Стілець упав — і нікому підняти,
і чай розливсь на сніг під черевики.
Довкола вже давно немає хати —
ні стін, ні вікон.
В повітрі, де колись гойдались ночви
і пахло димом дідової люльки,
де кольорами грали мильні кульки,
з'явився Бог надовго і намовчки.
(Микола Туз)
Цей авторський неологізм «намовчки» чи не найкраще переконує нас у тому, що йдеться про справжній інсайт. Присутність живого мовчазного Бога переконливо свідчить: невмілу молитву (вірш) почуто і прийнято, на неї відповідають — негайно, тут-і-тепер, у цьому вірші (а точніше — ц и м віршем). Мить щирого звернення до Бога є водночас миттю Божого поклику до людини.
… і тільки Бог приходить вечорами;
ви п'єте чай, і Він пояснює тобі,
чому тоді було так важко,
чому ти не писав так довго,
чому лилася чиста кров
і не лилася брyдна, блудна.
Отак щовечора: уроки дія душі,
яка позбyлася утоми,
яка нарешті є удома, —
… лиш де той дім, о Боже мій?
(Костянтин Москалець)
Відсутність дому, вічна безпритульність людини в її власному житті, скороминущість недійсного часу, нетривкість речей, а в останні два століття — ще й їхня тиражована стереотипність, повторюваність, узаємозамінність, які досягають свого апогею у виготовленні речей одноразового вжитку. Далі йти нікуди — далі немає речей, а отже, і слів для їхнього означення. А там, де немає слів і речей — не існує й «людини». Адже це не простір безмовного захвату від споглядання й присутності-причетності Бога, — а тіснота оніміння, «мерзота запустіння»; це не в і д б и р а н н я дару мови, в якому криється й п о в е р т а н н я його, а — втрата Дару мови, безповоротна втрата Божого дару. Речі, якими ми оточені зусебіч — це речі, що втратили цноту самості (тут вона — синонім неповторності й нікомуненалежності), втратили тільки їм належне місце у вічності, яка дивиться на нас із кожного старого глечика, макітри, дзбанка, ночов, люльки, а тепер уже і з їхніх імен, що хвилюють архаїчністю і безповоротною справжністю, так само, як слова «чаю», «аз», «воздаждь ми радость»… Із кожної справжньої речі сяє печальний чар її колишньої необхідності й теперішньої непотрібності, мовчазне свято втраченого дискурсу, кожна така річ заворожує нас, зачакловує, кожна з них є вічністю свята і святом вічності. Згадаймо ще раз, як писав про це Рільке, чиє ім'я — на одному з чільних місць у «святцях» ДАКу:
На темно-фіолетовому тлі — рослинний орнамент «під золото»: вісім автономних груп, кожна з яких чимось нагадує метелика чи павука. Втім, коли придивитися пильніше, можна знайти ще цікавіше порівняння: свастика, котра поросла листям. У самісінькому центрі свастики — червона крапка. По шість таких червоних крапок, об'єднаних у подобиво квітки чи кетяга ягід, — між «свастиками». Фіолетове тло вгорі й унизу замкнене обідками — теж «під золото». Під нижнім обідком рельєф чашки ламається — а вже за два сантиметри до дна вона взагалі звужується.
Ця чашка впала мені в око в одному з прилуцьких маґазинів років зо два тому. Її вартість була 3 крб. і 35 коп. Як на наші з Ганною прибутки, то й це дорого, але ми купили її, бо ж без власної чашки ранкові чайні ревізії значною мірою втрачали свою культову зосібність.
Щовечора я п'ю з неї чай або гербату, підв'язую хвости незавершеним за день справам, читаю дітям кілька сторінок Толкієна і вкладаюся спати.
І тоді чашка починає вібрувати. Щось подібне до епізоду зі склянкою в прикінцевому кадрі «Сталкера». Вона дрібно дрижить і пластиковим полем посувається до краю столу, а далі падає на бозна-відколи не фарбовану підлогу і розбивається.
Трохи згодом крізь шибку з вулиці на кухню заходить хтось прозорий і незбагненний за своєю функціональною сутністю: може, посланець Бога, може, слуга Сатани. Він збирає чашку докупи, якусь хвилю тішиться з виконаної бездоганно роботи і залишає кухню — тим-таки способом, через шибку. Певно, не я один такий на білому світі — він має скрізь встигнути.
