Юрій МУШКЕТИК
Повісті
Повість
ВІД АВТОРА
Цей текст я назвав повістю. Зізнаюся, я далеко не впевнений, чи це повість. Може, це дещо белетризований історичний нарис чи белетризована історична хроніка, але так воно лягло на папір, просто мене віддавна мучить отсей відтинок нашої історії, на якому ми згубили нашу незалежність і який називають Великою Руїною. Це роки, сповнені важких нежиттєдайних змагань, неключимих підступів і тиску наших сусідів, безуспішної, нерозумної боротьби власних зверхників за владу, за булаву, доносів, наклепів, ударів з-за рогу. Це роки, рясно залиті кров’ю козаків, сльозами дітей, воланням вдів, на що ніхто не зважав. Цей відтинок історії вельми схожий на нинішній, і хоч сьогодні не ллється так кров, як тоді, але не поменшало безголів’я, не поменшало нікчемної боротьби за владу й не побільшало прагнення дійти згоди в ім’я свого народу, в ім’я України. Я аніскільки не сподіваюся, що хтось із цих безумців схаменеться, але якщо хтось із читачів замислиться й стане твердо на українській землі, мені того буде достатньо.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
— Юрасю.
Мовчання.
Спираючись на важку, сучкувату, полаковану палицю, Хмельницький ступив на край рундука.
— Юрасю.
— Я тут.
Звів очі д’горі. Посеред широкого двору ріс велетенський волоський горіх, сонячне проміння грало в широкому різьбленому листі, стрибало зайчиками по стовбуру.
— Я тут.
— Чого ти туди заліз?
— Білки крадуть горіхи.
— Нехай крадуть. Вони також хочуть їсти… І жити. Злазь.
— Та… не можу.
— Став праву ногу на гілку, що нижче, а сам тримайся за ту, на якій сидиш. А тепер ліву ногу на гілку, яка нижче.
Юрась зістрибнув на землю. Дивився знизу вгору на батька. І тому враз тонко-тонко защеміло в серці: такий був схожий Юрась на його самого. Тільки якийсь мовби сонний, чи понурий.
— Біжи за Тясмин, на луг, — кивнув головою ліворуч, — і скажи косарям, нехай ідуть пити горілку. Ні, стій. Не так. Скажи, що борщ уже зварився.
Юрась підтюпцем рушив до воріт. Одне плече нижче, друге вище, й сам якийсь недоладний. Хмельницький сів на лавицю ґанку. Його погляд упав на «свиню» на лавиці. Свиня — з величезного огірка-жовтяка. Прорізаний рот, очі, чотири палички — ноги, хвіст з нехворощини. Звісна річ — різав Юрась. Уже шістнадцять, а він… О-хо-хо-хо-хо! Тиміш у його віці вже ширмував шаблею. Той був воїном. Трохи розбишакуватий, неслух, але… А Юрась…
Схитнувся — запекло в грудях. Посередині грудей, у ямці. Але то — серце. Він знав. Уперше це сталося кріпко… До цього поболювало за швидкої ходи або коли підніме щось важке. А тоді… Тоді йому нагло впала звістка про злу раду під Вітебськом. Зрадили москалі. Зрадили його, Переяславську угоду, першим пунктом якої була спільна боротьба проти ляха до повного визволення України-Руси. Поляки ж поманили дурних московитів, сказали, що після смерті короля московського царя оберуть на польський трон. І вони зійшлися в наметах під Вітебськом, учинили односторонній мир, а козаків, які прознали про те збіговисько, не пустили в намети. Отоді Хмельницький розпасіювався, зірвав зі стіни шаблю і вар’ював, і скипав та гукав: «Підемо до турка! До чорта в зуби, але тільки не до москалів!» Не пішов. Отоді йому вперше гостро запекло в грудях. Отоді гірко пошкодував про деякі свої попередні дії.
Але й після того був настав просвіток. Козаки власними силами вигнали ляхів з Білорусії, одвоювали Могилів, Старий Бихів (там дістав смертельної рани наказний гетьман, ніжинський полковник Золотаренко), й тоді ж Хмельницький, який вже почувався хворим, виправив на Польщу корпус під рукою наказного гетьмана, київського полковника Ждановича. І той корпус у спілці з військом семигородського князя Ракоція Дьєрдя Другого взяв Краків і Варшаву. Але Москва направила туди свій корпус — розкладати українське військо, діяли підкупом, махлярством, страхали, козаки почали хитатися, й корпус вернувся. Тоді ж москалі почали виганяти козаків з білоруських міст. Тоді й стався в Хмельницького другий серцевий напад.
