Він хилитався, як билина на вітрі. А вісті до нього доходили все чорніші й чорніші. Багряна віхола й далі гуляла Україною, пекельна людська моровиця оповила обидва береги Дніпра, кривава повінь затопила їх. Його писар Тетеря навів поляків на Черкаси з лютим Чарнецьким на чолі, таким лютим, що не милував нікого, для одпору йому, знаючи, що не помилує, вийшли на стіни навіть орендарі з цадиком, але не стало чого їсти, не стало куль, і скарав багатостраждальні Черкаси Чарнецький, спалив їх, а що лишилося, пустив за димом. Невелике Ставище майже місяць боронилось від ляхів, і вони знищили його вщент. Люди човнами переправлялись з цього берега на той, а ті з того на цей — шукали собі затишку. Й не знаходили. Татари гасають Україною, забираючи в неволю жінок та дітей.
До Юрія писали запорожці, погрожували йому карами, вони стояли за Москву. Юрій сьогодні погоджувався з ними, а назавтра спохоплювався, на щось сподівався. Він знав, що й вони не захистять, а Москва забере в підданство. Він мучився, термосувався, не знав, на яку ногу стати. І одного дня наказав скликати раду. Все відбувалося так, як і тоді, коли він не захотів узяти булаву й віддав її Виговському. Нині думав, що тоді зробив неправильно, ні, він не був мудрішим і кращим за Виговського, й був тоді зовсім молодим, але якби з самого початку взяв булаву, це б убезпечило її від численних зазіхальників, претендентів, адже принаймні мав на неї більше права, ніж інші, яко син і наступник великого законного гетьмана.
…Осавули одсунули засуви, одчинили ворота, й туди, окрім старшини, повалили чигиринські козаки. Сніг рипів під чобітьми — починався січень 1663 року, на горіхові сиділа сорока й чичекала, неначе передражнювала кого. Старшина й козаки стовпилися біля ґанку. В тому колі якимсь чином опинилася зозуляста курка, тицялася, бігала туди-сюди. Над двором повисла напруга, кожен намагався відгадати, навіщо гетьман скликав раду. Врешті він вийшов на ґанок у кожусі з коміром із хутра куниці, без шапки й без шаблі. У руці тримав булаву. Вона виблискувала самоцвітами, і блиск той здавався хижим. Гетьман був блідий, він міцно стиснув вуста, приклав ліву руку до серця. Вклонився громаді й тихо мовив:
— Панове старшини і всі козаки. Пам’ятаючи батьківські заслуги, ви вибрали мене на гетьмана, і я робив, що міг, але я не вартий вашої високої шаноби, не здолію йти батьковою стежкою, й не нагородив мене Бог батьковим таланом, та й фортуна йому слугувала, а мені не служить. Хочу попрощатися з вами, виконати своє давнє бажання: відректися від світу й дбати про спасіння моєї грішної душі. Дай вам Боже щастя, виберіть собі нового гетьмана, який зможе визволити вас і від ляхів, і від Москви. Простіть, якщо завдав кому якої кривди.
І поклав на широку ґанкову лавицю булаву.
Запала така тиша, що було чути, як пролітають рідкі пухнаті сніжинки. Навіть сорока на горіхові вмовкла. Козаки важко ворочали в головах новину, хоч чимало з них і сподівались на неї.
— Покинь, пане гетьмане, цей замір, — мовив генеральний осавул Ковальський, який стояв попереду. — Ми тебе обирали, прав, як можеш, ми тобі допомагатимемо.
І ще кілька голосів:
— Візьми булаву.
— Пануй, як батько.
З натовпу вихопився наперед Павло Тетеря, не так давно настановлений на генерального писаря, але він самовільно відсторонився від того свого чину, увесь час пробував у Варшаві, здобув ласку в короля й шляхти, і вони бачили тільки його гетьманом.
— Пане гетьмане, що ти робиш! На кого нас покидаєш у такий важкий час. — А сам аж переривався, бажання булави переповнювало його, аж брало корчами тіло. В грудях щось пекло й співало, він трохи не закричав: «Пануй ще», але тихіше прорік:
— У нас нині й немає когось кращого.
