— Пане гетьмане, сідайте до юхи, — сказав літній козак з підсмаленими вусами.
Юрій завагався — хотілося показати себе простецьким і чогось було соромно.
— Нащо йому твоя юшка, — буркнув козак з темним циганським лицем. — У нього ковбаса на смальці.
Юрій пішов.
Ще до вечора хоронили чигиринського сотенного хорунжого, він надто наблизився до валу, а під валом у фосі — рові сиділо кілька переяславців і влучили. Ховали тут же, в таборі, під дикою грушкою. Поклали йому кварту горілки доброї, пінної, кисет тютюну турецького, люльку, шаблю. Ця перша смерть засмутила всіх.
Юрій притомився, рано ліг спати. Йому снилися півні з червоними і синіми хвостами, вони ходили по валу, козаки в них цілили й не могли влучити. Прокинувся від гарячого шепоту:
— Пане гетьмане, пане гетьмане.
Сів на похідному ліжку. При світлі маленької непогашеної свічі в кінці намету впізнав Олелька. Химерно біліла повішена на мотузці власна Юрієва батистова сорочка.
— Там пан ге… — осікся Олелько, хотів сказати «гетьман», однак не сказав, перекусив слово, — полковник переяславський, ваш дядько, хоче з вами мати конфіденцію на греблі.
Йти Юрієві не хотілося. Але, може, Сомко хоче сказати йому щось добре.
— Ви йдіть по греблі, — казав Олелько вже надворі, — а я попід греблею за вами, про всяк випадок. Стану за вербою.
Юрій йому нічого не відказав. Йшов табором. Тут і там горіла в барильцях смола — освітлювала табір. Військо спало. Так сплять тільки люди, які не знають, чи завтра доживуть до вечора. Спали на возах, під возами, попідкладавши під голови сідла, в наметах.
У відтулену вилогу було видно: в цьому наметі ще не спали — грали в кості. Стояла тиша. Принишкли верби, росяна мадь впала на землю. З великого намету долинав голос священика — козаки сповідались перед завтрашнім боєм, а тоді заспівали канта. У місті, в фортеці, подекуди світилися вікна. Там не спали. Чи бенкетували, чи готувалися до відсічі. З бастіону аж сюди долітали голоси — то гомоніла варта. Олелько тихо йшов за гетьманом. Він думав про те, коли б швидше скінчилася ця веремія і він вернувся додому, до Килинки. Як там вона? Не забула його? Певно, не забула.
І згадувалося йому: Олелько отакий — і кабешний, і дженджуристий, а тратився перед Килинкою, не вона перед ним, а він перед нею, вона вловлювала його цноту й зачіпала словом, а він шарівся перед нею. Килинка пустотлива і весела.
Зустрілися, як і колись, біля млина. Сомко курив затиснуту в кулаці люльку. Слабенький відсвіт спалахував на його демонськи красивому обличчі. Простягнув руку. Юрій слабенько потиснув.
— Ну що будемо робити? — глухо запитав Сомко. — Губитимемо козаків однієї матері України.
— А ви не губіть. Здайте місто, — мовив Юрій.
— Себто під поляків. Під ту шляхту.
— А що, під москалів? Москалі — то лихо.
— І поляки лихо.
— Поляки — лихо менше, — сказав Юрій розважливо. — Москалі — то назавжди. Вони дикі, злі, захланні. Сказано — орда.
— А ляхи?
— Ляхи — лихо менше. Вони скоро скінчаться. Їх он і шведи тузують, і австріяки. Впадуть вони, й ми визволимося. А в москалів земля велика, в них є куди відступати.
Вони обоє думали про те, як би стулити докупи Україну, й водночас кожен про те, щоб під власною булавою.
— У вас он і зараз у місті воєвода московський Волконський стоїть над вами, — казав далі Юрій.
— Через те мені й важче… — Плеснула в ставку велика рибина, раз і вдруге, й перетяла Сомкову відповідь. А мала вона означати — через те тобі легше перейти на наш бік…
…Вони ще кілька разів сходились на греблі і вели таку ж балачку, про ті їхні зустрічі стало відомо москалям, і хоч Сомко запевняв того ж Волконського, що він перекабачував Хмельницького на свою сторону, йому не повірили, й потім це йому коштувало власної голови.