Тепер ось… Тепер ось надходить край. Це знав, це почував. І на кого він покине все? Ну, господарство… Тут він розпорядився, є кому доглянути. А Україна? Хто її догляне, додбає?
Увечері зажадав, щоб усі вийшли з покою, залишивши його з Юрасем. Лежав на ліжку, застеленому турецьким килимом.
— Юрасю, сядь сюди. — Взяв за руку. — Юрасю, добігає нитка мого прядива до краю. Ну-ну, тільки не пускай сльозу. Все в законі Божому, всі приходимо й відходимо. Я своє прожив. Літав на конях, сік ворогів шаблею, кохав… Ось вас, дітей, у мене шестеро. Чотири дочки, гарні дочки. І ви з Тимошем гарні… — Глибоко зітхнув. — Немає його. Тільки ти. Усе на тобі. Кермував, проривався, помилявся. Того не вернеш.
І стали в очу дві найбільші помилки. Перша — це коли після перемоги під Жовтими Водами, під Корсунем, далі під Пилявцями, зупинився. Погромив ляхів, розсіяв, треба було вдарити ще раз, востаннє. Особливо після Пилявців. Жовті Води, Корсунь — це його удача, та й військовий розмисл. Там з обох боків війська було небагато, трохи як більше по п’ять тисяч. Правда, польське військо добірне — пограничний корпус. А під Пилявцями — там уже була громохка битва: з кожного боку трохи більше як по сто тисяч, у поляків важкі й легкі панцирні гусарії, драгунії, а з допоміжними, всілякими стременними, обозними — то і всі триста тисяч. Важка то була перемога, але ж і зацна, й важлива. А він і після неї все літо стояв, спочатку довго віватували, запивали її. А далі вів перетрактації з поляками — їм на користь. Усе літо. П’янила голову проминула звитяга, гадав, що вже провчив ляхів, що будуть вони поступливіші й мудріші. А їх треба було стерти з лиця землі, як те казав Кривоніс. Забракло розуму. А далі… Уже не так і давно… Запропонував король шведський ударити разом на Варшаву й Краків, спопелити Річ Посполиту, а тоді разом таки поперти москалів із завойованих козаками Гомеля, Могильова, Нового Бихова, які москалі одібрали в козаків. Подібне запропонував удруге й семигородський князь Дьєрдь. Не послухався Богдан. Вважав, що порушить обіцянку, дану московському цареві. А той не задумався, вступаючи з ляхами в спілку під Вільно. Так, Хмельницький послав Дьєрдю корпус козаків, але москалі той корпус розклали й свого досягли. Корпус Ждановича вернувся деморалізований, небойний. Ото тоді Богдан відчув, що розлучається зі світом.
А після Пилявців ще гриміли битви: під Збаражем — Зборовим, де була повна перемога, яку татари одібрали зрадою, й була Берестецька поразка, і був ще погром поляків під Батогом, й остання велика облога польського війська на чолі з королем Яном ІІ Казимиром, й ще одна зрада татар, а далі настала безсила рівновага, ні те, ні те військо, ні Річ Посполита, ні козацька Русь-Україна не мали сили до великої потуги, й хто знає, чим би це скінчилося, якби Хмельницький не поїхав у Переяслав. Це була друга його велика помилка, яку не міг спокутувати. І ось тепер уже немає й часу на спокуту.
— Юрасю, усе в світі має свій початок і кінець. Я своє прожив, як послав Бог. Ну, ну, не хлипай, а слухай уважно. Юрасю, ти будеш гетьманом. Я просив про це генеральну старшину, й вона пообіцяла. Я давно мріяв, ще при Тимошеві, щоб гетьманство стало спадковим. Монархією. У цьому наш найбільший рятунок. Будуть у тебе діти. І стане гетьманом твій син. Нелегко тобі буде, нелегко. Отож кріпись. Я пообіцяв московитам триматися їхньої сторони, отож з тим і відійду з цього світу. А ти — як хочеш. Як тобі покаже. Я тебе не закликаю триматися моєї обіцянки. Може, вона й не найкраща. Дивись. Радься зі старшиною, а найперше — з Виговським. Чоловік він мудрий і козацькій справі відданий. Вір йому… А тепер нагнись, я тебе поцілую. Може, завтра договоримо.
Завтра не договорили. Лунали в гетьманському домі, в гетьманському дворі голосіння, а далі скорботна процесія розтяглася від гетьманського двору, від Чигирина до Суботова майже на вісім верст, де й поховали гетьмана в ним же збудованій домовій еллінській церкві.