Знав: його слова працюють на нього.
Та в цей час десь позаду пролунало:
— Нехай собі йде до дідька, коли з нами не хоче жити.
І ще:
— Злякався, хоче під каптур сховати свою голову. Знайдемо такого, що стоятиме за наші вольності.
Юрій похилив голову й пішов у сіни. У нього на очах бриніли сльози.
Він пішов ченцем в Ординський монастир біля Корсуня. Незабаром його висвятили в архімандрити. Гетьманом обрали Тетерю. Претендентів на булаву було троє: Григорій Гуляницький, Виговський, який вже побував гетьманом раніше, а тепер мав чин київського воєводи й сенатора, й Тетеря. Виговського і Гуляницького дехто обстоював з запалом і жаром, але дехто пригадав, як вони побили Москву під Конотопом, а нині сподівалися на порозуміння з Москвою, на її прихильність, і вони заперечили. Тетеря схопив булаву й, залишившись з нею у світлиці сам, виціловував її, підносив угору й сміявся щасливим істеричним сміхом. Не знав, неборака, яка вона важка і як радітиме, позбувшись її.
Юрій ледве дослухав ранішню. Дух його був утомлений, тіло кволе. Бо й майже не спав: ніч була шкварка, небо креслили блискавки, але дощу не було. Так само втомлено дивився на нього Спаситель у терновому вінку, а Божа Мати ледве тримала дитя. Вийшов з церкви. У трапезній теж було спекотно, в голові столу сидів архімандрит, теж втомлений, з пісним обличчям, йому слугували ієромонах та ієродиякон — слуг при трапезах не було. Врешті трапеза скінчилася, Юрій вийшов надвір, у дверях про щось сперечалися рясофорний чернець з мантійним ченцем — вони пропустили його. У монастирі до Юрія всі ставилися поштиво.
Парило. У небі повільно повзли задумані хмари, терпко пахнули любисток і без. Низько літали ластівки — на дощ. Пройшов садом, вийшов у хвірточку в палісаді — просто перед ним була пасіка. У голові ворухнулася якась відрадна думка: просто перед ним стояла бортна сосна, з неї звисала на мотузці колодка. Згадалося: такі самі сосни стояли на батьковій пасіці, й звисали такі самі колодки. По драбинці він хотів полізти вгору, вже торкнувся колодки, яка заважала, й тоді його схопив за ноги батько. Він сміявся. Й розтовкмачив йому, малому, нерозумному, що та колодка від ведмедя, ведмідь полізе на сосну, відштовхне колодку, й та його по голові — геп. Розсердиться, відштовхне дужче, й колодка зіб’є його з сосни. Батько пояснив: все солодке охороняється й здобувається важко. Враз перед очима затьмарилося: два дні тому отець економ, який їздив у Чигирин, йому розповів, що хутір Суботів знову розорений: і пасіка, і дім, а найстрашніше — церква, лютий Чарнецький викинув з могили кістки його батька та брата й топтав їх кіньми, потім люди позбирали й десь їх схоронили. Юрія охопили такий розпач і така лють, що він не знаходив собі місця. І вперше подумав, що не мав би йти в ченці, що мав би відомстити. Серце йому волало до помсти. Вузькою стежкою, яка вихляла поміж кущами, спустився до Росі. Річка стрибала по камінню, переливалась потоками, розливалася широкими чистими плесами. Під кущем верболозу сидів з вудками дідок у брилі. Юрій знав, що рибалки не люблять, коли їх відволікають, все ж підійшов. Привітався. Дідок відповів привітно.
— І не нудно вам оце цілий день сидіти над водою? — запитав.
— Не нудно. Вода біжить і змиває все чорне з душі й мислей. Усі недобрі думки — про світ, про життя, про клопоти, а найперше — про смерть, — охоче говорив дідок. — Оце посидиш і ніби прояснишся увесь. А потім прийдеш додому, принесеш з десяток пліточок і окунців, невістка посмажить їх або зварить юшку, а внучата такі охочі до юшки. Вимотають мисочку і гукають: «Сце, сце», і невістка біжить з горщиком. А мені так ловко на душі, і так вони вдячно дивляться на діда.