Чигиринці обстрілювали переяславців ліниво, ніхто не вірив у можливість здобути місто, дарма палили порох. А на заклики Волконського їм на поміч ішли від Сум Ромадановський з військом — однієї кінноти в нього було десять тисяч — і з Ніжина Золотаренко, який довгий час нехтував проханням про поміч Сомка — свого суперника. Чигиринці упіймали московського вивідника й дізналися, яка сила йде проти них, боялися, що москалі й золотаренківці оступлять їх з боків і ззаду, а попереду — Сомко, й почали відступати. А вже на них напирало супротивне військо.
Дійшли до Дніпра навпроти Канева й почали окопуватися, але не встигли, їх наздогнали козаки Сомка. Кинули лопати, взялися за мушкети, за самопали, першу налогу відбили, відбили й другу. Рявкали серпантини, ядра косили оборонців. Одне з шипінням зарилося в пісок біля самих Юрієвих ніг. Проте він уже не збентежився, дивився спокійно. Дим валував до неба. Кіптявою вкрилися обличчя козаків, виглядали як чорти з пекла. Рев гармат і глоток з обох боків — козаки на козаків — зливався в одне. І враз налетіла кіннота Ромадановського, з прапорцями на списах, з галасом, збили зліва чигиринців з поля. «Уря-а-а!», — там окопи ще не встигли викопати, й почалася страшна січа. Військо Хмельницького кинулося панічно відступати, але втікати було нікуди, бігли до Дніпра, тут їх рубали шаблями, а тих, які у воді, стріляли з мушкетів. Стояло ревисько втікачів і помираючих, тріскотіли постріли, лунала матірна лайка москалів. Декотрі з утікачів встигли роззутися, роздягнутися і, якщо не влучала куля, перепливали через Дніпро, бігли голі в кущі. А за півгодини марсовий танок скінчився. Тільки на піщаному миску скупчилася сотня німців-найманців, а з ними зо два десятки козаків. Німці стали в каре й захищалися до останнього. Скушували патрони, заряджали й стріляли, стріляли. Всі вони вилягли, жоден не здався. А з десяток козаків узяли в полон. Скрізь по берегу валялися гори трупів, чимало їх плавало у воді, яка мчала свої байдужі закривавлені хвилі до моря. Над Дніпровим плесом кружляли чайки, кружляло гайвороння, вони перемішалися, і вже важко було розпізнати тих і тих. Трупи лежали кілька днів, їх ніхто не прибирав.
Нестор доїхав з чумаками до Кременчука, а далі вони повертали на Козельщину, на Полтаву. А він потрюхикав понад Дніпром, щоб доїхати до Градизька й там переправитись на праву сторону. Їхав вільно: татарська небезпека скінчилася, а іншої не вбачав. І раптом на в’їзді у село Піщане його шкапу вхопили за гнуздечку двоє козаків.
— Злазь. Попався, татарський шпигуне, — бо ж був у татарському, й кінь татарський, і сам чорний, засмалений.
— Хлопці, який я татарин, — перехрестився. — Я козак, з Чигирина.
— З Чигирина? Нам такі теж треба, Хмельницького вивідачі.
Довідавшись, що Ромадановський іде на Переяслав через Кременчук, Юрій послав Олелька Чорного в Кременчук. Олелько доїхав до Піщаного, й там йому сказали, що Кременчук розорений і спалений дотла. Їхати далі було нічого.
…Олелько сидів на ґанку, на лавиці, й пив грушевий узвар з медом. Молодиці, зважаючи на його вроду й жвавість, не шкодували для нього кращих наїдків і напоїв. Він побачив, як з комори біля воріт вартовий козак вивів якогось чоловіка й повів за клуню. Певно, по нужді. Олелько придивився й упізнав Нестора. Він ледве не скрикнув, але стримався. Він зачекав, поки вартовий привів назад чоловіка, а тоді покликав:
— Гей, козаче, узвару не хочеш? Спека. — А сам пішов і приніс баклажку з горілкою.
Козак випив кухоль узвару.
— Смачний.
— Бо з медом. А може, вип’єш чогось міцнішого? Ось на. — Й налив майже повен кухлик горілки. — Пий, сьогодні мені двадцять п’ять літ.
— Ну, то за твоє здоров’я.
Козак пішов до комори, а незабаром він уже дрімав на житньому кулі, прихилившись спиною до зрубу. Олелько вивів з хліва коня, одвів його в кінець саду. Сідла не брав, бо воно разом з іншими сідлами в другій коморі. По тому підійшов до комори, вийняв прибій і прочинив двері.
— Несторе, виходь, тільки тихо. Мовчи. Йди за мною.
І повів його в кінець саду, звідти в береги, берегом до лісу.