Вранці ми всі прокидаємось і зауважуємо, що все на своїх місцях. Однак тонке плетиво тріщин на темно-фіолетовому тлі чашки бачу, мабуть, лише я один. І кожного разу мене тривожить: а що буде, коли одної ночі він не прийде — не визнає потрібним? І, зрештою, хто він і з якої причини болить йому моя чашка?
(Володимир Кашка, №1018, записник Н.)
Гортаємо сторінки рукописів ДАКу далі:
Що ще цікавого: і годинникові стрілки, і щоденникові сторінки виконують свою суть і призначення у вірному служінні; неточний годинник не задовольняє, і не станеш писати на брудній або порваній сторінці. Колись я писав уже про подібні речі й зауважив тоді, що тим, мовляв, і відрізняються люди від годинників, що мають свободу волі; дійсно, мають, без сумніву, відрізняються; але придивившися уважніше, бачиш, що ця свобода, як не парадоксально, не є джерелом втіхи й рівноваги; що воля, яка перебуває на свободі, а не займається працею і старанним служінням, ця воля цілком байдужа до потреб і бажань духу, що така воля разом зі своєю свободою залишається осторонь безпосереднього поля діяльності, тоді як дух страждає і мучиться на цьому полі, марно силкуючись з'єднати те, що розсипається, на цьому полі, зарослому отруйними рослинами, на цьому полі, що стало пустирем і звалищем, тоді як могло бути основою нової культури. Дух потребує сили волі, а не її свободи, сили спрямованої, окультуреної, зосередженої у формі, сили, що
(Костянтин Москалець. Щоденники. 25.VI. 1991.)
ДАК створив себе у вигляді чайного ритуалу, і якраз цей ритуал став осмисленою філософською позицією, допоміг виробити те, що Швейцер називав «усвідомленим світоглядом». Проте, «світогляд» не конче мусить означати «систему». Насамперед він означає бачення сповна, цілковиту притомність і реалізоване прагнення якомога повнішого осмислення того, що-де-коли-як ти бачиш, а також осмислення того, хто дивиться в оцьому «ти». Чайний ритуал не виступає як «окуляри», «призма», «бінокль» або інші оптичні пристрої, позаяк він не є ідеєю; в протилежному випадку він якраз і став би механічною, мертвотною, конструктивістською системою, кожна з яких надто закоротка й завузька для дійсного світу життя. Світ, побачений через бінокль або мікроскоп — недостатній, це світ здеформований і по-своєму ілюзійний, у якому можна досхочу вимірювати, але неможливо жити. Це, безсумнівно, світ і науки, але це не світ філософії і творчості життя. Якщо Кант бачив зоряне небо над головою, то він бачив і реально присутній етичний закон у своєму серці. Маркс зоряного неба вже не бачив; натомість він бачив «засоби» і сліпо, як терміт, будував систему. Система вдалася, терміти почувалися дуже втішеними. І все ж, жодна жива людина не зможе жити навіть у найкращому термітнику-казармі. Треба було Гуссерля і Гайдеґґера, які пам'ятали і нагадували про зоряне небо і про констеляції феноменів безпосередньо в людині: «Для дитини в людині ніч завжди залишиться швачкою зірок» (Гайдеґґер).
Якраз дух, сповна втілений у чайному ритуалі, стає виявленням «вищого почуття орієнтації» між берегами анархії та безвідповідальності, з одного боку, і примусовості, не-свободи — з іншого. Сідаючи до письмового столу, розпочинаючи бесіду-медитацію, представники ДАКу п е р е т в о р ю ю т ь енергію свободи, даровану буттям чаю і чаєм буття; вони перевтілюють її в «сполох» або вірш, у сторінку прози чи в смислонаповнену годину живого спілкування, з її неповторним, неспотвореним, чистим у своїй самодостатності настроєм, в оточенні своїх віршів і віршів своїх поетів.
Їхня яблуня, їхній стіл під яблунею, їхній життєвий світ, у якому реально можливим виявляється
Я — поет, батько — лікар, мати вміло обертає жорна.
До багатства ми йдемо різними шляхами,
ніби [пастухи] за коровами.
Для Індри течіть, о краплі соми!
(Рігведа, IX, 112).
3.