Юрій сумно подумав, що на нього нікому вдячно дивитися. І ні з ким йому сісти поговорити ладком про мирське, про життя, про світ. Якщо сказати правду: за цей час молитви добряче остирились йому. Він зрозумів, що нітрохи не наблизився до Бога, не набрав у душу тихої святості, навпаки, вона щодалі дужче бунтує, поривається до діянь.
Юрій таки довгенько посидів при річці. Над головою пурхала маленька червоногруда пташка-коноплянка, десь далеко тоскно скрипів журавель, хлюпала біля ніг річка. Дідок упіймав чималу рибину й радів, як дитина. І Юрій подумав, як іноді людині треба мало, щоб наповнити душу радістю, а іноді не наповнити її й від незліченних багатств, від найбільших успіхів. Як ішов повз пасіку назад, пасічник врізав йому стільникового меду, поклавши його на листок лопуха. Біля свого покою-келії побачив схилену на лавочці постать: Тукальський приїхав провідати його. А може, не просто провідати: нещодавно приїздив до нього, щоб разом їхати до Білої Церкви — обирати митрополита. Там був і король Ян-Казимир. З’їхалось чимало білого й чорного духовенства, висунули кілька претендентів, але король всіх їх відхилив і раптом запропонував обрати митрополитом його, Юрія.
Юрій спершу розгубився, а потім рішуче запротестував, навіть гаразд не знаючи чого, либонь щось йому підказувало, що він не назавжди розпрощався зі світським життям, що може йому ще треба буде пройти по кам’яних, тернистих дорогах життя. Так тоді й не обрали митрополита. Але тепер Юрій знав, що Тукальський приїхав до нього щодо цього. Тукальський твердий у вірі й твердий у мислях. Віра — це дух, несхитність душі, тільки хто зна, чи вистоїть його душа в цій колотнечі. Гомоніли приязно. Тукальський розповів, як урядує новий гетьман Тетеря. Урядує кепсько, дозволив панам вернутися в маєтки — він, Юрій, не дозволяв, — мається як великий пан, суворий, крутий з простим людом. Тукальський розповів докладно й про те, про що Юрій вже знав: про обрання на лівому березі Брюховецького, про те, що він з Мефодієм обмовив Сомка, буцімто той хотів стати гетьманом на Гадяцьких пактах, про які Москва й слухати не хотіла, й про стинання в Борзні голів Сомкові, Золотаренку, чернігівському Силичу й ще багатьом старшинам. Юрій слухав зі скрижанілим серцем, дві великі сльозини скотилися йому з очей. Адже Сомко — близький родич і рідний Україні чоловік, а ще він знав його розум, його твердість, його розважливість, ну як вони тоді не дійшли згоди на греблі в Переяславі? А як могли дійти, в кожного за спиною стояла чорна тінь, приставивши до потилиці пістоля. Не менш прикро вразила Юрія в серце звістка про смерть Виговського, від Польщі, розумів: гинуть, гинуть кращі сини України, лишається непотріб. Тукальський оповів і про польський похід на Україну, як оминали добре укріплені міста, як дійшли аж до Глухова, й Глухів не скурали, стільки штурмів, стільки підкопів — і все марно. З люті, з розпуки розстріляли славетного лицаря Богуна, який не хотів допомагати ляхам взяти Глухів. А тоді підійшли з військом Брюховецький і Ромадановський, і поляки кинулися навтьоки. І всі разом чинили помсту над народом: Брюховецький спалив Чернігів, Чарнецький, вкотре, Ставище, а Ромадановський з військом прийшов у Лохвицю. Ратні московські люди почали грабувати, підпалили Лохвицю, Ромадановський ледве сам вихопився живий, а тоді кричав: «Блядські сини, злодюги, в кров, печінку мать, ви й мене спалите, хіба можна вас кудись пускать!» Неначе обшарпані оскаженілі вовки гасали по Україні та Білорусії, рвали, кусали, гарчали один на одного й знову кидалися рвати.