Коли напали на шанці Сомкові козаки, Юрій стояв позаду і дивився, як падають від пострілів його козаки. Він уже не так боявся, як першого разу, й навіть намагався керувати боєм. А оскільки стояв на горбку, то й першим помітив кінноту Ромадановського. Допався до коня й встиг проскочити до верболозів до того, як гусари напали на шанці. За ним погналося троє московських гусарів, але в Юрія кінь був кращий, і вони почали відставати. Він уже вскочив у лози, як кінь раптом спіткнувся й упав на землю. Юрій ледве встиг вихопити ноги зі стремен. Чи то кінь трапив ногою в копець і зламав її, може, вивихнув, чи був вражений кулею: навздогін Юрієві стріляли, він не оглядався. Гетьман смикнув коня за повіддя, але той не ворухнувся. Тоді Юрій підхопився й побіг у кущі.
…У кущі глоду сиділи Олелько та Нестор, стриножений кінь пасся на галявині. Олелько поглядав на дорогу, яка кривуляла лісом. Враз він побачив на дорозі постать, чоловік важко біг, припадаючи на одну ногу. Олелько звернув увагу на ошатний одяг, на пера на шапці. Спершу подумав, що то поляк, але пригледівся й упізнав козацький жупан і козацьку бурку, яка віялась за плечима, а ще приглянувшись, у подиві впізнав і втікача: це був гетьман. Олелько підвівся з куща:
— Пане гетьмане, стійте, це — свої.
Юрій тицьнувся, зашпортнувся, а тоді вихопив шаблю.
— Пане гетьмане, вашмосте, це я — Олелько, — і виступив з куща. За ним вийшов Нестор.
Після перших митей подивування Юрій розповів козакам, як тут опинився, про розгром, про погоню. Стали думати, що чинити далі.
— Ви залазьте назад у кущ й не вилазьте звідти, — сказав Олелько. — А я піду до Дніпра, нам неодмінно треба переправитись на той бік. Я прийду за вами.
І він пішов. Його не було півтори дзиґареві години, Юрій дивився на свій круглий німецький годинник. Олелько об’явився свистом, відтак випірнув з кущів.
— Пішли.
Він привів їх до Дніпра, до густого очерету. На гілці погойдувалася, поглядаючи сизим оком, очеретянка.
— Ти, Несторе, роззуйся, — мовив, — а ви, вашмосте, бредіть у чоботях, бо поб’єте ноги об очеретяні штурпаки. Хоч і жалко ваших сап’янців, — і показав на гетьманові червоні сап’янці, прикрашені самоцвітами й підковані золотими підківками. — Тихо йдіть за мною. І зніміть оце, — тихенько подзвонив нігтями по легкій кольчузі на гетьмані.
Вони забрели вище колін. В очереті був припнутий невеликий човник-довбанка з одним веслом.
— Сідайте, вашмосте, у човен, наперед, тільки обережно, піднімайте високо ногу і, коли трохи стече вода, вступайте в човен. Отако, тепер другу ногу. Ти, Несторе, сідай посередині.
Сам сів на кормі, взяв у руки весло. Легенько стукнув гетьмана веслом по руці:
— Не беріться, вашмосте, за борти, бо потонемо, човен і так сидить дуже глибоко. Покладіть руки собі на коліна.
Хапаючись за очерет, попхав човна вперед. Й коли зблиснуло чисте плесо, пружко вперся веслом у воду, гребонув з усіх сил. Човен ледь-ледь зачерпнув води, подав уперед. Олелько гріб навскіс, за течією, під кручу. З лівого боку їх помітили, хтось гукнув:
— Ви хто, завертайте назад!
— Ти що, сліпець, своїх не впізнав, — голосно сказав Олелько, аж луна відбилась від кручі.
Човен ткнувся носом у пісок, і Олелько наказав:
— Бігом, он ліворуч стежка нагору. Ну, вашмосте, мерщій.
Юрія не було потреби запрошувати вдруге.
Вони вибрались на першу гору, пройшли темною припаддю й вишли на другу гору. Тут Олелько знову завів їх у чагарі й наказав чекати, а сам пішов на розвідини. Вернувся на возі парокінь, яким правив старий посполитий у брилі й полотняних штанях. Щойно посідали на воза, з-за куща вихопилося четверо татар. Татари хапали всіх, хто трапив під руки. Козаки посхоплювалися з воза. Олелько вихопив шаблю, а Нестор вхопив величезного дрюка, який лежав біля дороги. Одним дужим помахом він збив з коней одразу двох татар. Третього зарубав Олелько. Четвертий кинувся навтьоки.
