони всі вибралися з машини, Жирко, чий вираз обличчя впродовж гучного батькового напучування залишався незворушним, відімкнув вхідні двері власним ключем і лінивою ходою подався сходами нагору, не озираючись.
Колін жбурнув портфель на підлогу у темному коридорі й накинувся на Тессу. Єдине освітлення, що проникало сюди крізь вітражне скло над вхідними дверима, чудернацько забарвлювало його лисіючу голову, одна половина якої лисніла криваво-червоною, а друга — синюшною барвою.
— Бачиш? — лементував він, розмахуючи довжелезними руками, — ти бачиш, з ким я маю справу?
— Так, — озвалася вона, беручи з коробки в коридорі жменьку паперових серветок, щоб витерти обличчя й висякатись. — Так, бачу.
— Йому наплювати на те, що ми переживаємо! — верескнув Колін і раптом заридав сухим гавкаючим плачем, як дитина, хвора на круп.
Тесса квапливо підбігла й обвила його руками трохи вище пояса, бо її маленький зріст не давав змоги сягнути вище. Колін згорбився, припавши до неї. Вона відчувала, як він здригався і як важко здіймалися під плащем його груди.
За кілька хвилин вона обережно вивільнилась, допровадила його до кухні й заварила чаю.
— Я мушу занести Мері запіканку, — сказала Тесса згодом, погладжуючи йому руку. — Там уже половина родини зібралася. Я недовго, ляжемо спати раніше.
Він кивнув і шморгнув носом, а вона поцілувала його в скроню й пішла до холодильника. Принесла важку й холодну таріль, а він і далі сидів за столом із заплющеними очима, стискаючи в руках велику чашку.
Тесса поставила обгорнуту поліетиленовою плівкою запіканку біля вхідних дверей, одягла зелений кардиґан, що незрідка слугував їй замість куртки, але черевики ще не взувала. Навшпиньки піднялася на другий поверх, а тоді, вже не криючись, ще вище, на перетворене в мансарду горище.
За дверима, перед якими вона опинилася, почулися квапливі рухи, мовби там розбігалися щурі. Вона постукала, даючи Жиркові час приховати те, на що він дивився в інтернеті, або, можливо, й сигарети, бо ж він не знав, що їй про це відомо.
— Так?
Вона штовхнула двері. Її син вдавав, ніби шукає щось у шкільній сумці.
— Невже ти не міг прогуляти урок іншим разом, а не сьогодні?
Жирко випростався, довжелезний і кістлявий. Він просто нависав над матір’ю.
— Я був там. Просто запізнився. Беннет не зауважив. Він безнадійний сліпак.
— Стюарте, прошу тебе. Прошу.
На роботі їй теж іноді хотілося кричати на дітлахів. Як Радо вона зараз заверещала б: — Ти мусиш збагнути, що інші люди теж існують реально! Ти думаєш, що цю реальність можна піддавати сумніву, що ми її сприймемо так, як ти нам скажеш. Мусиш визнати, що ми теж реальні особи, як і ти. Мусиш визнати, що ти не Бог.
— Твій батько страшенно засмучений, Стю. Через Баррі. Ти можеш це зрозуміти?
— Так, — відповів Жирко.
— От уяви, що було б з тобою, якби помер Арф.
Він нічого не сказав, і жодна його риса не здригнулася, проте вона відчула його зневагу й готовність розреготатися.
— Я знаю, що ви з Арфом вважаєте себе цілком інакшими істотами порівняно з твоїм батьком і Баррі…
— Ні, — заперечив Жирко, але тільки для того, розуміла вона, щоб якомога швидше закінчити цю розмову.
— Я маю віднести до Мері деякі харчі. Благаю тебе, Стюарте, поки мене не буде, не роби більше нічого, що засмутить батька. Будь ласка, Стю.