Так воювали разом російські ратники й українські козаки, така була поміж ними дружба. Чи не найкраще передає її невідомий нам літописець, автор «Історії Русів»: «Козаки тії, будучи в походах разом зі стрільцями та сагайдачниками російськими, терпіли од тих солдатів часті та дошкульні глузування за те, що голять свої голови. Солдати тії, бувши ще тоді в сірячинах та в личаних постолах, неголені і в бородах, себто в усій мужичій образині, були, одначе, про себе незрозуміло високої думки і мали якийсь паскудний звичай давати всім народам презирливі прізвиська, як-от: полячішки, татарішки і так далі. За тим дивним звичаєм взивали вони козаків „чубами“ та „хохлами“, а іноді й „безмозкими хохлами“, а ті сердилися за те, зводили з ними часті сварки та бійки, а врешті нажили непримиренну ворожнечу і дихали до них повсякчасно огидою». (А пізніше називали всіх чурками, творили анекдоти про вірменів, чукчів, хохлів. — Ю. М.)
І знову Юрій подумав, що не зробив помилки, що не можна йти в підданство до таких людей, не можна вірити в їхню дружбу, яка завжди обертається в ярмо.
Тукальський помітив іскри пристрасті в очах Юрія.
— Ти не переймайся, — мовив. — Радій, що живеш у злагоді з своєю совістю, не наробив лиха більше, ніж від тебе вимагали злі люди. Чогось великого в світі можна досягти тільки насильством, підступністю, брехнею, зрадою. Ти ж живеш молитвами і живи так, — закінчив Тукальський.
Удвох з Тукальським вони поїхали в Городище до Юрієвої сестри. Коли верталися назад, їх схопили польські жовніри.
.Їхали скелястою доріжкою поміж двох озерець: там добували камінь для фортеці, й на тому місці утворилися невеликі глибокі озерця з зеленястою водою, і раптом з-за кущів вискочили озброєні люди, вхопили коней за вуздечки, відчинили дверцята, двоє сіли в карету з пістолями в руках, двоє — на приступці, ще кілька верхи довкруж карети й погнали на Білу Церкву, і далі, й далі — аж до Варшави. А звідти засадили в прусську фортецю Малаброк.
…У двох фортечних камерах було повно людей, їх помістили в маленькій кімнаті кутової башти, й там, крім них, було четверо. Троє міщан з Браїлова — з них намагалися витиснути викупні гроші, й ще якийсь циган. Усі вони лежали в кутку на соломі. Юрію і Тукальському настелили піл з сирих соснових дощок, які пахнули живицею. Циган був низенький, натоптаний, верткий, шахраюватий і вельми балакучий. Він одразу підсів до них, дістав з якоїсь потайної кишені карти, запропонував зіграти, але обоє відмовились. Не грали з ним і міщани: він уже обдер їх до нитки. Цигана брали на якісь роботи в фортецю, від нього вони довідувалися про вісті з волі. Як от те, що Виговського розстріляли з намови Тетері. І запечалилися обоє вельми. Все-таки Виговський був людиною високого клича, вірний син України, мудрий і зичливий. А потім циган розповів про те, що лютий Чарнецький п’ять місяців штурмував Ставище, ставищани відбивали всі атаки, але не стало хліба, не стало пороху, й вони мусили здатися. Він вистинав їх майже всіх. І потягнув звідти додому до своїх зміїних язвин і по дорозі помер. На його місце — кермувати польським військом — король призначив полковника Моховського, також лютого й підлого, й той далі розоряє Україну. В Польщі скинули в державний казан всі, які мали, гроші, навербували війська, і повів ту галайстру Моховський на ті ж, уже майже дощенту спалені Ставища, а далі на Браїлів.