А ще по кількох днях у широкий гетьманський двір у Чигирині набилося люду, що не проштовхнутися. І вже сиділи на купі колод під повіткою, і в господарчому дворі на возах, і почіплялися за гілки дерев, і йшли та йшли, аж тріщали паркани, поки два осавули, наперши плечима, трохи відтіснили тих, які пхалися у ворота, та зачинили ворота, заклавши їх двома дубовими брусами.
Старшина сиділа у великій світлиці, Юрась у малій. При ньому були булава і бунчук — ще за життя Богдана Хмельницького старшинська рада проголосила його гетьманом. Старшина ж була розгублена: ну не вартував Юрась гетьманського чину, найперше, триває війна з Польщею, ну як він поведе полки?! І як дасть лад їм самим, старшині, коли кожен з них тягне в інший бік: Григорій Лісницький, призначений покійним Хмельницьким за наказного, — у свій, ще й довго не хотів віддавати булаву, полтавський полковник Пушкар — у свій, суддя генеральний Богданович-Зарудний, вихователь Юрася, тягнув руку за нього. Гомоніли й так, і так.
До Юрася в світлицю зайшов дядько Яким Сомко, смачно плямкав губами, втирався долонею. Поки всі колотилися, він не кепсько підобідав на кухні варениками із сметаною. Сів на ослоні біля Юрася. Дістав люльку, тютюн. Краєм ока спостерігав за небожем. Бачив, як тому маркітно на душі. Юрась усе ще вагався. Він уже сказав старшинам, що відмовляється від булави, а тепер шкодував про те. Почував у душі гнів на Виговського, адже знав, що булаву віддадуть йому. Сомко зітхнув. Був це вельми гарний з виду чоловік, просто красень, міцної статури, кругловидий, з чепурними вусами.
Сомко мовив розважливо:
— Бачу, небоже, важко тобі. Ну що таке ця булава сьогодні, в будь-чиїх руках: це щоденна гризота, вічний страх і неспокій, скільки зазіхають на неї (й стенувся в душі, адже й самому вона кортіла, адже вважав себе вартим її — соратник і товариш покійного гетьмана, вдатний воїн і господар), скільки буде гризні, а може, й крові. Чи ж вистачить у тебе сил, чи не зломишся, не струїш собі життя. Це з одного боку. — Набив люльку, закурив, розігнав долонею дим. — А з іншого… З іншого — для справи було б добре, аби вона була в тебе. Батькова слава, батьків авторитет тебе б прикрили, й ніхто б не важився однімати її. Для держави нашої козацької було б краще, для всього люду. — Прокашлявся. — Найкраще було б, щоб ти — гетьман, а біля тебе наставник — регент. Таким бачив батько біля тебе Виговського. Міг би, небоже, пробач, і я ним бути. Але старшина дивиться інакше. І великий шмат правди — на її боці. Йде війна, й треба вести в бій полки. Чи готовий ти? Батько завжди був попереду, цим і брав. Та й чимало старшин дуже норовливі. А злякаєшся ти від скреготу шабель? А похилишся? А чи зможеш старшину втримати?..
І Юрась вчув той скрегіт і зіщулився душею. Гнівився на Виговського й чомусь трохи на дядька і рішуче подумав: «Ні, булави не візьму».
Сомко пішов, увійшов Іван Брюховецький, ще батьків вірний слуга. Нагнувся, темною хустиною обмів від пороху Юрійові чоботи. Подивився, хотів щось сказати, не сказав.
Старшина говорила, перебиваючи один одного, полковник ніжинський Гуляницький, полтавський Пушкар, прилуцький Дорошенко. Ми, казали вони, не відкинемось від його царської величності, їх підтримав і Виговський: «Безпечніше нам його царської величності триматися». Тоді присутній тут начальник московських стрільців Артемон Матвєєв поклав на стіл скручений у трубочку сувій паперу:
— Прочитаєте статті, стверджені на раді у Переяславі й скріплені підписом Богдана Хмельницького.
Виговський взяв у руки сувій, розгорнув, побіг очима по рядках.
— Це зовсім інші статті, — голосно мовив він.
— Як інші, ті самі.
— Не ті, — так само твердо мовив Виговський. — Дайте нам ті.
— Де це бачено, щоб такий документ у дорогу брати. Це ті статті. Копія. Ну, дещо розширені й уточнені.