В Андрія Деркача, котрий останнім (на сьогодні) прилучився до бахмацької спільноти, є вірш, де виразно окреслено чи не всі істотні моменти побутування чайного ритуалу в історії ДАКу; вірш присвячено трьом «чайним» побратимам:
Володі, Костикові й Миколі
не відкриваються чакри
від чаю
а розплющуються очі
треті
у третіх зайвих
вже не біль нас крає
а ми його на скибки
один одного пригощаєм
з'являються дірки у часі
ми це передбачали
і не дивуємось
не милуємось
а опікуємось
коли заплющуються очі
треті
півні співають
summit-ники стають самітниками
спогади про радість
перемішалися з файвоклоччям
Читач, певно, звернув увагу на шемку ностальгійну нотку, котра звучить у цьому вірші, як і на те, що автор цієї статті розповідає про чайний ритуал бахмацького ДАКу переважно в минулому часі. Це не випадково. Хоча сам дух чайної традиції невмирущий і як і раніше життєво необхідний для чотирьох «summit-ників», одначе, силою реальних обставин, два піки його самодостатнього побутування припадають на 1977–1981 та 1988–1990 роки, коли надворі так стрімко розвивалися події, які, врешті, довели «імперію зла» до краху. Можливо, не останню роль у цьому зіграли чаювання ДАКу; адже не випадково один старий майстер Дзену зауважив, що «п'ючи чарку зеленого чаю, можеш зупинити війну». Тут варто зазначити, що жоден із бахмацьких естетів не залишився осторонь історичних подій свого часу: Володимир Кашка і Микола Туз стали першозасновниками бахмацького осередку Товариства української мови, я співав власних пісень, виступаючи в складі львівського театру-студії «Не журись!» (який, сподіваюся, таки дещо зробив цей театр для пробудження національної самосвідомості), а Андрій Деркач активно підтримував діяльність напівлегальної ще тоді УАПЦ в Чернігові. Нам рідко випадало зустрітися разом, учотирьох, задля обговорення-осмислення вчорашнього й сьогоднішнього. Згодом особисті обставини спонукали Миколу Туза переїхати на постійне мешкання до Ставрополя, і ця суто географічна відстань стала відчутною перешкодою для живого спілкування в маленькому братстві. Втім, значно краще про це (і не тільки) сказав він сам у вірші:
БРАТЕРСТВО
Ходить світло між зірками
стежками звичними-звичними,
поза вікнами, поза нами,
поза фіранками фабричними.
Чай грузинський, болгарська «Стюардеса»,
біля фільтру пальці кольору лимона.
Перечитуємо Хіменеса
Хуана Рамона.
А коли прочиняли кватирку —
бо від срібного диму темно —
на свою мерехтливу зірку
відпустили його Платеро.
Усе це, згадуючи Григорія Грабовича і його міркування щодо розпаду нью-йоркської групи поетів, стосується «колективного голосу або історичного впливу і значення групи. З погляду ж індивідуального досягнення, справжній голос з'являється лише з відокремленням від оточення й колективної чуттєвості групи» (стаття «Голоси української еміґраційної поезії»).
Розвиток і вирішення цієї теми бачимо тут:
О другій збудивсь — дикі гуси кричали
і бозна й скільки горілиць лежав.
Мов кров з різницького ножа,
збігала ніч…
Ще з вечора завареного чаю
на кухні націдив у склянку.
Вже не заснуть тобі до ранку.
А мо', й до смерті не Склепить очей…
І хто покаже, де тебе пече?..
(Володимир Кашка,
«Безсоння восени*).
Ми бачимо тут не просто людину, серед ночі заскочену пограничною буттєвою ситуацією. Багато про що свідчить символ учорашнього чаю, чаю, який холодний і якого мало, — голос поета з документальною точністю фіксує розпад чи розлад невидимої інтеграції, своє випадання з життєвого світу, ще вчора наповненого смислом і духовною єдністю побратимів. Поет свідчить про своє відчайдушне протистояння оцьому випаданню буття з присутності. Ми спостерігаємо, як він прагне відтворили ритуал н а о д и н ц і. Це дуже зворушливий момент. Вистиглий чай, якого мало — це символ втрати, може, й тимчасової, — як відліт осінніх гусей до вирію; але в кожному минущому символі присутнім є споконвічне. Отож ідеться про якусь одвічну втрату, що проглядає в нічній спробі відновити належний лад. Крик, безсоння, рана, кров, смерть, — перелік цих екзистенціалів свідчить про ті глибини, яких сягає втрата, її архетип, який може асоціюватися в культурній пам'яті і з первородним гріхом, і з утратою душі, і, шаром вище, — з утратою незалежності своєї вітчизни чи з руйнацією віджитих форм культу — до яких належав чайний ритуал.