На березі, біля самого поля битви, переможці справляли бенкет. Мертві їм не заважали. Сомко наказав привезти кілька барил горілки, медовухи і вина — золотого токаю, янтарного хересу для князя і офіцерів, він могоричив своїх козаків і золотаренкових, і москалів, і знав, для чого це робить. До рябого намету, біля якого сидів на сідлі Ромадановський — той не захотів бенкетувати в наметі, картина побоїська радувала його око, — підвели полонених козаків — тих, які не захотіли здатися й відбивалися разом з німцями. Попереду стояв літній козак з чорним, закуреним димом обличчям, з обвислими вусами, без шапки, з ріденьким розтріпаним оселедцем.
— Одбивався до останнього. Зарубав двоє наших, — доповів ратник з білою перев’яззю на руці.
Сухе, різьблене, палене злістю обличчя воєводи вигострилося ще дужче. Він махнув рукою:
— Розстріляти.
— Пане старший, — звернувся до нього козак, — прошу вашої милості: накажіть мене не розстрілювати, а посадити на палю. Мій дід помер на палі, мій батько помер на палі, нехай я буду з ними.
Ромадановський здивовано кліпнув очима, його довге мужнє обличчя з короткою рудуватою бородою й короткими вусами ще дуже видовжилося:
— Ну що ж, як сам просить, зробіть йому таку ласку, — й засміявся. — Ми люди добрі.
Козак прожив на палі два дні.
Другим був козак з відрубаною правою рукою, лівою він затискав рану. Козак не просився, не стогнав, тільки закусив нижню губу й змружив з болю очі.
— Розстріляти.
Козака повели вбік, він похитнувся, сів на горбок, впав і втратив свідомість. Його дострелили. Решту постріляли біля води серед мертвих тіл. Одному, потаємному вивідникові, викрутили буравом очі.
Козаки пили. Гірко пили, запивали свою біду, свою недолю, запивали свою вину, що вбивали своїх братів за чужі вигоди. Сомко пив з посрібленого рога. Він тільки надпив і, коли ніхто не бачив, опустив ріг та вилив горілку в траву. Він хотів бути тверезим. Пригрівало сонце, Ромадановський пішов у намет. Там лунали вигуки, голосне московське «ура», запозичене в монголів і яке в них означає «смерть». Бенкетував і єпископ Мефодій, колишній ніжинський протопіп. Він не одходив од воєводи, з яким перебував у конфіденції й приязні, нашіптував йому на вухо, направив його.
— Козаки тут почварні, бунтівливі, — сказав Ромадановський. — Надто старшина. Вони свого правлять. Вони хочуть самі панувати.
— У своїй землі… — несамохіть вирвалося в Мефодія. — І так, ваша правда, княже: вони несуть у серці бунт. Зате чернь тутешня смирна, до царя уклінна.
— Бо сподівається, що її звільнять від податей, від панщини. А то не так… Чернь має слугувати господам.
— Знаю, знаю, — жував бороду Мефодій. — Але того їй поки що казати не можна. Поб’ємо козаків — тоді. Нехай вірять. Ви ж бачите, які ці старшини, хоча б і Сомко, та й Золотаренко. Допинаються своїх давнин.
— Не давати їм того. Є одні закони — їх царської величності, московські. Усі повинні за ними жити. Й буде так. Повоюємо Константинополь…
«Ну, до того дуже далеко», — подумав Мефодій, а вголос:
— А спершу упокоримо Малоросію й знесемо Польщу.
— Меч — наша правда.
Перечекавши якийсь час, Сомко взяв два роги, наповнив їх трунком і пішов до московського намету. Там стояв гомін, парували страви, хрумтіли кісточки на міцних зубах, терпко пахла солодка мальвазія.
— Ваша вельможносте, — подав один ріг Ромадановському, — я хочу, щоб ми випили за перемогу. Це — німецька горілка, настояна на наших малоросійських травах. Такої ви ще не пили. За перемогу!
В очах Ромадановського погорда й ласка.
— Ура! — ревнули московські офіцери.
Офіцери гомоніли, кожен вихвалявся своєю звитягою, й тоді Сомко мовив упівголоса:
— Ваша вельможносте, саме час зробити вибори гетьмана. Тут майже всі малоросійські полки, всі, які вірні його царській пресвітлій величності, та й добре це зробити після перемоги.
Сомко сподівався, що виберуть його. Він щедро могоричив козаків горілкою, вони бачили, як він ішов у бій попереду всіх, немало золотаренківців віншували його, треба не проґавити таку нагоду. Скільки вже він буде наказним. Але тут зірвався Мефодій.