— Брехня, — стояв на своєму Виговський. — Тут ось, щоб московські воєводи стояли по всіх містах українських, а було тільки в Києві, і податки щоб збирали не українські люди в гетьманську скарбницю, а московські — в царську…
— Звідки ти знаєш, що не ті? — вирячив очі Матвєєв.
— А кому ж краще знати. Та ж я сам їх писав. Підписувати не будемо, це — обман, — знову твердо сказав Виговський.
Старшини загомоніли.
У цю мить загуркотіли тулумбаси, які стояли на вгороді, вони кликали до ради.
— То що ж будемо робити? — запитав Іван Богун, красень-полковник, хоробрий воїн.
— Нам би трохи часу, — сказав генеральний обозний Тимофій Носич. — Щоб гетьманич підріс. Школу закінчив.
Зарудний підвів угору стиснений кулак.
— То нехай так і буде. Юрась — гетьман з булавою, а Виговський при ньому ніби старший… Тобто на той час.
Старшина виходила на ґанок. Але першим вийшов Юрась. Витер рукавом піт і сказав:
— Панове рада! Щиро дякую за гетьманський уряд, що ви мені дали, шануючи батька мого, тільки ж через свої молодії літа і недосвід не можу я ще держати такого уряду. Обирайте іншого, старшого, заслуженого.
Осавули, які стояли внизу між козаками, загукали: «Кого хочете настановити на гетьмана?»
— Хмельницького!
— Панове, я ще молодий, не маю сили кермувати, до того ж сум і журба мене пригнітили, — знову подав голос Юрась.
— Нехай булава буде при Хмельницькому, — став на східець ґанку якийсь сотник, — а поки дойде літ, на той час править Виговський.
Так рада й ухвалила, й записали «гетьман на той час».
…Зайшла ніч. Юрій стояв у саду й крізь вишневе віття, крізь стиглі вишні дивився вгору. В глибокій синяві неба в сузір’ї Волосожар мерехтіла зірка. Кожна жива душа зв’язана з якоюсь зіркою, тільки не знає, з якою, й навіть не знає, чи зв’язана. Юрій відчував її інтуїтивно, знав, що то його зірка, вона то яскравіла, то ледь пригасала, й він знав: доки вона ярітиме в небі, доти він питиме з келиха життя. Зітхнув легко й радісно і пішов до спочивальні.
З того дня Москва вже не переставала гострити ікла на Виговського. Хоч сам він спочатку шукав з нею порозуміння, визнавав над собою царську руку, Москва повела проти нього жорстоку, неключиму боротьбу. Найперше вона визнала вибори неістинними — мовляв, не було всіх полків. Але й по тому, як вибори пройшли повторно, в Корсуні, з представниками всіх полків і міст, вона правила своєї. Тривав шалений підкуп старшин, їм безсоромно сипали в кишені золото, засовували за пазуху соболів, дехто їх і викидав, а інший би й хотів викинути, та не ставало сили: надто приємно лоскотало соболине хутро груди, надто дорого воно коштувало: за одну шкурку можна купити хату. Врешті Москва скликала в Переяславі, на звиклім для себе місці, ще одні вибори, але коли московський дяк почав правити про якогось нового гетьмана, а майдан погрозливо загудів, дяк шурнув за пазуху, витягнув скручений у трубочку папір і закричав, що великий государ схвалює вибори Виговського.
— Якби було треба, він би й на чорта дістав папір, — тихо сказав Богун. — Там їх на всіх заготовано.
Одначе на цьому Москва не зупинилася. Почали знаджувати булавою всіляких славолюбних непорядних людей. Найпершим пішов на московському налигачі полтавський полковник Мартин Пушкар, чоловік літній, який вирішив: або нині, або вже ніколи — пішов, схиливши свою дурнорогу голову проти Виговського, й скільки той не пропонував зійтися ладком, обсудити се діло, й він, Виговський, згоден провести будь-де-будь ще вибори, Пушкар рив ратицями землю, поки Виговський не пішов на нього й поки не принесли дурнорогу голову на вістрі списа. Але знайшлися інші дурнорогі: запорозькі ватаги Барабаш, Брюховецький, старий Безпалий, переяславський полковник Цицюра, ніжинський Золотаренко. Всі вони обіцяли вірно служити Москві. І якщо Сомко чи Золотаренко ще обстоювали якісь козацькі вольності, то Брюховецький казав: «Зробіть мене гетьманом, а я вам все, все віддам». Шалена доба, яка триває й донині, шалене запроданство без честі й совісті.