У цей час на Лівобережжі спалахнув новий вогонь — праведний. По всіх містах люд повстав проти московських воєвод, їх разом з військом виганяли геть і встановляли своє правління. Бачачи, що лишається сам, Брюховецький оголосив, що відколюється від Москви. Він ще на щось сподівався, написав до Дорошенка, який на той час прогнав Тетерю. Тетеря забрав усі, які були в гетьманській скарбниці, гроші й все інше, що можна було взяти, й дременув аж за Варшаву. Дорошенко перейшов на лівий берег, взяв Переяслав і почав виганяти воєвод з українських міст. Брюховецький повів своє військо назустріч Дорошенку, він все ще сподівався, що об’єднані війська оберуть його гетьманом. Зустрілися біля Опішні, й власне військо забило Брюховецького дубцями. Й все разом військо кричало: «Дорошенка на гетьмана обох берегів Дніпра!» То був славетний чоловік, серцем відданий Україні. Їх було двоє таких: Богдан Хмельницький і Дорошенко. Обоє відважні, обоє рвійні, невтримні в радості й гніві. І той, і той могли на старшинській раді відрубати руку, піднесену в спротив.
…Дві доби тривав бій Дорошенка з поляками. І стратили сили, й відвагу, й порив обидва війська. Стояли мовчки насупроти одне одного. Дорошенко кликав козаків до бою — не йшли. Тоді він викликав оркестр: «Метелицю». Оркестр вдарив «Метелицю», Дорошенко вихопив шаблю й пішов сам один навприсядки насупроти польського війська. Козаки не витримали, кинулися вслід за ним і побили ворогів.
…І був він обложений у Чигирині московським військом. Кілька років облягали, штурмували його. І на старшинській раді всі вже втратили надію й намовляли здатися. Дорошенко сидів на бочці з порохом, курив люльку. Тоді він одіткнув затичку й повільно почав підносити люльку до отвору.
— Здамося йому, — показав угору, тобто — Богові.
І старшини посхоплювалися, закричали:
— Будемо битися, батьку!
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Крутили в небі колесо лелеки, високо-високо, видивлялися далекі краї, проглядали дорогу, висіли, неначе чорно-білі хрести, розіп’яті над грішною землею. А на землі люди крутили смертельне колесо, з гарматних і мушкетних пострілів, з перехрещених списів та шабель. Крутили на незжатому полі, на витоптаній луці — а вони тут скрізь такі — на грузькому болоті за річкою Рів. І вже колесо перехилилося, перехнябилося в один бік, і вже жовніри Моховського втікали, а козаки Дорошенка насідали на них. Олелько вже давно намітив постать у леопардовій шубі поверх броні («рябий собака»), й гнався за нею. Його галай-кінь геть вхекався, вхоркався і вже не біг, а вибехкував обома ногами, вистрибував з однієї ковбані в іншу. Але й білий кінь під Чоманським теж уже басував на місці, осідав на задні ноги. Врешті осів так, що вже не міг випростатись. І тоді вершник звільнив ноги з стремен і стрибнув у болото, загруз по самий пояс, виборсався, побрів, важко вириваючи з твані ноги. Чалий теж вже не міг іти. І Олелько покинув його, пробирався через купини, через ситняг та осоку за Чоманським. Поляки втікали на Гнівань, а гнів людський гнався за ними. Чоманський шугонув у ковбаню, виборсався з неї, покинув рисячу шубу й тепер брався в броні, яка блискотіла то яскраво, то тьмяно, й виблискувала в його руці тонка шабля-сигізмундівка. Олелько теж двічі провалювався, рукавом витер багнюку з лиця, високо закидаючи ноги, поспішав за ляхом. Ось уже відстань скоротилася до кількох сажнів. Попереду бігли полем жовніри, які вже виборсалися з болота. Олелько майже сягав свого ворога шаблею. А той зупинився, став на купині. Купина тремтіла, похитувалася, але він підносився над Омельком. Козак глянув у перекошене од страху обличчя пана, і йому згадалася вся наруга, й серце закипіло гнівом. Заходячи збоку, замахнувся. Чоманський підставив сигізмундівку, але надто квола була його рука, надто вона тремтіла від страху, бо шабля випорснула в болото від першого удару козака. Шляхтич похитнувся на купині й полетів сторчака. Олелько рубонув розпростерте в повітрі тіло.